|
З Міжнародним жіночим днем!
Милі жінки!
З великою симпатією та повагою до кожної з Вас, від імені всіх чоловіків Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) вітаю з чудовим весняним святом – 8 Березня!
Віддаємо належне тому, що Ви завжди поруч з нами – в усіх життєвих лихоліттях, у буднях і святах, турботах і радощах, і жодні негаразди не затьмарять Ваших хвилюючих усмішок, лагідного погляду і щирої любові. У своїх тендітності, вродливості й вірності Ви – наша міцна опора і надійний тил.
Бажаємо Вам, любі, жіночого щастя, доброго здоров’я, сімейної злагоди, миру і спокою, гарного настрою і весняних квітів, здійснення всіх Ваших мрій і бажань!
Шаную кожну з Вас –
Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ.
Дякуємо Вам дорогі наші!
Афганська війна стала найбільш тривалою і жорстокою з тих більш як 20 локальних воєн і військових конфліктів, у яких після Великої Вітчизняної війни брав участь Радянський Союз.
Нарівні з чоловіками вогненними дорогами Афганістану пройшли і жінки, яким на собі довелося відчути весь тягар воєнного лихоліття на чужій землі. Жінки виконували на війні тяжку роботу – були лікарями, медсестрами, лаборантами, друкарями, зв’язківцями, офіціантами, щоб хоч якось полегшити ратну працю чоловіків. І недарма серед тисяч нагороджених орденами і медалями учасників Афганської війни більше двох тисяч жінок.
А скільки мужності, стійкості треба було мати нашим дорогим жінкам, котрі чекали повернення своїх синів і чоловіків з Афганської війни. Не всі дочекалися на свою кровиночку…
Дякуємо Вам, наші дорогі жінки, за все, що ви зробили і робите для нас, чоловіків.
Про долі наших бойових побратимів – жінок, матерів воїнів-інтернаціоналістів – наша сьогоднішня розповідь.
Материнская память
Спелые колосья, обвитые георгиевской лентой, прикреплены к траурной черной ленте, обрамляющей стенд, на котором фигура скорбящей матери возле памятника с фамилиями погибших на Афганской войне, свеча, горящая в разорванном снаряде, рюмка, прикрытая куском хлеба... Краткие биографии, фотографии и личные вещи погибших и фотографии матерей, перенесших горе утраты. Все это – экспонаты новой выставки в Музее боевой славы СВА Суворовского района города Одессы.
Выставка называется "Материнское поле". Посвящена она матерям и их сыновьям, сгоревшим в огне Афганской войны. Матери дают жизнь детям, и дети, как колоски в поле, тянутся к солнцу, зреют, несут в себе новые семена. Но пожар войны губит эти колоски в поле. Остается боль от сознания того, что не будет больше этих колосьев и не будет новых ростков. Молодые мужчины, ушедшие на войну, могли бы стать врачами, инженерами, учеными, просто рабочими, создать семьи и прожить долгую, счастливую жизнь, радуя своих матерей, согревая их заботой и любовью. Но судьба распорядилась иначе. Только в Суворовском районе десять матерей получили похоронки на своих сыновей.
Они пришли на выставку с цветами. Сидели и тихо плакали, слушая стихи, которые написала и прочитала участник боевых действий в Афганистане Татьяна Селезнева.
Ветераны внимательно слушали рассказ директора музея Надежды Нужиной о каждом из погибших, а мамы дополняли ее рассказ, вспоминая, какими были их дети.
Вот Галина Романовна Агафонова. Имя ее сына стоит первым на стеле возле памятника Воину-«афганцу» в парке им. Т. Г. Шевченко. Юра был обычным мальчишкой. Как все одесситы, любил море, рыбалку. В Афганистане в своей части был лучшим водителем БТРа, о нем писали в газете. Младший сержант Агафонов Юрий Борисович погиб, спасая своего раненого командира. Награжден медалью "За отвагу", орденом Красной Звезды (посмертно).
Вот Зинаида Рафаиловна Заец. Ее сын хорошо рисовал, мечтал стать художником. Остались его рисунки, которые мама бережно хранит в особом альбоме. Юра был среди тех, кто в 1979 году попали служить в Афганистан. Он погиб в сентябре 1980 года. Рядовой Заец Юрий Дмитриевич награжден орденом Красной Звезды (посмертно).
Вот Любовь Петровна Долматова, мама Люба, как нежно называют ее «афганцы». У нее было пятеро детей, старшим был Игорь, который заботился о младших братьях и сестрах, во всем помогал маме. У сына было много увлечений: занимался боксом, имел разряд по парашютному спорту, учился телеграфному делу, планировал служить на подводной лодке. Рядовой Долматов Игорь Владиславович погиб 4 июня 1981 года. Награжден орденом Красной Звезды (посмертно).
