|
|
№24 (336) 2006 рік, грудень |
|
|
|
З наступаючим Новим роком і Різдвом Христовим!
Дорогі побратими!
Шановні сім'ї наших полеглих бойових друзів!
Сердечно вітаємо Вас з наступаючим Новим 2007 роком і Різдвом Христовим! Нехай наступний рік буде щедрим для Вас на цікаві плани та творчі успіхи, принесе із собою смак нових перемог і досягнень на користь народові України. Бажаємо Вас і Вашим рідним козацького здоров'я, любові та турботи близьких людей, тепла і посмішок друзів, гарного святкового настрою, добробуту і злагоди, мира і щастя на многії літа! З найкращими побажаннями -
С. ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ, голова Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), народний депутат України. |
|
|
Інформаційне повідомлення 16 грудня 2006 року відбулася селекторна нарада активу Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). На ній з повідомленням щодо основних підсумків роботи у 2006 році завдань на наступний рік виступив голова УСВА Сергій Васильович Червонописький. Перший заступник голови УСВА Юрій Григорович Зубко довів інформацію про участь Спілки у захисті інтересів ветеранів війни при формуванні Держбюджету та місцевих бюджетів на 2007 рік. Голова Ревізійної комісії УСВА Володимир Григорович Сіроштан виступив щодо проблем у внутріспілковій роботі. Також прийнято поточні рішення Правління, оскільки голосування у селекторному режимі передбачено Статутом УСВА. Після підбиття підсумків наради голова УСВА С. В. Червонописький привітав актив Спілки з наступаючим Новим 2007 роком.
| | |
Підбиваємо підсумки, ставимо завдання
З виступу голови УСВА С. В. ЧЕРВОНОПИСЬКОГО на селекторній нараді 16 грудня 2006 рокуНинішню двогодинну селекторну нараду присвячено насамперед тому, що закінчується рік, треба зазначити - дуже складний. Є необхідність підбити основні його підсумки та визначити завдання року наступного. Це важливо ще й тим, що селекторні можливості дозволяють вести розмову у широкому загалі активу нашої Спілки. Окремої складової сьогоднішньої розмови потребує бюджетна тема. Маємо і кілька оперативних протокольних питань. Якщо нема заперечень, то працюємо. Рік, що минає, був специфічним передусім, виборами до Верховної Ради і до представницьких органів влади на місцях. Результати широкої участі у них нашої Спілки вже обговорювалися двічі, на засіданні Правління і три рази - на Президії. Щодо соціального аспекту, то в спеціальному випуску газети "Третій тост" і та сайті УСВА широко висвітлені рішення вересневого розширеного засідання Правління і Ревізійної комісії УСВА. Повторюватись не буду. Але з відстані часу, який минув після виборів, можна більш чітко зазначити, що політичний крок у бік соціалістів був виваженим і поки що себе виправдовує. Уперше за час існування нашої Спілки маємо представництво у парламенті, 782 членів організації вибрані у місцеві ради. За найсвіжішими даними, оскільки цей процес неспинний, 112 наших побратимів увійшли у виконавчі органи влади. З цього приводу вітаємо Олександра Соколова, голову Чернігівської обласної організації УСВА, з обранням уже вдруге на посаду Чернігівського міського голови. На його "інавгурації", де ми з Володимиром Григоровичем Сіроштаном були також присутні, з вуст самого Олександра Володимировича прозвучали слова, що "це не робота, це служіння людям". Від себе додам: "Нашому братству - також". Вітаємо! У цілому ж зазначаю, що наша кадрова хода створює принципово нові можливості для реалізації статутних положень УСВА у взаємодії з владою. Вважаємо, що більш чітка конкретизація політичного вектора призвела до зменшення внутріспілкових конфліктних ситуацій. А прояви відвертих провокацій всередині самої УСВА поступово відходять у минуле. Зменшилась активність так званих альтернативних організацій. Більш виразними стали об'єднавчі процеси. (Приклад по Севастополю). До позитиву року, що відходить, слід віднести і те, що нам вдалося захистити соціальні інтереси учасників бойових дій на території інших держав, у першу чергу - інвалідів і сімей загиблих, у бюджетах 2007-го. Про це більш детально скаже Юрій Григорович Зубко як член бюджетного Комітету Верховної Ради. Хочу тільки зазначити, що вперше за останні роки нам не довелося виводити людей на протестні акції. І не тому, що влада стала більш уважною до проблем ветеранів війни, а тому що виросли наша суспільно-політична вага і можливості вирішувати питання у парламентському режимі. Доповідаю також, що основна частина законодавчих проблем уже в роботі. З 14 питань, які вересневим засіданням Правління були визначені як першочергові, 9 зареєстровані у проектах законів. З інших п'яти закінчується юридичне й економічне обґрунтування. Та й у цілому слід зазначити, що з соціалістами у питаннях законодавства працювати легко і надійно. Маючи у парламенті на сьогодні лише 7% від його конституційного складу, депутати від фракції СПУ спромоглися підготувати понад 15,5% загальної кількості законопроектів. Якщо визначити їх соціальну спрямованість, то це майже третина всіх законодавчих змін. Погодьтесь, така поведінка істотно відрізняється від того соціального популізму, який притаманний деяким політичним лідерам і