|
|
|
№ 22 (334), 2006 рік, листопад |
|
|
| |
Звітує Волинь
18 листопада у Луцьку відбулася VІ чергова конференція Волинської обласної організації УСВА. Звітували голова організації Павлович Г. Г. та голова її ревкомісії Баранецький О. М. Вони ж одностайно були обрані конференцією і на новий, тепер уже п'ятирічний, термін роботи. Гостями Волині були голови Житомирської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської обласних організацій УСВА.
Можна було б обмежитись таким, по-інформаційному сухим повідомленням. Але ця територіальна організація зараз заслуговує на дещо ширшу інформацію. Справа у тім, що декілька років тому її ще "колотило" від багаторічних внутрішніх розбірок як у бізнес-проектах, так і у боротьбі за портфелі. І конференція що відбулася, показала дещо інший, більш високий рівень культури розмови та внутрішніх відносин, вже м'яких та толерантних. Це дуже важливо, бо живемо у такий складний час перехідного періоду життя, коли у любого янгола за пару років можуть роги вирости. Нас залишається все менше, та й душі у багатьох покалічені. Тільки у нинішньому році волиняни втратили 22 члени організації віком до 40 років, 3 з яких покінчили життя самогубством. Тому м'якість у стосунках може і продовжить це життя багатьом.
Це з одного боку. З іншого ж, кинулося як у вічі так і у вуха занадто показне бажання учасників конференції виглядіти безконфліктно. Для себе, не для гостей, яких також було чимало. Якби не жорстокий тон розмови з боку дещо самовпевнених керівників Володимир-Волинської організації та не задириста поведінка директора військово-спортивного клубу "Тайфун", то була б звітно-виборна колискова пісня у кінцевому рахунку. І це за того, коли у Луцьку так і не створена міська організація УСВА і поведінку влади багато в чому диктують "альтернативники" під назвою "Луцька міська асоціація інвалідів війни у Афганістані". Вона заснована відомим в Україні "Західінкомбанком". Чи не "дах афганський" для когось? Та й взагалі у Луцьку як мінімум три мільйонера - "афганця", які, за невисловленою на конференції думкою Григорія Павловича, ігнорують проблеми своїх колишніх побратимів, об'єднаних у місцевий осередок УСВА.
Старанно обійдено стороною і проблему підприємства "Інтерком", де безслідно зникли кошти УСВА, але керівництво якого квітне як і раніше.
Згоден, болючі питання, які набагато простіше не чіпати, бо пожнеш чергову бурю. Але є у цьому щось тимчасово-штучне, не до кінця відверте. Як і в тому, що старанно обходилось стороною питання політичної складової. З одного боку всі розуміють, що поза політикою громадський рух ефективно діяти не може, а з іншого старанно замовчуються факти приналежності окремих голів місцевих організацій УСВА до політичних сил, з якими наша Спілка ще довго, а може й ніколи, взаємодіяти не зможе. Перші зіткнення вже маємо при формуванні місцевих бюджетів.
Відмахуватись від таких речей не слід, живемо не одним сьогоднішнім днем. При тому, що на цьому наголошую, Волинська обласна організація зараз має за всіма основними параметрами статус однієї з кращих у Спілці. Сусідам і не тільки є сенс повчитись у волинян і роботі з сім'ями загиблих, і організації виборчих кампаній (36 депутатів для невеличкої Волині - це добрий показник), і співпраця з білоруськими побратимами, і створення своєї бази відпочинку.
Та верхня планка у досягненнях - поняття відносне. Тож успіхів вам і подальших злетів, волиняни!
Володимир СІРОШТАН,
голова Ревізійної комісії УСВА |
|
|
Бронзовий птах
Вибух міни зупинив життя, оскільки вп'ялися в тіло, збили панаму, пробили флягу, зрізали підсумок з магазинами. Воїн намагався руками вхопитися за небо. Аж тут з'явився птах, який став із загиблим як одне ціле. Вони разом за допомогою пташиних крил піднялись у височінь...
Погода цього дня виявилась гарною, як на замовлення. Сонячні промені грали на бронзі пам'ятника загиблим в Афганістані воїнам, відкриття якого відбулося 3 листопада у Меморіальному парку міста Золотоноші. Шестеро представників Золотоніщини не повернулися з афганської війни:
рядовий Микола Ясир загинув 24 серпня 1981 року;
рядовий Олександр Воронович - 8 червня 1982 року;
рядовий Юрій Корзун - 25 серпня 1983 року;
сержант Сергій Нос - 21 вересня 1983 року;
старший лейтенант Олександр Невмивака - 21 квітня 1987 року;
рядовий Віктор Харина - 1 вересня 1987 року.