Вот Нина Михайловна Добровольская. Ее Валера в детстве увлекался техникой, с 13 лет работал в совхозе. У него был хороший слух, сам научился играть на баяне. Потом, в Афганистане, в минуты передышки, друзья любили слушать, как он играет. Рядовой Добровольский Валерий Иванович погиб в марте 1983 года. Награжден орденом Красной Звезды (посмертно). В селе Красном Тарутинского района на лучшем поле совхоза был открыт обелиск в честь воина-интернационалиста, и поле стало называться его именем.
Председатель СВА Суворовского района А. В. Цыба обратился к присутствовавшим с теплыми, проникновенными словами, выражая сочувствие семьям погибших, благодаря матерей за их участие в работе ветеранской организации. Участник боевых действий в Афганистане Сергей Костюк исполнил под гитару песню, посвященную матерям.
Выставку оформили участники боевых действий в Афганистане С. Е. Гнесный, С. В. Костюк и директор музея Н. Ю. Нужина.
Организаторы выставки и другие участники Афганской войны подготовили экспозицию и встречу с ветеранами в средней школе № 13. В книге отзывов ребята оставили немало записей, выражая благодарность за все увиденное и услышанное. Участники боевых действий в Афганистане поделились своими воспоминаниями о войне. Заместитель председателя СВА Суворовского района В. Л. Мыльников вручил завучу по воспитательной работе Н. О. Ефимовой Почетную грамоту за хорошую работу по патриотическому воспитанию учащихся.
Надежда НУЖИНА.
Чернігівська область
Дивовижна жінка
Голову Ніжинського районного комітету сімей загиблих в Афганістані військовослужбовців Аллу Григорівну Запорожець знають добре і в Ніжині, і в районі. Це дивовижна жінка. Вона там, де ятрить афганський біль, що переповнює материнські серця, незгладимою скорботою лягає на скроні, додаючи сивини... І в кожній такій родині вона прагне зарадити, допомогти, розвіяти скорботу. Завдяки душевному теплу Алли Григорівни притишується біль, розчиняючись у її доброті та щирості.
Громадське їй болить як своє. І це без перебільшення. Недарма Алла Запорожець стала лауреатом районного конкурсу "Жінка року-2004" у номінації "Життя нелегкі рубежі", нагороджена Почесною грамотою Держком ветеранів за особистий внесок у правовий та соціальний захист сімей військовослужбовців, що загинули в Афганістані. Вона голова первинної громадської ветеранської організації «Діти партизанів і підпільників Ніжина», почесний член Ніжинського козачого полку імені братів Золотаренків, була головою районної організації Спілки жінок України.
Долею цієї дивовижної жінки жорстоко і люто пройшла війна. І не одна, а три. Вони потрощили, поламали долі її рідних, залишили глибокі рани, тяжкі спогади і страшні сни.
Першою тяжкою втратою для чотирирічної дівчинки стала загибель батька – комісара батальйону Григорія Григоровича Фігури у боях під Москвою у 1942 році. Одразу за батьком на фронт пішла медсестрою і мати Марія Максимівна. Наприкінці того ж 1942 року, рятуючи життя іншим, вона загинула. Відтоді дівчинка залишилася круглою сиротою, а найріднішими людьми стали бабуся з дідусем та двоє дядьків – батькових братів.
З початку фашистської окупації Алла разом з рідними опинилася у партизанському загоні "За Батьківщину" під командуванням Симоненка. Жити довелося у холодній сирій землянці, а нерідко тікати й ховатися від ворожих облав і бомбардувань. Страх, голод і холод запам'яталися їй із воєнного дитинства.
Після війни дівчинка потрапила до дитячого будинку, а через два роки її звідти забрав брат батька Микола Григорович. З дядьковою сім'єю вона і поїхала жити у місто Берегове на Закарпаття. Далеко від рідного Ніжина закінчила сім класів школи, а потім профтехучилище, отримавши фах майстра з пошиття верхнього одягу. Але душа рвалася додому. Там не було вже рідні, її ніхто не чекав, але незважаючи на це, вона, мов на крилах, летіла додому.
Повернувшись до рідного міста, дівчина винайняла квартиру і влаштувалася на швейну фабрику "Ніжинка". Спочатку була контролером, потім майстром, а згодом і начальником цеху. Загалом 33 роки свого життя Алла Григорівна віддала цьому підприємству. Паралельно закінчила політехнікум, вчилася в інституті. А коли у Ніжинському ТУ–12 відкрили кафедру пошиття одягу, вона пішла навчати цій справі учнівську молодь.