командам. Є поліпшення в інших напрямах статутної діяльності. До прикладу, більш системною стала справа з увічнення пам'яті полеглих. Окрім будівництва пам'ятників там, де їх ще нема (цього року відкрито 10), встановлення меморіальних дощок тощо, розгорнуто науково-видавничу роботу. Вийшов перший навчальний посібник з великим розділом по Афганській війні. Через Міносвіти розповсюджено лекції для вузів з цього питання. Таку роботу продовжуємо у центрі й на місцях. Тепер щодо основних завдань наступного року. Уже всі зрозуміли, що стратегія нашої поведінки щільно прив'язана до політики. З одного боку, вона не масло, і на бутерброд її не намажеш. З іншого - це вибори, а отже входження у владу і надійний вплив на вирішення наших проблем. Інша річ, уже час сторонитися недоброякісних політичних технологій і активно підвищувати свою політичну культуру. Тому підкреслюю два ключових моменти. Перше: і в подальшому ми повинні діяти в інтересах кожного члена Спілки, незалежно від його політичних уподобань. Друге, що ні в чому не протирічить першому, слід посилити взаємодію з осередками Соцпартії як практичне продовження рішень зі стратегічного партнерства УСВА і СПУ. І вже час припинити окремим активістам популістський демарш з цього приводу. Зважте на те, що Спілка діятиме послідовно, але не в якості інструмента для виконання чиїхось політичних замовлень. Скоріше, по відношенню до СПУ, повинно бути навпаки. Щодо Мороза і різного роду інсинуацій навкруг його постаті, то вже час давати більш врівноважені оцінки, виводячи їх не на емоціях. Це гравець не тільки мурий, але й системний. А ще в політиці має значення не вік, а сила духу і волі. Наступне. У вересні створено Координаційну раду депутатів - членів УСВА. Поки що, на жаль, ця структура діяти не почала. Не бачу активності з боку Павла Ментова, визначеного основним реальним координатором цієї роботи. Але справа перспективна, потребує уваги всіх місцевих структур Спілки. Слід розгорнути роботу і з підготовки Всеукраїнського збору депутатів усіх рівнів - членів УСВА. Активними залишаються завдання з відновлення діяльності Всеукраїнського громадського об'єднання "Соціальна справедливість". Як і з активізації роботи відповідно до Договору про співробітництво з громадськими ветеранськими об'єднаннями від 15 лютого нинішнього року. Ці питання поки що "пробуксовують". При тому, що у ветеранському середовищі нас активно відтискують на другий план. Слід усе ж таки розпочати роботу з координації діяльності заснованих нами господарських установ і підприємств. Активний поборник ідеї щодо створення бізнес-центру Сергій Слободянюк також з незрозумілих причин "перегорів". Значного і термінового покращання потребують наші внутріспілкові справи. Треба до кінця розібратися з тими організаціями, які не перейшли на єдиний Статут УСВА. У більшості своїй, як виявилося, на наші загальнокомандні задачі вони не працюють. Так і не ліквідували статутні порушення Тернопільська, Донецька і Дніпропетровська обласні організації - чергові конференції своєчасно не проведено. На минулій селекторній нараді називались низка організацій, які не представили обов'язкову статистичну звітність по громадських об'єднаннях. Зреагували тільки Суми і Одеса. Може, про це не знають самі сім'ї загиблих, але вже майже два роки не можемо "вибити" списки ваших сімей з керівництва Донецької, Кіровоградської, Миколаївської, Харківської і Черкаської областей З Донецьком, Сергію Володимировичу, наш оргвідділ взагалі може зв'язатися тільки з двадцятої, а то й з тридцятої спроби. На V Конференції Спілки прийнято конструктивні й перспективі рішення по нашій участі у військово-патріотичному та героїко-патріотичному вихованні молоді. Вони також лишаються поза увагою як місцевих організацій, так і об'єднання "Майбутнє України". "Дуті цифри" нас і правда вже принижують. Завдання року - активізуватись у цьому питанні, бо воно працює на перспективу. Це як урівноваження балансу в боротьбі за пільги для ветеранів-інтернаціоналістів. Важливим завданням наступного року залишається робота зі створення і розгортання діяльності Держкомітету у справах ветеранів. Наша Спілка була і залишається основним, а може, і єдиним у своїй послідовності ініціатором щодо його створення. Серйозний спротив відчуваємо з усіх боків. Скажу прямо - дотиснемо, бо це вже справа нашої честі. Ми повинні більш спокійно, без надмірного ажіотажу сприймати і перспективу дострокових виборів у Верховну Раду. Це одна з опозиційних технологій, які зараз активно розкручуються. Для УСВА були б цікавими такі вибори, як, між іншим, і дострокові по президенту та місцевих радах. Це нас тільки активізує та ще більше згуртує. Щодо нашої поведінки та дій при зміні ситуації, то будемо радитись колегіально. | | |
Афганская война - как все начиналось 25 декабря 1979 года в Афганистан по просьбе его правительства был введен Ограниченный контингент советский войск. 27 лет назад началась афганская война, воспоминания о которой живы в памяти ее участников, последствия которой дают о себе знать каждому, кто был к ней причастен. Своими воспоминаниями о событиях первых дней войны поделились их непосредственные участники.
