|
З Новим Роком і Різдвом Христовим!
Дорогі шанувальники нашої газети!
Напередодні Нового Року та Різдва Христового наші серця наповнюються очікуванням дива, вірою у здійснення всіх сокровенних мрій і бажань.
Тож нехай 2009 рік, незважаючи на всілякі песимістичні прогнози і кризові залякування, стане для кожного з нас щедрим на здобутки, а Різдво Христове наповнить наші серця і душі добром, любов’ю, міцним здоров’ям та впевненістю у завтрашньому дні!
Святкового настрою! І прийміть запевнення в моїй великій повазі до кожного з Вас.
Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова Української Спілки
ветеранів Афганістану
(воїнів-інтернаціоналістів).
На святій землі
Шалем, Ель-Кудс, Єрусалим – ці імена мало древнє місто за свою історію у п’ять тисяч років. Саме тут, на святій землі, пощастило побувати і українським «афганцям».
Ель-Кудс (святий) – так з прадавен звуть його мусульмани, адже тут знаходиться одна з головних святинь – золотокупольна мечеть Аль-Акса. Шалем, чи Ієрушалаїм звав це місто біблійний цар Давид, який завоював його три тисячоліття тому, а син Соломон збудував храм «Дім Божий», до західної стіни якого всі іудеї звертають свої молитви до цього часу. І ось уже дві тисячі років Єрусалим – це святе місто, свята земля мук Христових і Його Воскресіння, а серце віри християнської – Храм Гробу Господнього.
За всю історію Єрусалима не було хвилини, коли б він був безлюдним. На його долю випало більше потрясінь, розрухи і слави, ніж на будь-яке місто Землі. Колиска трьох планетарних релігій, але, виходячи з цього, і пуповина майже усіх міжконфесійних конфліктів, водночас джерело віри, надії і воєн!
Ми стояли на Оливковій горі, звідки Ісус увійшов в Єрусалим, дивувалися цій красі й святості, адже це саме те місто і храми-святині, які озвучені в молитвах і описані в Біблії, і серце переповнювало хвилювання і щастя.
Олександр КОЛЕСНИКОВ.
В організаціях УСВА
Звіти і вибори
6 грудня відбулася V звітно-виборна конференція Сумської обласної спілки ветеранів Афганістану, в роботі якої взяли участь 75 делегатів від 18 міських і районних організацій.
На конференції були присутні голова УСВА Сергій Червонописький, заступник Сумського міського голови Володимир Панченко, представники обласної і міської держадміністрацій, депутати обласної і міських рад, представники ветеранських організацій і засобів масової інформації.
Перед початком роботи конференції відбулося покладання квітів до пам’ятника воїнам, які загинули в Афганістані, відбулася панахида по загиблих у церкві, що будується біля пам’ятника.
На конференції заслухано звіти про роботу правління голови спілки і голови ревізійної комісії за 2004–2008 роки, а також обрано керівний склад організації. Роботу правління визнано задовільною.
Обрано правління Сумської обласної спілки ветеранів Афганістану в кількості 27 чоловік, ревізійну комісію з трьох осіб. Головою правління одноголосно на наступний термін обраний Сергій Іванович Пилипенко. Також обрані делегати на VI звітно-виборну Конференцію Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), яка відбудеться 2009 року.
Інф. «ТТ».
Так склалося, що ще з вересня розпочався період проведення звітно-виборних конференцій на Черкащині, який триватиме і в 2009 році. Найголовнішим святом, як традиційно прийнято називати ці заходи, адже підбиття підсумків за минулий період та обрання керівництва – це дійсно урочиста подія, стало обрання голови Черкаської обласної організації УСВА.
Керувати справами у масштабі області знову, вже другий термін, буде Олександр Рибченко. «Ця людина має великий життєвий досвід, талант керівника, і варто відзначити, він особисто вніс багато позитиву в теперішній діяльності обласної організації», – таку оцінку йому дав голова УСВА Сергій Червонописький, який був запрошений черкащанами на конференцію почесним гостем. Сергій Васильович уважно слідкує за всіма справами в Черкасах, адже з цього міста з особистої його ініціативи бере свій початок афганський рух колишнього СРСР і України.
