|
Волинська область
Герої в нашій пам’яті
Усім тепер відомо, що введення Обмеженого контингенту радянських військ в Афганістан розпочалося із висадки десанту в столиці цієї країни Кабулі та штурму резиденції тодішнього президента Хафізули Аміна. Але мало хто знає, що якнайдіяльнішу участь в операції під кодовою назвою "Шторм-333" брав капітан Віктор Карпухін, командир підгрупи спеціального призначення підрозділу "Гром" групи "Альфа" сьомого управління КДБ СРСР. І хіба що кільком спецособістам було відомо, що Карпухін Віктор Федорович народився 1947 року, провів свої дитячі роки в Луцьку.
А тоді, 27 грудня 1979 року, о 18-й годині 25 хвилин, коли почався штурм палацу Тадж-Бек, бойова машина піхоти Карпухіна, подолавши крутий серпантин дороги, першою прорвалася до резиденції Аміна. Капітан і його підлеглі відкрили вогонь по охороні, давши можливість десантуватися решті бійців. Такі вмілі дії допомогли швидко прорватися на перший поверх.
До того часу палац з товстелезними двометровими стінами і охороною у дві з половиною тисячі осіб вважався неприступним. Бійці Карпухіна взяли його за сорок хвилин, втративши вбитими лише п'ятьох.
Рівно через чотири місяці після цього штурму, 28 квітня 1980 року, Віктор Карпухін одним з перших "афганців" став Героєм Радянського Союзу.
А напередодні 20-ї річниці закінчення виведення радянських військ з Афганістану він наче символічно повернувся до рідного міста. Тут відкрито меморіальну дошку герою Афганської війни, який згодом став генерал-майором і командиром знаменитої «Альфи». Оскільки будинок на вулиці Офіцерській, 11, де народився Віктор Карпухін і жив разом з батьком, бойовим офіцером, приклад якого наслідував, і мамою, яка знайшла вічний спочинок у луцькій землі, нині у непридатному стані, то меморіальну дошку відкрили на вулиці Воїнів-інтернаціоналістів, 1. А втім, багато присутніх на її відкритті побачили в цьому своєрідну символіку, про що й говорили у своїх виступах.
Голова обласної організації УСВА Григорій Павлович, розповівши про бойовий шлях земляка, з особливою теплотою згадував, як познайомився з Віктором Федоровичем у Мінську на урочистостях з нагоди 10-ї річниці заснування Білоруської Спілки ветеранів Афганістану.
— Ми довго розмовляли, він цікавився Луцьком, тим, що у нас відбувається зараз. Бо ж сам ще підлітком покинув Волинь. Батько був військовим, і сім'ї доводилося часто переїжджати. Віктор Федорович мріяв приїхати на могилу матері, поставити пам'ятник, проте не судилося. 24 березня 2003 року на 56 році життя серце героя перестало битися.
Меморіальну дошку освятив настоятель Свято-Покровської церкви села Озеро Ківерцівського району отець Михаїл, сам колишній «афганець», розвідник десантно-штурмового батальйону, який воював у тій далекій країні в 1986–1988 роках і де, як він сказав, народилося його бажання стати священиком.
Теплі слова про земляка говорили голова облдержадміністрації Микола Романюк, радник голови обласної ради Володимир Банада, заступник міського голови Анатолій Пархомюк. А віце-президент російської асоціації ветеранів «Альфи» Сергій Поляков зачитав вітальну адресу від керівництва цієї організації і передав благословення присутнім від новообраного Патріарха Московського і всієї Русі Кирила. Вітання від побратимів по зброї передав радник президента Української асоціації «Альфа» генерал-лейтенант Олексій Кузнєцов. А ветеран «Альфи» і близький друг Віктора Карпухіна Микола Алєйников поділився спогадами про його високі людські й офіцерські якості. Адже Віктор Карпухін — також учасник звільнення заручників у Тбілісі, Баку, Єревані, Степанакерті, Саратові, він пройшов фактично всі «гарячі точки» на території колишнього Союзу.
