" /> Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - "Третій тост", № 3 (387), 2009 рік, лютий Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
 
 
 
    
 
Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
Фестивалі
Майбутнє України
 


Погода
Погода!


43644278 Відвідувачів
Урядовий портал
Міністерство оборони
Орденские планки – ветеранам
Укрінформ
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Боевое Братство
"Третій тост", № 3 (387), 2009 рік, лютий Надрукувати Надіслати електронною поштою
З 20-ю річницею виведення радянських військ з Афганістану!

Дорогий друже, побратиме!

15 лютого, у День вшанування учасників бойових дій на території інших держав, відзначається 20-а річниця виведення радянських військ з Афганістану. В пам’яті людській зберігається повага до воїнів, які проявили мужність, стійкість, відвагу і героїзм при виконанні солдатського обов’язку.
Війна в Афганістані та інші зарубіжні конфлікти, в які ми, підкоряючись військовій присязі, вступили в єдиному бойовому строю, обпалили не тільки наші обличчя, але й наші серця і душі. Нехай політики й політикани сьогодення по-своєму оцінюють події тієї давнини, важливо одне: ми були й назавжди залишимося в пам’яті народній солдатами, які виконали свій обов’язок перед Батьківщиною.
Війни в зарубіжних країнах, де  свого часу вихідці з України виконували з честю свою інтернаціональну місію, лиховісним смерчем пронеслися через долі тисяч наших бойових побратимів та їхніх родин, обірвали й скалічили життя багатьох людей.
У цей День вшанування ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю полеглих бойових друзів...
Воїни-інтернаціоналісти у складному сучасному житті з усіма його труднощами, соціальними, фінансовими й політичними потрясіннями цінують плече побратима, а родини загиблих відчувають надійну підтримку Української Спілки ветеранів Афганістану. Нинішньому молодому поколінню є з кого брати приклад високого духу, героїки й патріотизму, тому разом ми – сила.
Бажаю особисто Вам, шановний бойовий побратиме, Вашим родинам і друзям міцного здоров’я, добробуту й злагоди, щасливого майбутнього, а для здійснення всього цього – мирного неба та довголіття!

Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова УСВА,
генерал-майор.


Воспоминания боевого генерала об Афганской войне
Справка «ТТ»
Генерал-лейтенант Л. Н. Горелов родился 2 августа 1922 года. В годы Великой Отечественной войны участвовал в боевых действиях на 2-м и 3-м Украинских фронтах.
В октябре 1975 года Лев Николаевич Горелов назначен главным военным советником при президенте Республики Афганистан, а в январе 1980 года получил новое назначение на должность заместителя командующего войсками Одесского военного округа. С 1984  года – в запасе.