Об'єднана рада воїнів-інтернаціоналістів Уманщини також звітувалапро свою роботу і обрання голови. Ним вже вкотре став Олег Зайченко. Про його відмінні організаторські здібності знають не тільки в Умані та області. «Організація, яку він очолює, по праву може вважатися однією з найкращих в Україні. Важко переоцінити здобутки, які відображені у звіті, та й підтверджені на ділі», – наголосили заступник голови УСВА Олег Міхнюк і заступник голови Черкаської обласної організації Анатолій Рудковський, які були присутні на конференції.
Валерій ВИШНЕВСЬКИЙ,
прес-секретар Черкаської
обласної організації УСВА
(воїнів-інтернаціоналістів).
13 грудня в Ужгороді відбулася звітно-виборна конференція Закарпатської територіальної організації УСВА.
У діловій, полемічній розмові взяли участь представники всіх місцевих організацій громадського об’єднання. Новим головою ЗТО УСВА обрано Шейдіка Артура Івановича, який до цього працював заступником голови організації. Головою hевкомісії одностайно залишено Лохаївського Сергія Івановича.
У роботі конференції взяли участь представники місцевої влади, від УСВА – голова Ревізійної комісії Володимир Григорович Сіроштан.
Інф. «ТТ».
Дорога у вічність
Линуть в безвість роки від тієї війни...
Але пам'ять не меркне, не в'яне.
Не діждались батьки... Де ви, наші сини?
Як вам спиться у "Чорних тюльпанах"?
5 грудня у Шепетівці відкрито пам’ятник землякам, які загинули в локальних війнах. Скульптори Сергій Чумаков і Віктор Архіпов увічнили їхню пам’ять в образі “Чорного тюльпана”.
На мармуровій сторінці біля підніжжя пам’ятника викарбувано п’ять імен. Однак, за словами голови районної спілки ветеранів Афганістану Валерія Окорського, жертв Афганської війни у районі майже вдесятеро більше, тому що за повоєнний час з життя передчасно пішли 40 ветеранів-шепетівчан. Це число вражає, адже чоловіки з наймолодшого “афганського” призову тільки-но наближаються до сорокарічного віку. А першим у цьому пам’ятному списку викарбувано ім’я лейтенанта-сапера Миколи П’яскорського, який загинув 1963 року в Алжирі.
Постамент пам’ятника виконано у вигляді дороги, сліди на якій ведуть до «Чорного тюльпана», і жоден з них не повертається назад… Зворотну ж дорогу – стежку до життя – прокладуть молоді пари, які, утворюючи нову сім’ю, йтимуть від цього пам’ятного місця, поклавши до нього квіти.
– Пам’ятники воїнам-інтернаціоналістам споруджено вже у чотирнадцяти районах і містах Хмельниччини, – каже голова обласної організації ветеранів Афганістану Микола Приступа. – Приємно те, що пам’ятник у кожному районі – свій, такий, яким його задумали «афганці», як побачили його ті митці, які змогли вкласти у твір свою душу і серце. І відкритий у Шепетівці пам’ятник настільки філософський, настільки реальний: «Чорний тюльпан», дорога у вічність... Але я б хотів, щоб для кожного з нас ця вічність настала якомога пізніше і не забирала наших друзів вже з мирного життя.
– «Чорний тюльпан» я бачив, тому що сам побував у гарячих точках, – розповідає заслужений скульптор України Сергій Чумаков. І це спонукало зробити пам’ятник саме таким. А образ слідів на дорозі в одну сторону підказав мій колега Анатолій Міненко. Це була його думка. Свого часу ми її не реалізували, а зараз втілили цей задум, коли нема на світі його самого. Автором вірша є завідуючий кафедрою філології Острозької академії Анатолій Криловець. Вірш він написав, коли побачив ескіз майбутньої роботи. Чимало зробили Віктор Архіпов і його дружина Ольга Петрівна. Фігура Божої Матері – це його робота, яка мені дуже сподобалась. Тобто це – цілий комплекс, створений колективом. І надзвичайно багато зусиль доклала спілка воїнів-«афганців». Низький вам уклін, ви – справжні солдати.
