|
Слава визволителям!
Указ Президента України
Про нагородження ювілейною медаллю «65 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.»
На відзначення 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні
1941–1945 років, вшанування подвигу, мужності та самовідданості,
виявлених у боротьбі за свободу і незалежність Вітчизни, відповідно до
Рішень Ради глав держав Співдружності Незалежних Держав від 10 жовтня
2008 року «Про План заходів з підготовки та святкування 65-ї річниці
Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років» і «Про єдину
ювілейну медаль «65 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941–1945
гг.» постановляю:
1. Нагородити ювілейною медаллю «65 лет Победы в Великой Отечественной
войне 1941–1945 гг.» громадян України, віднесених у встановленому
порядку до ветеранів війни, відповідний статус яким надано за участь у
Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років і за працю в тилу у
зазначений період.
2. Затвердити Порядок вручення ювілейної медалі «65 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.» (додається).
3. Кабінету Міністрів України забезпечити:
розроблення та затвердження зразка бланка посвідчення до ювілейної медалі;
виготовлення ювілейної медалі «65 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.», посвідчень до неї та футлярів.
Президент України Віктор ЮЩЕНКО.
26 березня 2009 року.
№ 190/2009.
В честь ветеранов-фронтовиков
Накануне Дня Победы в Посольстве Российской Федерации в Украине состоялся торжественный прием для ветеранов Великой Отечественной войны и воинов-интернационалистов.
Чрезвычайный и Полномочный Посол Российской Федерации в Украине Виктор Черномырдин поздравил фронтовиков с великим всенародным праздником – Днем Победы, поблагодарил за бессмертный подвиг в годы Великой Отечественной войны и послевоенное время, за многолетнюю активную жизненную позицию на благо Отчизны.
По решению Комитета городов-Героев памятной медалью «Солдат Свободы» награждены Герои Советского Союза – ветераны Великой Отечественной войны, а участники обороны Ленинграда – медалью «300 лет Санкт-Петербургу».
Ветераны Афганской войны награждены боевыми орденами и медалями, которые более 20 лет разыскивали своих героев. Среди награжденных: Павленко Анатолий Григорьевич – орденом Красной Звезды, Указ Президиума Верховного Совета СССР № 568-I от 04.10.1989 г.; Пинчук Михаил Витальевич – орденом Красной Звезды, Указ Президиума Верховного Совета СССР № 268-I от 25.07.1989г.; Чемерик Игорь Аркадьевич – орденом Красной Звезды, Указ Президиума Верховного Совета СССР № 8539-ХI от 29.02.1988 г.; Полищук Сергей Александрович – орденом «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» 3-й степени, Указ Президиума Верховного Совета СССР № 10491- ХI от 24.05.1989 г.; Вильховый Святослав Александрович – медалью «За боевые заслуги», Указ Президиума Верховного Совета СССР № 986-I от 25.12.1989 г., медалью «За отвагу», Указ Президиума Верховного Совета СССР № 268-I от 25.07.1989 г.; Кравченко Павел Николаевич – медалью «За боевые заслуги», Указ Президента СССР № 3061 от 19.12.1991 г.
После торжественной встречи состоялся праздничный концерт. На фоне хроникально-документальных кадров звучали песни и стихи времен Великой Отечественной войны и афганской эпопеи. Концертную программу подготовили артисты столичного театра «Колесо».
В торжественных мероприятиях приняли участие председатель Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) Сергей Червонопиский и его заместитель Олег Михнюк.
Инф. «ТТ».
21 год тому назад 15 мая начался организованный вывод советских войск из Афганистана
Мнение боевого побратима из Республики Казахстан
Нашли ли свое место в мирной жизни после возвращения с войны наши братья, ветераны Афганской воины? На эту болезненную тему хочется сказать несколько слов...
Несмотря на множество разных внутренних причин и внешних поводов, несмотря на разницу во времени и пространстве, несмотря на различие места в истории, природа всех войн – одна. На войне проявляются и все лучшие душевные качества человека, и легко обнаруживаются его слабости и пороки. В сражении обнажается истинная сущность человека, которую не скрыть ни за каким притворством.
У фронтовиков Великой Отечественной была нерушимая вера в светлое будущее своей страны, у них постоянно саднило сердце при виде разрушенных городов, сгоревших сел, израненных воронками полей, вырубленных садов, разваленного хозяйства. Им хотелось поднять все загубленное войной из руин. И они, сильные и упорные, впрягались в самую тяжелую работу и везли на подъем всю истощенную экономику, черпая силы в своей убежденности и внутренней чистоте. Наверное, и эти качества воспитала в них война. Если хотите, то это и есть воинский менталитет.