27 "афганців" пішли із життя після повернення з війни.
І сонце пекло нас промінням своїм,
І шкіру здирав хижий вітер,
І душі вселялися в білих птахів,
І смерть починала радіти...
Кажуть, що душі загиблих воїнів перетворюються на білих птахів, які піднімають у височінь, можливо, туди, де краще життя. Хочеться сподіватись. Такий був задум пам'ятника, рішення про спорудження якого прийняло правління Золотоніської міськрайонної Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) на чолі з Григорієм Шкурком (обраний головою 2003 року, на плечі якого лягла вагома частина цієї роботи.
Пам'ятник створив наш земляк, відомий скульптор Георгій Чуєнко. Допомогу у його побудові надали: народний депутат Богдан Губський, учасники бойових дій Сергій Федоренко і Олексій Васильєв, група компаній "Укрросцукор", Золотоніська міська рада і районна державна адміністрація, Володимир Дятченко (голова правління машинобудівного заводу ім. Лепсе, де виготовлявся пам'ятник), генеральний директор ДП "Златодар" Володимир Лук'янець, директор СТОВ "Пальміра" Олександр Журба, директор Золотоніського коопзаготвиробторгу Феодосій Овдієнко, голова акціонерного товариства ВАТ "Золотоношаагропостач" Олександр Саранюк, Баришівська зернова компанія, підприємство "Сільвер Фуд", директор ДП "Красногріське В'ячеслав Шестопа, учасник бойових дій, приватний підприємець Микола Левченко, приватний підприємець Олег Каптановський, ВАТ "золотоношам'ясо", ВАТ "ЛГЗ "Злаготор".
Багаторічні мрії, кропітка робота, і ось він є - Бронзовий Птах.
У відкритті пам'ятника взяли участь керівництво міста і району, заступники голів облдержадміністрації та облради, народний депутат України заступник голови УСВА Юрій Зубко, голова правління Всеукраїнської спілки громадських організацій "Народна рада" Надія Лукашевич, голова обласної Спілки УСВА Олександр Рибченко, родичі загиблих, учасники бойових дій Золотоніщини, делегації з Канева, Борисполя, громадськість міста.
Освятив пам'ятник настоятель Свято-Успенського собору отець Ярослав. Коли звучала панахида, здається, завмерло і повітря.
На мітингу були вручені грамоти облради й облдержадміністрації та грамоти і медалі УСВА.
Під мелодію "Монолог пілота "Чорного тюльпана" та постріли салюту пам'ятник відкрили кавалер ордена Червоної Зірки Віктор Буженко і Григорій Шкурко.
І ось рветься у небо Бронзовий Птах:
Про війну нагадує цей птах,
Крила перед злетом розгортає,
В височінь спрямовує свій шлях,
З світом поєднатися бажає.
І радіє серце: не забули
Нас, живих, і хто помер від ран.
Повернемося на мить в минуле
Та згадаємо Афганістан.
Не назвати ту місцевість раєм,
Бо співали кулі на пісні,
І з роками не забуваєм,
Що було, як у жахливім сні.
Квіти біля пам'ятника, сподіваюсь, будуть завжди. Йтимуть до нього і молодята, і школярі, і жителі нашого Златокраю, і всі, хто приїздить у місто, і обов'язково - учасники бойових дій.
Постоїмо, поміркуємо, попросимо пробачення за те, що не врятували їх. Згадаємо бойових побратимів, бо воїн, як відомо, помирає не тоді, коли загинув, а коли про нього забувають...
Анатолій СКРИПНИК,
учасник бойових дій,
член Національної спілки
журналістів України.
| | | |
Допоки не похований останній воїн - війну не закінчено...
У радянські часи ніхто не дивувався пошуковим групам, які на всіх теренах Союзу шукали родичів загиблих у роки Великої Вітчизняної війни, складали журнали пам'яті - про тих, хто воював, відстоював свою землю, своїх рідних, а ідейно - мир у всьому світі. Зараз, на жаль, тих, хто займається такою пошуковою роботою, дуже мало. Але приємно, що вони все ж таки є. У Білій Церкві на громадських засадах уже шість років працюють дві групи під назвою "Пошук" при Білоцерківській міській організації Української Спілки ветеранів Афганістану.