Ігор ЗАПАДЕНКО,
прес-секретар
Хмельницької обласної організації УСВА.
25 декабря исполняется 29 лет с того дня, когда советские войска вошли в Афганистан
Как это было
Рассказывает первый командарм 40-й армии (Ограниченного контингента советских войск в ДРА на то время) генерал-полковник Ю. В. ТУХАРИНОВ.
В сентябре 1979 года я прибыл из Забайкалья в Ташкент. Получил повышение по службе — стал первым заместителем командующего войсками Туркестанского военного округа. Сразу с головой окунулся в работу — много ездил, летал.
Особых разговоров об Афганистане у нас тогда не было, хотя, как и всех советских людей, нас, военных, интересовали и волновали события в Афганистане. Это был интерес, если так можно сказать, обычного уровня. С военной стороны, подчеркиваю, нас, офицеров и генералов штаба округа, больше занимали другие, привычные для этой поры заботы — итоговая проверка, парад, подготовка к новому учебному году.
Но вот 12 или 13 декабря (не помню точно) меня вызвал командующий войсками округа генерал-полковник Ю. П. Максимов. В предположительном тоне сказал, что намечается с целью интернациональной помощи ввод наших войск в Афганистан, предложил ознакомиться с планом ввода.
С этого дня я дома почти не бывал. Ознакомившись с планом, вылетел в район Термеза готовить войска к предстоящему вводу. И все же теплилась, признаться, надежда, что до реального ввода дело не дойдет...
Костяк управления и штаба нашей 40-й армии сложился из офицеров и генералов штаба и служб Туркестанского военного округа. Как первый заместитель командующего войсками, я стал командармом, генерал-майор Таскаев А. В., человек еще фронтовой закалки, был назначен членом военного совета — начальником политотдела армии, генерал-майор Лобанов Л. Н. — начальником штаба, генерал-майор Корчагин А. А. — начальником разведки.
Бытует мнение, что развертывание контингента велось в условиях строжайшей секретности под видом обычного учения. Это не так. По нашим военным меркам подготовка к вводу войск в Афганистан велась почти открыто. На полигонах шла активная подготовка приписного состава, сколачивание подразделений. Особый упор делался на совершенствование маршевой выучки с учетом горной специфики региона.
Отмобилизование личного состава и техники прошло в целом нормально. Были, правда, единичные случаи неприбытия специалистов и машин из народного хозяйства, но эти недоразумения оперативно поправлялись. Предметную помощь нам оказывал штаб ТуркВО, возглавляемый в то время генерал-майором Г. Ф. Кривошеевым, тыловые службы округа.
Подготовка к вводу советских войск в Афганистан осуществлялась также в полной согласованности с руководством этой страны. Тут я могу сослаться хотя бы на такой пример. Утром, накануне перехода частями границы, я вылетел в Кундуз, куда должна была прибыть мотострелковая дивизия. Встречал меня там начальник оперативного управления генерального штаба ДРА генерал-майор Бабаджан, специально прибывший по этому случаю из Кабула. Была у меня там встреча и со старшим братом Амина — Абдуллой Амином, осуществлявшим общее руководство северными провинциями Афганистана. Встречи носили официальный, рабочий характер. Речь на них шла о размещении наших частей.
В районе Термеза между тем заканчивалась подготовка войск к переправе через Амударью.
Общий замысел сводился к тому, чтобы двумя маршрутами: Термез — Хайратон — Пули-Хумри — Кабул — Газни и Кушка — Герат — Шинданд — Кандагар войти на территорию ДРА и таким образом опоясать кольцом наиболее жизненно важные центры республики. Части предполагалось разместить в них гарнизонами и тем самым создать условия для обеспечения жизнедеятельности Афганистана. Однако уже перед самым началом ввода план претерпел кое-какие изменения. Я получил приказ направить переправляющуюся первой дивизию не в Кабул, а в Кундуз. Ввод же второй дивизии — с кушкинского направления — осуществить несколько позднее.
