|
Заява
Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
Дорогі співвітчизники!
Поважні політики!
Дорогі матері та батьки, дружини, брати і сестри військовослужбовців, працівників
правоохоронних органів! Дорогі ветерани!
Ми вимушені нагадати вам про сумну дату в нашій історії. 30 років тому, 25 грудня 1979 року, розпочалася широкомасштабна військово-політична операція Радянського Союзу на території Афганістану, яка перетворилася на довготривалу афганську війну 1979—1989 років.
Радянська армія в Афганістані не програла жодної військової операції. Але тут з особливою жорстокістю виявилася порочність стратегії озброєного втручання в справи інших країн, і головне — зневаги правами людини на життя і здоров’я.
У підсумку “афганський рахунок» — це горе тисяч сімей загиблих, які втратили часто єдиного сина, це важкі поранення, що понівечили тіла і душі сотень тисяч молодих людей.
Ще не закрито той “афганський рахунок» з війни, що зупинилася 20 років тому. Від її наслідків уже померло більше учасників бойових дій, ніж загинуло у боях. Кожен рік життя ветеранів тієї війни — це рік боротьби з державою за свої соціальні права. Ще не забуті клятви можновладців не допустити у майбутньому подібного кровопролиття на чужих війнах.
Але, як і в минулому, історія нічого не навчила наших політиків. Керівництво держави, прикриваючись щитом Ради національної безпеки і оборони України, поступово і послідовно втягує наше суспільство в “афганське пекло». Користуючись правом направляти військовий персонал до будь-якої країни без згоди Верховної Ради України, воно нарощує українську військову присутність в Афганістані. На першому етапі мова йшла про одиниці офіцерів медичної служби, потім до них додали офіцерів штабів. Зараз офіційні особи РНБОУ оприлюднили рішення про збільшення військового персоналу в кілька разів, а це вже десятки військових фахівців, яких спрямовуватимуть під чуже командування на найнебезпечніші напрями — розмінування і патрулювання. І це в країну, де триває партизанська війна. Тільки дилетант, який, до того ж, не береже власних синів, міг назвати ці види тяжкої військової праці безпечними. Про що свідчить і останній випадок з українським екіпажем гелікоптера Мі-8т, який загинув у афганській провінції Логар.
Українців відправляють до Афганістану, не запитуючи самих афганців, лише за вимогою нових хазяїв — США і НАТО, які бережуть своїх громадян, даючи можливість вислужитися своїм маріонеткам, які віддають за безцінь найдорожчий скарб держави — життя і здоров’я її синів.
Ми повинні разом зробити все, щоб зірвати ці їхні плани. Ми не дозволимо окремим політикам у безсиллі й агонії торгувати життям наших громадян! Не відпускайте своїх рідних на нову війну в Афганістан. Підтримайте їх, якщо навіть ця відмова буде кінцем їхньої військової кар’єри.
Попереду інші часи! Єднаймося і сподіваймось!
Голова УСВА
Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ.
30 листопада 2009 року
«Мы — наследники Победы»
Под таким девизом в Баку 2—5 декабря состоялась международная акция, посвященная Великой Победе над гитлеровским фашизмом.
Это был уже шестой этап комплекса мероприятий, проводимых в странах Содружества организационным комитетом во главе с генералом армии В. Ф. Ермаковым. Принимающей стороной в Азербайджанской Республике в соответствии с распоряжением Президента страны И. Г. Алиева выступило Министерство обороны.
В ходе акции проведено 12 массовых мероприятий с участием как ветеранов войны, так и молодежи. Состоялась научно-практическая конференция «Заслуги азербайджанского народа в обеспечении Победы в Великой Отечественной войне 1941—1945 гг.». Важной акцией стала встреча с активом Азербайджанского общественного объединения ветеранов Афганистана (руководитель — М. Велиев).
В работе форума приняла участие украинская делегация, в состав которой входили В. Г. Сироштан — заместитель председателя УСВА, В. Ф. Столяр — председатель Херсонской областной организации УСВА, Р. Х. Камалов — председатель Печерской районной организации УСВА города Киева.
Инф. «ТТ».
Херсонская область
Парк нашей славы у моря
В Геническе открыт парк Афганской Славы, который посвящён воинам-«афганцам», погибшим при выполнении интернационального долга в Демократической Республике Афганистан.
Молодые солдаты Ограниченного контингента советских войск знали только то, что защищают южные рубежи нашей тогда огромной Родины. Больно осознавать, что страна, потерявшая во время Великой Отечественной войны миллионы людей, снова допустила повторение кровавой страницы истории. Это значит, что наша собственная история так ничему нас и не научила, и вновь расплатой стали тысячи солдатских жизней. Молодое поколение 80-х было втянуто в центр кровавой трагедии в Афганистане, последствие которой — сотни и тысячи искалеченных жизней.