Вспомним, где сейчас трудится генерал Борис Всеволодович Громов, который в войну командовал советскими войсками в Афганистане? Этот героический воин после войны вот уже много лет – губернатор Московской области. Если говорить по-казахски, то он стал Акимом области. Совсем недавно «Новая газета» опубликовала таблицу социально-экономических показателей всех областей России. Оказалось, что Московская область идет впереди всех других областей и краев по этим показателям. Она стала лидером и в строительстве жилых и производственных объектов, и в прокладке и строительстве дорог, и в привлечении инвестиций, и в капитальном ремонте школ и больниц. Теперь мы увидели Громова не только храбрым солдатом и талантливым полководцем, но и умелым организатором мирной жизни, искусным руководителем большой и важной области с ее сложной структурой. Он сумел доказать это своими делами. Главное, никто не оттолкнул Громова в грудь, заявив: «Ты солдат и хорошо знаешь только войну. Ты разрушитель, а не созидатель». И вот, благодаря такому мудрому отношению, столичная область крепко стоит на ногах и продвигается вперед в своем развитии.
Героя Афганской войны генерала Руслана Аушева знает не только вся Ингушетия, но и каждый человек в странах СНГ. И все относятся к нему с высоким уважением. Ингушский народ единодушно избрал его президентом своей республики. И когда Руслан Аушев выразил желание добровольно оставить высокий пост, люди плакали и уговаривали его изменить свое решение. Он ушел с президентской должности, но и сейчас народ Ингушетии по самым крупным проблемам и сложным вопросам идет советоваться с ним. Многие важные задачи республики решаются при его участии. Рискуя своей головой, этот благородный и смелый человек во время трагедии в Беслане сумел вызволить из рук террористов немало детей, ставших заложниками боевиков, и спас им жизнь. Руслан Аушев пошел на этот отважный шаг не для того, чтобы увеличить политический капитал, преумножить свою славу или возвеличить свое имя. Он и не считал свой шаг к спасению маленьких заложников подвигом. Им двигали в тот момент честь и совесть солдата, долг настоящего человека. Он был уверен, что точно так же поступили бы на его месте и другие люди. И не его судьба была в ту минуту важней всего для генерала, а жизни ни в чем не повинных детей. За них болело сердце, обожженное тревогой. И я думаю, что и это качество воспитала в нем война…
Среди участников Афганской войны много ценных и знающих свое дело кадров. Мы прилагаем усилия, чтобы эти высокопрофессиональные специалисты нашли свое место в гражданской жизни.
Если старшие воины из числа ветеранов вплотную подступили к своему шестидесятилетию, то младшие воины уже стучатся в двери сорокалетия. Все «афганцы» – зрелые люди, полные сил и желания приносить пользу своему народу и суверенному Отечеству.
Бахытбек СМАГУЛ,
Алматы.
В організаціях УСВА
Запоріжжя
Будни и праздники шевченковцев
В Запорожье семь административных районов, и в каждом из них работают местные организации Украинского Союза ветеранов Афганистана.
Самую многочисленную в городе (объединяет около полутора тысяч участников боевых действий) организацию Шевченковского района возглавляет Валентин Михайлович Зарва. Общественная приемная организации находится в здании районной администрации, где ей бесплатно предоставлено место для работы. Так что проблемы ветеранов решаются зачастую здесь же. Большую помощь «афганцам» оказывает председатель Шевченковской райгосадминистрации Игорь Бирюков.
В одной из комнат работает комната боевой славы воинов-интернационалистов, где размещено более 200 экспонатов. Волновались в день открытия, интересно ли будет посетителям, но, увидев восторг в глазах старшеклассников, неподдельный интерес к каждому экспонату, вздохнули с облегчением. А ребята примеряли каски, трогали снарядные гильзы, автоматные магазины, внимательно читали письма и биографии погибших… А затем засыпали ветеранов вопросами о том, как спасались от жары, какие получили награды, страшно ли было на войне.
Самые желанные и дорогие гости – матери погибших боевых побратимов, ведь приоритетной в работе организации остается забота о семьях погибших.
Военно-патриотическое воспитание молодежи – тоже одно из приоритетных направлений. Причем, подход здесь неординарный – любят ветераны-активисты внести в работу своеобразную изюминку, чтобы интересно было участвовать в мероприятиях не только школьникам и студентам, но и их родителям. Именно Шевченковская организация выступила с инициативой и интересно провела проект «Кадетство без границ». Лицеисты из многих уголков Украины приняли в нем участие.
Дружат ветераны и с курсантами лицея «Защитник». Руководит лицеем участник боевых действий полковник запаса Николай Стрельников. И стало уже традицией проведение совместных культурно-массовых мероприятий к юбилейным и праздничным датам. Ребята готовят рефераты, проводят уроки мужества, смотрят фильмы об афганских событиях, готовят концертные программы – читают стихи, исполняют песни.
Недавно в гости к лицеистам пришли участники боевых действий Олег Мороз, Александр Соловей, Александр Наметченко, Валентин Зарва, Олег Маленков и Юрий Шкитун, награжденные боевыми наградами за доблесть и мужество, проявленные при выполнении интернационального долга. Присутствовала мама погибшего воина Игоря Дашенка – Мария Власовна. Встреча прошла тепло и интересно, ветераны вспомнили свою службу в Афганистане, ответили на вопросы, а потом спели свои песни Олег Маленков и Юрий Шкитун. И, пожалуй, не было зрителей благодарнее, чем в этом зале. Шутка ли, сам мэтр авторской песни, певец и композитор, выпустивший 12 альбомов, автор гимна «Виват, шурави!» не только исполнил свои новые и уже известные песни, но и рассказал о своей службе, подарил диски, потом еще долго раздавал ребятам автографы.