Переходя границу, мы не намерены были ввязываться в боевые действия с отрядами противников режима, считалось, что само присутствие наших войск отрезвит мятежников. Наша военная помощь расценивалась тогда больше как моральный фактор поддержки народной власти.
Время «ч» — переход советско-афганской границы — было намечено на 15 часов по московскому времени 25 декабря.
Надо сказать, с переправой через Амударью, по фарватеру которой проходит граница, первоначально было немало мороки. Аму – река капризная, своенравная. Ее песчаные берега легко размываются течением, река непрерывно меняет свое русло. Навести через нее понтонный мост было делом довольно сложным. Готовый к переправе военной техники мост через какое-то время оказывался совершенно непригодным к этому — понтоны либо отходили от берега, либо садились на береговую мель.
Выход подсказали местные жители, показав свои приемы укрепления берегов с помощью камыша. Мост возводился совершенно открыто. Это видели все.
К назначенному времени было все готово. На командный пункт армии прибыли первый заместитель министра обороны СССР Маршал Советского Союза С. Л. Соколов и командующий войсками Туркестанского военного округа генерал-полковник Ю. П. Максимов.
Вечерело. К урезу воды подошел авангардный батальон мотострелкового полка на боевых машинах пехоты. Пограничникам вручены списки убывающего личного состава. Открыта граница. Колонна вступила на понтонный мост, пошла...
Конечно, я не представлял тогда, что этой самой минутой открывается длительная, растянувшаяся почти на десять лет Афганская война. Мы думали, что наше пребывание в Афганистане будет временным, весьма недолгим, что оно принесет облегчение дружественному нам народу.
В ту ночь я не сомкнул глаз. Вслед за мотострелковым полком по мосту прошли танковые подразделения, переправился командный пункт дивизии, в готовности были другие части.
Со многими людьми, отправлявшимися той ночью на афганский берег, я имел лишь беглое знакомство. Но офицеров дивизионного и полкового звена знал основательно. Для более глубокого изучения других своих подчиненных слишком невелик был срок моей службы в округе, тем более — в должности командарма. Узнал я их несколько позже, уже там, в Афганистане, узнал, как говорится, в деле.
Утром поднялся на вертолете в воздух. Колонны были в движении. Техника шла, отставших машин не было. Командный пункт дивизии застал в Ташкургане. Командир доложил обстановку на маршруте, после чего я уточнил решаемую дивизией задачу. Особых беспокойств первый этап марша не вызывал.
Через несколько часов мы сделали еще один облет войск, переправившихся через границу. На этот раз — с маршалом Соколовым. Первое приземление в Пули-Хумри, где расположилась одна из колонн дивизии. Хорошо помню эту картину. У колонны щебетали с нашими солдатами вездесущие афганские «бочата» — мальчишки. Возле командирской машины собрались люди постарше — бородатые старики, мужчины. В стороне стояли женщины. На лицах были доброжелательные улыбки, живой интерес к прибывшим «шурави».
Так было. Наши военные колонны с радушием встречал афганский народ. Я хочу однозначно сказать об этом. Кое-кто сегодня с недоверием, с усмешкой говорит о первых совместных субботниках, вечерах дружбы, взаимном посещении делегаций... Но так было. Другое дело, что в дальнейшем ситуация изменилась. О причинах этого — разговор особый.
Световой день предназначался для отдыха, но мало кто успел тогда отдохнуть. Тут и общение с местным населением, и обслуживание техники, и масса других забот. Как я уже говорил, частям нашей передовой дивизии следовало продвигаться в направлении Кундуза. Но вечером, в 19.00, я получаю новую задачу — повернуть дивизию на Кабул. Пытаюсь связаться с командиром соединения — связи нет. Командный пункт, как оказалось, втянулся в горы, и связь временно была потеряна — горы экранируют радиоволны. Что делать? Когда КП выйдет на доступное связи пространство?