Тема Афганской войны ещё только разрабатывается учёными-историками и лишь несколькими строками обрисована в учебниках. Вот поэтому проведение подобных мероприятий имеет огромное значение для сохранения памяти о тех, кто не вернулся «из-за речки». Слова «поехал за речку» или «был за речкой» для человека непосвящённого звучат как-то буднично. Для воинов-«афганцев» они имеют совершенно иной смысл: так называли они между собой боевые командировки в Афганистан, сначала из-за секретности, а затем просто по привычке. Что касается «речки», то это пограничная Аму-Дарья. За почти 10 лет войны за речкой побывали 620 тысяч советских граждан.
Не всем, кто пересёк эту естественную водную преграду между двумя государствами, а точнее, между двумя мирами, довелось вернуться назад живыми. По официальным данным потери наших войск составили около 15 тысяч убитыми (по неофициальным данным — 40 тысяч), раненых по официальным данным — 54 тысячи, по неофициальным — около 90 тысяч. Только на Херсонщину не вернулось 65 человек, 2 пропали безвести.
Читая письма, присланные солдатами родным, погружаешься в их внутренний мир, где человек полностью раскрывается таким, какой он есть, не кривит душой. Они напоминают письма фронтовиков Великой Отечественной войны. И ждали их родные и близкие с таким же нетерпением.
Многие из погибших могли бы стать выдающимися людьми: артистами, архитекторами или учителями, но время распорядилось иначе — время выбрало их…
Приятно было видеть, что людям действительно небезразлична судьба земляков, и среди присутствующих на открытии парка не было равнодушных лиц. Много было молодёжи, школьников. Это говорит о том, что память об Афганской войне будет жить ещё не одно поколение.
А заложен парк в 2003 году по инициативе «афганцев»-геничан во главе с тогдашним председателем Александром Шведом. Идею развил и реализовал до конца нынешний председатель Владимир Приходько. Уже высажено более 100 деревьев, улучшена аллея. И этот парк по праву назван парком Афганской Славы. Здесь проходили все мероприятия, связанные с афганскими событиями, здесь увековечили в гранитных стелах пятерых погибших земляков-геничан и побратимов, ушедших из жизни в мирное время.
Руслан ТЕРЕЩЕНКО.
К 30-й годовщине военно-политической спецоперации СССР в Афганистане
30 декабря 1979 года на новогоднем вечере командир дивизии поздравил с праздником и сказал, что нас просят оказать военную помощь дружественному народу Афганистана. Мы, в то время служившие в Группе Советских войск в Германии, восприняли эту весть романтично.
Уже 4 января в городе Виттенберге была сформирована воинская часть для последующего убытия в ДРА, полевая почта 53336, отдельный разведбатальон. Через несколько дней из аэропорта «Берлин-Шенефельд» мощный Ил-62 уносил нас на восток.
как все начиналось
В Ташкенте у нас изъяли загранпаспорта и провели первый инструктаж, как вести себя на территории исламского государства. Для нас все, что говорилось, было диковинкой. В Афганистане шел 1362 год исламского летоисчисления.
Только после прибытия на аэродром в Кокайты мы начали осознавать, что нас ждет впереди. Аэродром жил по закону прифронтового. Ночью нас перебросили на полигон Термеза, где мы увидели множество разной военной техники. Велась интенсивная подготовка к вводу войск в Афганистан. По ночам были видны вспышки ракет за Аму-Дарьей, где проходила государственная граница между СССР и Афганистаном.
Ранним январским утром мы стали переправляться по понтонному мосту, наведенному саперами понтонного батальона из Одесского военного округа. Переправа длилась почти весь день. Переправляемый транспорт был загружен «под завязку». Везли с собой все — от угля и досок до продовольствия и горючего.
Наш разведбат совершил марш без каких-либо осложнений до развилки дорог Пули-Хумри и Мазари-Шариф. Встречались посты мотострелкового полка, дислоцировавшегося вдоль трассы у населенного пункта Ташкурган. Колонна дивизии подтягивалась и продолжала двигаться вглубь Афганистана. К этому времени в нашем разведбате ранили трех человек, которые входили в состав рекогносцировочной группы и должны были разведать дорогу к месту постоянной дислокации нашей 201-й мотострелковой дивизии.