В районе был проведен торжественный вечер, посвященный годовщине вывода войск и Дню защитника Отечества. Ветераны-«афганцы» пришли с семьями. Представители районной администрации, военкомата и духовенства поздравили присутствующих, а председатель Запорожской областной организации УСВА Александр Наметченко вручил награды УСВА членам Шевченковской районной организации ветеранов Афганистана. С концертной программой выступили воспитанники Центрального дома детского и юношеского творчества района. Шквал аплодисментов и сладости получили ребята в награду за прекрасное выступление.
Организация запланировала много хороших дел: высадить березовый парк в центральной части района, провести смотр военно-патриотической песни, совершить походы на остров Хортица, организовать поездки по историческим местам Запорожского края. Но при этом остается ежедневная, порой рутинная, но такая необходимая работа в общественной приемной.
Нина ГУРСКАЯ,
пресс-секретарь Запорожской
областной организации УСВА.
Івано-Франківська область
Вшанували пам’ять полеглих земляків
У Тисменицькому районі відбулося урочисте відкриття меморіальних дошок на стінах шкіл, де навчались колишні учні, які загинули в різні роки в Афганістані.
У селі Підліссі відкрито меморіальну дошку на честь Себедіна Володимира Мартиновича, у селищі Лисці – на честь Костюка Василя Михайловича, у Єзуполі – на честь Сущинського Ігоря Карловича.
На відкритті меморіальних дошок були присутні голова Тисменицької районної ради Микола Нагорний, голова села Підлісся Ярослав Царук, селищний голова Лисця Микола Білогубка, голова селищної ради Єзуполя Ганна Кушнір, директори шкіл Андрій Пастернак, Марія Солтан, Михайло Трушак, матері загиблих Варвара Василівна Себедіна і Ганна Василівна Костюк, ветерани Афганської війни, мешканці сіл і учнівська молодь.
Голова Тисменицької районної організації УСВА, депутат районної ради Дмитро Сатур під час урочистого відкриття меморіальних дошок на честь загиблих в Афганістані щиро подякував викладацькому складу, учням шкіл, адміністрації району, мешканцям сіл за збереження і вшанування пам’яті односельців. Від імені організації Почесною грамотою УСВА нагороджені Ярослав Царук, Микола Білогубка і Ганна Кушнір за співпрацю зі спілкою. Директорам шкіл вручено диски з «афганськими» піснями і книги С. В. Червонописького «Політичні та соціальні наслідки для України спецоперації СРСР в Афганістані 1979–1989 років і роль УСВА в їх подоланні» та С. В. Червонописького, А. А. Костирі, В. Г. Сіроштана «Військово-політична спецоперація СРСР в Афганістані» для подальшого патріотичного виховання молоді.
Петро КОСТИШИН,
учасник бойових дій в Афганістані.
Офіційно
Позиція Генштабу
Українська Спілка ветеранів Афганістану ініціювала на вищому державному рівні питання про присвоєння чергових військових звань учасникам бойових дій на території інших держав до 20-річчя виведення військ з Афганістану. Редакція газети вважає за необхідне ознайомити ветеранську спільноту з тим, як зреагував на відповідні рішення і пропозиції Генеральний штаб Збройних Сил України.
Голові Української Спілки ветеранів
Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
Червонопиському С. В.
Шановний Сергію Васильовичу!
У Генеральному штабі Збройних Сил України розглянуто Ваше звернення щодо присвоєння учасникам бойових дій на території інших держав чергових військових звань.
Стосовно порушеного питання інформую, що на виконання пункту 4 Плану заходів з підготовки та відзначення Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав і 20-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан (далі – План), затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30.07.08 № 1053-р, Генеральним штабом Збройних Сил України проведено роботу щодо присвоєння учасникам бойових дій на території інших держав чергових військових звань (у тому числі військовослужбовцям, звільненим у запас) виключно відповідно до вимог законодавства.
Згідно із пунктом 74 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.08 № 1153/2008, чергові військові звання до полковника запасу (капітана 1 рангу запасу) включно присвоюються особам офіцерського складу, які перебувають у запасі, після закінчення строків вислуги у попередньому військовому званні за умови отримання позитивних висновків атестації та успішного проходження навчальних зборів за посадою, що відповідає черговому військовому званню.
За станом на 15.02.09 у військових комісаріатах перебував на військовому обліку 21 офіцерів запасу – учасників бойових дій на території інших держав, які пройшли навчальні збори. Із них 10 офіцерів запасу вислужили встановлені терміни перебування у військовому званні. З нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав і 20-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан їм присвоєно чергові військові звання.