Голова Білоцерківської організації УСВА В. Косоротов розповів, що за шість років було знайдено багато свідчень нашого героїчного минулого: "Одна група працює на Букринському плацдармі, інша - тут, у районі Фастова, у Попельні Житомирської області. Відшукують багато свідоцтв минулого, особливо на території плацдарму... Наприклад, учасниками пошукових груп нещодавно знайдено близько 180 експонатів, які ми передали до трьох білоцерківських міських шкіл для поповнення музейного фонду.
Наші хлопці підняли із землі останки більш як чотирьох десятків радянських солдатів. На жаль, імена їхні поки невідомі. На одній ложці ми знайшли прізвище й ініціали. Серед загиблих була жінка, напевно, медсестра, тому що поруч - деякі медичні інструменти. Крім радянських воїнів, підняли останки двох німців, очевидно, кулеметна обслуга, тому що поруч були кулемет і решта для нього, що залишилося в землі. Знайшли медальйон, на якому напис і досі можна прочитати.
Треба наголосити, що ми зараз звернулися до німців, щоб вони ці справи пошукали у себе в архівах. Я думаю, що родичі будуть тільки вдячні, якщо довідаються, де похований їхній дід, незалежно від того, що в той час це був наш ворог. Сьогодні на ці речі треба дивитися по-іншому..."
Групу "Пошук" у Білій Церкві очолює Віталій Настін, а його помічник - Андрій Бордюг, "афганець". Разом з київською групою молоді люди постійно проводять пошукову діяльність. Ця робота пов'язана навіть із ризиком для життя, адже дуже багато доводиться піднімати вибухонебезпечних предметів, тоді одразу ж викликають спецпідрозділи МНС, які проводять розмінування. За певний період пошуківцями було знайдено багато останків радянських солдатів. Тому перепоховання було вирішено провести в братській могилі в селі Медведовка.
Сама "афганська" організація громадська, тобто неприбуткова, і Василь Косоротов висловив слова вдячності за допомогу білоцерківській міській владі, яка підтримує у роботі, крім того - білоцерківському ПП "Валоїс" (голова - І. Сердюк), яке постійно надає допомогу.
- Величезне спасибі командирові військової бригади, усьому колективу 72-ї механізованої бригади, командує якою полковник Р. Хомчак. А також хочу подякувати ритуальному бюро (голова - І. Сирота) за допомогу: у нас з'явилась можливість красиво й урочисто перепоховати останки наших солдатів... Є приказка, що поки останній солдат не буде відданий землі, війну не закінчено. Мабуть, для нас війна ніколи не закінчиться, тому що воювати доводиться, насамперед, за пам'ять про війну, за пам'ять про наших ветеранів, про хлопців, які пройшли іншу війну - в Афганістані, брали участь в інших військових конфліктах. Напевно, це війна за честь і совість... Сьогодні Великій Вітчизняній присвячено лише кілька сторінок у підручнику з історії. Це треба виправляти! Я скажу, це війна й за славу тих, хто воював. Напевно, це війна за живих ветеранів усіх воєн, в яких ми брали участь. Тому нам, учасникам бойових дій в Афганістані, судилося зберігати і продовжувати традиції!
За думкою багатьох військових, можливість відкриття музею, спілкування зі справжніми, живими ветеранами - це справжня історія, "а не лише все те, що пишеться десь там, за океаном".
У розмові з журналістами командир загону "Патріот" Київського історико-патріотичного клубу "Пошук" Андрій Парахоня зізнався, що займається такою пошуковою роботою вже давно, і вона - для душі, а допомагають у пошуках знання з історії, адже не одна година була присвячена вивченню документів, свідчень про ті давні часи, зокрема, про події на Букринському плацдармі: "Це щось містичне і корисне водночас - витягнути людей із небуття, щоб віддати останній людський борг. За одягом та іншими атрибутами ми зрозуміли, що тут знайшли останки 42 воїнів. На одному з котелків залишилося навіть прізвище - "Потанін Я. П.", треба буде теж продовжити роботу та розшукати родичів..."
На урочистому мітингу 21 жовтня 2006 року, присвяченому перепохованню останків воїнів-захисників на території села Медведовка Миронівського району, перед присутніми виступив реальний свідок військових подій на Букринському плацдармі - ветеран Микола Степанович Ващенко. Він наголосив важливість теперішніх подій, адже для нього і для тих, хто визволяв українську землю від загарбників-фашистів, що організовували тут свою оборону, зараз необхідно знати, що їх пам'ятають, бережуть свідчення про минулу страшну війну, яка послужила жахливим уроком людству: "Страшно було дивитися на те, що тоді тут коїлося!.. Нічого не було видно! У селах пропало все... Тут одне з місць, де вирішувалася доля України. Справжня правда у тому, що наші люди - і прості воїни, і офіцери - це герої!"