Присутні поклали квіти до меморіальної дошки, запалили свічки пам'яті. А група волинських «афганців» «Віват!», лауреат Міжнародного фестивалю «Солдати миру – XXI століття», присвятила пам'яті земляка і його бойових товаришів пісні «Спецназ» і «Офіцери».
Володимир ЛИС.
Хмельницька область
Відважні поруч з нами
У мальовничому селі Самчики Старокостянтинівського району навесні 1969 року народився наш герой – Олександр Олександрович Фольварков. Дитинство минуло на берегах річки Случ. Закінчив школу, згодом училище.
У травні 1987 року був призваний до лав Збройних Сил, а в листопаді направлений в Афганістан. Проходив службу в Кабулі, Кандагарі, Пулі-Хумрі. За мужність і військову доблесть, проявлені при виконанні інтернаціонального обов'язку, нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради СРСР і Знаком «Воїн-інтернаціоналіст», медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «Захиснику Вітчизни», «70 років Збройним Силам СРСР», «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу».
Після служби повернувся додому, де його чекала кохана дівчина. Сашко – хлопець серйозний, довго не роздумував, і через два місяці відгуляли весілля. Алла Василівна народила йому двох прекрасних дочок – Ліану і Катюшу.
Працює він електромеханіком АТС у рідному селі. Скромний, привітний, життєрадісний.
Олександр Олександрович – заступник голови Старокостянтинівської районної організації воїнів-інтернаціоналістів. Проводить велику роботу з виховання підростаючого покоління. Не забуває віддавати данину своїм бойовим побратимам, сім'ям загиблих і померлих учасників бойових дій. Брав активну участь в заходах з будівництва пам'ятника воїну-«афганцю» Фурману Олександру Миколайовичу. Нагороджений багатьма грамотами.
Незважаючи на те, що на долю Олександра Олександровича випали випробування на війні, так і в мирний час знайшлося місце для подвигу. Коли він побачив, що тонуть діти, не роздумуючи, стрибнув у річку і врятував їх. Рішенням Хмельницької обласної ради за врятування двох підлітків, які провалилися під лід на річці Случ, нагороджений медаллю «За спасіння утопаючого».
В. ПЕРЕПІЧКА,
голова Старокостянтинівської
районної організації
воїнів-інтернаціоналістів.
Не суди, да не судим будешь
Уважаемые читатели «ТТ» и пользователи сайта «УСВА», позвольте реплику. Но жесткую. А местами, извините, и вынужденно хамоватую. Поскольку «слово не воробей» выпущено из уст не просто известного журналиста, но еще и человека, коснувшегося афганской темы своей биографией.
СОГЛАСИТЕСЬ, к 20-летию вывода войск из Афганистана в Украине была проведена мощная информационная интервенция. Мониторинг вопроса показал, что этой темы коснулись практически все электронные и печатные СМИ. Своеобразно среагировала разве что газета «День». Вдогонку (№ 36 от 3 марта и № 38 от 5 марта) это далеко не мелко «копающее» издание разместило явно тенденциозно подряд два материала, закономерно вызывающие как недоумение, так и возмущение. И если в рассуждениях Аркадия Музычука (за подписью – участника войны) просто противопоставляются героика настоящих патриотов – вояков УПА и бандитизм воинов-интернационалистов, сначала осуществивших «злочин проти афганського та власного народу», а потом «помпезно святкуючих», то Бог им, музычукам, судья. Оказалось, что это такой же участник боевых действий, как я участник песенного «Евровидения». Накопившуюся нацио-злость, как и мочевой пузырь, надо освобождать регулярно и своевременно. Обидно, что при этом брызги летят в сторону интеллигентной газеты, в крайнем случае, читаемой и многими почитаемой.
Принципы не позволяют просто «утереться» от другой публикации – большого интервью под названием «Євген Кисельов: прошу вас, дорогі українські читачі, благаю – не заздріть Росії!». Ее совсем не сложно вытащить из Интернета или публичной библиотеки и прочесть. Но если кратко, то две третьих интервью посвящено афганской теме. На язык оригинала отдельные выдержки из него имеет смысл привести (хотя и выхваченные из контекста, но дающие общее представление о смысле и оценках):
– «… бойові дії часто велися не розбираючи, де моджахеди, де мирні жителі – біс їх розбере… Війна, якщо називати речі своїми іменами, велася з народом…”
– “Мені неодноразово доводилося чути, як радянські військові хвалилися тим, що здійснювали акти безпрецедентної жорстокості до афганських цивільних осіб”.