По просьбе афганского руководства...Почему Советский Союз в декабре 1979 года ввел войска в Афганистан? Все аргументы "за", которые выдвигались 27 лет назад, сейчас для нас малопонятны. Но нельзя забывать, что в рамках советской системы они выглядели достаточно логично и обосновано. Советский Союз был тогда сверхдержавой и соперничал с американцами во влиянии на государства мира. Десятки стран планеты на всех континентах заявили о своем социалистическом пути развития. В 1978 году в Афганистане произошла Апрельская революция и он провозгласил о своей социалистической ориентации. 5 декабря 1978 года между Советским Союзом и Демократической Республикой Афганистан был подписан Договор о дружбе, добрососедстве и сотрудничестве. Американцы и богатые нефтеносные арабские государства стали вооружать и обеспечивать всем необходимым контрреволюционные отряды мятежников. В Пакистане была организована сеть подготовки полевых командиров и моджахедов (партизан). Ссылаясь на статью 4-ю Договора, афганское руководство двадцать раз обращалось к Москве за военной помощью.
Как принималось решение?
Министр обороны СССР маршал Устинов считал, что даже самая большая армия только тогда чего-то стоит, когда имеет боевой опыт. Председатель КГБ Андропов хотел повторить чехословацкий "блицкриг" 1968 года и вставить американца очередной "фитиль". Получить вторую Монголию, перепрыгнув из феодализма прямиком в социализм, мечтали идеологи КПСС Суслов и Пономарев. С середины декабря 1979 года события начали развиваться стремительно и необратимо. На заседание Политбюро вызвали начальника Генштаба Огаркова и приказали готовить 75-тысячную группировку. Огарков стал возражать: "Мы восстановим против себя весь восточный исламизм и политически проиграем во всем мире". Его оборвал Андропов: "Занимайтесь военным делом! А политикой займемся мы, партия, Леонид Ильич". Генштаб до последнего момента доказывал, что 75 тысяч человек - это слишком мало для решения поставленной задачи. Для того, чтобы перекрыть границу с Пакистаном и Ираном, разоружить население и стабилизировать обстановку, нужна была не менее чем 150-тысячная группировка войск. Но доводы военных специалистов были в очередной раз отвергнуты.
Начало ввода
25 декабря, в полдень по Москве, в войска ушла директива по переходу Государственной границы. Ввод войск начался через три часа. Имея 4 дивизии, 5 отдельных бригад, 4 отдельных полка, смешанный авиакорпус, трубопроводную бригаду и бригаду материального обеспечения, 40-я армия вошла в Афганистан. 26 декабря, когда советские войска шли по Афганистану, было принято постановление Политбюро о вводе войск. Его подписали: Андропов, Устинов, Громыко, Пельше, Суслов, Гришин, Кириленко, Черненко, Тихонов, Кузнецов, Романов, Щербицкий. Зачем документ визировали все члены Политбюро, если достаточно было одной подписи Генерального секретаря? Дело в том, что "положение в Афганистане", обсуждалось долго и трудно. Брежнев не хотел влезать в Афганистан. Андропов с Устиновым "ломали" его все лето и всю осень 1979 года, пока Леонид Ильич не сдался. Но и тогда он настоял на поименном голосовании соратников.
Возникали проблемы, появлялись потери
Первые погибшие, как вспоминает командарм Ю. В. Тухаринов, появились примерно через два часа после перехода Государственной границы. В связи со сменой часовых поясов марш совершался в ночное время суток. Уступая дорогу афганской машине, одна из БМП не удержалась на насыпи и перевернулась. Погибло восемь человек. В 19.33 по московскому времени (в Афганистане уже была ночь) в окрестностях Кабула при столкновении с горной высотой разбился военно-транспортный самолет Ил-76 с личным составом и техникой. Погибло сорок четыре десантника. Переход войск в зимних условиях через такой сложный перевал, как Саланг, был осуществлен впервые за последние десятилетия. Горные дороги обледенели, техника буксовала на подъеме, а на спуске шла юзом. При движении танков и боевых машин пехоты через тоннель длиною в 2700 метров, вентиляция которого была рассчитана на прохождение транспорта с карбюраторными двигателями, загазованность оказалась на критическом уровне. Колонны пришлось вести в противогазах. Только так удалось избежать потерь.
Смена власти
Фактически первой акцией, которую осуществляли 27 декабря подразделения спецназа, было оказание помощи патриотическим силам и отрядам афганских боевиков в свержении режима Х. Амина. В результате короткого боя при штурме его резиденции. Амин был убит. К началу штурма дворца Бабрак Кармаль прибыл под охраной своих сторонников в гостевую резиденцию Совета Министров ДРА "Чихильсутун", где он и получил известие о смерти Амина. После этого радиостанция Кабула передала обращение Кармаля к народа Афганистана. Ввод войск был воспринят мирными жителями вполне доброжелательно. Во многих населенных пунктах прошли митинги дружбы. Советским воинам местные жители дарили цветы. Однако не обошлось и без эксцессов: некоторые из отставших колонн подвергались обстрелам. Особенно неблагоприятные условия сложились при выдвижении отдельного мотострелкового полка из района Хорог в Файзабад, провинция Бадахшан. Это было вызвано тем, что на территории северо-восточных районов Афганистана проживало большое количество бывших басмачей и их потомков. К середине января 1980 года ввод главных сил 40-й армии был завершен. Так нужен ли был ввод советских войск? Пакистан с Ираном уже имели договоренности по совместному использованию запасов афганских урановых руд для создания ядерного оружия. Для поддержания ядерного паритета Советский Союз проводил испытания на Семипалатинском полигоне, а это были очень большие затраты. Американцы смогли бы беспрепятственно снимать все параметры тех испытаний и на весь мир обвинять Москву в бесконтрольном наращивании ядерного потенциала. Мы ушли из Афганистана 17 лет назад. Сейчас там американцы с 10-тысячным войском. Под видом борьбы с терроризмом они заняли военные аэродромы в республиках Средней Азии и, видимо, надолго. Семипалатинский полигон затих. Происходящие в том регионе события отнюдь не способствуют безопасности.