Однак розмірене життя порушила неоголошена війна в Афганістані й додала жінці нового горя. Скільки було виплакано сліз, пережито безсонних ночей після того, як провела в армію старшого сина. Сергій потрапив у самісіньке пекло війни.
Афган зробив мужнім не тільки сина, а і його передчасно посивілу матір. І рветься на шматки материнське серце від згадки про ті часи, коли її син був на волосину від смерті. Вона молилася і просила Божої милості для нього. І дочекалася: зранений, контужений, з надривом у душі та раною в серці, а головне – живий повернувся він додому. Мати допомагала йому піднятися на ноги, зцілитися духом.
Здавалося б, війна скінчилася, а з нею всі нещастя відійшли у минуле, але доля підкинула ще одну біду. У зоні військового конфлікту в Придністров’ї опинився менший син – Владислав. Він, як і його мати у дитинстві та брат в Афгані, дивився у вічі смерті, але в мирний час. Мати жила надією, молилася і чекала. Ці дні й місяці здавалися їй вічністю. Бог почув її молитви…
Алла Запорожець не могла сидіти вдома, склавши руки і спокійно чекаючи старості. Вона очолила міськрайонну спілку сімей загиблих у Афганістані військовослужбовців. Адже ще тоді, у військовому госпіталі, де бачила страждання пораненого сина і його ровесників, дала собі обітницю зробити все, аби цей біль зник. Поклялася, що не залишить наодинці з горем тих матерів, які не дочекалися з війни своїх синів. Хто ж краще зрозуміє їхній біль, як не мати солдата?
Понад 370 учасників бойових дій проживають у Ніжині та районі, майже 90 з них є інвалідами, шестеро солдатів не повернулися до батьківського порогу з далеких афганських доріг. Алла Григорівна опікується цими сім'ями, допомагає, чим може. Оформлення пенсій, встановлення телефонів, відновлення втрачених документів – усіх турбот не перелічити. Вона співпрацює з адміністраціями у місті і районі, обласним і районним відділеннями УСВА, вирішує нагальні питання не для себе, а для тих, хто цього вкрай потребує. Спільно із міськрайонним відділенням УСВА проводить заходи, присвячені вшануванню пам'яті загиблих в Афганістані.
Алла Запорожець ніколи не забуває пом'янути загиблих солдат, пам’ятає дні народження їх та їхніх батьків. Здавалося б, і такі дрібниці, як листівка до свята чи коробочка цукерок матерям воїнів-«афганців», теж дорогі їм. За яку б справу не взялася, вона обов'язково доведе її до кінця.
Тож, дорога Алло Григорівно, хай довгі роки кує Вам зозуля, хай Бог щедро обдарує здоров’ям Вас і Вашу родину, береже від бід і нещастя. Хай не міліє скарбниця натхнення на працю, плата за яку – сердечна людська вдячність.
Лариса КОЖАР,
голова Чернігівського обласного
комітету сімей загиблих в Афганістані
військовослужбовців,
Олена НАЙДА.
15 березня шановна Алла Григорівна відзначає свій ювілей. Правління Української Спілки ветеранів Афганістану, редакція газети «ТТ», друзі висловлюють Вам щиру подяку за Вашу працю і відстоювання прав воїнів-«афганців» і сімей загиблих.
Щастя, здоров’я, добра і всього найкращого у житті Вам дорога Алло Григорівно.
Из афганского блокнота
Фельдшер батальона
Мы познакомились с ней в Газни за сутки до того, как ее мотострелковый полк ушел оттуда на Родину. Полк стоял километрах в семнадцати от провинциального центра на каменистом плато, окаймленном крутолобыми горами массива Чапаль.
Облик нашей новой знакомой можно было бы назвать вполне мирным, домашним, если бы не армейская форма и что-то еще неуловимо военное. Милое, мягкое лицо и — бескомпромиссность, резкость в суждениях и оценках.
О женщинах на этой войне судачат много. Жалеют их не сложившуюся там, «за горами», да и здесь не слишком удачливую жизнь. Но в Афганистане без таких, как Татьяна Белоусова, которая, кстати, награждена орденом Красной Звезды и двумя боевыми медалями, не смогли бы мальчишки, которым волею судеб было определено идти на эту войну, пройти ее достойно. А многие из них обязаны девчатам-медикам жизнью.