– “… коли я бачу чергові свята з нагоди початку або закінчення афганської війни, у мене в душі щось перевертається. Візьмімо Німеччину. Далеко не всі, хто брав участь у Другій Світовій війні в лавах гітлерівського вермахту, були військовими злочинцями… Але в Німеччині нікому не спадає на думку вшановувати ветеранів Другої світової як героїв… допомагати їм створювати організації, що користуються всілякими пільгами, нагороджувати орденами, встановлювати пам’ятники”.
– “… таліби – породження радянсько-афганської війни…”
– “… мене здивувало як різні канали з розчуленням розповідали, що до Києва приїхав генерал Громов…”
– “… для мене Сергій Червонописький, …завжди залишиться людиною, яка своєю безпорадною промовою свідомо чи мимовільно дала відмашку “агресивно-слухняній більшості”…; людина залишається в минулому, вважає, що все було правильно, й ні про що не шкодує…; вони зробили це руками Червонописького, який здається, так і не зрозумів досі, що його тоді використали…”
– “… ви дуже щасливі люди, вам дуже пощастило, що ця чаша вас оминула і що у вас немає Володимира Володимировича Путіна чи якогось українського політика, скроєного на зразок колишнього підполковника КГБ з колишнього столичного міста з провінційною долею… Він мені здається абсолютно пересічною особистістю, яка вміє робити єдине – це виголошувати по телебаченню, граючи мускулами обличчя, заздалегідь підготовлені промови. Щойно з ним починають вести полеміку, він одразу зривається в істерику”.
И т. д. и т. п.
Но последнее, относительно Путина, приведено совсем не случайно. Лихость высказываний позволительна Е. Киселеву потому как “шабашит” он сейчас за границей, т.е. в Украине, т.е. у нас. И судя по публичному поведению здесь у нас, он не позволяет себе плюнуть в борщ нашему премьеру или насолить нашим депутатам. А вот «отъюбилярить «афганцев» – почему бы и нет? Обидно даже за умницу Шустера, пользующегося творческими услугами журналиста с сомнительной международной репутацией.
Вполне корректным будет отметить, что даже известный своей антиукраинской настроенностью Михаил Леонтьев, работающий и в украинском информационном пространстве, распространяющий у нас почти 30 тыс. журнала «Профиль», никогда не позволил себе покощунствовать на теме ветеранов войны по типу «кто же – все таки более фашисты – немецкие оккупанты или нахально выпячивающие свои проблемы украинские «афганцы»? Аккуратно обходит ветеранскую тему и Жириновский, традиционно общающийся с Украиной свысока, через губу и усиленно уничтожающий лояльное отношение к России.
Евгений Алексеевич напрасно предполагает, что в нашей стране он человек малоизвестный. Не опустимся до банального и наивного цитирования, но кое о чем нашему читателю следует напомнить.
За плечами у Киселева работа на российских РТР, НТВ, ТВ-6, ТВС, радио «Эхо Москвы», редактирование газеты «Московские новости». И везде – скандальные итоги. Даже преданный соратник Виктор Шендерович, прошедший бок о бок с Киселевым всю войну за НТВ, от него отвернулся. Россия 90-х помнит ушаты грязи, лжи и мерзости, выливаемые друг на друга в резонансных киселевских программах. При этом, кто же не знает, что элементарно обслуживались интересы Гусинского и Березовского.
Думается, журналистская среда очень быстро сориентируется, что с появлением Киселева в Украину будут привнесены и далеко не лучшие стили в медийной борьбе. Появился мастер классического информационного «мочилова». А к работе СМИ внимание общества усилилось. Потому что в нем сытом идет переработка жира, а во время кризиса освобождается мозг.