Молодий пошуківець, голова білоцерківського клубу В. Настін передав до фонду шкільного музею бойової слави кілька експонатів, що свідчать про військові події тут, на території села Медведовки.
У ті миті, коли відбувалося захоронення воїнів, природа плакала разом із присутніми: дощові краплі оросили монумент загиблим у роки Великої Вітчизняної війни, щирих у своїх переживаннях мешканців і школярів села, представників керівництва району. Присутніми серед інших на цьому урочистому заході були голова Миронівської райради М. Бондаренко, військовий комісар Миронівського району підполковник А. Гаркуша, голова Грушевської сільради К. Сіненко.
Були серед присутніх і ті, хто практично взяв на свої плечі основну роботу по організації перепоховання - представники з Білої Церкви, а це й голова Білоцерківської організації УСВА В. Косоротов, голова Білоцерківського відділення Української асоціації звільнених у запас кадрових військовослужбовців В. Дрон, начальник відділу у справах сім'ї та молоді Білоцерківського міськвиконкому О. Литвинчук, голова Білоцерківської міської організації ветеранів війни та військової служби В. Волощенко й багато інших, для кого така місія - це справа воїнської честі. Зокрема, військових Білоцерківського гарнізону - з 72-ї механізованої бригади, адже вони взяли у заході активну участь. У повітрі біля пам'ятного монументу прозвучали постріли залпової групи, а знаменна група під звуки військового оркестру урочисто пронесла прапори - Державний та Білоцерківської організації УСВА - в ознаменування скорботи і поваги до загиблих.
Святі слова молитви, щоб заспокоїлися душі убієнних на полі брані, промовив отець Богдан над домовинами з останками воїнів, що мали зараз лягти у землю.
Скорботна мить мовчання ще раз нагадала про те, що жоден з героїв, які захищали рідну землю, не має бути забутим!
Мабуть, таке урочисте захоронення, передача землі її загиблих захисників - одне з найкращих свідчень про те, що серед української молоді є справжні патріоти, люди, які розуміють, що насправді важливо у цьому світі. У цьому велика заслуга членів білоцерківської "афганської" організації, які допомагають молоді це зрозуміти, розставити певні акценти. І, напевно, саме у такі моменти перестають бути буденними слова про вічну пам'ять, яка зберігає подвиги тих, хто жертвував життям заради майбутніх поколінь.
У війни не жіноче обличчя
Писати про людину, яка пройшла через пекло війни, дуже важко, адже доводиться не лише змушувати її пригадати минуле, від якого вона намагається весь час відсторонитися, а й переживати з нею всі страхіття і муки. Та ще важче писати про людей, які втратили у горнилі війни рідних та близьких.
Четверта книга циклу "Жіноче серце сповнене любові" - саме така збірка нарисів про учасниць війни в Афганістані. І хоча деякі з героїнь не полишали меж Батьківщини, подумки вони були там, де гинули їхні чоловіки, брати, сини.
Презентуючи видання, журналісти, котрі працювали над книгою, не могли стримати сліз. Адже вони теж були "там", теж когось втрачали, теж бачили смерть, відчували її холодний подих...
- Наша книга - не данина моді, її не присвячено якійсь події, - розповіла під час презентації у Центрі роботи з жінками КМДА керівник авторського колективу, редактор журналу "Радянська жінка" Галина Литвинова. - Це четвертий, та не останній випуск, своєрідне логічне продовження циклів нарисів про жінок у Великій Вітчизняній війні.
- Завжди знаходяться черстві душею і ниці розумом, хто дорікає героям за їхню звитягу: "Ми вас туди не посилали", - продовжила начальник управління у справах жінок всілякі несправедливі закиди: ніщо не було дарма!
Жінка і війна - поняття, на перший погляд, несумісні. Але і... нероздільні. Жінки не лише відіграють далеко не другорядні ролі - це медсестри, зв'язківці, поштарки. Вони нагадують чоловікам, що їх чекають Батьківщина, дім, родина. А цей вплив воістину неоціненний, хоча і не оцінений тією ж таки Батьківщиною. Більшість матерів "афганців", як і десятиліття тому, разом із вже дорослими дітьми туляться по тісних малометражках і отримують за втраченого сина 29 гривень щомісяця. Що це, як не ганьба того світлого, що ще залишилося в їхніх душах, як не приниження гордості за тих, хто ціною власного життя виконав свій обов'язок?