Минут через тридцать звонит маршал Соколов, интересуется, поставлена ли новая задача дивизии.
— Пока не поставлена, — отвечаю, — ввиду отсутствия связи.
— Дорогой товарищ! — слышу голос маршала. — Вы понимаете личную ответственность за срыв задачи?
— Так точно.
Маршал положил трубку.
Я, конечно, понимал всю меру ответственности, понимал и вытекающие из нее последствия... К 17 часам следующего (27.12) дня дивизия должна быть в Кабуле. Связался с подполковником Касымовым, командиром авангардного полка. Тот имеет связь с комдивом. Через него поставил новую задачу дивизии. В 20 часов ее колонны двинулись на Кабул.
Наиболее трудным оказался этот, второй, переход. Здесь предстояло преодолеть высокогорный Саланг. За все послевоенное время наши войска впервые осуществляли такой переход. Участок протяженностью в 94 километра был отмечен на командирских картах как особо опасный. Ночью дорога обледенела. На подъеме буксовала колесная техника, на спуске — гусеничная шла юзом...
Тоннель — 2700 метров. Его вентиляция рассчитана на прохождение машин с карбюраторными двигателями. А тут пошла дизельная — БМП, танки. Образовалась загазованность. Вести технику водителям пришлось в противогазах.
К назначенному времени первое соединение армии было в Кабуле. 29 декабря двумя полками вошла в Афганистан еще одна мотострелковая дивизия — через Кушку. Ее части расположились в Герате и Шинданде. В последующем зона ее ответственности расширилась до Кандагара. Я почувствовал некоторое облегчение, но, видимо, напряжение, трудности маршевых переходов не могли пройти просто так. Я выкуривал тогда по две пачки сигарет в день. Ходил черный. И вот 31 декабря — температура 39 с десятыми. Воспаление легких. Госпиталь. Но чуть оклемался — и в Кабул. В Афганистан в первых числах января нового, 1980 года передислоцировался из Термеза штаб армии.
В Кабуле тогда выпал глубокий снег. «Русские принесли», — говорили афганцы.
Записал военный корреспондент
подполковник И. ЕСЮТИН.
Одесская область
Знаете, каким он парнем был
В Одесском профессиональном лицее строительства и коммунального хозяйства состоялось торжественное открытие мемориальной доски воину-интернационалисту Николаю Сигиде.
Приехали гости из села Преображенка: воспитавшая Колю тетя Ирина, его классный руководитель М. С. Колесниченко, председатель сельсовета М. И. Мындра, председатель Ширяевского СВА Л. М. Марченко. Выстроились в длинный ряд учащиеся лицея – все 460. Пришли участники боевых действий в Афганистане и других локальных войн Суворовского района Одессы. Прибыл оркестр и почетный караул. Присутствовали председатель ООСВА А. П. Радукан, заместитель председателя Суворовской райадминистрации М. И. Байрак, председатель Совета ветеранов Великой Отечественной войны Суворовского района В. И. Абрамов, матери и вдовы погибших.
Перед присутствующими выступили директор лицея С. Б. Сущенко, председатель ООСВА А. П. Радукан. Классный руководитель М. С. Колесниченко, мастер производственного обучения Л. С. Акимов, преподаватель лицея Л. Н. Дьяченко поделились своими воспоминаниями о Николае. О нем говорили только хорошее. Он был добрым, отзывчивым, трудолюбивым парнем, всегда готовым прийти на помощь в трудную минуту. Увлекался спортом, участвовал во всех школьных соревнованиях, был сильным и ловким, мог отжать 20 раз 16-килограммовую гирю, хорошо рисовал, у друзей до сих пор хранятся его рисунки.
Мемориальную доску освятил протоиерей Николай, настоятель храма Владимирской иконы Божией Матери. Красные гвоздики густым ковром легли к подножию мемориальной доски, на которой значится: "В этом училище с 1982 г. по 1985 г. учился Сигида Николай Леонидович. Погиб в Республике Афганистан. 19.03.1967 г. – 10.09.1986 г. Нет в мире долговечней ничего, чем имя настоящего героя". Прозвучал торжественный салют.