Лев Николаевич – заместитель председателя комитета Одесского областного совета ветеранов, ведет большую общественную работу.
Награжден тремя орденами Боевого Красного Знамени, орденом Отечественной войны I степени, тремя орденами Красной Звезды, орденом «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» III степени, многими медалями, в том числе «За боевые заслуги».
Я сижу напротив ветерана советских воздушно-десантных войск, генерал-лейтенанта Льва Николаевича Горелова. Видел его неоднократно на торжествах по случаю государственных праздников, на собраниях ветеранов войны, почетным гостем на аэромобильном факультете Одесского института Сухопутных войск Украины. Да и день рождения у него, как судьба – 2 августа...
Вглядываюсь в его глаза, слушаю его тихую, но очень мудрую речь. Мудрую – от прожитых лет, от перипетий жизни, выпавших на долю этого человека. Привел меня в этот дом его сын – Юрий Львович, полковник ВДВ, с кем вот уже пятнадцать лет нас связывают дружеские отношения.
О Льве Николаевиче много написано. Но я хочу услышать из уст генерала о тех событиях, когда он был главным военным советником в ДРА и в октябре 1979 года первым перед руководством нашей страны заявил о нецелесообразности ввода советских войск. А он, я думаю, такими заявлениями не стал бы бросаться, идя наперекор мнениям членов Политбюро ЦК КПСС, поплатившись за это служебным ростом...
Свой рассказ Лев Николаевич начал с периода, когда он был главным военным советником, – с 1975 по декабрь 1979 года. Месяц 79-го я выделил специально, все остальное повествование сведется к этим датам.
– В июле 1979 года у меня в Афганистане работал главком Сухопутных войск генерал армии Павловский. Мы провели ряд успешных операций в Гардезе, Барикоте, Хосте по освобождению от вторгшихся туда со стороны Пакистана банд.
Я получил сообщение, что буду вызван в Москву для того, чтобы дать информацию о положении вооруженных сил ДРА. Иван Григорьевич Павловский велел хорошо подготовиться и толково доложить о состоянии афганской армии. Я подготовил доклад.
В октябре получил шифровку: прибыть в Москву для доклада министру обороны. Проконсультировавшись с послом Пузановым, с Иваном Григорьевичем, я улетел в Москву.
Меня провели к начальнику Генштаба Маршалу Советского Союза Огаркову Николаю Васильевичу. Он говорит: "Расскажите мне основные положения вашего доклада министру обороны и членам Политбюро". Я доложил ему. Он говорит: «Мое мнение точно такое же. Я согласен с теми положениями, которые вы будете докладывать».
В Кремле нас встретил кто-то из работников ЦК. Сразу пригласили в кабинет. В кабинете сидели Брежнев, Устинов, Пономарев, Андропов, Громыко. Леонид Ильич говорит:
– Приветствую вас, генерал-«афганец»! Садитесь, пожалуйста. Мы вас пригласили послушать обстоятельно о положении в афганских вооруженных силах.
Я ему четко доложил:
– Войска в Афганистане находятся на завершающем этапе формирования. Было семь, будет десять дивизий. Не хватает средств связи, вертолетов желательно дать. Обучить людей. Мы провели ряд операций, в общем, армия способна выполнять боевые задачи. Сложность заключается в подготовке вооруженных сил. Поскольку к руководству батальонами, полками, дивизиями пришли молодые люди, неопытные – с должностей командиров рот, командиров батальонов – мы сейчас сосредоточили внимание советников на том, чтобы готовить в первую очередь офицерские кадры среднего и высшего звена. Готовить в поле, проводя с ними учения. Отношение к нам самое доброжелательное. Все, что нужно, делается, создаются условия для нашей работы. Правительственный аппарат ДРА работает с большим напряжением: по 16-17 часов в сутки.
– А мы планируем решение – подбросить, ввести войска, – сказал Брежнев.
Я тут же начинаю объяснять аргументировано:
– Леонид Ильич! Войска вводить не надо. Почему? Если мы введем войска, мы окажемся в первом эшелоне, а афганцы будут во втором. Это первое. Второе: американцы с вводом войск усилят помощь бандформированиям в Пакистане, будут их вооружать, а еще, быть может, создадут части и соединения на территории Пакистана за счет беженцев, которые ушли туда с территории Афганистана. Третье: наша армия не готова драться в горах. В этом я убедился на советниках, которые прибывают для работы. У них нет опыта боевых действий в горах. Ну, и другие вопросы.
Устинов:
– А вы за армию не расписывайтесь, генерал...
– Так все-таки нужно вводить Советскую Армию? – спрашивают Брежнев и Андропов один за другим.
– Нецелесообразно. Это не только мое мнение. Оно согласовано с главкомом Сухопутных войск генералом армии Павловским.
– Ну, хорошо. Спасибо за информацию, – произнес Брежнев. Спросил, как здоровье, как настроение. И сказал: – В соседней комнате пойдите, пожалуйста, чайку попейте.
После этого стали слушать советника КГБ, представителя от Андропова. Его фамилия – Иванов, генерал-лейтенант.
Где-то через час выходит Николай Васильевич Огарков, говорит: "Лев, мы проиграли". Больше он мне ничего не сказал. Я понял: нас не поддержали...
Я вернулся в Афганистан. Через месяц меня оттуда отозвали. И уже после целого ряда событий – после ввода наших войск, после их вывода – я убедился в правоте своих тогдашних суждений. Но, к сожалению, не удалось своим докладом убедить членов Политбюро не вводить войска. Такого же мнения придерживались многие офицеры из Генштаба во главе с Огарковым.
Огарков все время мне внушал, что порядка в Афганистане бомбами и снарядами мы не наведем. Решать этот вопрос надо только политическими методами. Он, в частности, говорил: "Вы там занимайтесь подготовкой вооруженных сил страны и не вмешивайтесь ни в какую политику".
Я считаю, что победил представитель КГБ. Представитель Андропова. Андропов был на стороне тех, кто считал, что нужно ввести войска. Его поддержали Устинов, Громыко. Вот эта тройка и убедила Брежнева принять последующее решение. Кстати, решение принималось без ЦК партии, без Совета Министров. И на последующем съезде эти решения были признаны ошибочными, граничащими с авантюризмом и преступлением.
Американцы хорошо сыграли: нам подставили хитроумную дезинформацию о положении дел в Афганистане. Она сыграла свою роль, на наших вождей это подействовало. Они поверили, что американские войска войдут в Афганистан и разместятся на границе с Советским Союзом...
Это официальная версия, с которой Лев Николаевич не один раз выступал, давал интервью. И по его монологу чувствовалось, что все еще переживает, что постоянно болеет этим боевой генерал. Не все он говорит.
Вышли перекурить с Юрием Львовичем. Лев Николаевич остался в комнате.
– Ты знаешь, я тебе немного приоткрою, как дело-то было... Но отец про это редко кому рассказывал. Первым на Политбюро докладывал представитель ЦК в Афгане, после – батя. Результат – "Чтобы ноги этого генерала мы здесь никогда не видели". Когда он приехал из Афганистана в декабре в Кишинев, мы тогда там жили, от замкомандующего 14-й армии узнал о вводе – он недели две ни с кем не разговаривал и «черный» ходил, в семье боялись, что может что-то случиться... Так он и до сих пор не отошел от этих событий. Только с мамой иногда переговорит тихонько. Они же там почти пять лет прослужили вместе... Стал замкомандующего Одесским округом, но это уже была не служба – на наших глазах «угасал» и в 84-м году уволился.
Мало-помалу перешли мы к разговору о службе. О прыжках, об участии в Великой Отечественной войне.
– Приезжаем на аэродром Алитус. Как раз там прыгала молодежь, – вспоминает Лев Николаевич. – Самолет зарулил на стоянку, и из него выходит солдат с парашютом. Не решился... Я отдаю ему свой парашют и забираю его. Взлетаем. Солдат, поборов себя, прыгнул, мы – за ним. Было это в 69-м году. У нас в ВДВ комдив не может не прыгать. Нормы были, но мы больше прыгали. Я на 511 остановился...
Разложили фотографии, статьи, и мы углубились в историю:
– Войну ротным закончил... А вот медаль «За освобождение Вены».
– А «За освобождение Праги» есть?
– Я не дошел до Праги. Но у меня есть орден...
Я догадался, о каком ордене Боевого Красного Знамени пойдет разговор. Передо мной статья "Прыгающий генерал" от 2 августа 2002 года. Автор – полковник В. И. Клименко. Служил, скажем так, под знаменами генерала Горелова и даже принимал участие под его руководством в известных чехословацких событиях 1968 года. А генерал продолжил:
– В 66-м, в январе, я принял 7-ю ВДД и в 70-м, в июне, сдал. Тогда, в 68-м году, моей дивизии досталась Прага. В «гражданке» до высадки на рекогносцировку вылетал для уточнения задач, потом на докладе у министра обороны Маршала А. А. Гречко я доложил, что в дивизии нет опыта боевых действий в городских условиях, но приказы не обсуждаются...
– Вот вы и думайте, – сказали. –  Вы генерал – вам и карты в руки.
Пришлось много тренироваться, учиться, готовиться к той важной миссии. Мне вручили карту Праги и боевой приказ: блокировать аэродром, почту, телеграф, мосты. И еще – отправить самолетом в Москву членов чехословацкого правительства.
На аэродроме оставался лишь один Александр Дубчек – уговаривали его сделать обращение к народу. Не уговорили. А на следующий день – новый приказ: Дубчека – в Москву. Приказ выполнили. 172 награжденных десантника...
Уже стемнело, я благодарю Льва Николаевича. Желаю ему и его супруге Клавдии Пантелеевне доброго здоровья и благополучия, а еще успехов в работе на посту заместителя председателя организации ветеранов Одесской области. Отрадно, что, несмотря на возраст, ветеран мобилен, полон планов и идей.