В. СЕРГИЕНКО, подполковник, участник войны в Афганистане. Луганская область. | | |
Спецоперация людей-"призраков"
27 декабря - памятная дата для всех ветеранов Афганистана. Именно в этот день в 1979 году было официально объявлено о вводе на территорию Демократической Республики Афганистан Ограниченного контингента советских войск.
Это объявление было сделано тогда, когда там уже находились и "мусульманский" батальон спецназа и спецгруппы КГБ "Гром" и "Зенит", и высадившиеся в Кабуле и Баграме десантники, и перешедшие границу мотострелки. Об этот широкой общественности не сообщалось, как не говорилось и о том, что при вводе войск 25 декабря 1979 года в 19,33 по московскому времени разбился самолет Ил-76 с экипажем и 67 десантниками. Среди них, кстати, были и земляки - алмаатинец Валерий Беласиков, целиноградец Юрий Смирнов, чимкентец Сергей Гребенюков. А спецоперацией - поисково-спасательными работами на месте гибели самолета занималась группа альпинистов из Спортивного клуба армии Краснознаменного Среднеазиатского военного округа (СКА КСАВО). Первоначально в Афганистане предполагалось отправить москвичей, но затем командующий сухопутными войсками вспомнил, что гораздо ближе к данному региону находится не менее профессиональная команда из Казахстана. В 1976 году он вручал спортсменам медали за победу в чемпионате СССР. Генерал связался с командующим КСАВО, поставил задачу - и началось... Поздним вечером 26 декабря 1979 года в квартире Юрия Попенко зазвонил телефон. Это был Ерванд Ильниский, назначенный старшим группы: "Собирайся. Предстоят спасательные работы. В 6 часов утра за тобой приедет автобус". Подобными звонками были предупреждены и остальные спортсмены: Вадим Смирнов, Николай Пантелеев, Григорий Луняков, Сергей Фомин, Казбек Валиев, Валерий Хрищатый. С утра собрались в спортклубе, но и здесь никаких подробностей о предстоящем деле так и не узнали. Получив сухой паек, снаряжение и медикаменты, поехали в штаб ВВС округа. Здесь и рассказали о том, чем предстояло заняться: вылететь в Афганистан к месту падения Ил-76, отыскать останки погибших, секретную документацию и "черные ящики" для определения причин гибели самолета. После напутственных слов и пожеланий группа отправилась на аэродром в Николаевке. Там альпинистов вооружили пистолетами и погрузили в транспортный самолет Ан-12. Когда летели над территорией Афганистана, летчики говорили, что здесь сейчас очень неспокойно и самолет вполне могут даже обстрелять. Правда, все обошлось, и в 5 часов вечера по московскому времени самолет доставил алмаатинцев в Кабул. Разместили их в здании штаба афганских ВВС, приставили старшего офицера оперативной группы. Зайдя вечером к подопечным, он предупредил: "Двери после моего ухода запереть, к окнам не подходить, если ночью кто-то постучит и будет говорить не по-русски - стрелять через дверь без предупреждения". Все было выполнено в точности. Среди ночи здание чувствительно тряхнуло, но, кроме этого, ничего особенного не произошло. Только утром альпинисты узнали причину ночного происшествия. Оказывается, их здание обстреливали из легкого орудия. Повезло, что стены оказались прочными. Появившийся офицер-"опекун" сообщил последние новости, главной из которых была та, что ночью был свергнут и расстрелян Амин и его место занял Бабрак Кармаль. В связи с тем, что охрана штаба из местных бойцов была разоружена, Ильинский попросил, чтобы его группе усилили вооружение, что и было сделано - получили автоматы Калашникова и по шесть заряженных магазинов. Расписка за получение оружия альпинистами сохранилась в личном архиве В. И. Аблазова, который в эти дни работал в штабе ВВС и ПВО ДРА. Помимо того, что занимались подготовкой и проверяли снаряжение, Попенко и Валиев в сопровождении одного нашего десантника сходили в город на ближайший базар, где прикупили овощей и фруктов - весьма приятная прибавка к "сухпайскому" рациону. В Кабуле было спокойно. 28 декабря 1979 года вылетели на вертолете к месту авиакатастрофы. Прошлись прям над местом падения "Ила" (высота - 5000 метров над уровнем моря), чуть выше горных вершин. Останки самолета были видны с воздуха, но сесть здесь или спуститься ниже и высадить группу вертолетчики не смогли, им не хватало опыта полетов в высокогорных условиях. Когда вернулись на базу и обсудили сложившееся положение, было принято решение добираться на машинах до конца дороги, а далее - пешком. План был согласован с руководством и утвержден. На следующий день группа выехала на грузовике "Урал" в сопровождении БМД с отделением десантников. Было пасмурно, моросил мелкий дождь. Когда ехали по шоссе, на альпинистов с любопытством глазели местные жители. По-видимому, их внимание привлекала ярко-оранжевая горная экипировка. На фоне часто встречающихся солдат в полевой защитной форме наши герои смотрелись необычно. Свернули на грунтовую дорогу. Теперь путь пролегал через кишлаки с глухими высокими дувалами. Ощущения были не из приятных, швырни кто-то из-за стены гранату - хватило бы на всех. К тому же, по дороге частенько останавливались, сверяли маршрут по карте. Место катастрофы находилось в 36 километрах от Кабула, если по прямой, но добраться до него так и не удалось - помешала промоина на дороге, которую нельзя было ни преодолеть, ни объехать. Связались с руководством, доложили обстановку, стали возвращаться. Еще один день закончился безрезультатно. Пока ехали, альпинисты