Водночас Генеральним штабом Збройних Сил України буде і у подальшому проводитися цілеспрямована робота щодо вшанування заслуг учасників бойових дій на території інших держав, у тому числі присвоєння їм чергових військових звань.
З повагою
Начальник Генерального штабу –
Головнокомандувач Збройних Сил України
Генерал армії України
С. О. КИРИЧЕНКО.
До Міжнародного дня музеїв
Така тяжка дорога додому
У реліквійній експозиції "Трагедія i доблесть Афгану" Меморіального комплексу "Національний музей iстоpii Великої Вітчизняної війни 1941–1945 pp." розпочав діяти виставковий проект «Рік перший – рік останній». До уваги відвідувачів пропонується перша виставка проекту «Дорога додому», присвячена учасникам виведення в період з 15 травня 1988 до 15 лютого 1989 року.
Уci матеріали та більшість персоналій експонуються вперше. Представлено понад 100 експонатів, серед яких фотографії, документи, газети, речі учасників бойових дій. Головна увага приділяється тим, хто пройшов через горнило цих випробувань. Це насамперед стосується рядових, учорашніх школярів, студентів, учнів ПТУ, які опинилися на війні тоді, коли більшість ровесників жила звичним життям. Листи, щоденники, записники передають морально-психологічний стан людини, яка була вирвана з мирного життя й очікувала на зустрічі з родиною, батьківщиною, коханою. На жаль, не вci дочекалися...
Виставка «Дорога додому…» умовно поділяється на два розділи: «Пам'ятаймо», присвячений загиблим в Афганістані й розміщений в залі «Чорний тюльпан» на гелікоптерних лопастях, i «Будемо жити» – в залі на другому поверсі в горизонтальних вітринах “мінного поля”.
"Рідний мій, як багато я віддала б за те, щоб хоч на мить, на хвилину побачити тебе, обійняти, почути твоє ласкаве "Ма", або бути з тобою поруч, ділити все, що випало mo6i на долю, проводжати i зустрічати тебе, або бути з тобою в небезпечну хвилину. Хоч mu й пишеш "не хвилюйся", – не допомагає. Я заспокоюсъ лише тоді, коли ти повернешся назавжди, коли я побачу тебе живим i здоровим, коли ти будет поруч зі мною, – таким зворушливим листом Ліни Іванівни Ковальової розпочинається розділ виставки "Пам'ятаймо". – Ой, синок, синок. Якби ти знав моє горе i страх, та й ycix мamepiв, поки наші сини там, страх за життя своїх синів – цей біль неможливо описати". Серце матері немовби віщувало біду: уже 5 діб її сина не було серед живих.
Майже в ycix листах, відібраних для виставки, хлопці розповідають про те, що скоро розпочнеться виведення військ, що ще трішки – i вони будуть вдома. Писав про це мамі в Луцьк i сержант Володимир Баденчук, заступник командира розвідувального взводу: "Знаєш, мамо, мені i хочеться i не хочеться, щоб була весна. Весною я буду вдома, i мені доведеться залишити своїх друзів. А ми тут за 2 роки стали як рідні брати". 20 лютою 1988 року під час виконання бойового завдання його взвод був викритий противником i обстріляний. Тяжко поранений, Володимир продовжував вести вогонь. Того ж дня був евакуйований до госпіталю, де від отриманих ран помер. Посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора.
На виставці представлено документи Героя Радянського Союзу майора Олега Олександровича Юрасова – начальника штабу парашутно-десантного батальйону 345-го гвардійського парашутно-десантного полку, який загинув 23 січня 1989 року на Південному Саланзі в кишлаку Калатак під час останньої операції 40-ї армії "Тайфун". Він очолював взвод десантників, які оточили групу супротивника чисельністю понад 100 oci6, що під прикриттям місцевих жителів намагалися прорватися з оточення. Майор Юрасов отримав наказ зі взводом десантників відсікти супротивника від місцевих жителів. Завдання було виконано, але під час бою Олега Олександровича наздогнала куля снайпера. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки. Посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Похований в селищі Рязанове Подольського району Московської області.
Наближалися новорічні свята, а з ними й остаточне виведення військ. Хлопці надсилали вітальні листівки до рідних. Батьки рядового Олега Бистрова, що проживали на Донеччині, теж отримали бажаний лист від сина, в якому той вітав рідних з Новим роком і бажав, щоб він приніс щастя та здійснення вcix бажань. Однак 1989 рік приніс батькам велике горе: через місяць їм довелося ховати сина. Олег загинув 20 січня. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.
Обидва розділи виставки ніби поєдналися «мінним полем», адже пішли в небуття понад 3,5 тисячі українців, для яких ця війна була не лише трагічною, а й чужою... Рахуючи кілометри, що пролягли до кордону, пройшли по цьому «мінному полю» i солдати, i офіцери. Тому розділ "Будемо жити..." присвячений старшим офіцерам, які брали участь у підготовці до виведення військ і відповідали за життя підлеглих.