Однако пусть Татьяна Владимировна расскажет обо всем сама. Передаем ее монолог таким, каким он остался у нас в блокнотах.
Что для нее Афганистан? «Неправда, Афганистан не портит человека, не ожесточает. Но и не исправляет. Он только показывает, что человек такое есть.
До Афганистана я работала операционной сестрой в Ленинграде. В военкомате сказали: есть такое же место в госпитале в Кабуле. Поедете? Было это весной 1984-го...
Я уже многое перепробовала в жизни за свои 34 года. Каждый раз это была школа. Я и поехала.
Сама родом из-под Новгорода: мама – украинка, папа – русский. Выросла в поселке Новый Айдар Ворошиловградской области. Поступила в железнодорожный институт, но поняла: не мое это дело. Стала работать в Ленинграде, в объединении «Красное знамя» — ткани гладила. Пошла в медицинское училище, подрабатывала в больнице санитаркой. А потом поставили операционной сестрой.
Мне очень нравилась эта работа. Операционные сестры — своеобразная элита: редко кто бросает профессию. В нашем деле нужно иметь силу воли: операция может длиться и сорок минут, и двенадцать часов. И мы не «размываемся» — не снимаем халата, перчаток до ее конца. Вот в кабульском госпитале два года мы работали с Тамарой Архиповой. И сейчас она операционная сестра — в Виннице.
Хотя я и привычная, а в первые сутки в госпитале был и у меня стресс. Шел поток раненых из Панджшера. Первая для меня операция — и боец умирает на столе. Я это пережила очень тяжело. Молодые ребята — жить бы им и жить! Бывало, вижу в реанимации: у солдата отняты ноги, он поначалу этого не чувствует, а потом...
Бытовые условия в госпитале трудные. Хочется отдохнуть. Но подумаешь: вот парень в палате лежит — он слепой, а у тебя есть все...
Мысли занимает работа. Очень многому научилась у полковника Владимира Кузьмича Николенко, травматолога. Где он сейчас? Одержимый человек, доходил до всех тонкостей, плохо операций он не делал. И от сестер требовал, чтобы все время повышали квалификацию. Даже на операции разрешал обращаться к себе с вопросами.
Не забуду Ивана Даниловича Косачева — полковника, главного хирурга ОКСВ. Большая школа — работать с ним в операционной.
Выезжала в составе бригады усиления на места боев — в Баграм, Джелалабад, Гардез. Работала на «таблетках» — так наши солдаты называют санитарные машины...
Заканчивался срок моего контракта. Пришла пора возвращаться домой. В марте 1986-го подала рапорт о переводе на военную службу. Здесь, в Афганистане, я занималась настоящим делом, видела настоящих людей. Не хотелось вдали от них прозябать — среди суеты и погони за призрачными благами жизни... Короче говоря, присвоили мне звание прапорщика. 29 апреля 1986 года улетела из Кабула сюда, в Газни, в полк».
О службе. «Назначили меня на должность в медицинском пункте. Но через две недели попросилась в батальон. Почему? Работала и в операционной, но основная моя обязанность — выезжать на боевые операции. А выезды мне командир запретил категорически. Я понимаю, может быть, женщине на боевых не самое подходящее место. Но ведь оказывать врачебную помощь — моя обязанность.
Перешла на должность фельдшера батальона. Командир — подполковник Сенчилин выездам не препятствовал. Мое дело при этом — в колонне, на поле боя помочь раненым: обезболить, перевязать, подсказать санинструкторам, как раненого положить, посадить, как наложить жгут. А санинструкторы — нештатные, солдаты, не каждый еще переносит вид крови.
В операционной главная мысль — как сохранить раненому жизнь. А на поле боя забота – как быстрее эвакуировать бойца в безопасное место.
Погибали, случалось, на моих глазах. Не забыть нашего связиста, лейтенанта Геннадия Пушкина. Шли из Ургуна в колонне. Вел ее заместитель командира полка Егоркин. Я шла в «замке» — в техническом замыкании. Был бой у нашего замыкания. Рассказать вам о нем не могу: мысли были заняты ранеными. Их положили в машины двенадцать и одного убитого — лейтенанта Пушкина.
На проводке колонн работала вместе с врачом. Под обстрелы попадала довольно часто. В такие минуты забота одна: раненые. Не думаешь ведь, что и тебе когда-нибудь достанется…
За два года пропустила только два выезда на боевые: однажды замещала операционную сестру, а во время операции «Магистраль», когда пробивали дорогу на Хост, была в отпуске: Красную Звезду дали за Кандагар — там с мая по август 1987-го участвовала в боях.