Александр ТУМАХА,
кавалер трех орденов Красной Звезды
за участие в Афганской войне.


Афганський пік «холодної війни»
(Погляд дослідника і викладача історії)
Після закінчення Другої світової війни швидко виникла нова світова – «холодна війна», детермінована протиборством у 1946–1991 рр. соціалістичної та імперіалістичної систем, їхніх воєнних блоків – Організації Варшавського Договору (ОВД, 1955–1991 рр.) і Північноатлантичного (НАТО, створений 1949 р.) та ядерних наддержав — СРСР і США. Марево ядерного знищення зробило нову війну за формою «холодною», але за змістом – «гарячою». Після 1945 р. на планеті фіксується майже 30 збройних інцидентів щорічно. Вони вже забрали життя понад 30 млн осіб. Ціна войовничості – близько 13 трлн. доларів. Берлінська, Карибська, Суецька кризи, війна США у В’єтнамі ставили світ на грань ядерного апокаліпсису.
Базовою для США на повоєнні роки стала директива № 68 Ради національної безпеки (далі – РНБ США., діє з 1947 р.) від 14 квітня 1950 р. з її головною метою «затягти Радянський Союз у війну в найближчому майбутньому». Розрахунок також робився на «відкриту психологічну війну з метою викликати масову зраду у ставленні до Совєтів». До середини 1970-х рр. «холодна війна» досягла апогею. Майже всі апробовані заходи (окрім ядерного) за всіма напрямами протиборства США і СРСР не могли в умовах кондомініуму, воєнного паритету наддержав визначити переможця.
Після Гельсинської наради з безпеки та співробітництва у Європі (1975 р.), Заключний акт якої підписали 33 держави, у тому числі СРСР, США і Канада, найбільш уразливим місцем світової політики став азіатський регіон, у якому дуже швидко зав’язався «афганський вузол». США вважали, що із трьох стратегічних зон вони досягли своєї «національної безпеки» у Західній Європі й на Далекому Сході. Залишалася Південно-Західна Азія. З 1978 р. США почали розгортати воєнні сили у Перській затоці.
Геостратегічне розташування Афганістану визначило особливе місце цієї країни у новій і новітній історії. У планах Пентагону ця країна завжди займала важливе місце. «Операція Гіндукуш», розроблена РНБ США ще у 1948 р., передбачала широкий комплекс заходів, спрямованих на закріплення своїх позицій у цьому важливому геополітичному районі. Проте США не вдалося примусити Афганістан відмовитися від співпраці з СРСР, врегулювати відносини з Пакистаном по «лінії Дюранда», втягнути у свої воєнні блоки – СЕАТО і СЕНТО.
Поки Кабул дотримувався виваженого курсу, заснованого на принципах нейтралітету й неприєднання, США не проявляли особливої активності. Проте як тільки до влади прийшла НДПА, орієнтована на Москву, американська активність стала стрімко зростати. Саурська (Квітнева) 1978 р. «революція», а по суті військовий переворот, здійснений НДПА з її програмною метою та практичними діями з побудови соціалізму, спричинила громадянську війну. Партія виявилася не в змозі здійснити, а народ – не готовим сприйняти кардинальні нововведення в об’єктивно-традиційних родоплемінних, релігійних, національних, суспільних умовах Афганістану. «Революція» через рік постала перед прірвою.
Саме у 1978–1979 рр. різко загострилися відносини між СРСР і США внаслідок зусиль Америки зірвати радянську політику розрядки міжнародної напруженості, мирного співіснування держав з різним суспільно-політичним ладом, яка приносила СРСР значні зовнішньополітичні дивіденди. Держави НАТО у травні 1978 р. заявили про збільшення військових бюджетів на 3 %. Занепокоєння Москви спричинила також низка дипломатичних і політичних акцій США: несподіване для світу швидке воєнно-стратегічне зближення Китаю і США антирадянської спрямованості; надання Китаю режиму найбільшого сприяння, у чому СРСР отримав відмову; спроба створення кризи навкруги Куби; підтримка зазіхань Японії на острови Курильської гряди; припинення переговорів щодо обмеження і згортання воєнної присутності в Індійському океані, у тому числі проти розгортання сил швидкого реагування у Південно-Західній Азії; роздмухана кампанія на захист прав людини в СРСР тощо. Наприкінці 1979 р. США розмістили у Західній Німеччині ракети «Першинг» і крилаті ракети. Договір про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО - 2) між СРСР і США опинився на грані замороження.
Безпосереднє розжарення регіонального конфлікту дали події в Ірані. 10 лютого 1979 р. після збройного повстання країну очолив імам Хомейні. Нові керівники Ірану розірвали відносини зі США, здійснили депортацію американців, закликали розповсюдити ісламську революцію на весь мусульманський світ. Це загрожувало стабільності радянських республік. Втративши Іран, США зосередились на недопущенні зростання радянського та іранського впливу в Афганістані. Результатом складної боротьби інтересів стала масована підтримка афганських НОФ. У січні 1979 р. Вашингтон провів перемовини з лідерами АМПО, 4 квітня 1979 р. РНБ США вирішила стрімко збільшити обсяг таємної допомоги їм. Афганістан став однозначно розглядатися США як арена боротьби з СРСР.
Для радянського політичного керівництва таке становище здавалося неприпустимим. Політбюро ЦК КПРС уявляло, що США загрузли в іранських справах і офіційно дивляться на Афганістан скоріше як на малозначущу країну. До такого висновку значною мірою підводила конкуренція інформацій КДБ. міністерств закордонних справ та оборони СРСР щодо Афганістану. Останнім віри було менше, бо проти застосування військ виступала частина генералітету. У Кремлі за логікою «холодної війни» міркували, що якщо СРСР не втрутиться, то Афганістан автоматично перейде до США. Москва допускала, що спецоперація стурбує світ, може спричинити політичну ізоляцію СРСР. Тому стриманість щодо застосування сили переважала у Політбюро ЦК КПРС тривалий час. Проте додався суб’єктивний чинник в особах Генерального секретаря Л. Брежнєва і міністра оборони Д. Установа. 12 грудня 1979 р. Політбюро ухвалило рішення про проведення спецоперації СРСР в Афганістані. 25 грудня перші дві дивізії ОКРВ перетнули кордон.