В личной биографии Евгения Алексеевича много если не темных, то серых пятен. Понятно, что в своих грамотно выстроенных интервью он их умело отбеливает. Упустим связанные с ним и широко освещенные в СМИ порноскандалы, как и «сексотство» по книге генерала Коржакова. В конце концов Киселев 4 года преподавал в Высшей школе КГБ им. Дзержинского и профессионально отмываться от грязи умеет.
Оставим в силе официальные строки из биографии, согласно которым Киселев Е. А. в 1979–1981 годах служил переводчиком советских военных советников в Афганистане.
Об этом, кстати, Киселев и говорит в своем интервью. Дословно это звучит так: «… служив перекладачем заступника головного радянського військового радника з політичних питань. У бойових діях не брав участі, їздив лише в короткі, досить безпечні відрядження…». В последующем воспоминания «грешат» словами «доводилося чути», «впевнений, що було багато випадків» и т. п. Из окна комфортабельной кабульской виллы это по-киселевски закономерное видение событий первых двух лет пребывания советских войск в Афганистане.
Вот только холод кощунства обжигает, когда этот «участник боевых действий» ударяется в воспоминания. Лучше бы ему этого не делать. Потому что о белорусском Игоре Адамове «з тонкою шиєю, абсолютно дитячим рум’янцем на ніжних щоках, пухнастими золотими кучериками на голові», погибшем якобы в одном случайном выезде в опасный район, не стоит говорить так жалостливо – снисходительно. Этого студента – добровольца и коллегу Е. Киселева наши белорусские побратимы знают и чтят как кавалера ордена Красной Звезды, героически выполняющего свои обязаности при батальоне спецназа афганских «командос», неоднократно лично участвовавшего в боевых действиях и похороненного нынче на городском кладбище в Минске.
Все-таки разный был Афган. Многие из нас стали свидетелями того как Е. Киселев в прямом эфире программы Савика Шустера, вальяжно, развалясь в кресле и по-сибаритски манерно поправляя дорогостоящие очки, поливал негативом Сергея Червонопиского, мимоходом погаживая в сторону всех «афганцев». Богатенький профи с полумиллионным месячным доходом даже мысли не допустил, что оскорбляет многих, Афганом покалеченных.
Уже понятно, что этот человек с репутацией информационного наемника международного класса, называющий себя «опальным русским журналистом» и поселившийся на старинной киевской улице в квартире Анны Ахматовой, принес для нас новый кусок головной боли.
В приложение, кстати, к уже имеющейся. Многие «афганцы» задаются вопросом: почему так высокомерно и оторвано от афганского братства ведет себя Николай Томенко? И почему он все пишет да рассказывает о торговле портянками и консервными банками? Да потому, что другого, Афгана он не знает. Как и Послеафгана. Попав через студенческую скамью университета и учебку на обычную точку без выхода на боевые, он поневоле сформировал в себе нестандартный по афганским меркам психотип. А потом опять студенчество сразу же по возвращению и статус «афганца» - как стартовая площадка для комсомольского роста и дальнейших цивильных благ, аж до вице-премьерства и вице-спикерства. Ну и пусть. Порадуемся за него. Вот только не поносил бы он на всю страну тех, кто «типичный» и с кем у него мало общего.
Теперь сердечные приступы у осиротевших матерей и вдов значительно усилятся. Весомая помощь Мыколе в Украину прибыла в лице Евгения Киселева.
Есть только один способ избавиться от проблемы – повернуться к ней лицом. Поэтому ни в коей мере не стоит оценивать данную реплику как чуть ли не объявление войны Е. Киселеву и тем более Н. Томенко. Наоборот – «афганцам» не нужны внутренние конфликты. Все мы давно определились в оценках Афганской войны и считаем ее трагическим событием, чьей-то политической ошибкой, и не только с советской стороны. Об этом нами написано уже более трех сотен книг, в том числе и научных трудов.
Но убеждены мы и в том, что в нашем лице эта война не только очеловечила понятие героики, но и сформировала людей своей, обостренной морали и неуютных для многих других людей принципов. В. Литвин совсем недавно даже поднял планку до уровня слов «всегда были и будут моральным стержнем развития страны», за что, кстати, подвергнут критике от той же газеты «День».