говорили между собой: "Будь здесь "наши" вертолетчики, давно бы делом занялись". Имелись в виду экипажи Киргизского ГВФ из Фрунзе, с которыми доводилось работать в Союзе. По прибытии на базу Ерванд Ильинский предложил эту идею руководителю операции. Положение усугублялось тем, что по поступившей информации в том районе, откуда вернулись спасатели, обострилась обстановка, и новая попытка добраться наземным способом могла привести к ненужным жертвам. Руководитель кивнул, и 31 декабря прибыли старые знакомые альпинистов - экипажи из Киргизии в составе Бориса Бондарчука, Владимира Сергиенко, Сергея Данилова, Александра Медникова, Александра Лосева, Александра Ильинича. В тот же день вертолетчики доставили группу Ильинского с отделением десантников к месту авиакатастрофы. Сесть не смогли, не нашлось подходящей площадки. Пришлось десантироваться из зависших машин на снег с высоты в несколько метров. Десантники помимо вооружения привезли с собой большую палатку, которую в таких условиях поставить практически невозможно. Но десантники и здесь доказали, что для них нет ничего невозможного. У альпинистов же были малогабаритные четырехместные палатки. Едва разместились, как повалил снег. Высокогорье, непогода, место гибели десятков людей - вот в таких условиях и встречали наши герои Новый 1980 год. Когда к утру 1 января погода установилась, решили начать поисковые работы, несмотря на мороз и выпавший толщиной до метра снег. После осмотра обломков самолета стало ясно, что это лишь его половина, часть воздушного судна при ударе перелетела на другую сторону горы. Снег затруднял поиск. Случалось и такое: нащупав что-то под ногами, разрывали, а там - снаряд или какой-нибудь другой боеприпас, и сердце холодело. Не менее страшным было и то, что осталось от наших погибших парней. Это были даже не разрозненные части тела, а что-то наподобие спрессовавшихся брикетов. Так как в задачу входил поиск останков экипажа и десантников, то альпинисты собирали их в пластиковые мешки. Собирали, пока прилетевший руководитель операции не дал команду: людьми не заниматься, а искать только "черные ящики". К тому времени портфель с секретной документацией был найден Вадимом Смирновым и вручен руководителю. Тот был очень доволен. На этом первая часть операции была закончена. Всех возвратили в Кабул. Утром пришло известие, что из Баграма на столицу идет восставший против Кармаля танковый полк. На аэродроме и в штабе ВВС стали готовиться к бою. Появилось множество гранатометов "Муха". Все, в том числе и спасатели, ждали танковой атаки. Но повоевать не пришлось, мятежников разгромили под Кабулом, а альпинисты занялись своим делом. В этот день они обследовали другой склон, где и нашлись обломки "черных ящиков", расколовшихся от удара. Их содержимое было погребено снежной лавиной, сошедшей со склона после падения самолета. Сдали то, что нашли, объяснили ситуацию, и на этом поисковые работы были завершены. 3 января группе Ильинского были выплачены командировочные и, в качестве поощрения, предоставлен автобус для экскурсии по Кабулу. 4 января вылетели на Ту-134 в Термез, а уже оттуда на Ан-24 вернулись в Алма-Ату. В Кабуле через стенку, рядом со спасателями, жили бойцы "Альфы". Об их операции по взятию Дворца Амина знает теперь весь мир. Группа Ильинского оказалась секретнее самого засекреченного подразделения КГБ, а материалов об их участии в поисковой операции нет даже в Архиве Министерства обороны России. Они рисковали жизнью, выполняя особое задание государственной важности, но никак не были отмечены, не удостоены никаких наград, обещанных им руководством. И хоть не за награды работали, а захотелось узнать правду Ерванду Ильинскому, как был оценен их рискованный труд. Оказалось - никак. Нет в архивах подтверждающих документов, а значит, выходит, ничего и не было. Ни командировки, ни поисков, ни выполненного задания. Реальные люди с именами, известными всему миру, превратились в "призраков". Кому была нужна подобная сверхсекретность? Чем она была вызвана? Эти вопросы по сей день остаются без ответов. А труд людей, рисковавших своей жизнью в афганских горах, по-своему отметили те, кто лучше других знает, каково приходилось там, за хребтом Гиндукуша. В июле 2000 года Союзом ветеранов Афганистана города Алма-Аты было принято решение о награждении всех участников специальной операции памятной медалью "Ветерану войны в Афганистане 1979-1989 г.г.". Пятерым из них - Ильинскому Е. Т., Валиеву К. Ш., Пантелееву Н. В., Фомину С. Н., Попенко Ю. С. медали были вручены лично. Троих из группы уже нет в живых: Луняков Г. Е. погиб в Гималаях в 1990 году, Смирнов В. А. Погиб на Памире в 1988 году, Хрищатый В. Н. погиб в горах Тянь-Шаня в 1993 году. Медали вручили их семьям. Кроме этого, им были вручены Книги Памяти "О павших в Афганистане" с подписью родителей погибшего в том злополучном самолете десантника Валерия Беласикова. Вот только неизвестно, когда можно будет дождаться государственной оценки их ратного труда. И не в льготах и наградах дело-то. Дело в признании того, что не напрасными были их мужество и риск. Нужно, чтобы те, кто пришел им на смену, знали, что если доведется выполнять правительственное задание, то государство в лице его чиновников потом не разведет руками и не откажется от них в виду отсутствия подтверждающих документов... Валерий СЛЕДЕНКО, председатель Алма-Атинского Союза ветеранов войны в Афганистане.