Администрация лицея выделила средства на поминальный обед. Звучали добрые слова о Николае Сигиде. Учащиеся пели «афганские» песни и читали стихи, среди которых были и стихи присутствовавшей – участника боевых действий в Афганистане Т. В. Селезневой. Отмечалось, что патриотическое воспитание в лицее проводится на высоком уровне. Учащиеся не раз встречались с ветеранами Афганской войны, приходили на экскурсии в музей СВА Суворовского района.
Следует отметить работу преподавателя лицея Г. А. Тарасюк, приложившей много сил, чтобы состоялось это торжественное мероприятие. Она собрала богатый материал, оформила стенды, посвященные трагическим событиям Афганской войны, помогла директору музея СВА Суворовского района Одессы Н. Ю. Нужиной оформить стенды и альбом о Н. Л. Сигиде, которые будут храниться в музее и использоваться во время проведения экскурсий, чтобы светлая память о Николае и таких же, как он, парнях жила вечно.
Надежда НУЖИНА,
директор музея
Суворовского районного
союза ветеранов Афганистана
г. Одессы.
Пам’яті шанованої в УСВА людини
13 грудня 2008 року пішов з життя Вєхтєв Віталій Євдокимович — член Правління УСВА, голова Криворізької міської та Дніпропетровської обласної ради сімей військовослужбовців, загиблих в Афганістані, член правління Дніпропетровського обласного об’єднання УСВА, батько загиблого в 1981 році старшого лейтенанта Вєхтєва Олександра Віталійовича.
Своє життя Віталій Євдокимович присвятив афганському руху в Україні. Завдяки його активної участі було створено організацію членів сімей загиблих в Афганістані, організацію воїнів-інтернаціоналістів у місті та області. Воїни-інтернаціоналісти України завжди могли розраховувати на батьківську підтримку, мудре слово і зважені підходи у вирішенні ветеранських проблем з боку цієї авторитетної людини. Наполеглива його робота, направлена на гідне ставлення держави до воїнів-«афганців» і до членів сімей загиблих, удостоєна багатьох державних нагород і нагород УСВА.
Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), сім’ї загиблих у зарубіжних війнах і конфліктах, усі ті, хто знав, працював з Віталієм Євдокимовичем, висловлюють щирі співчуття сім’ї, рідним і близьким у зв’язку з тяжкою втратою.
Вєхтєв Віталій Євдокимович назавжди залишиться в нашій пам’яті як незламний боєць, як патріарх афганського руху в місті, області, в Україні.
Президія УСВА.
Фестиваль
Мелодії, народжені свистом куль
У Біляївському районному Будинку культури Одеської області відбувся фестиваль військово-патріотичної пісні. Ветерани війни вміють шанувати один одного піснею, якою наближають минуле і на мить наче повертають до життя загиблих братів своїх.
На екрані – хроніка фестивалів попередніх років нагадує присутнім, як це було. Організатор фестивалю – депутат Біляївської районної ради, голова правління районної спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Олександр Емільович Авакян привітав конкурсантів і побратимів, побажавши перемоги кращому виконавцю.
Щойно залунали перші акорди «Пісні про Афганістан», як серця людей прискорено забилися в унісон музиці. Військово-патріотичні пісні «Бійцям «Альфи», «Где-то рядом они» зворушливо виконав жіночий вокальний ансамбль «Україночка».
«Чорний тюльпан» Олександра Петаха нагадав, чому ветерани тієї війни з сумом дивляться в небо. В його мареві ввижаються привиди літаків — «Чорних тюльпанів», що везли додому синів у цинкових трунах, приносячи матерям довічні сльози і ранню сивину.
Воїн-інтернаціоналіст Анатолій Шитов піснею «Ордени не продаються» нагадав, що бойові ордени — не лише нагорода. Це доблесть і німий біль. Вони нагадують про дорогих однополчан і надійного командира.