И не вина участников той войны, семей погибших в том, что система социальной защиты ветеранов в Украине (как и в России) так и не сложилась. Более того – из источника справедливости для такой специфической в своей слабозащищенности категории граждан она превратилась в механизм политического и экономического рейдерства для представителей властно-партийных кругов. А примеров этому у нас тысячи тысяч.
Поэтому, господин Киселев (надеюсь, это Вы прочтете), не лейте воду на мельницу наших оппонентов и чиновников от власти. Какой уж там он был – Ваш Афган, но все-таки он был. И надеюсь – зацепил.
Владимир СИРОШТАН.
Ювілейні заходи тривають
Донецкая область
НАШЕ ЗНАМЯ НА ЭЛЬБРУСЕ
В Доброполье, небольшом шахтерском городке в Донецкой области к двадцатой годовщине вывода советских войск из Афганистана начали готовиться загодя, причем, нестандартным образом.
Предоставим слово журналисту, пишущему на шахтерскую тематику, участнику боевых действий в Афганистане (ММГ-2, г. Ташкурган, в/ч 2099) Юрию Мурованному:
– В 2003 году мне довелось в качестве оператора участвовать в экспедиции на Эльбрус, посвященной 50-летию Доброполья. Пять лет назад мы «подъехали» на канатной дороге до высоты 3800 метров, а само восхождение совершали от Приюта одиннадцати, который находится на высоте 4200 метров над уровнем моря.
После этого горами «заболел» и мой сын. Сначала совершил восхождение на зимнюю Говерлу, затем поход по Кавказу, а в 2006 году он вместе с моими друзьями покорил западную вершину Эльбруса высотой 5642 метра. Ребята пришли на Приют из Карачаево-Черкесии, преодолев ледовые поля плато Хотю-Тау. Еще тогда Игорь водрузил на вершине знамя городской организации ветеранов Афганистана. Тогда ему было только шестнадцать, летом было восемнадцать с половиной, столько было мне, когда призвался в пограничные войска.
Летом прошлого года опять засобирались в поход, намеревался и я, но по ряду причин пришлось остаться дома. До двадцатилетия вывода войск оставалось около полугода, и актив городской организации решил водрузить знамя в честь этой даты, в память о всех тех, кто не вернулся с войны.
На этот раз решили покорить восточную вершину. Она хоть и пониже, 5621 метр, но подъем на нее посложнее. Восхождение завершилось успешно, «афганский» флаг вновь был развернут на высшей точке Европы. Думаю, вряд ли еще найдется в Украине, да и в СНГ городская организация, знамя которой дважды побывало бы на Эльбрусе. Кстати, когда добропольчане взошли на восточную вершину, а это случилось 23 июля, то на западной заметили салют из ракетниц. Как впоследствии удалось узнать из Интернета, группа ветеранов ВДВ установила там барельеф памяти десантника №1, генерала армии В. Ф. Маргелова, которому в декабре исполнилось 100 лет.
У наших «афганцев» есть повод гордиться своими сыновьями: дважды покорен Эльбрус, дважды в течение двух лет на высочайшей вершине Европы устанавливался флаг городской организации ветеранов Афганистана.
Александр ОСТРОГЛЯДОВ,
председатель Добропольской городской
организации ветеранов Афганистана.
Львівська область
Двадцять років потому
Широко відзначили 20-річчя виведення радянських військ з Афганістану на Львівщині. Ще напередодні у державному історичному музеї було відкрито виставку «Афганістан болить в моїй душі». Зал, в якому зібрано зразки зброї, військового одягу і спорядження, численні фотографії та інші експонати, відвідало багато львів’ян і гостей міста, особливо молоді.
15 лютого вже традиційно у місті Лева відбулася піша хода до пам’ятного знака «Полеглим в Афганістані в 1979–1989 роках», де після мітингу було відправлено панахиду і нагороджено активістів обласної організації УСВА Олексія Кошелявського, Юрія Вікторова, Миколу Савицького, Сергія Косова, Бориса Буднікова та інших.
Від Української Православної Церкві Архієпископ Львівський і Галицький Августин з благословення Митрополита Володимира вручив воїну-«афганцю» майору МВС України Петру Ковалишину і ще кільком учасникам бойових дій ордени «1020 років хрещення Київської Русі» та грамоти.