- Особисто мені ніяково перед тими, хто повернувся з війни. Часом навіть запитую себе, чим я кращий за тих, кого вже немає? - з болем звернувся до присутніх перший заступник голови Української Спілки ветеранів Афганістану народний депутат Юрій Зубко. Він запевнив присутніх, що докласть усіх зусиль, щоб змінити байдуже ставлення можновладців до проблем учасників бойових дій і рідних загиблих у збройних конфліктах.
Роман БАКУМЕНКО. | | | |
Воин и художник
Такое счастливое и редко встречающееся явление обїединилось в творческой личности Виктора Шульги, чья персональная художественная выставка с большим успехом работала в Киевском республиканском доме художника на Львовской площади.
Кого здесь только не было! Телевидение, пресса, художники, актеры, ученые, воины-"афганцы", искусствоведы, архивисты, просто любители живописи, разве всех перечислишь?
На открытии выставки было много цветов, улыбок, теплых слов и пожеланий, а среди выступавших нужно отметить председателя Украинского Союза ветеранов Афганистана Сергея Червонопиского, который сказал: "Афганское содружество было создано не только с целью помочь сделать протезы, операции, но и всячески поддержать воинов-"афганцев" в реализации их творческого потенциала, а значит тем самым поддержать и культуру в Украине".
Виктор Максименко, сам воин-"афганец", заплативший непомерно высокую цену на афганской войне (потерял зрение), а ныне возглавляющий Союз ветеранов Афганистана Подольского района, кандидат философских наук, доцент Киевского университета строительства и архитектуры, говорил о благородном труде своего товарища Виктора Шульги (они земляки, оба родом из Черниговской области).
Среди выступавших мы видели и Василия Ивановича Гурина - живописца, народного художника Украины, академика Академии искусств Украины, профессора. Он говорил о своеобразной дружеской и творческой атмосфере среди воинов-"афганцев", о минувшей войне и воинской службе, объединивших этих людей. Говорил и о том, что Виктор Шульга не только хороший художник, но и обладатель прекрасного голоса (баса), и не исключительно, что в недалеком будущем мы узнаем Виктора Шульгу не только как художника, но и как певца.
Обратившийся к собравшимся сам Виктор Шульга сказал коротко и предельно ясно: "Мы умеем не только воевать, но и сказать свое слово в искусстве".
Скажем и мы в своей черед несколько слов о нашем герое.
Виктор Шульга родился 3 января 1959 года в Черниговской области. Сколько сам себя помнит, с самого раненного детства всегда и везде рисовал. В школьные годы оформлял стенгазеты, которые вызывали повышенный интерес учащихся. В средних классах школьный учитель рисования обратил внимания на одаренного ученика и настоятельно рекомендовал ему ехать в Одесское художественное училище. Однако судьба распорядилась иначе. После окончания восьмого класса Виктор поступил в Прилукский техникум гидромелиорации и электрификации сельского хозяйства, где был студенческий вокально-инструментальный ансамбль, а он был в нем солистом.
Среди многочисленных выступлений Виктору запомнилась поездка в Ленинград на Всесоюзный конкурс политической песни среди студентов техникумов, где он выступил солистом и где ему был вручен диплом лауреата (1977 год) и в подарок - фотоаппарат. А через год, в 1978-м, он оканчивает учебу в техникуме и осенью его призывают в армию, в погранвойска, прямо на южную границу СССР, рядом с Афганистаном, и уже наступающий новый 1979 год он встречает в составе маневренных войск в Афганистане.
Воевал, был контужен, его отправили в Союз, где он лечился в госпитале, и в 1980 году для него, рядового Советской Армии. "навеки кончилась война".
Вспоминая Афганистан, Виктор говорит, что война - это ад. И он прошел через него. Считает себя необыкновенно счастливым человеком, ведь в той войне, по его словам, "все делалось для Родины, за Родину, и во имя блага Родины".
После Афганистана, на гражданке, перед Виктором встал со всей очевидностью вопрос: что делать дальше?
Его уже знали на родине как певца. Его приглашали солистом и в Сумскую, и в Черниговскую филармонию, но страсть к живописи возобладала, и в 1984 году Виктор поступает в Киевский художественный институт на факультет станковой живописи в творческую мастерскую профессора В. В. Шатали, который преподавал студентам живопись, рисунок и композицию. Среди других учителей - профессор М. Е. Гуйда и профессор А. Д. Басанец. Сегодня Виктор Шульга с теплотой вспоминает всех своих учителей и благодарен им за то, что они научили его быть художником, а это не только умение рисовать, это еще и целое философское видение, и обобщение увиденного.