| | |
Вогняне небо Якось воно так вийшло, що від народження життя у Гавриченка пов'язане з війною. Народився у сім'ї фронтовика через чотири роки після закінчення Великої Вітчизняної. Тяжкі роки повоєнного дитинства теж лишили по собі слід у пам'яті, характері, взаємостосунках з іншими. П'ятеро їх було, найменшій сестричці ледь-ледь виповнилось 2,5 роки, коли померла мати. Воєнне лихоліття далось взнаки і на батькові - помер у 1967-му. А 9 травня 1968 року Віталія Гавриченка призвали на дійсну військову службу. Служив у Німеччині, де війна ще нагадувала про себе: історією військової частини, де ключові посади займали вчорашні фронтовики, самою службою, що базувалась на уроках і наслідках Другої світової. В їхньому десантному підрозділі готували розвідників для ведення розвідки у глибокому тилу ворога. Отож командир відділення, а потім заступник командира взводу Гавриченко зі своїми підлеглими у казармі бували мало, весь час - на навчаннях, у лісах. Аби заслужили відпустку, ставилась головна вимога - у ході глибинної розвідки на території умовного супротивника не потрапити у полон. Два роки служби проминули швидко, старший сержант Гавриченко поривався додому на Вінниччину, аби допомогти, бути поруч з меншими осиротілими братами й сестрами. Та командир полку - фронтовик відрадив: "Сам куди повернешся, а армія завжди дасть і роботу, і зарплату, і дах над головою. Сам матимеш: рідним допоможеш. Тим більше, що армійська служба у тебе ладиться". Так Віталій став професійним військовим, щоправда, спеціальність довелося змінити - направили на навчання у школу механіків вертольотів. Залюбки поринув у нову справу, техніку ж завжди любив, на екскаваторі до армії працював. До найменших деталей вивчив, перебрав власноруч вМі-6. "Тільки максимальна польотна вага 44 тонни. Уявляєте?!" - ділився у щирому захопленні з рідними й знайомими. Назавжди запам'ятав свій перший виліт на Мі-6 у ролі бортового техніка, котрий згідно із штатним розписом, особисто відповідає за готовність двигунів до польоту та загалом за надійність всього обладнання на "борту" безпосередньо у повітрі. А при приземленні бортовий технік допомагає також командиру екіпажу посадити вертоліт, коректує його дії в залежності від метеорологічних та інших умов. Прапорщик Гавриченко служив у Німеччині до 1975 року, за цей час отримав не лише нове військове звання, а ще одну спеціальність - відмінно пройшов атестацію на бортового техніка Мі-8. Стались зміни і в особистому житті, одружився на землячці, народився син. А далі вже сім'єю перебралися на нове місце служби - у Джамбул, що в Казахстані. Віталій отримав житло, мав добрих друзів, а їхній екіпаж був одним з найкращих у полку. Вони літали у горах Казахстану й поблизу Китаю, шліфували власні й технічні можливості вертольота. Щодень, з місяця у місяць, з року в рік виконували звичні навчальні польоти, доки 11 грудня 1979 року о 4 ранку весь полк не підняли по тривозі. Автобуси подали за місцем проживання. Вже тоді Гавриченко зрозумів, що то не звична, не імітація, а бойова тривога. Коли вертольоти й екіпажі вже були готові піднятися в небо, раптом пролунала команда вимкнути двигуни. Зібрали пілотів у навчальному класі, роздали нові карти, де значилися південні рубежі СРСР і Афганістану. І стало все зрозуміло. Командування конкретизувало бойове завдання: летіти у Чирчик, взяти десант і "заземлитись" на кордоні з Афганістаном, на аеродромі Кокайти, що поруч Термезом. Вертольочики поставили на бойове чергування, вони ж постійно робили розвідувальні польоти на територію Афганістану, "заглиблювались" на 120-150 кілометрів. А ще разом з десантниками відпрацьовували спільні бойові дії в горах. По всьому відчувалось щось загрозливе: кілька разів на аеродромі бачили літак з тодішнім керівником Афганістану Аміном, якого викликав на консультацію Бреєнєв. Різні балачки велися з цього приводу, одне було усім зрозуміле: вторгнення не уникнути, лишалось зачекати команди. Очікування обірвалось раптово: 31 грудня 1979 року о 15-й годині чотири екіпажі отримали наказ: за спеціальним маршрутом перелетіти кордон СРСР і на території Афганістану, обминаючи населені пункти, добрались до центру провінції Кундуз і знищити на півночі цієї країни місцевий артилерійський дивізіон, що зрадив і перейшов на бік афганських бандформувань. За даними розвідки