Під мідь оркестра територіального управління Внутрішніх військ України і салют почесної варти присутні поклали квіти до пам’ятного знака.
? Відзначаючи 20-у річницю завершення спецоперації СРСР в Афганістані, ми насамперед віддаємо данину пам’яті полеглих бойових побратимів, вшановуємо учасників бойових дій, яким судилося пройти важкі випробування війною. Але водночас ми вкотре нагадуємо політикам різних рівнів про те, що збройні конфлікти – це безглуздя, демонструємо єдність своїх лав, вірність бойовому братерству, ? наголосив голова ЛОО УСВА Михайло Магеровський.
Після урочистостей на усіх присутніх чекали «фронтові» сто грамів і смачний куліш, який майстерно приготував командир Галицького полку Козацьких військ України отаман Василь Савенко.
Дню вшанування учасників бойових дій на території інших держав було присвячено й концерт в обласній філармонії, під час якого лунали народні та бардівські пісні, класичні й інші твори.
Чимало заходів відбулося і в райцентрах області: у Турці, Жовкві, Яворові, Стрию, Новому Калинові, Золочеві ветерани Афганістану, представники місцевих органів влади і громадськості відвідали могили полеглих земляків, надали допомогу їхнім рідним та інвалідам, організували і провели спортивні змагання серед молоді.
Ігор МОСЕЙЧЕНОК,
член правління ЛОО УСВА.
Рівненська область
«Афганський біль пройняв усіх серця...»
З таким написом на камені під силуетом скорботної жінки відкрито пам’ятний знак загиблим воїнам-«афганцям» у районному центрі Демидівці. На мармуровій плиті викарбувано три імені, однак жертв Афганської війни в районі більше: вже за повоєнний час з життя передчасно пішли семеро демидівчан-«афганців».
Іноді нам дорікають за те, що воювали не за честь і свободу покривдженого тодішніми можновладцями народу, не за державність України, що дало б право називати нас національними героями.
Наша тяжка праця була не задля України, а молоді життя покладені не на її вівтар. Це на превеликий жаль так! Але вини нашої в цьому немає. Ми виконували чесно військову присягу і робили це на совість, і принизити нас не зможе будь-який псевдоісторик.
Не може бути майбутнього у країни, яка не шанує своїх героїв і не використовує їхній досвід, їхній приклад з метою виховання в молоді патріотизму, мужності. Якщо не сьогодні, то завтра комусь, можливо, доведеться стати на захист державних інтересів, але, пам’ятаючи ставлення до тих, хто відстоював їх раніше, нових добровольців туди медовим пряником не заманиш. І вже існує така проблема: багато молодих людей прагнуть уникнути служби в армії. А що далі?
Нині в районі проживає 32 учасників бойових дій в Афганістані, четверо з них – інваліди. За нашою ініціативою почали збирати кошти. Спочатку самі учасники бойових дій пожертвували, ідею підтримав і всіляко допомагав селищний голова М. О. Яремчук, Рівненські міська і обласна спілки, представник Державного комітету у справах ветеранів В. Ф. Горницький, підприємства і підприємці району, місцеві партійні організації, а на завершення будівництва долучилася влада району. Сесією райради виділено кошти.
Приємно те, що пам’ятний знак свій, такий, яким його задумали «афганці». Пам’ятник відкривали голови райдержадміністрації і райради, місцевої організації ветеранів Афганістану В. М. Корінь, син загиблого воїна Доманського Олександра Ананійовича.
Після мітингу заступнику голови районної спілки Юрію Максимовичу Булейку було вручено медаль «За звитягу», інваліду другої групи Миколі Богдановичу Булику – медаль «За заслуги» ІІІ ступеня, ювілейними медалями «20 років виведення військ з Афганістану» нагороджені Я. Л. Колодинський, С. Ю. Кравчук, Б. П. Кучер. Почесною грамотою УСВА нагороджений приватний нотаріус, учасник бойових дій І. Ф. Котюбін. Подяку УСВА вручено селищному голові М. О. Яремчуку.