В художественном институте тоже был вокально-инструментальный ансамбль, где Виктор стал солистом. Вместе с ансамблем однажды летом Виктор побывал на агиттеплоходе "Корчагинец" с концертами для рыбаков и моряков на Курильских островах, в том числе и на острове Шикотан.
После окончания института в 1990 году художник был приглашен сразу в два театра: в Словакию в Русинской драматический театр в Пряшеве (но Министерство культуры Украины не дало разрешения) и в Киевской государственной академический театр драмы и комедии на Левом берегу постановщиком-сценографом, где оформил занавес и спектакль "Женитьба" по Н. В. Гоголю. А 19 ноября в Национальном украинском театре имени Ивана Франко состоялась премьера спектакля "Дредноуты", где Шульга задействован в качестве сценографа (декорации и костюмы).
Мы беседуем с Виктором в его уютной художественной мастерской, где то и дело звонят телефоны, заглядывают "на огонек" бывшие сослуживцы - воины-"афганцы", кто-то на минутку, кто-то на больше, ведь Виктор в курсе всех дел своих боевых друзей.
Побывал он во многих странах, а в Чехии, Польше и Словакии у него прошли персональные выставки; в 1995 году на выставке украинских художников в городе Любек (Германия) были представлены и его работы.
напряженная работа художника, постоянное самосовершенствование в живописи - и как результат творческих достижений персональные выставки его работ, стоит обратить внимание на их хронологию: 2002, 2003, 2004, 2005, и нынешняя, 2006.
На открытии последней выставки кто-то из выступавших назвал жену Виктора Шульги. Алю, двигающей силой, на что она возразила, что-де на самом деле двигающей силой является вовсе не она, а Союз ветеранов Афганистана.
Красавица Аля, способная вскружить не одну горячую голову - верная спутница жизни Виктора, вдохновительница его художественного творчества, непременный участник всех его творческих исканий.
- Виктор закуривает сигарету, затягивается дымом и с удовольствием вспоминает: "Чудеса с нами еще встречаются". Однажды вечером зашел я с товарищем в институтское общежитие (Аля закончила тот же институт, что и Виктор, она - искусствовед). Пел на этой вечеринке. И вдруг среди гостей увидел Алю. Товарищ говорит ей: "Аля, выходи за меня замуж", на что Аля отвечает: "За тебя не пойду, а вот за него (и показывает на Виктора) выйду". Он и слова молвить не успел, а уж был очарован. С того самого вечера они неразлучны уже двенадцать с половиной счастливых лет. Как говорит Виктор, ссылаясь на вычитанное где-то: "Жизнь это то, что происходит с нами каждую минуту, пока мы строим планы на будущее".
Теперь о самой выставке. Что выставка, что издание каталога состоялись при активной помощи УСВА и при личной помощи народного депутата Сергея Червонопиского. Вступительное слово к каталогу выставки написала Елена Романенко. В каталоге представлены в цвете 25 и 34 представленных на выставке работ. Тема выставки, как и название каталога - "Посивіла моя Україна", на обложке - цветной фотопортрет самого художника, с которого на нас смотрят удивительные глаза Виктора Шульги - проницательный взгляд умного человека. Очень красивое мужское лицо. Когда этот Мастер смотрит на нас, не забывайте: он видит насквозь, от него не утаится никакая фальшь.
Человек, влюбленный в свою профессию, в искусство, в саму жизнь, он больно переживает все то, что творится в Отечестве. Он - художник-реалист, от того и пейзажи его не веселы, от того и тема грусти, печали, выраженные при помощи любимой им живописи, пронзает и зрителя. Ведь мы, зрители, как и он, Мастер видим быстротечность Времени, смены времен года, чувства осени в природе и в пейзажах, брошенные дома в селах ("Покинута хата"), где щемящее чувство тоски по ушедшей жизни, по хозяину, покинувшему свой дом. Покосившиеся ворота, заросший двор, прогнившая крыша, выбитое окно - вся эта неприкаянность современной сельской жизни, тонко увиденная художником и донесенная им до зрителя.
Выставка стала творческим отчетом художника за 2006 год перед киевской публикой, ибо все работы датированы в основном этим годом.
Сам художник о своем творчестве сказал: "Очень важно чувствовать особое живописное вожделение, и если ты был честен перед мольбертом, зритель обязательно это поймет. Идеально, когда незнакомый человек, глядя на твои работы, ощущает поток энергии, чувствует так же, как и мы. В этот миг зритель смотрит на мир глазами художника. Если такой незримый контакт установлен, можно считать свою работу успешной".