Оцінки становища, зроблені Політбюро, виявилися неповними. Це визнав II З’їзд народних депутатів СРСР у грудні 1989 р. Об’єктивності заради треба відзначити, що чимало впливових американських політиків і політологів наприкінці 1979 р. також не бачили альтернативи рішенню про введення військ, хоча одностайно наголошували, що це пастка для СРСР.
Політбюро до кінця не врахувало, що присутність СРСР в Афганістані стратегічно вигідна Ірану, Пакистану, Китаю і США. Тегеран отримував виправдання подальшої експансії фундаменталістського ісламу – «хомейнізму», а Ісламабад, Пекін і Вашингтон розраховували на реванш за поразку в Ірані й зупинення зростання іранського та радянського впливу у регіоні. Плани США були більш амбітними. Вони сформульовані у книзі помічника президента США з національної безпеки З. Бжезинського «План гри» як «триєдина стратегія», що дозволила б американській політиці досягти в регіоні важливих цілей. Перший елемент «триєдиної стратегії» – воєнний: забезпечення НОФ грошима, зброєю, особливо її найновішими видами. Два наступних стратегічних завдання лежали у політичній й дипломатичній площині. Кінцевою метою довгострокової стратегічної тріади визначався розпад СРСР. У цьому контексті директивою президента США № 59, підписаною влітку 1980 р., в якій було проголошено нову ядерну стратегію, стерто грань між регіональним і глобальним рівнями можливого зіткнення СРСР і США. Обидва рівні злилися в одну ескалаційну схему.
Таким чином, події в Афганістані й навкруги нього вийшли за межі не тільки афганського, а навіть і регіонального конфлікту. Вони набули характеру глобальної проблеми "холодної війни", вістря вирішення якої спрямовувалося проти СРСР.
Політичний зміст спецоперації визначався ідеологічним протиборством світових систем. У СРСР зверхність мали постулати пролетарського інтернаціоналізму. Особлива увага приділялася країнам соціалістичної співдружності та тим, що обрали соціалістичний шлях розвитку. Радянський Союз уже мав досвід підтримки своїх ідеологічних союзників за «доктриною Брежнєва». Дії військ ОВД в Угорщині (1956 р.) і Чехословаччині (1968 р.) майже не принесли міжнародних ускладнень. Москва з квітня 1978 р. фактично вже прирахувала Афганістан до соціалістичного табору. Тому Політбюро воєнним втручанням у його справи хотіло повторити те, що вже робилося неодноразово. Відмінність полягала у тому, що цього разу об’єктом уваги стала азіатська, мусульманська країна, яка перебувала поза межами соціалістичного табору і його безпосереднього впливу.
Спецоперацію відрізняли від попередніх воєнно-політичних акцій СРСР за кордоном ще деякі важливі особливості. Поверхневим виявився прогноз Москви щодо реакції світової спільноти на акцію. Несподіванкою одразу стали масштабність й жорсткість, настирливість і послідовність, з якими йшли як осудження введення ОКРВ, так і надання всебічної підтримки й допомоги антиурядовим силам в Афганістані. Уже 26 грудня 1979 р. З. Бжезинський направляє президенту США Д. Картеру меморандум, в якому введення ОКРВ розцінює як спробу СРСР прорватися через Афганістан до Перської затоки. Він наголошує, що для перетворення Афганістану на «радянський В’єтнам» необхідно посилити опір режиму НДПА за рахунок збільшення витрат США, приєднання Пакистану, Китаю, мусульманських країн до надання допомоги «повстанцям», розгорнути антирадянську пропаганду тощо. На основі меморандуму 2 січня 1980 р. РНБ затвердила 26 безпрецедентних заходів США проти СРСР та Афганістану. Щоб замаскувати свою причетність, США негласно через ЦРУ надавали кошти і зброю (чимало радянського виробництва), а прямі контакти з АМПО і НОФ здійснювало Управління міжвідомчої розвідки Пакистану.
Відрізняло спецоперацію й застосування «нетрадиційних» засобів боротьби, таких як терористично-диверсійна «партизанська війна» НОФ проти ОКРВ і режиму НДПА; наркотичне джерело фінансування душманів; залучення ісламського войовничого потенціалу. У «холодній війні» для США тероризм в Афганістані став дуже зручною й ефективною зброєю у боротьбі з СРСР, який такої зброї не мав. Трагедія Афганістану полягала у тому, що він потрапив у епіцентр глобального протистояння і при цьому мав у своєму розпорядженні затребуваний на «ринку зіткнення» товар.
Включившись у боротьбу з ліквідації режиму НДПА та впливу СРСР у цьому регіоні, США вирішили використати діючі структури і маршрути наркомафії й контрабанди. За період спецоперації за допомогою США річний обсяг виробництва опіуму наркомафією «Альянсу-7» (найпотужнішого об’єднання АМПО) досяг 1989 р. понад 800 т (вдвічі більше, ніж у Пакистані та Ірані). «Наркокоролями» стали головні лідери АМПО і НОФ. Наприкінці 1980-х рр. від 70 % до 85 % героїну, що споживався у США і країнах Західної Європи, був афгано-пакистанського виробництва. Прибуток від реалізації перевищував 10 млрд доларів. Зворотно щорічно до Афганістану надходило зброї, боєзапасів на суму понад 2 млрд «наркодоларів».
Позицію наддержав у «холодній війні» можна висловити однією тезою: «Все, що спрямовано проти однієї, корисно іншій». Тому, окрім розвитку бойового та наркотичного тероризму, США зробили ставку на застосування «ісламської зброї». Для «захисту ісламу та мусульман» в Афганістані, шляхом зовнішнього втручання і тиску, США вдалося скласти досить дивовижний альянс. До його складу увійшли: США, Китай, Пакистан, Іран, Саудівська Аравія, Єгипет, Ізраїль і ще деякі мусульманські країни. Не залишилася осторонь і міжнародна Організація Ісламської конференції (ОІК). Ісламський чинник запрацював.