Від керівництва району матеріальну допомогу надано сім’ям загиблих, померлих та інвалідам. Покладено квіти на могили загиблих і померлих, відбулися шкільні лінійки, на яких хвилиною мовчання вшановано загиблих у Афганській війні односельців.
Леонід ГОРОЩУК,
керівник прес-служби РООУСВА.
Днепропетровская область
Вспомнили поименно
15 февраля возле памятника воинам-«афганцам» в Пятихатках собрались ветераны и представители органов власти, семьи погибших и умерших, школьники и представители организаций города, жители района.
После выступления городского головы О. Н. Мовчана присутствующие вспомнили поименно погибших и умерших, возложили венки, цветы, зажгли свечи и почтили память земляков минутой молчания.
Продолжились торжества в Доме культуры, в вестибюле которого была организована выставка детского рисунка, сочинений школьников на «афганскую» тему, а также выставка книг, предметов, формы, образцов оружия того периода. С приветствием выступили исполняющая обязанности главы райгосадминистрации Р. Г. Галаган и председатель районной организации УСВА В. Л. Евдокимов. Активисты организации и школьники – победители конкурсов рисунка и сочинений награждены Почетными грамотами и памятными подарками. Присутствовавшие в зале увидели видеохронику вывода частей 40-й армии из Афганистана и отличный концерт художественных коллективов района.
По инициативе районной организации УСВА и при поддержке Пятихатской райгосадминистрации, районного Дома культуры в городе состоялся первый фестиваль «афганской» песни. В нем приняли участие 18 школьников, представителей организаций и предприятий. Каждому конкурсанту вручены памятные значки, диски с записями современных песен на военно-патриотическую тему. Призеры фестиваля получили дипломы и ценные подарки.
Ветераны А. В. Двирнык, П. С. Тимошенко, Н. В. Кобзистый в составе делегации от Днепропетровской области побывали на торжествах в Киеве, а по возвращении поделились впечатлениями и продемонстрировали видеозапись из Дворца «Украина». Члены Пятихатской районной организации УСВА выразили искреннюю благодарность С. Червонопискому, Б. Громову, Р. Аушеву и популярным российским артистам за организацию и участие в торжествах, посвященных 20-й годовщине вывода советских войск из Афганистана.
Правление Пятихатской РО УСВА выражает глубокую благодарность всем, кто принял активное участие в подготовке и проведении всех мероприятий, а особенно Н. С. Алексеевой, Р. Г. Галаган, С. Г. Автухович, О. Н. Мовчану, В. А. Булаве, С. В. Пугачеву, В. В. Николаенко.
В то же время мы до глубины души возмущены тем, что участникам боевых действий в Афганистане не присвоены очередные воинские звания, не нашлось средств и на памятные медали. В очередной раз мы убеждаемся, что, по большому счету, в этом государстве ветераны-«афганцы» власти не нужны.
Виктор ЕВДОКИМОВ,
председатель Пятихатской
районной организации УСВА,
подполковник запаса,
участник боевых действий в Афганистане и Югославии.
Вінницька область
Урок пам’яті
Стало доброю традицією в Бершадській загальноосвітній школі № 2 щороку проводити заходи, присвячені річниці виведення радянських військ з Афганістану.
Ось і цього року проведено урок пам’яті "Афганістан болить в душі моїй". Сценарій написано учителем історії Василем Володимировичем Пацаром і класним керівником 10-Б класу Світланою Петрівною Почапською. Учні цього класу стали безпосередніми учасниками заходу. На уроці були присутні вчителі, учні старших класів, гості. Цього разу до школи завітали голова Бершадської районної організації УСВА, ветеран 256-ї трубопровідної бригади Анатолій Олексійович Івасик і підполковник у відставці, ветеран 177-го окремого батальйону спецпризначення Валерій Іванович Плахотнюк.