Что делала? Вы же бывали в «зеленке»: зеленая зона и дорога через нее. Идет колонна. Из «зеленки» тебя поливают огнем: откуда стреляют, трудно понять. Однажды зажали нас у кишлака Мушакая. Одного бойца ранило в голову. Я его перевязала, затащили в БТР. Случалось из-под огня вытаскивать раненых — где и ползком.
Командир полка — полковник Щербаков Валерий Макарович — поблагодарил за участие в боях в Кандагаре. Я старалась.
Четыре месяца работала на заставе Дуаб. В ущелье — кишлак, место красивое необычайно. До Газни восемьдесят километров, до Кабула — сто. На заставе я единственная женщина. Наша задача — прикрывать дорогу. А место горячее. «Духи» там били колонны с грузами. Были раненые.
Есть в моей службе и обязанности постоянные: за питанием бойцов слежу, за чистотой колодцев, веду санобработку, чтобы люди гепатитом, «брюшняком» не болели...».
О товарищах. «Я в полку не одна такая. Есть коллега — Лариса Владимировна Петрова, фельдшер танкового батальона. Восемь лет в армии. И она колонны сопровождает. Представлена к медали «За боевые заслуги».
А полковые медики? Они ведь все должны уметь — все, что надо, делают по хирургии, кроме узкоспециальных операций. Мне повезло, работала с настоящими профессионалами—с майором Валерием Александровичем Болотиным, капитаном Валерием Павловичем Дроздецким — отличным хирургом, с капитаном Александром Павловичем Ржевиным — он анестезиолог
Солдат уважаю. Война ведь и не каждому мужчине по плечу. А солдаты — те же мальчишки: 18—19 лет. Иногда смотришь на них: и питаться бы им получше, и с девчонками побегать...
Рада, что полк уходит домой. Но если б моя воля, осталась бы дослуживать здесь, в Афганистане, пока не уйдет последний наш солдат.
Что буду делать в Союзе? Я пока там себя не представляю. Дослужу в армии — вернусь в операционные сестры. Но пошла бы работать только туда, где есть «афганцы».
«Афганский синдром»? Пусть так, если хотите. Я бы сказала иначе: это тоска по времени, когда ты жил по-настоящему...».
А. ГОРОХОВ,
В. ОКУЛОВ.
До 20-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану
Музей
Львівська область
Афганістан болить в моїй душі
У Львівському історичному музеї відкрито виставку «Афганістан болить в моїй душі…» Мета організаторів експозиції – вшанування пам’яті воїнів-«афганців», висвітлення подій військово-політичної спецоперації СРСР в Афганістані 1979–1989 років, її соціальних, психологічних наслідків для України. Висвітлюється роль Львівської обласної організації УСВА у житті ветеранів війни, родин загиблих в Афганістані.
Організаторами і активними творцями виставки стали Львівський історичний музей, працівники відділу історії західно-українських земель ХIX–XX сторіччя, Львівська обласна організація УСВА, воїни-«афганці» міста і області, які надали експонати для створення експозиції.
Виставка складається з кількох тематичних розділів, де представлено матеріали про Демократичну Республіку Афганістан, про радянських воїнів, які брали участь в Афганській війні, їхні фотографії, листи, зброя, одяг і особисті речі.
Окремим експозиційним комплексом представлено матеріали учасників військових конфліктів, що відбулися у різних регіонах світу наприкінці XX – на початку ХХІ століття.
Олександр ТЕКЕРЄВ,
учасник бойових дій, член
Львівської обласної організації УСВА.
Нові видання
Вінницька область
Фотолітопис мужності
Про Афганську війну, її безпосередніх учасників, про інтернаціональні та миротворчі походи радянських і українських воїнів написано чимало поетичних і прозових художньо-документальних творів. Використано незліченну кількість фотоплівок, на яких професіоналами-журналістами і аматорами-фотографами і у бойовій обстановці, і в мирний час сфотографовані солдати й генерали, водії БМП й кулеметники, льотчики і сапери, командири і підлеглі, і, звичайно, наші доблесні жінки, які разом з чоловіками виконували свій обов’язок в Афганістані і в Іраку.