Ось чому ОКРВ довелося воювати начебто з душманами, а по суті – з об’єднаним потенціалом США та їхніх спільників. Америка офіційно за період спецоперації надала душманам 3 млрд доларів, а Пакистану – майже 4 млрд. На його території функціонували 178 центрів і таборів з військової підготовки щорічно понад 50 тис. бойовиків. Залишається невідомим, скільки США та інші країни вклали неофіційно. СРСР ніс військовий тягар один. Тільки спецспорядження й майна поставлено Афганістану у 1980—1989 рр. на суму 9,1 млрд крб. Взагалі спецоперація коштувала СРСР щорічно понад 7 млрд крб.
Особливістю спецоперації також стала неефективна пропагандистська і контрпропагандистська діяльність начебто потужного, але догматизованого ідеологічного апарату СРСР. По-перше. Радянський Союз не мав за мету завоювати Афганістан, але не зміг переконати у цьому ні афганців, ні світову спільноту. По-друге, тотальне замовчування правди про бойові дії ОКРВ підривало моральний дух особового складу ОКРВ і спричиняло негативну реакцію радянського суспільства. По-третє, СРСР не зумів викрити перед світом потенційну загрозу ісламського фундаменталізму, тероризму й наркотероризму, подвійні стандарти США. Отже, специфіка спецоперації виявилась у неповноті оцінок та прогнозів Політбюро; використанні супротивником «нетрадиційних» форм, засобів бойових, політичних дій; неефективній ідеологічній діяльності СРСР.
Прагнення США до воєнного розв’язання «афганського вузла» стало складовою загального курсу адміністрації Р. Рейгана на досягнення воєнної переваги над СРСР. Загальні витрати Пентагону за 1980-ті рр. склали понад 2,5 трлн доларів, що майже дорівнювалось воєнним асигнуванням США за попередні 35 років. У січні 1983 р. створено об’єднане центральне командування (ОЦК) збройних сил США у Південно-Західній Азії з 250-тисячним угрупованням. У документі «Оновлення американської стратегії надання допомоги афганським борцям за свободу» (1986 р.) сформульовано 9 ключових позицій відносно Афганістану та СРСР. Насамперед: перехід від кількісного показника до якісного у постачанні зброї НОФ; створення самостійних управлінських структур в Афганістані; «різке підвищення дипломатичної та політичної ціни» спецоперації для СРСР; збільшення радіостанціями «Голос Америки» та «Голос свободи» кількості годин російського мовлення на СРСР для формування у радянських людей розуміння зв’язку між витратами на Афганістан та зниженням їхнього життєвого рівня.
На тлі посилення тиску США в СРСР з середини 1980-х рр. розгорнулася безсистемна перебудова. Зникли нафтодолари, погіршився стан економіки, розбалансувався народногосподарський механізм, запанували у внутрішньополітичному житті – «плюралізм», а у зовнішній політиці – романтичне та утопічне «нове мислення». Воно вилилося в односторонні поступки СРСР У зовнішньополітичній, воєнній, ідеологічній сферах.
Проте США не думали поступатися принципами «холодної війни». Проголосивши перебування ОКРВ головною перешкодою для політичного погашення конфлікту. Америка всіляко затримувала його присутність. Наочно це видно на прикладі підготовки й проведення Женевських перемовин під егідою ООН, готовність до яких СРСР висловив ще у 1980 р. Після 12 раундів перемовин між Пакистаном і Афганістаном у квітні 1988 р. вони підписали Женевські угоди з політичного урегулювання афганської кризи. Гарантами виступили СРСР і США. СРСР у два етапи вивів ОКРВ. США відкинули гарантійні зобов’язання і взяли курс на ескалацію бойових дій, навіть після зникнення ОКРВ. США, зробивши ставку на «Ісламський рух Талібан», переоцінили свої можливості впливу на афганців, не зрозуміли їхній менталітет і незворотні процеси, що відбулися в Афганістані за часів спецопераціїї. (Таких же помилок припустився СРСР, не врахувавши досвід трьох англо-афганських воєн XIX – початку XX ст.).
У Вашингтоні вже після спецоперації визнали, що «таємна допомога ЦРУ бунтівникам в Афганістані вилилась у найбільшу таємну акцію США після в’єтнамської війни», що «афганські моджахеди були союзниками у холодній війні проти СРСР». Втручання СРСР і США у громадянську війну в Афганістані детермінувало інтернаціоналізацію внутрішнього конфлікту й підвело «холодну війну» до межі вирішальної сутички між СРСР і США.
Таким чином, уперше після Другої світової війни СРСР не зміг ефективно захистити дружній режим у сусідній країні. Застосування США нетрадиційних засобів боротьби свідчило про досягнення піку «холодної війни», коли на терези перемоги кидалося все можливе, не рахуючись ні з наслідками, ні зі шкодою, яка наносилася своєму ж народові та світовій спільноті. Джин тероризму, випущений США в Афганістані, почав своє самостійне існування вже у ранзі світового тероризму, логічним наслідком якого стали події 11 вересня 2001 р. Розіграш «ісламської карти» надав ісламським войовничим фундаменталістам упевненості у тому, що терором, диверсіями, наркотерором можна перемагати навіть наддержави.
Спецоперація значною мірою сприяла дезінтеграції СРСР, світової соціалістичної системи, її воєнної організації – ОВД і встановленню однополюсного світоустрою на чолі зі США. Зникнення світової системи противаг, якими виступали СРСР і ОВД, дозволяє США у сучасних умовах успішно проводити яскраво виражену гегемоністську політику, піддавати репресіям, зокрема й військовим, будь-яку державу, що опирається диктату США. Проте на зміну монополярному світові йде нова модель міжнародних відносин –поліполярна. На заваді цьому стоять США зі своїми претензіями на одноосібне панування у світі. Проти виступають навіть європейські країни – члени НАТО, а також Росія, Китай, Індія, «Ісламська вісімка» (створена 1997 р.), і це несе в собі реальну загрозу нових конфліктів.
А. КОСТИРЯ,
доктор історичних наук, професор,
І. ШИНКАРЕНКО,
вчитель-методист вищої категорії.