На горизонтальних вітринах – безліч урядових грамот i подяк, з якими офіцери повернулися на Батьківщину. Звичайно, oфiцiйнi звеличувально-патріотичні штампи урядових документів не дають можливості повною мірою відчути, як важко було гарантувати безпеку виведення військ. Окопна правда – у зверненні генерал-майора В. М. Баринькіна – командувача 108-ї мотострілецькоі дивізії до підлеглих: «У липневу спеку нещадного сонця i полуденної запиленої 6ypi, коли хліб з піском i вода з піском, ти не просто вистояв. Ти переміг! Ти виконав наказ командира, утримав позицію «нуль», не допустив злодіянь i злочинів. Постійно під прицілом супротивника, діючи ініціативно i творчо, ти не допустив екстремістських вилазок душманів у довіреній зоні відповідальності. Честь i хвала тобі, дорогий мій товаришу по зброї, фронтовику». Ці слова повною мipoю стосуються генерала-майора O. I. Захарова – члена Військової Ради 40-ї армії, начальника політвідділу ОКРВ; підполковника B. C. Ліконцева – командира мотострілецького полку, підрозділи якого дислокувалися в провінціях Фарах, Гільменд, Шинданд, охороняючи дороги й трубопровід з пальним на ділянці Шинданд–Геришк протяжністю 300 км; підполковників B. C. Гуляєва-Зайцева і О. Г. Соляникова – офіцерів розвідувального відділу штабу 40-ї армії, які брали участь у плануванні та проведенні операції «Восток-88», під час якої виводилися радянські й урядові війська зі східних провінцій Нангархар i Кунар.
На окремій вітрині матеріали про тих, хто 15 лютого 1989 року залишали Афганістан останніми: це й капітан М. П. Нерода – старший інструктор відділення комсомольської роботи політвідділу 40-ї армії, капітан О. В. Коротигін – начальник станції космічного зв'язку 201-ї мотострілецької дивізії. На останньому БTPi разом з Героєм Радянського Союзу генерал-лейтенантом Б. В. Громовим, командувачем 40-ї армії, кордон пересікав старший лейтенант В. М. Купрієнко, командир групи технічного замикання спецназу. Цей історичний момент В’ячеслав описує в листі до дружини: "Процедура виведення була така: під‘їхали ми до мосту з mієї сторони, зупинилися i стояли там аж 2 години – ну, невеликий "затор". I цим зіпсували всю радістъ. Поїхали, коли БТР метрів за 100 від кінця мосту зупинився, Громов зійшов, пройшов уперед. Дав інтерв‘ю Лещинському, зустрівся з сином, потім його трішки "пошматувала" західна преса. Ми під‘їхали, посадили його i noїxaлu на мітинг, тут все поруч, мempiв 200-300 від мосту. Народу було багато, зустрічали радісно, тепло... "
А підполковник О. А. Алексеєв – радник начальника ракетних військ та артилерії гвардії особливого призначення МДБ Республіки Афганістан повернувся на Батьківщину у жовтні 1989 року. Він займався створенням першого в збройних силах Афганістану ракетного дивізіону. За успішне виконання завдання достроково отримав чергове звання.
В експозиції увагу привертає довгий список 72 тих наших співвітчизників, які пропали без вісті на Афганській війні. За цим списком – нестерпний біль батьків, гіркі сльози матерів. З часом біля деяких прізвищ з'являються слова «доля встановлена». Це означає, що знайшли останки ще одного солдата... Закордонна військова місія може вважатися завершеною лише тоді, коли її останній учасник i останки вcix полеглих будуть повернуті на Батьківщину.
Запрошуємо киян і гостей столиці, ветеранів Афганської війни відвідати нову експозицію.
Ірина ШВЕЦЬ,
старший науковий співробітник.
Наш спільний біль
У краєзнавчому музеї міста Балаклія Харківської області розгорнуто виставку «Мій біль Афганістан», яка присвячена воїнам-інтернаціоналістам і висвітлює бойовий шлях земляків.
З нашого району бойовими дорогами пройшли 424 земляків, 109 з них нагороджені орденами і медалями, 16 воїнів загинули під час виконання інтернаціонального обов’язку. На виставці представлено експонати, які передали музею рідні загиблих, учасники війни, а також велика кількість експонатів надійшла від районної спілки ветеранів Афганістану. Це фотографії, документи, одяг, військове спорядження, пам’ятки, листівки.
Музей постійно відвідують учні навчальних закладів міста і району. З нагоди 20-річчя виведення радянських військ з Афганістану відбулася цікава зустріч з ветеранами. До музею прийшли учасники бойових дій в Афганістані Максим Онацький, Олександр Дворічанський, Олександр Андреєв, В’ячеслав Чурбаков. З великою зацікавленістю та повагою старшокласники слухали розповіді про їхній бойовий шлях, про життя мирного населення далекої країни.
Музей постійно підтримує тісний зв’язок з районною ветеранською організацією та її головою Юрієм Миколайовичем Мойсеєнком, учасником бойових дій в Афганістані, який нагороджений орденами і медалями. Він зустрічається з молоддю, розповідає про події тієї війни, про миротворчу місію радянських військ в Афганістані.