Десятикласники розповіли про те, як розпочалась, проходила і була завершена військово-політична спецоперація радянських військ. Читали вірші, виконували пісні, присвячені афганським подіям. Було згадано поіменно всіх загиблих воїнів – уродженців Бершадчини. Це Кушнір Віктор, Недзеленко Олег, Баранюк Олексій, Хмарук Михайло, Ільченко Михайло, Гомелюк Анатолій, Ободнюк Василь, Плахотний Валерій, Пелих Григорій, Пацар Олександр. Пам’ять загиблих в Афганістані вшанували хвилиною мовчання. Відбувся перегляд фільму «Війна після війни».
Ветерани-«афганці» розповіли про свій бойовий шлях, про свої враження і відчуття під час перебування в Афганістані. Учні вручили їм букети квітів. Василь Володимирович Пацар зробив огляд літератури з афганської тематики. Презентовано такі книги як "Історіографія війни в Афганістані" С. Червонописького і А. Костирі, словник-довідник "Военно-политическая спецоперация СССР в Афганистане (25 декабря 1979 – 15 февраля 1989 гг.) С. Червонописького, А. Костирі, В. Сіроштана, "Колыбель Чирчикского спецназа" и "Афганский перевал" О. Кривопалова, "Над всем Афганистаном безоблачное небо" и "Долгий путь из афганского плена и безвестия" В. Аблазова та інші.
Організатори висловлюють подяку авторам за надану літературу. Особлива подяка В. М. Січевому, О. І. Колесникову О. М. Єлагіну за надані матеріали, фільми, книги. Без їхньої допомоги урок пам'яті був би неповним.
Василь ПАЦАР.
Київ
Товариська зустріч
У Києві на стадіоні СКА відбувся товариський матч кращих футбольних клубів інвалідів-ампутантів «Олімпро» (Москва) і «Саланг» (Київ), у яких грають мужні чоловіки, учасники бойових дій.
Зустріч було присвячено 20-й річниці виведення радянських військ з Афганістану. Перемогла дружба – матч закінчився з рахунком 2:2. Кращим гравцям вручено кубки і медалі УСВА.
Спонсорами цієї зустрічі стали Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) і фірма «ART INTERNATIONAL» президентом якої є Максим Громов, син легендарного командуючого 40-й армії, Героя Радянського Союзу Б. В. Громова.
Інф. «ТТ».
Не забыть мне…
Память мне не дает покоя -
В каждом сне я на той войне,
Где мальчишки стали героями,
Опалив свою юность в огне.
Не забыть мне дорог афганских,
Скромных памятников среди скал,
И в прицелах тюрбанов душманских,
И раздавленный танком дувал...
Нам не надо читать морали
И не надо учить нас жить,
В жизни всякое мы повидали,
Ордена на крови и медали,
И ребят, что под пули вставали,
Не успев до рассвета дожить.
Наши песни еще не допеты
И черту подводить – подождут!
Смотрят павших «афганцев» портреты,
Душу рвет поминальный салют.
Не бывает война бескровной,
Без погибших – уж это слишком,
«Выполняли свой долг перед Родиной» –
Так написано в умных книжках.
Кто ответит за слезы детские,
Грех за смерти возьмет на себя,
За слова приговором слетевшие:
«Если не ты, то тебя!»
Только те, что нам славу пророчили,
Сыновей своих взяв под крыло,
До наград до чужих охочие,
Больше в жизни им, видно, везло.
Пуля-«дура», но выберет лучшего,
Богу «мразь», говорят, не нужна,
И друзья, почему-то лучшие,
Были скошены словом «война».
Может, кто-то сочтет нелестными
Эти строки, да что мне таить,
Ведь остались бессрочно невестами,
Те, что будут и ждать, и любить,
И искать всех пропавших без вести
Через фонды и Красный Крест,
Мамы, жены, отцы и невесты
Не уедут из старых мест.
Вдруг ошибка, а вдруг вернется,
Ведь бывают еще чудеса,
Пусть глупец им в ответ улыбнется
Или просто опустит глаза.
Хоть мешками сложите упреки,
На плечах их не стоит носить,
Я в блокнот заношу эти строки,
Продолжая, как прежде жить.
Только нет до сих пор покоя,
В каждом сне я на той войне,
Где мальчишки стали героями,
Опалив свою юность в огне.
Нина ГУРСКАЯ,
участник боевых действий в Афганистане.
г. Запорожье.
|