СССР и США в афганской эпопее 1979–1989 годов
(Философский аспект)
20 лет назад СССР вывел из Афганистана ограниченный контингент своих войск (ОКСВ) после почти 10-летних боевых действий на стороне правительства Афганистана в гражданской войне, развернувшейся в этой стране после Саурской революции 1978 года. Минувшие годы не прекратили дискуссионный поиск ответов на многочисленные вопросы типа что это было: «война в Афганистане», «советско-афганская война», «интервенция», «агрессия СССР» или «оказание интернациональной помощи», «политическая ошибка» руководства СССР или шаг, продиктованный геополитическими реалиями, составными «холодной войны»? А также – кем были участники боевых действий в Афганистане: «оккупантами» или «воинами-интернационалистами», «миротворцами»? Не менее важна и проблема «За что отдали жизнь погибшие в Афганистане?».
Еще больше вопросов возникает вокруг причастности США к военным действиям в Афганистане, прямо и конкретно олицетворяющим столкновение двух систем в борьбе за мировое господство. 
Научных работ, воспоминаний очевидцев и художественно оформленных работ становится все больше. Но становится все понятнее, что без философского осмысления истории военно-политической спецоперации СССР в Афганистане 1979–1989 годов, этого важнейшего события истории второй половины ХХ века, невозможно понять ни сути мировых  постсоветских процессов, ни смысла военной составной  жизни участников боевых действий в Афганистане.
1
Сразу же отметим, что в условиях идеологического партийного диктата философское осмысление истории в советский период проходило в строгих рамках классового, формационного подхода к истории. Глобальные мудрствования об истории как таковой, взгляд на историю извне ее самой, о смысле и цели истории, о человеке, его судьбе и предназначении, мягко скажем, не поощрялись. Постсоветское время возродило философское осмысление истории различных событий, явлений и процессов в разных измерениях: религиозно-этическом, геополитическом, национально-культурном, национально-государственном, державно-имперском и проч. Идет борьба различных направлений, методов, категориально-понятийного научного аппарата.
Однако наша задача лежит не в дискуссионной плоскости, а в изначальном философском осмыслении событий вокруг Афганистана восьмидесятых. Подошло это время, созрела научно-публицистическая база.
Если более конкретно, то, на наш взгляд, адекватным содержанию и форме участия ОКСВ в афганской эпопее является определение «военно-политическая спецоперация СССР в Афганистане»  (далее – спецоперация). Под этим понимаются боевые и служебно-боевые действия 40-й армии, частей и подразделений пограничных, внутренних войск, органов госбезопасности, спецназначения, аппарата советников СССР по стабилизации ситуации в Афганистане, поддержке режима Народно-демократической партии Афганистана (НДПА) путем разгрома баз, живой силы, главарей незаконных вооруженных формирований (НВФ), блокирования маршрутов доставки оружия, боеприпасов, боевиков НВФ и отправки наркотиков, охраны стратегических объектов и населения от диверсий, террористических акций и др., что обеспечивалось политическим, идеологическим, дипломатическим, экономическим сопровождением СССР.
Если исходить из базисного содержания понятия «война» и сравнения его с содержанием спецоперации, то явно недостаточно ни теоретических, ни опытных, ни содержательных оснований для закрепления понятий: «война в Афганистане», «афганская война», тем более «советско-афганская война». Также вне базисного содержания определений ООН остаются понятия «агрессия», «интервенция», «вторжение», «оккупация». Спецоперация формой и содержанием как бы «скользит» по верху этих понятий, но в значительной мере им не соответствует. Заметим, что названные понятия нередко играют роль концепций и методологической основой изучения и освещения афганской эпопеи.   
2
По поводу советского тоталитаризма исписаны миллионы страниц. А в чем демократия менее тоталитарна? Лозунг «Америка превыше всего» - близнец советскому «Раньше думай о Родине, а потом о себе». Любое государство - это орудие насилия над личностью. Право государства, как политической организации того или иного народа, имеет преимущество перед правами индивида. Трудно не солидаризироваться с оценкой многих историков и философов, что демократия, по сути, представляет собой высшую форму тоталитаризма, причем наиболее изощренную, двойственную, совмещающую жестокость и авторитарность с декларируемыми гуманностью и уважением. Жестокость, изначальная агрессивность западной демократии заложена в стремлении к власти, то есть волей к подавлению воли другого (от крестовых походов, индийских резерваций до Ирака). Видимо, есть смысл отказаться от идеализации и СССР, и США в оценке большей (меньшей) демократичности-тоталитарности, ибо в основе лежит утверждение собственного политического «Я» путем подавления чужого «Я» или «Мы». В том числе и силой.
В конце 2008 года бывшая госсекретарь США М. Олбрайт без стеснения заявила о приоритете силы в защите США и НАТО «западных ценностей» по всему миру. Очевидно, считается, что в США и на Западе этим ценностям ничто и никто не угрожает. Однако на планете около 5 млрд людей исповедуют собственные ценности с иной религиозно-философской, национальной основой. Следовательно, «демократические» США и НАТО будут огнем и мечом внедрять свои «ценности» остальным, которым кем-то отказано в праве на историческую инициативу и место в «мировом правительстве».
Общие рассуждения потребовались для очередного подтверждения тезиса о том, что ввод ОКСВ в Афганистан не вышел за рамки обычной международной практики «холодной войны» в условиях равного мирового господства сверхдержав. Отрицать в содержании спецоперации противоборство двух систем и сверхдержав за расширение своего сегмента в этом оснований нет. Нет их и в утверждениях о борьбе исключительно «за права человека», «за торжество демократии в Афганистане», что являлось тогда  пропагандистским козырем США, ибо это извращает социально-политический смысл афганской эпопеи.