Да, такой контакт, действительно, установлен. Выставка Виктора Шульги удалась - и это для него главное. Пожелаем же художнику неиссякаемого творческого вдохновения, здоровья, счастья и любви.
Елена САПРЫКИНА,
главный специалист
Центрального государственного
кинофотофоноархива Украины
имени Г. С. Пшеничного. | | | |
Детские лица в воюющей стране
Несмотря на сложную и опасную для жизни обстановку, детей в Афганистане было немало.
В каждой афганской семье, по нашим меркам, детей было немного. На каждую жену, а их у мусульманского мужа должно быть не больше четырех и, как минимум, двух, приходилось не менее четырех-пяти детей. А у одного представленного нам немолодого афганского офицера четыре жены родили 37 детей.
Накормить и прокормить такую ораву каждой семье, конечно, сложно и проблематично. Но никто не роптал на судьбу и не прерывал процесса зарождения жизни - того требовали исламские традиции и законы.
Вездесущие мальчишки и девчонки в горных селениях, на столичных улицах и многолюдных базарах встречали и провожали чужеземцев и своих незнакомых военных искренними любопытными взглядами и прилипчивыми просьбами подать копеечку ("Як афгани, ташакор..." - "Один афгани, спасибо..."). Они без стеснения и страха лезли на грозную боевую технику, не зная ни одного иностранного слова, находили способы общения с солдатами и офицерами. А те из них, кто постарше, подростки, умело обращались со стрелковым оружием и успешно воевали и в отрядах защиты революции, и в формированиях моджахедов.
Появление в Афганистане советских детей после 1979 года совершенно не соответствовало обстановке и было противоестественным. Все дело в том, что советских военных и гражданских советников и специалистов оформляли в командировки в зарубежные страны, в том числе в Афганистан, вместе с семьями. Обязательным условием было согласие жен и их оформление через медицинские учреждения и контрольные органы. Тем, кто базировался по работе в столице, разрешали брать с собой детей дошкольного и младшего школьного возраста. Последние учились в школе при посольстве, куда их ежедневно возили под сменной охраной вооруженных "до зубов" родителей.
Порядок был установлен специфический. Сначала в страну прибывал глава семьи, начинал работать и сам вел домашнее хозяйство - стирал, готовил еду... В течение первых трех-четырех месяцев ему устанавливался негласный испытательный срок, и, если он справлялся со своими обязанностями, то решался вопрос о допуске к нему семьи с учетом обстановки в стране. Кроме того, задержка в допуске семьи была для администрации формой экономии валютных средств. Дело в том, что по условиям контракта на супругу, пребывающую за рубежом, предусматривалась надбавка, которой вполне хватало на текущие расходы всей семье. Поэтому в ряде случаев безопасность обстановки в стране не была решающим фактором, и военные советники встречали свои семьи с детьми в последних числах декабря 1979 года, прилетевшие на гражданском лайнере, который садился в аэропорту Кабула в промежутке между самолетами Военно-транспортной авиации, доставившими в Афганистан советских десантников, в тот же день принявших участие в боевых действиях в Кабуле. Так что малые дети становились заложниками не всегда разумных решений взрослых.
В посольской школе, не рассчитанной на такой наплыв детей военных специалистов, классы были переполнены, и реальное образование можно было получать только в домашних условиях под руководством мамы. В редкие, по высочайшему разрешению, выезды женщин в город по магазинам детей не брали. Все развлечения детей ограничивались внутренними и наружными стенами дома, под ненадежной афганской охраной, тревожными взглядами мамы и редкими встречами с папой. Они с энтузиазмом участвовали в субботниках. Счастливчикам удавалось побывать вместе с родителями на спартакиадах в посольстве.
Зато для мальчишек стало привычным свободное и не всегда безопасное обращение с родительским оружием - автоматами и пистолетами. Взрослые понимали, что оружием не играют, но спрятать его от детей было невозможно.
В общей атмосфере опасности и ответственности дети быстро и не по годам взрослели...