Треба сказати, що у нашому місті приділяється велика увага учасникам Афганської війни. У центрі є меморіал загиблим балаклійцям, у районному Будинку культури проводяться зустрічі-вшанування.
Афганістан – наш спільний біль. Ми не повинні забувати мужність наших юнаків. Вічна пам’ять тим, хто згорів у афганському пеклі, чесно виконуючи військовий обов’язок.
А. ОГОРОДНІКОВА,
старший науковий співробітник.
Поєднав Афган
Гайсинський народний районний музей ветеранів війни в Афганістані має особливий статус. І це закономірно, адже кожен музейний експонат – своєрідна посвята воїнам-землякам – загиблим, померлим і живим. Більш як 300 гайсинчан пройшло через пекло цієї війни.
З перших хвилин перебування у музеї кожен відвідувач відчуває страхіття війни, вочевидь переконується, що у неї свої, нелюдські правила і закони. Стиха лунають проникливі «афганські» пісні, хвилюючі записи бойових дій, радіопереговори, спогади ветеранів. Бентежні, страшні кадри з відомих кінострічок про афганські події. Все те перехоплює подих, щемить серце... Сімох гайсинчан забрала Афганська війна. Вона нікого не жалувала. Кожного обпалила морально й фізично. Болить незаживаюча душевна й тілесна рана Афгану. За 20 повоєнних літ він забрав життя 24 гайсинчан. Про кожного з них теж йдеться у музеї. Як і про 47 воїнів-інтернаціоналістів Гайсинщини, котрі відзначені урядовими нагородами. З них 14 "афганців" – орденом Червоної Зірки. А колишній командир взводу десантників Євген Волошанюк двічі нагороджений цим бойовим орденом.
Особисті речі, листи, спогади, нагороди, військова форма, колись секретні карти, зброя, інші унікальні експонати, виставлені у музеї, доповнюють хвилюючі розповіді екскурсоводів, ролі яких виконують самі «афганці» та їхні діти. Тут же відвідувачі можуть ознайомитися з чотирма книгами про Афган, які написані автором цих рядків.
Наш Гайсинський музей ветеранів війни в Афганістані був першим на Поділлі та в Україні з районним статусом, відкрившись у лютому 1999 року. Першим серед споріднених він отримав і високе звання народного.
Цікава й сама історія створення музею з ініціативи голови ради районної спілки ветеранів Афганістану, кавалера ордена Червоної Зірки підполковника Руслана Мушиманського. Раніше бойові побратими облаштували у райцентрі пам'ятник та портретну галерею загиблих земляків на головній площі Гайсина. Так само спільними зусиллями, разом з владою і за підтримки місцевої громади зводили свій музей. Особливо тут постарались учасники бойових дій в Афганістані гайсинчани Петро Стецюк, Сергій Канишин, Микола Рябокінь, Микола Мельник, Василь Іщук, Вадим Тептюк. Велику допомогу організатори музею отримали і від голови УСВА Сергія Червонописького, голови Вінницької обласної організації Петра Кирилішина, Гранівського сільського голови Миколи Беня, голови правління ВАТ "Райагрохім" Григорія Подчоса, директора швейної фабрики "Віта" Валентини Соболевої, колишнього народного депутата України Ігора Кальніченка, редакції районної газети "Трибуна праці".
Музей постійно оновлюється, поповнюється новими експонатами. Нещодавно нове сучасне технічне обладнання для нього передав брат загиблого в Афганістані гайсинчанина Петра Куща, теперішній житель Києва Василь Іванович. І фактично дня не минає, щоби хтось не відвідав музей. Після побаченого, почутого й відчутого люди зовсім по-іншому сприймають, Афганську війну, її наслідки та уроки, живу пам'ять про її учасників.
Юрій КОВЧ,
ветеран війни в Афганістані,
Заслужений журналіст України.
Війна коханню не перешкода
Війна та кохання. Здається, речі несумісні, але Олександр і Людмила Бганцеви впевнені, що це не так. Їхнє кохання спалахнуло на війні, в Афганістані.
ПРО ТЕ, що молоді люди не байдужі одне до одного, в авіаційному полку в Кандагарі знали кілька товаришів. Інженер полку підполковник Борис Антонович Гладищук, який знав цю таємницю, сказав якось Людмилі про Сашка: «Розпитував командирів, справжній козак!"
Олександр – з Ростовської області, закінчив Сальський технікум сільського господарства, і 5 травня 1983 року молодого агронома «ласкаво запросили» на службу до війська. Місто Чарджоу, де проходили курс молодого бійця (разом з Сашком був і Василь Глущенко з Морозовська), а після – Афганістан, Кандагар, змішаний авіаційний полк (командир – підполковник Миронов Василь Валерійович), де в батальйоні обслуговування (командир – майор Тужиков) хлопець почав служити в роті охорони (командира тут нема чого згадувати)...