Всемирно-исторический процесс – понятие, выражающее единство и целостность человеческой истории, скрытые за внешним многообразием локально-исторического. Поэтому спецоперация не может «вырываться» из контекста одной из важнейших характеристик истории второй половины ХХ столетия – «холодной войны». Исходя из содержания советско-американских
отношений, проафганской политики США, афганского сегмента «холодной войны», нам и видится суть философии понимания спецоперации в глобальном смысле.
Поэтому военно-политическая спецоперация СССР в Афганистане 1979–1989 гг. – это специфическое, интегрированное явление мировой истории второй половины ХХ века, первый поединок мирового сообщества с зарождающимися международным терроризмом, исламским экстремизмом, наркотерроризмом в период кульминационного столкновения СССР и США в рамках «холодной войны», закончившийся в конечном итоге поражением СССР, мировой социалистической системы, вызвавший глобальные трансформации на планете.
3
В любом столкновении на весы победы бросается все, в том числе и последние резервы. США в Афганистане максимально использовали как традиционные формы и способы вооруженной и политической борьбы, так и задействовали резервы, которых не имел СССР: диверсии и террор (как основные способы боевых действий НВФ); исламский фактор, в том числе джихад (священную войну против афганских безбожников и советских иноверцев); наркотический источник финансирования борьбы; психологическую войну, нацеленную не только на афганскую армию и ОКСВ, но и на население Афганистана и СССР. И не вина личного состава ОКСВ, что он не смог остановить эти явления и процессы. Слишком неравны были силы. НВФ получали всемерную и всестороннюю помощь США и возглавляемой ими скрытой, но от этого не менее эффективной коалиции. Подобное уже было в истории в начале 1930-х, когда ослепленные идеологией западные лидеры не объединились в борьбе с зарождающимся фашизмом.
США достигли своей стратегической цели в «холодной войне», спровоцировав СССР на длительные, изнуряющие боевые действия, подорвавшие экономическую, политическую, моральную, социальную, партийную базу как внутри СССР, так и на мировой арене. Поэтому спецоперацию с полным основанием можно отнести к одному из механизмов, как совокупности состояний и процессов, из которых складывается действие, когда система (в данном случае советская, социалистическая, мировая) проходит через одно из пороговых состояний, совершая переход, ведущий к качественному изменению протекающих в ней процессов, к изменению ее организации. По нашей оценке, именно спецоперация, спровоцированная «холодной войной» и достигшая в Афганистане пика, во многом катализировала распад социалистической системы и СССР. Это, в свою очередь, обусловило геополитические подвижки, сравнимые с итогами Второй мировой войны.
При поддержке США Афганистан стал школой боевой выучки террористов многих стран, «Исламского движения Талибан», лидера «Аль-Каиды» Усамы бен Ладена, а также идеологической базой пропаганды и распространения всемирной исламской революции на среднеазиатские республики СССР и мусульманские государства планеты. 11 сентября 2001 года исламские революционеры пришли и в США. История еще раз засвидетельствовала: «кто сеет ветер, тот получит бурю». У победы, как известно, много «отцов». Исламские экстремисты, прошедшие школу Афганистана с оплатой обучения Вашингтоном и причислившие себя к победителям СССР, уверовали в то, что террором и диверсиями можно побеждать и сверхдержавы. Антитеррористическая операция многонациональных сил по обеспечению безопасности в Афганистане (ISAF) с преобладанием контингентов США и стран НАТО приближается по продолжительности к спецоперации, но по результативности далека от нее, хотя бы по размерам территорий, контролируемых ISAF и ОКСВ. Кардинально обе спецоперации отличаются и по способам боевых действий.
Все чаще в мировых СМИ звучат сюжеты о неучтенных США «советских ошибках». Что это – безответственное отношение к урокам трех англо-афганских войн и спецоперации? Но известен возросший интерес Пентагона к боевому опыту ОКСВ. Все значительно и проще, и сложнее. Человечество не научилось и не умеет жить в мире. Из минувших войн, вооруженных конфликтов, в первую очередь, извлекали и извлекают уроки прагматичные военные, усовершенствуя механизм и инструментарий уничтожения противника. А на периферии остаются проблемы предотвращения войн и вооруженных конфликтов, разблокирования, локализации и умиротворения возникших, поддержания и упрочения мира. Афганистан, к сожалению, не стал исключением. Однако даже полный разгром талибов, «Аль-Каиды», поимка ее главаря совсем не будут означать победы над терроризмом в ее политическом и социальном измерениях.
Таким образом, просматривается следующая цепочка: противоборство сверхдержав, «холодная война», спецоперация,  исчезновение с политической арены одной из сверхдержав, геополитические изменения, монополярный мир. И не вина участников спецоперации, первыми ставшими на пути зарождавшихся в Афганистане международного терроризма, исламского экстремизма и наркотерроризма, что они не остановили эти явления. Но их боевые награды не являются отличиями мирного времени.
Афганистан стал последней для СССР, но очередной для США военно-политической акцией за рубежом. Повергнув своего противника, США, по сути, остались один на один с глобальными проблемами современности, порожденными самим Вашингтоном в Афганистане. На пути к безраздельному гегемонизму и мессианству уже встали другие государства, в том числе и Европа, что еще больше расширит интерес мировой общественности к философской стороне истории афганской эпопеи, еще не завершенной для Афганистана, США и значительной части мира.