вони точно вийшли на нього і розстріляли "НУРСами". Із землі спочатку відстрілювались, але прицільний вогонь вертолітників був сильнішим, і якось раптово там, внизу, все стихло. Виконавши завдання, вони повернулись назад. Так починалась афганська війна. У січні 1980 року їхня ескадрилья отримала команду остаточно перебазувалась у Кундуз. Всю інформацію про Кундуз і навкілля, правила поведінки та інструкції на кожен день отримували від наших військових радників, котрі перебували тут ще задовго до введення радянських військ. До речі, на світанку другого дня перебування вертольотчиків у Кундузі сюди прибув з Союзу мотострілецький полк, поспіх сформований з "резервістів-партизан". Вони так і не усвідомлювали сповна, що від них хочуть і для чого вони тут, адже давно відвикли від зброї й армії. Вдень вертольотчики супроводжували, забезпечували просування наших військових підрозділів по всьому Афганістану аж до кордону з Пакистаном. При цьому вони мали право відкривати вогонь лише за спеціальним дозволом: треба було доповідати по зв'язку в Хайратон, а ситуація змінювалась щохвилини. Доки отримували "добро", несли втрати. Та коли згорів один вертоліт, загинули хлопці, підбили наступних, вертольотчики почали діяти на власний розсуд, не чекаючи узгоджень. За кілька днів війни, літаючи парами, змінили тактику в повітрі. Душмани, знаючи, що вертольоти літають один за одним з незначним розривом, і далеко чуючи роботу двигунів у тихих горах, пропускали навмисне першу машину і накидались раптово на другу. Отож, усупереч існуючим інструкціям, пари пішли на розрив, борт від борту - на 500 метрів. І вже "духи" потерпали від гострих атак вертольотчиків. До слова, Гавриченко був тоді, згідно із штатним розписом випадок війни, і борттехніком, і повітряним стрільцем. Війна внесла свої корективи у багато речей, приміром, аби вертольоти були більш захищеними, в Афгані кожен борт додатково "одягнули" в броню, додавши 600 кілограмів металу. Кожного члена екіпажу навчили водити бойову машину піхоти і танкнападок, коли вертоліт буде збитий і доведеться скористатися парашутом і далі рятуватися вже на землі, к доведеться. Чи було страшно на війні? Що ж, відома істина: небезпеки не боїться лише ідіот. Бо, окрім усього, верхня планка польотів становила 6 тисяч метрів, та нерідко доводилося літати на висоті 25-50 метрів від землі. І при цьому виконувати бойове завдання, вести бій, прикривати піхоту... Гавриченко відразу забував про страх, небезпеку, як тільки піднімались у небо - на перший план виходили звичні льотні турботи: контроль за приладами і місцевістю, вогнева відсіч супротивнику з двох кулеметів. Бойові вильоти робили постійно, і аби хоч якось зняти щоденну фізичну й нервову напругу, вертольотчики отримували щодня по 100 грамів спирту. У авіаторів були на війні лише їм властиві традиції і правила, які невідомо звідки й коли взялися, але щораз суворо дотримувалися. Так, ніколи не голились і не фотографувались перед польотом. Доходило й до кумедного. Але забобони не рятували: за півтора року перебування на афганській війні полк втратив 32 вертольотчиків. І екіпаж Гавриченка не раз збивали, уже було прощались з життям, коли на висоті 3000 метрів "духи" розстріляли один з двигунів. Вертоліт, як кажуть пілоти, почав "сипатись" із швидкістю 11 метрів на секунду. Нелюдськими зусиллями, завдяки майстерності й витримці всього екіпажу зуміли таки підбиту машину посадити на гірський "п'ятачок". Відбулись легким переляком й синцями. За інструкцією, підірвали на очах здивованих ворогів поранений вертоліт (завжди на всяк випадок мали на борту 400 грамів тротилу). Чого тільки не траплялося за півтора року! Окрім Кундуза, випало Гавриченку служити в афганському провінційному центрі Файзабаді. Всього не пригадаєш і не опишеш. До слова, про те, що Віталій в Афганістані, на війні, дружина дізналася лише через три місяці після її початку. Раніше не дозволялось про це навіть повідомляти. Та й не було як. Так само не відразу дізнались у Союзі рідні й друзі, що прямо в Кундузі їхньому екіпажу Мі-8 вручено у жовтні 1980 року урядові нагороди за зразкове виконання інтернаціонального обов'язку. Командир екіпажу, майор В. В, Щербаков став Героєм Радянського Союзу, штурман, капітан Ю. І. Лєбєдєв та старший прапорщик В. В. Гавриченко отримали бойові ордени Червоної Зірки.