Людмила народилася в Курській області. Незабаром вся родина переїхала в Запоріжжя. Після школи працювала на електровозоремонтному заводі кранівником. За плідну працю була відзначена туристичною путівкою на Кубу. Два тижні, як у райському Едемі, пролетіли наче день...
1982 року їй запропонували попрацювати за кордоном. Згадала про Кубу і погодилася. Дівчата сиділи за книжками й вивчали невідому досі країну Афганістан, куди мали їхати...
Літак. Кабул. Пересилка. Ніч у наметі, з гір стріляли. Знову літак – і «салам, Кандагар». Авіаційний полк підполковника Миронова. Офіціантка в їдальні...
Рота охорони, де служив рядовий Бганцев, окрім вартової служби виконувала ще і деякі господарські роботи, тому Сашко не здивувався, коли після чергової варти його відрядили в їдальню – хліборізом. Хоча наказ не дуже і сподобався, але треба виконувати.
Одного дня він почув, як офіціантки гомонять: «Наша Люда приїхала!» Потім побачив і ту, про яку говорили. То була не дівчина, а якийсь яскравий метелик, що з'явився у сонячному сяйві. Чомусь гучніше почало стукати серце...
Розповідає Людмила: «Повернулася я з відпустки, заходжу в їдальню, а там бачу, в залі хтось з солдатів ходить. Спочатку й не звернула уваги. Звичайний хлопець, стрункий. Тільки було в ньому щось таке... Подивиться, а скільки той погляд говорить…»
Коли відрядження в їдальню закінчилося і Бганцев знову повернувся до вартової служби, закохані почали писати листи, а друг Михайло, який працював у їдальні, став їхнім листоношею.
Командира роти бійці сприймали тільки як ротного, а командира батальйону майора Тужикова поважали, як батька. Він ставився до солдат, як до власних дітей, дбайливо і з почуттям гумору.
Підрозділи обстрілювались майже щодня. До того ж в районі аеропорту з'явилися якісь підпалювачі, що встановили на джипі реактивну установку і почали обстрілювати територію реактивними снарядами з начинням, схожим на фосфор, яке горіло й запалювало все навкруги. Звісно, солдати ці наслідки ліквідовували, але обстріли дістали всіх. Командир ескадрильї винищувачів капітан Мухін вирахував нападників і після чергового виходу «в ефір» знищив разом із джипом...
Усе було б нічого, та Сашко захворів на гепатит. Лікувався у місцевому шпиталі й начебто одужав. Тільки хвороба повернулася і так притиснула, що його відправили на лікування аж у Чирчик. Вони з Людмилою листувалися.
По одужанні Бганцеву сказали: служитимеш в Союзі. Що ж, ось і крапку можна ставити в розповіді: вона – там, він – тут, але... Сашко написав кілька рапортів: «Хочу в Афганістан, в свою військову частину!»
...Коли літак торкнувся колесами злітної смуги у Кандагарі, рядовий Бганцев відчув себе найщасливішою людиною. Про те, що він повернувся після лікування, Людмилі повідомив «батько» закоханих підполковник Гладищук.
Сашко і Людмила розмовляли і не могли наговоритись.
Дні складалися в тижні й місяці. Людмила відлітала на «велику землю» – закінчився термін закордонного відрядження.
Після чергової варти Сашко був у казармі, аж раптом: «Рядового Бганцева викликає головний інженер полку». Приїхали на аеродром, де біля літака чекав підполковник Гладищук і ті, хто відлітав додому. Серед них і Людмила.
«Чекай на мене! Я неодмінно повернуся! Чуєш – повернуся!..»
Кожний отриманий лист був для них, наче ковток джерельної води в спекотний день.
Сашко продовжував свою афганську одіссею, яка тривала 27 місяців, а потім – прощавай, Афганістан. Вони залишили цю „гостинну" країну, та забрали спогади про неї...
Людмила: «Весна 1984-го. Під час чергового вильоту було збито літак Сергія Соколова. Льотчик катапультувався і на землі продовжив повітряний бій. Душмани намагалися його захопити в полон. Поранений, він приготував гранату, щоб підірватися разом з ними, та знепритомнів. На щастя, його врятували наші бійці.
Під Кандагаром підбили літак капітана Мухіна. У повітря піднялися «вертушки» з пошуковими групами, вирушила броня...
В їдальню капітан зайшов сам, сів за стіл, обличчя бліде, руки тремтять, а всім каже: «Нічого, все гаразд».
Дуже важко було бачити порожні місця за столами».
Грудень 1984-го. Сашко разом з іншими бійцями роти та ремонтниками вилетіли на порятунок збитого Мі-6 (бетонозмішувача, як його називали) за кілька десятків кілометрів від Кандагара. Сіли, зайняли кругову оборону, охороняли бойову машину до закінчення ремонту. Час дарма не гаяли – була можливість удосконалити навички у стрільбі.
Колись Сашко казав Людмилі: «Дочекайся, я повернуся!». І таки повернувся!