Сергей ЧЕРВОНОПИСКИЙ,
доктор политологии.



Із поетичного зошита
«Не забыть мне войны, не забыть!»
Володимир Миколайович Кудря народився 31 травня 1964 року в селі Дзигівка Ямпільського району Вінницької області. Закінчив Кам’янець-Подільське вище військово-інженерне командне училище в 1985 році, Національну академію оборони України в 2000 році. Підполковник запасу.
З вересня 1986 по серпень 1988 року на посаді командира взводу розмінування інженерно-саперної роти в. ч. п/п 71176 (70-та окрема гвардійська мотострілецька бригада, місто Кандагар) брав участь старшим групи розвідки і розмінування загону забезпечення руху в 30 бойових операціях зі знищення бандформувань, 14 реалізаціях розвідувальних даних і 200 супроводженнях автотранспортних колон через «зелену зону» провінції Кандагар.
Нагороджений двома орденами Червоної Зірки, нагрудним знаком МО СРСР «За розмінування», медалями СРСР, ДРА, ООН.


Прикосновенье
         Посвящается саперам
         Кандагарской бригады.


Вновь щуп рисует по бетонке
Зигзаг истории крутой
И поводок натянут тонкий
Собаки минно-розыскной.

Судьба сапера – однозначна,
Она – всегда на волоске,
Эх, если б ты была прозрачна,
Дорога, рваная везде.

Смерть затаилась в ожидании
Зловещим проводом в кустах,
Чтоб вновь взорвалася в рыдании
Земля рязанских тех ребят.

И ошибиться здесь нетрудно,
В стократ труднее выжить здесь,
И время застывает будто,
Когда хлестнет по нервам «Есть!»

Пустынный батальон

Глотая пыль средневековья,
В пески врезался батальон,
Чтоб с Махаджири-лукоморья
Не страшен был огня циклон.
В глазах бойцов – тоска по дому
Среди оазисов песка,
До слез далекому, родному,
Здесь в письмах каждого – тоска.

В геометрическом сплетенье
Застыли молча бункера,
Стволы – в прицелах нетерпенье,
Квадраты – те же, что вчера.

Тревога бегает по связи,
Летит война по проводам,
«По духам, по зеленой грязи!» –
Команды с матом пополам...

И за погибшего комбата,
За кровь невинную в бою
Горит земля на тех квадратах,
Душманов логово в дыму.

Две пятилетки – как мгновенье,
На третий круг пошла война,
Годам тем не бывать в забвенье,
Во сне опять придет она...

Солдаты мира
          Посвящается офицерам-«афганцам»
          Центра разминирования.


Спустя года зовут нас горы
И пахнет порохом земля,
Ржавеет смерть, приносит горе
И плачут снова небеса.

Опять собралися герои,
Былые подвиги храня,
Ливан, Афган в пыли и крови –
Блестят отвагой ордена.

И как в горах под Кандагаром,
Под знойным солнцем средь огня,
И как в полку под Чарикаром,
Мы снова – двадцать лет спустя.

В поту соленом камуфляжи
И самоваром шлем стальной,
Кому – в бассейн, а нам – миражи,
Кому-то – в бар, а нам – на бой.

Нас знают Киев и Бейрут,
Экс-Югославия, Эль-Кут,
Где сотни мин мы извлекли
И мир народам принесли.

Как донор, кровь даем державе
И компенсируем долги,
Идем уверенно мы к славе
На вечный зов «Солдат, спаси!»


Роман Богданович Кіндратишин народився 9 червня 1965 року в Стрию на Львівщині. Закінчив Івано-Франківське училище народних промислів, учився в Університеті «Львівська політехніка».
Виконував інтернаціональний обов’язок в Афганістані. Нагороджений медалями «За відвагу», «За розмінування».
Роман Кіндратишин – дипломант регіонального конкурсу поезії «Моя Україна». Пропонуємо вашій увазі вірші різних роківз першої збірки поета.


АФГАН – ЦЕ СТАН

Афганістан – це біль і сум,
Афганістан – ріки Кабула шум,
Афганістан – Кундуз, Баграм,
Афганістан – сердець розбитих шрам.
Газні, Шинданд і Урузган,
Герат, Парван і Бадахшан,
І Кандагар, і Саманган...
Безодня гір, далекий караван,
Саланга серпантин – Пуштуністан.
Це все,
Це все,
Це все
Афганістан –
Синдром душі,
Скаліченої долі стан!

Моя судьба

Моя судьба была на краешке забвенья,
Моя судьба всегда была с тобой.
Мой теплый взгляд потух и стал холодным
И веет в памяти жестокою войной.

Ты след оставила на волосах моих,
Как будто бы к губам моим твои прижались губы,
Но только в этом горький мне урок, –
Седины, юность, идущая на убыль.

Я не могу никак ее забыть,
Даже если память во мне убить,
Даже если мне сердце разрезать ножом,
И подруга не будет любить…
Не забыть мне войны, не забыть!

НЕЗАБЫВАЕМОЕ
       Памяти Сергея Сапункова, погибшего в Кабуле.

Пишу и думаю, что жизнь -
То радость, то беда,
Что просто так идти вперед
Удастся не всегда.
За эти годы на войне
Я понял жизни суть.
Всю эту истину, которую
Так трудно сковырнуть.
Идти дорогой тем трудней,
Что множество камней
Нам ноги режут каждый день
Чем дальше, тем сильней.
Но есть улыбка, что в пути
Сумеет обогреть
От лютой ненависти, лжи:
Ложь в жизни рядом ведь.
Ты шел по склону той горы,
Которая не ждет
Любви и ласки от тебя,
А только чтоб вперед
Идти без страха, не скорбя
И думать лишь о ней –
О лютой ненависти, что
Не пощадит людей.
Но ты был добр и не сумел
Привить в себе то зло,
Ты весел был, и ты не знал,
Что губит всех оно.
И лишь теперь, на склоне дня,
Когда тебя уж нет,
Тисками сжала сердце боль,
Я все ищу ответ:
Кому, зачем нужна война?
Война – не наш пароль.
Гроза – и снова тишина.
Окаменела боль.

Помню

Помнишь, друг,
Багровые закаты
И горячие от боя автоматы?
Помнишь, друг,
Как плакали ребята
От большой случившейся
Утраты?..
Помнишь, друг,
Когда одно на десять
Мы делили горе,
Будто не допели песню?..
Помню.
Мне забыть все это – больно.
Но вернулись мы тогда из боя,
Чтобы вспомнить вас, ребята,
Молча.
Стоя.

 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.