Я не зустрічав такого військовослужбовця, особливо серед воїнів строкової служби, які після звільнення в запас не привезли б додому так званий, дембельський фотоальбом. Є він і у мене. Бережу його як реліквію про службу в армії, хоч і служити мені було нелегко. Час від часу беру той альбом в руки і гортаю його сторінки, бачу на них своїх друзів по службі, пам’ять повертає мене в молодість, в шістдесяті роки. Якими вони стали, колишні захисники Вітчизни? Як прожили життя? Яких звершень досягли в ньому? Виникла думка про те, що нам, колишнім однополчанам, не завадило б зустрітися, а ще зібрати свої фотографії й зробити з них книгу-фотоальманах. Ця книга стала б яскравим літописом нашої життєвої біографії, хорошим подарунком для наших нащадків у питанні військово-патріотичного виховання.
І от нарешті ідея перетворилася в реальність, стала дійсністю. Вийшла з друку і прийшла до читачів книга-фотоальманах «Ми – воїни-інтернаціоналісти, ми – воїни-миротворці», і найперше прийшла вона до героїв книги, фотографії і розповіді про яких, надруковані у виданні. представлено більше шестисот фотографій. На них зображено понад три тисячі учасників бойових дій в Афганістані, військових конфліктів в інших країнах і миротворчих операцій, і загиблих в бойових операціях, і померлих у мирний час, і нас, живих.
На сторінках книги є фотографії та короткі розповіді про учасників бойових дій в Афганістані, Анголі, Ефіопії, Югославії, Іраку, Ліберії, Чехословаччині, на Кубі та багатьох інших інтернаціоналістів і миротворців.
Щиро завдячую особисто і від нашої громадської організації за фінансову допомогу у виданні книги «Ми – воїни-інтернаціоналісти, ми – воїни-миротворці» Вінницькому міському голові Володимиру Гройсману, заступнику міського голови Миколі Гуньку, керівництву ВАТ «Вінницька обласна друкарня» в особі Миколи Бодлєва, спонсорам, вінницьким фоторепортерам Віктору Демку, Володимиру Осьмушку, Олександру Гордієвичу, Віктору Кравченку, воїнам-інтернаціоналістам і миротворцям, які брали активну участь у виданні цієї книги.
Анатолій ГОНЧАР,
автор-упорядник,
заслужений журналіст України,
учасник бойових дій в Афганістані.
Тернопільська область
Про полеглих і живих
Сьогодні на Тернопільщині проживає близько 2500 учасників бойових дій в Афганістані. Доля провела їх далекими стрімкими дорогами серед похмурих скель, охрестила їх вогнем і порохом чужої війни. Жахливим болем відгукнулася вона в серцях матерів і батьків, сестер і наречених. Ненаситний молох неоголошеної війни поглинув тисячі молодих життів. Сумна статистика Афганської війни не обминула і Тернопільщину: 46 наших земляків загинули, 2 пропали безвісти, 46 повернулися з війни інвалідами, більш 300 стали інвалідами після війни і 120 померли вже в мирний час внаслідок поранень, контузій і різних захворювань, 9 дітей залишилися без батьківського тепла.
Той, хто хоча б один день побував на війні, вже ніколи не зможе її забути, все його наступне життя так чи інакше буде пов’язане з нею. Не змогли забути Афганістан, запеклі бої та полеглих друзів ветерани-«афганці», тому й виникла ідея створити книгу пам’яті про загиблих земляків зі спогадами родин загиблих і живих учасників афганських подій, увічнити прізвища всіх учасників війни в Афганістані з Тернопільської області.
Цілий рік ветерани, військові комісаріати області, працівники райдержадміністрацій, журналісти, письменники збирали інформацію для цієї книги. Завдяки цьому в області створено комп’ютерний реєстр і базу даних усіх ветеранів Афганської війни.
В обласній бібліотеці для молоді днями відбулася презентація книги «Обпалені війною. Афганістан (1979–1989)», в якій взяли участь голова Тернопільської облдержадміністрації Ю. Чижмарь, його заступник з гуманітарних питань Ф. Шевчук, учасники бойових дій в Афганістані, члени сімей загиблих, журналісти, представники навчальних закладів міста, молодь.
Книга розповідає про долі, подвиги й загибель земляків на Афганській війні, засвідчує яскраві приклади героїзму та мужності наших солдатів, увічнює імена усіх тернополян – учасників тієї неоголошеної війни.
Видання здійснене за сприяння Тернопільської облдержадміністрації у видавництві «Астон» і присвячене 20-й річниці виведення військ з Афганістану. Голова Тернопільської ОДА Юрій Васильович Чижмарь наголосив, що ця книга стане символічним пам’ятником мужності солдатів і офіцерів – і тих, які не повернулися зі свого останнього бою, і тих, хто свято береже пам’ять про них.
Від імені правління обласної організації УСВА Василь Когут подякував усім, хто сприяв виходу в світ нової книги.