Після весілля жили у Волгодонську, Сашко працював майстром озеленення міста. З часом переїхали до Запоріжжя. Розпочинали з нуля, але недарма кажуть, що з коханим рай і у наметі. Тепер у них є і робота і власне житло, а найголовніше – «два синочка і лапушка–дочка». Тож для кохання і війна не перешкода, вони це довели.
Хай доля буде доброю до Вас, шураві Олександр і Людмила!
Анатолій СКРИПНІК,
учасник бойових дій.
Із редакційної пошти
Крізь товщу літ
Хочу розповісти про дуже порядну й інтелігентну людину, яка несе правду, добро, тепло людям і вчить наших дітей бути дійсно людьми. Це вчитель Іван Андрійович Кудлач. Народився він 1960 року в селі Каїри на Одещині. Закінчив геолого-географічний факультет Одеського держуніверситету. З 1982 по 1984 рік проходив службу в Збройних Силах на посаді командира мотострілецького взводу. Нині працює вчителем географії та історії Великовасилівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів. Проживає у селі Троїцькому Любашівського району Одеської області.
Це людина з великої букви, яка дарує дітям тепло, любов до нашої землі, мови, історії, до нашої держави. Він географ, історик, поет, збирач народної творчості.
Іван Андрійович завжди чим може допомагає нашій первинній організації і проводить дійсно велику роботу з виховання в молоді патріотизму, любові до Батьківщини. Хочу через нашу газету побажати йому і його родині щастя, міцного здоров’я, успіхів у житті й роботі.
М. ЛЕВИЦЬКИЙ,
голова Троїцької первинної
спілки ветеранів Афганістану.
Іван КУДЛАЧ
Обпалені Афганом
Ми всі казали: «Мамо, повернусь».
І свідок Бог – вернулися б по тому.
Ми зневажали смерть і втому,
Проте судилося комусь
Не повернутися додому.
Пливуть «тюльпани» чорні у імлі.
Пливуть, мов чорні каравани.
В живих ще кровоточать рани.
І мертві кличуть із землі,
Обпалені Афганом
Пригадайте їхні імена
Стоять загиблі в бронзі і граніті,
Як Атланти втримують блакить.
З їхніх уст слова не зірве вітер.
Прошу й ви хвилину помовчіть.
Вслухайтеся в стукіт серця свого.
Пригадайте їхні імена.
Пригадайте тих, кого до часу
Вирвала із лав живих війна.
Діди і прадіди солдати
Крізь товщу літ ми дивимось на Вас,
Діди і прадіди солдати.
Мабуть, нелегко вам лежати
В цупких шинелях з дерева, а час
Вас віддаляє в зоряні світи:
Сади дитинства ваші посивіли.
Вже вишні в шістдесятий раз поспіли,
І внуки внуків в школу будуть йти.
Крізь товщу літ Ви дивитесь на нас,
Діди і прадіди солдати.
І довго будуть ще свічки палати,
Щоб морок не поглинув Вас.
Рубежи
Мужество, застывшее в граните…
Он стоял здесь насмерть, до конца.
Помолчите. Ни о чем не говорите.
Слышите? Перекликаются сердца.
Преклонила перед ним колени.
Слез не видно – выплакала все.
Губы только шепчут, как в забвеньи,
Имя, что в гранитной полосе.
В жизни, как в истории, хватает
Рубежей, когда все «До...» и «По…»,
Наперед о них никто не знает,
А иначе жить было б легко.
Для нее все радости остались
«До…». А «По…» – только боль.
Пусть кому-то счастье улыбалось,
А ее – война взяла с собой.
Вот Она стоит пред ним вся в черном.
Ну, а Он – в граните изваян…
Что сказать? Мне очень больно
От его кровоточащих ран.
Хмельницька область
«Афганці» доглядають сирітські могилки
Перед традиційними Проводами члени Хмельницької спілки ветеранів Афганістану впорядкували могилки “нічийних” дітей на міському цвинтарі.
Сектор, де поховано діток з дитячого будинку і будинку малятка, а також безіменних, знайдених у таких місцях, що часом жахливо навіть уявити, “афганці” доглядають з 1999 року.
– Трагічна ситуація привела нас тоді на це місце, – розповідає Катерина Галабей, дружина члена правління обласної спілки. – Ми були вражені тим, який вигляд мають безіменні могилки: ледве вгадуються у траві по дерев’яних кілочках без жодного знака, деякі зовсім затоптані. Люди, які ступали по похованнях, щиро дивувалися – не знали, думали, що це просто позначене місце, а не могилка.
Тоді й узялися за цю справу. Щоб відновити місця поховань, попервах користувалися схемою захоронення. Хотіли встановити хрестики, але священик пояснив, що над нехрещеними цього не роблять. Тоді й стали виготовляти таблички із словом “сирота”.
А ще – організували хрещення цілої групи вихованців дитячого будинку, щоб усе їхнє життя пройшло по-християнськи. І хай воно буде довгим і щасливим.
Ігор ЗАПАДЕНКО,
прес-секретар ХОО УСВА.
|