Ю. КОВЧ, Ветеран афганської війни. м. Гайсин Вінницької області. | | |
Шана і вдячність До Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 14 грудня Україна вперше відзначила День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Цього дня 20 років тому над зруйнованим четвертим енергоблоком ЧАЕС було завершено будівництво об'єкта "Укриття". У роботах з ліквідації наслідків чорнобильської біди взяли участь майже 600 тисяч представників усіх республік колишнього СРСР. У лавах ліквідаторів гідно проявили себе і понад 3000 воїнів-"афганців". За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, кількість постраждалих від ядерного забруднення склала понад три мільйони осіб, які мешкали на території України, Росії, Білорусі та деяких європейських країн, 900 тисяч людей було переселено. На жаль, поки що держава, та й світ, не забезпечили необхідної якості життя нашим ліквідаторам, немає необхідної підтримки економічних програм об'єкта "Укриття". Як було зазначено під час проведеного нещодавно у Славутичі "круглого столу" під назвою "20 років об'єкта "Укриття": результати і перспективи", доки не буде вилучено з блоків і захоронено відпрацьоване ядерне паливо, ЧАЕС є атомно-енергетичним підприємствам. До того ж - аварійним і надто небезпечним.
Інф. "ТТ". | |
|
Дивіться, читайте, слухайте... Виходячи з побажань, які надходять від активу УСВА, надаємо інформацію щодо безпосереднього впливу знаних в Україні людей на всі центральні та найбільші регіональні телеканали, радіокомпанії, найвпливовіші газети (крім партійних) та інтернет-видання політичної спрямованості.
Володимир СІРОШТАН.
1. Валерій Хорошковський: телеканал "Інтер", "Ентер", "Ентер-фільм", сайт "Подробности". 2. Олександр Роднянський: Канал "1+1". 3. Віктор Пінчук: канали "Новий канал", ІСТV, СТБ, М1, "11 канал" (Дніпропетровськ), газета "Факти". 4. Ринат Ахметов: канал "Україна", газета "Сегодня", "Салон Дона і Баса" (Донецьк), сайт "КІД". 5. Едуард Прутнік: канали НТН, "Культура", УТР, обласне телебачення, сайт ForUm. 6. Дмитро Фірташ: канали К1, К2, "Мегаспорт". 7. Андрій Деркач: телекомпанія "Ера", розмовне радіо "Ера", газета "Київський телеграф", сайт "Версії". 8. Петро Порошенко: "5 канал", газета "Правда Украины". 9. Володимир Костер: канал "Тоніс", сайт "Рупор". 10. Віктор Ющенко: Національна телекомпанія, Національна радіокомпанія, газети "Україна молода" та "Без цензури". 11. Віктор Янукович: "Урядовий кур'єр". 12. Ігор Коломойський: канал "Тет", "Газета по-киесвки", "Комсомольская правда в Украине". 13. Олександр Третьяков: канали "Сіті", "Кіно", газета "Известия в Украине", журнал "Телекритика", сайт та інформагентство УНІАН, сайти "Главред", VІР-UА. 14. Борис Ложкін: "Комсомольская правда в Украине", "Аргументы и факты в Украине", журнал "Фокус". 15. Григорій Суркіс: газети "Киевские ведомости", "День". 16. Олександр Мороз: телеканали "Рада", газети "Голос України", "Сільські вісті". 17. Ярослав Мендусь: сайт "Цензор. Нет". 18. Микола Рудьковський: сайт "Інтернет-Репортер". 19. Юрій Бойко: "Робітнича газета". 20. Сергій Кічігін: газета "2000". 21. Максим Курочкін: сайт "From-UA". 22. Володимир Пацюк: сайт "Україна кримінальна". 23. Геннадій Васильєв: телекомпанія "Київська Русь". 24. Ігор Шкіря: сайт "УРА-інформ", канал "ТВ1". 25. Олександр Давтян: телекомпанія "Сімон" (Харків). 26. Сергій Мельничук: журнал "Бізнес". 27. Алігер Установ: газета "Комерсант-Україна". 28. Віктор Одинець, Сергій Іванов-Малявін: газета "Контракти". 29. Юлія Мостова: газета "Дзеркало тижня". 30. Джед Санден: газети "Кyіv Hjst", "15 хвилин", журнал "Кореспондент", сайт "Кореспондент. Нет". 31. Віталій Гайдук, Сергій Тарута: газета "Экономические известия", "Коментарі", "Кyіv Weekly", журнал "Експерт-Україна" сайт "proUA", за деякою інформацією - сайт "Обком". 32. Олексій Федун: газети "Ділова столиця", "Перша кримська" (Крим), журнал "Власть денег". 33. Вадим Рабинович: газети "Столичні новини", "Столичка", сайт "МІГньюс", канал "О-тв". 34. Леонід Черновецький: газети "Хрещатик", "Столиця", "Вечірній Київ", "Закон і бізнес", телекомпанія "Київ". 35. Іван Васюник: "Газета по-українськи". 36. Андрій Сенченко: телекомпанія "Чорноморська" (Крим). 37. Юлія Тимошенко: газети "Вечірні вісті", "Свобода". 38. Андрій Садовий: канали "24" (Львів), газета "Поступ" (Львів). 39. Юрій Луценко: газета "Грані плюс". 40. Михайло Бродський: сайти "Обозреватель", "Кияни". 41. Олена Притула: сайти "Українська правда", "Таблоїд".
|
| |
|
|
|