По одному примірнику її вручили керівникам бібліотек, облдержархіву, обласного краєзнавчого музею, представникам вищих навчальних закладів Тернополя.
Слід відзначити, що ветерана Афганської війни, автора й упорядника книги Володимира Погорецького днями нагороджено орденом “За заслуги” III ступеня.
Василь КОГУТ,
заступник голови Тернопільської
обласної організації УСВА.
Із поетичного зошита
Роман Богданович Кіндратишин народився 9 червня 1965 року в Стрию на Львівщині. Закінчив Івано-Франківське училище народних промислів, учився в Університеті «Львівська політехніка».
Виконував інтернаціональний обов’язок в Афганістані. Нагороджений медалями «За відвагу», «За розмінування».
Роман Кіндратишин – дипломант регіонального конкурсу поезії «Моя Україна». Пропонуємо вашій увазі вірші різних років з першої збірки поета.
СУДЬБЫ
Мы люди. Мы созданы Божьею волей,
Мы любим её простоту.
Как часто её мы теряем,
Забыв про сердец чистоту.
Как часто меняем мы счастье
На денег лоснящийся блеск,
Ведь слепостью той убиваем
Мы суженых, вечных невест.
Как часто о любви мы смеёмся,
От её безвозвратных минут.
Но сами в тот миг забываем,
Что счастья минуты уйдут.
Забыли о верности, чести,
Забыли о том, что любовь
Сравниться может лишь с песней,
Что вместе поём вновь и вновь.
Поём, когда в сердце разлука,
Когда нет родного плеча,
Когда нашей юности давней
Уже догорает свеча.
ПИСЬМО
Моей Маме Эмилии.
Над безжизненной горной пустыней
Поднимается тёмное небо.
В камнях жгущий холодом иней
Своей кистью рисует цвет синий.
Ты получишь письмо, моя Мама,
В нём засушенный лист эвкалипта.
Это память из Афганистана:
Моей юности горечь и рана.
Знаю: там, далеко за горами,
Расцветает восход мирным небом.
Только здесь, на Сачанге, под снегом
Согреваем сердца вашим светом.
Ярким пламенем роз у дороги
Распустились цветы в Чарикаре,
Только часто в цветах гибнут парни.
У дорог, как надгробия – камни.
Я не верю в афганские дали,
Я не верю цветам ярко-красным.
Не хочу, чтоб погибших встречали,
Чтоб посмертно медали вручали.
НЕ ЗАБЫВАЙ
Моя любовь
Окрылена твоей душой.
Мои цветы
Тебе пусть будут дороги.
Моя судьба,
Не будь разлучницей с тобой,
Твоей судьбой,
И нежным прикасаньем губ.
Пойми меня,
Мне будет трудно без тебя.
Я не уйду,
С тобой всегда я встречи жду,
Нельзя сравнить
Тебя ни с кем и никогда:
Твои слова,
Твои прекрасные глаза.
Вдвоём с тобой
По жизни вместе мы пройдём,
Храня в сердцах
Минуты долгожданных встреч,
Хочу сберечь
Тепло и нежность твоих плеч,
Тепло ресниц,
Похожих на вечерних птиц:
Они летят,
Меня к тебе зовут опять.
К тебе приду,
Тебя я нежно обниму,
И мы взлетим
К моим мечтам, к мечтам твоим
Я прилечу
За город, а тот весенний сад.
Мой тёплый взгляд
Ты будешь долго ощущать,
Мою любовь.
Прошу тебя, не забывай,
К груди прижми,
В своём дыханьи сохрани.
Мою любовь –
Храни.
О ЖИЗНИ
Не надо бояться разлуки,
Не надо её избегать,
Ведь жизнь – это сложная штука,
Упустишь – вовек не догнать.
Не надо бояться лишений, –
Они нам сердец не убьют.
Но ради великих свершений
Как важно с пути не свернуть!
Не надо бояться и смерти,
Она не страшнее лжи,
Ведь ложь уязвима, поверьте,
Как камень стоит на пути.
Давайте же жить без разлуки,
Обмана, лишений и лжи.
Давайте о смерти не думать,
Ведь завтрашний день впереди.
Ігор Володимирович Король народився у селі Витків Гощанського району Рівненської області у 1964 році. Брав участь у бойових діях на території Афганістану з 1983 по 1984 рік, проходив службу в військовій частині п/п 89933 у Файзабаді. Інвалід війни третьої групи. Проживає у Рівному, пенсіонер.
Березовый сок
Земли нашей со, по берёзы стволу
Стекает прозрачной и тонкой струёю,
Он первый попутчик весне и теплу
И друг моей жажды Еесенней порою.