Пісні «Офіцери» у виконанні Федора Стеценка, «Я ухожу» – Інни Клименко і Анни Пожар, «Легенда» і «Наливай, пом’янемо» – Вадима Бондаренка, «Війна» – Миколи Полянського, «Над горами» – Влади Сілівестрової, виступи учасників Теплодарської музичної студії «Натхнення» говорили про почуття болю й розпачу, коли твоє серце шалено б’ється, а серце друга навіки затихає.
Виступ Максима Троця вразив силою слова і розумінням історії. Сьогодні цей хлопець, стоячи на сцені, відверто висловлює своє ставлення до війни в Афганістані. Він там не був, однак по-чоловічому, палаючим серцем відчуває стан душі незломленого тяжким випробуванням солдата. Його виступ з піснею «Афганская вьюга» здобув перемогу на фестивалі, запам’ятались емоційністю виконання пісні про воєнне життя там, за гірським Кандагаром.
Друге місце – у Тетяни Свердліковської за пісню «Афганський вальс» — історію дівчини, яка втратила на війні коханого хлопця. Він йшов з дому героєм, а повернувся увічненим переможцем нескінченного двобою.
Душевна сповідь Олени Федоренко викликала на очах навіть найстриманіших чоловіків тихі сльози. «Папа!» — так часто хочеться крикнути дівчині, однак страшно, адже не почує вона у відповідь рідного голосу. Усміхнений тато пішов вранці на службу і не повернувся. У серці дружини він навіки залишився молодим, веселим, а для неї став омріяним татком, який може поцілувати і обійняти доньку лиш уві сні.
Того ж дня підбито підсумки районного конкурсу малюнків на афганську тематику. Шестикласник Усатівської школи Максим Геращенко за роботу «Афганістан. «Чорний тюльпан» отримав перше місце. На другому і третьому – шестикласниця Троїцької школи Наталя Корніцова за роботу «Бій за висоту» і одинадцятикласниця Великодальницького НВК Юлія Іванова за малюнок «Не треба їм слави…». Дитячий погляд на війну чистий і прозорий.
Переможцем фестивалю став кожен, у чиєму серці, не стихаючи, бринить мелодія, народжена свистом куль. У таку мить міцнішає почуття єдності між учасниками бойових дій та молоддю, що рівняється на їхній подвиг.
Кіма ДЕРКАЧ.
Спорт
Поєдинки на татамі
У спорткомплексі Луцького державного технічного університету за ініціативи та підтримки Федерації дзюдо і самбо Волині (президент – Анатолій Бондарєв, заслужений тренер України, «афганець», інвалід війни другої групи), Волинської обласної організації УСВА (голова – Григорій Павлович) і відділу молоді та спорту обласної і міської держадміністрацій відбувся VI Міжнародний турнір з дзюдо, присвячений пам’яті загиблих воїнів-інтернаціоналістів. У змаганнях взяли участь 83 спортсмени із різних куточків України, а також гості з Білорусі та Молдови.
У своєму привітанні голова ВОО УСВА Г. Павлович відзначив, що скільки б не минуло років, біль втрат наших земляків не минає. І чим більше ми будемо проводити заходів, особливо спортивних, які привертають увагу до тієї вже далекої війни, тим більше будемо впевнені, що не гинутимуть наші воїни на чужині.
У запеклих поєдинках кращими виявилися дзюдоїсти України, на другому місці – гості з Молдови, на третьому – з Білорусі. Учасників змагань нагороджено почесними грамотами і медалями.
І організатори, і учасники впевнені, що цей турнір проводитиметься ще багато років.
Олег ТРОФИМОВ,
керівник прес-служби
ВОО УСВА.
Вітаємо!
Наших лідерів побільшало
30 листопада відбулися вибори міського голови у місті Кремінна Луганської області. Міським головою обраний Слепцов Микола Миколайович, голова Кремінської районної організації ветеранів Афганістану, учасник бойових дій в Афганістані.
Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) вітає бойового побратима М. М. Слепцова з перемогою на виборах і бажає успіхів у подальшій трудовій діяльності на благо народу України!
Інф. «ТТ».
|