Валерий АБЛАЗОВ.
| | | |
Пісні нашої пам'яті
Днями уманчан та гостей міста знову чекала зустріч зі старими знайомими з групи "Контингент".У рамках Всеукраїнського фестивалю "Ветерани, молодь, майбутнє" вони завітали до Умані, щоб виступити з піснями про афганську війну і згадати улюблені пісні воєнних років. Фестиваль відбувся у рамках заходів, присвячених 62-й річниці визволення України від фашистських загарбників. Міцні духом чоловіки - четверо виконавців творчого колективу "Контингент", мужні воїни афганської війни Костянтин Авсєєвич, Олександр Нудьга, Олександр Даценко і Сергій Товкач у своїх піснях душею і серцем несли до людей події тієї далекої війни. Костянтин Авсєєвич, до речі, зустрів у нашому місті свого бойового побратима Миколу Корунця.
Приємно було бачити, що воїнам підспівували не лише дорослі, а й діти. За словами керівника "Контингенту" полковника Костянтина Авсєєвича, це 155-й концерт упродовж року, який є завершенням сезону фестивалю. І завдяки дружнім відносинам з усіма обласними організаціями ветеранів Афганістану виступи цього творчого колективу успішно пройшли в багатьох містах України.
Незважаючи на дощову й прохолодну погоду, на центральному ринку зібралось чимало слухачів. Хтось затримувався на мить, слухав кілька рядків і поспішав у своїх справах, а хтось, зупинившись, залишався до завершення концерту. Серед слухачів були і молоді, і старші, і ті, хто пам'ятає ще Велику Вітчизняну війну. Такими були й пісні. Різні, але всі - про невмирущу пам'ять, про братерство, яке нагадує ті часи, коли хлопці були далеко від рідного дому, місяцями не бачили ні листів, ні газет.
Виступ "Контингенту" став можливим завдяки підтримці адміністрації міста, Уманської організації ветеранів Афганістану і дирекції ринку, за що були вдячні і виконавці, і слухачі. Хтось згадував своїх знайомих, які пройшли через вогонь страшної війни, хтось тих, хто назавжди залишився в чужих пісках далекої країни. Серед них і молодий український поет Олександр Стовба, який загинув на афганській війні, та пісні на його слова виконуються і нині. Тож вічна пам'ять загиблим! Вічна слава живим!
Оксана ДОВГАНЬ. | | | | Черкаська область
Ресурсний та кар'єрний центр
для звільнених військовослужбовців Збройних Сил України Оголошує набір на курси перепідготовки при:Київському Національному економічному університеті за напрямами - страхова справа (аварійний комісар), термін навчання - 3 місяці.
Київському Національному торгівельно-економічному університеті за напрямами - менеджмент туризму; менеджмент виставкової діяльності; менеджмент готельно-ресторанного бізнесу - термін навчання - 3 місяці.
Національному авіаційному університеті за напрямами - складання, технічне обслуговування, ремонт та настройка ПЕОМ та периферійних пристроїв - термін навчання 2 місяці; основи системного адміністрування локальної комп'ютерної мережі - термін навчання 3 місяці.
Курси безкоштовні. Проводяться в рамках співробітництва Міністерства оборони України та ОБСЄ. Навчання військовослужбовців здійснюється за рахунок службового часу. По закінченню навчання слухачам видається свідоцтво державного зразка та сертифікат ОБСЄ. Надається допомога в подальшому працевлаштуванні.
Право зарахування на курси мають:
-військовослужбовці, звільнені в запас або відставку (протягом трьох останніх років);
-військовослужбовці, які підлягають звільненню у поточному та 2007 роках.
Заняття розпочинаються у 15-денний термін після формування навчальних груп чисельністю 25-30 осіб і проводяться з інтенсивністю 5 днів на тиждень (орієнтовно з 10 до 16.00).
Наша адреса:
02121, м. Київ, Харківське шосе, 210.
Довідки за телефоном: тел. 587-52-96, тел./факс: 587-52-97,
та електронною адресою:
Ця адреса електронної пошти приховується від різних спамерських пошукових роботів. Щоб побачити її потрібно активувати Ява-скрипт.
| |
|
ПЕРЕДПЛАТА-2007
Триває передплата на газету Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) "Третій тост", на сторінках якої друкуються законодавчі матеріали з питань соціального захисту сімей загиблих військовослужбовців, інвалідів війни, учасників бойових дій, а також матеріали про життя і роботу організацій УСВА (територіальних, місцевих, районних), ветеранів війни, спогади, проза і поезія.
Газета "Третій тост" передплачується в усіх відділеннях поштового зв'язку України.
Наш індекс - 30224.
Періодичність виходу - двічі на місяць.
Вартість передплати, з урахуванням приймання передплати та доставки:
на місяць - 1,01 грн.
на 3 місяці - 2,87 грн.
на 6 місяців - 5,14 грн.
на рік - 9,78 грн. |
|
|
|
|
|