Я пью этот сок, у березы стою,
Я пью его жадно, большими глотками,
Быть может, он вылечит душу мою,
Съедает которую синее пламя.
Я помню, как я тосковал о тебе
В стране без берёз, что зовётся Афганом,
Ведь мне до сих пор ещё не по себе,
Болят по сей день те душевые раны.
Земли нашей сок, ты напиток один,
Который мне старые раны залечит,
Ты друг мой, напарник, ты мой господи
Друзей моих память, умчавшихся в вечность.
Тонкой струйкою сок, как кровь по виску,
По стволу белоснежной берёзы стекает,
Быть может, залечит он боль и тоску,
Но друзей оживить его мне, не заставить.
Сон
Я бачив дивний сон, приснилося мені,
Що я насправді ноги в кров збиваю,
Все босоніж біжу по кошеній стерні
Назустріч долі, що мене чекає.
Ось ліс, ось річка, ось сади й поля,
Ось мати виглядає на порозі,
Коли вже з’явиться її хлоп’я
І здійме п’ятами пилюку по дорозі.
А я біжу, забувши геть про все,
Нема проблем ніяких в цьому світі,
Романтика моя – понад усе і
Кличе мене сміятись і радіти.
Радію я і дзвінкому струмку,
І соловейку, що в гаю співає,
Сороці, що стрікоче на дубку,
Змахнувши крилами від мене утікає.
Та все це сон, таке зараз життя,
Не тільки ноги, душі в кров збиваєм,
Біжим вперед, забувши почуття,
На зустріч долі, що на кожного чекає.
Моє Полісся
Люблю наше тихе Полісся,
В тумані над річкою дим,
І ліс, і поля, і узлісся –
Давно все це стало моїм.
Вузенькая в полі дорога,
Кругом зеленіють поля,
Не можуть тут жити убого,
Цього не дозволить земля.
Дорога біжить, повертає,
Веде у поліське село,
Де мати мене вже чекає
І теплеє жде молоко.
А поміж селом і полями
Вужиком в’ється ріка,
На ній вперемішку з ставками
Висока росте осока.
Аж ген за цією рікою
Я бачу пухнасті ліси,
Дуби, як казкові герої,
Виходять з тієї краси.
Ніколи тебе не забуду,
В тумані над річкою дим,
Ліси, і поля, і узлісся
Навіки у серці моїм.
Весна
Весна… Прекрасна ця пора,
І видно вже далеко в полі,
Горби без снігу, чорні, голі,
Вода гуркоче мов жива.
Не зеленіє ще трава,
Та ця пора вже недалеко,
Бо прилетів в село лелека
В своє кубло біля ставка.
На небі рванії хмари,
Граючи з сонцем в переблиски,
Давно хотіли його ласки
І дочекалися пори.
Луна дзвінкий дитячий сміх –
То дітвора кругом гасає,
В воду кораблики пускає,
Не відчуває мокрих ніг.
І чути крики голосні.
Так, як радіє ніжна мати
Народженню СЕОГО дитяти, –
Так ми радіємо весні
Любовь
Когда синий туман упадёт над рекою,
Когда солнце взойдет и осушит траву,
Я любовь для себя в своей жизни открою,
Ту любовь, что давно уже в сердце храню.
В жизни можно любить, можно и ненавидеть,
В жизни всякое есть – и добро есть и зло,
Но нельзя лишь любовь в своей жизни обидеть,
Если это любовь, если вам повезло
Говорят мне уже «Ты чудак полоумный,
В мире нет уж любви и пропала давно»,
Но ведь я не один в этом мире безумный,
Говорят только те, кому не повезло.
Ведь любовь, ведь она всё равно, как зарница,
Рассыпаясь над речкою в синий туман,
Прилетает ко мне перелетною птицей
И не ранит её никогда мой обман.
Журавлі
Над небом синьо-голубим
Весняний ранок пролітає,
З весною він людей вітає,
Хай добрим стане, хто був злим.
З ним ясно сонечко встає –
Привітне і таке ласкаве,
Не тільки гарная забава –
Воно тепло всім нам дає.
Високо в небі журавлі
З теплих країв вже прилетіли,
Також з весною нас вітають
Курличуть ніжно в далині.
Вони додому прилетіли
З країв хоч теплих, та чужих,
Тому й так голосно радіють,
Бо повернулись до своїх.
Ми з вами також в свому сні
В своє дитинство повертаєм,
Як повертають по весні
Птахи до рідного до краю.
|