На дворе январь, день короткий, видели костры в горах, но внимания не обратили. Хотя местное население таким образом давало знать, что «неверные шурави» вошли на их территорию. Когда стемнело, начали постреливать по колонне, как бы прощупывая нас и нашу мощь. Нам была дана команда не отвечать. К вечеру асфальтовое покрытие дорог затянуло тонким ледком, что существенно замедлило движение колонны. В некоторых местах разливали дизтопливо и поджигали, чтобы легче было колесной технике взбираться на подъемах. Так к позднему вечеру мы дошли до развилки дорог в Пули-Хумри на Кундуз. Уже от тех, кто охранял трассу, узнали, что впереди три Баглана: малый, средний и большой, где было настоящее логово душманов.
К середине ночи колонна подошла к окрестностям Кундуза, впереди шел танк с минными тралами для разведки дороги. В чужом краю ночью двигаться небезопасно, и мы стали на ночлег, ведь изрядно устали и люди и техника. Вся колесная техника осталась на асфальте, «гусеницы» взяли нас в кольцо. Так прошел для нас первый и второй день в Афганистане.
Нас предупредили, чтобы никто не курил в кабинах, огонек сигареты — хорошая цель для снайпера. Примерно в три часа ночи в сторону колонны из неподалеку расположившегося кишлака были сделаны несколько выстрелов. В ответ из танков в сторону кишлака прозвучали залпы и все утихло до утра. Только зарево пожаров напоминало о происходящем.
С рассветом колонна продолжила движение. На душе повеселело: мы увидели, как вдали с плато начали подниматься вертолеты Ми-8, которые пошли на сопровождение нашей техники. Километров через десять мы подошли к аэродрому Кундуза, начался медленный и трудный подъем на плато. Нас встречали с радостью и улыбками десантники 56-й десантно-штурмовой бригады.
Было указано место расположения нашего лагеря и дано два дня на обустройство. Все принялись каждый за свое дело. Тыловики — оборудовать пункты довольствия, подразделения — ставить палатки для жилья личного состава, штаб принялся за охранение. Охрана аэродрома также ложилась на нашу дивизию. 56-я ДШБр стала готовиться к уходу на новое место дислокации — в провинцию Газни. Так мы оказались в составе 201-й МСД, дислоцирующейся в двух километрах от Кундуза.
Через несколько дней нас стали прощупывать банды душманов Гульбеддина Хекматияра, начались боевые будни. Днем было поспокойнее, а с наступлением сумерек вводилась повышенная готовность. Наш отдельный разведбат стал выполнять поставленные командованием дивизии боевые задачи. Через неделю два разведвзвода пошли на сопровождение колонн в Термез за горючим и другими материальными средствами. Другие подразделения разведбата действовали совместно с подразделениями афганских вооруженных сил.
Жизнь пошла своим чередом. Незаметно пробежали февраль, март, апрель. С наступлением тепла действия душманов активизировались. 26-27 апреля наш ОРБ вместе с разведротой 149-го Мукачевского полка не выезжал из Кундуза — была очередная годовщина Апрельской революции и следовало ожидать всяческих сюрпризов от враждебной стороны.
29 апреля наш отдельный разведбат ушел прикрывать и охранять инженерно-саперный батальон, который разминировал и расчищал дорогу на Файзабад, выведенную из строя душманами. Этот рейд длился почти два месяца. Продовольствие, боеприпасы и другие материальные средства доставлялись нам из Кундуза по воздуху.
Так для нас началась служба на далекой афганской земле.
Виктор ЖАРКОВ,
участник боевых действий в Афганистане,
член правления
Александрийской
общественной
организации «Солдаты
в Афгане», гвардии
подполковник запаса.
НЕСКІНЧЕННА ВІЙНА
Україна, як пострадянська республіка, отримала у спадок від Радянського Союзу велику проблемну спадщину — соціально вразливі групи, які потребують постійного захисту і особливої уваги від владних органів. Та найбільш приниженої соціальної групи, аніж учасники бойових дій в Афганістані, годі й шукати.
Ветерани Афганської війни постійно живуть в умовах, можна так сказати, наближених до бойових, — постійно доводиться відстоювати право на щорічну разову матеріальну допомогу, право на санаторно-курортне лікування, забезпечення житлом тощо.
Фактично все українське суспільство несе відповідальність за ту війну, зокрема і нинішні можновладці, які будували тоді свою кар’єру на тлі гасел про світле майбутнє, переймаючись лише своїми інтересами і боючись бодай щось сказати проти політики, яку вів Радянський Союз, а тому кожен у невідплатному боргу перед «афганцями».
Щороку керівники держави збираються біля пам’ятника загиблим на Афганській війні, вшановують їхню пам’ять і ніяк не збагнуть, що пошана сьогодні потрібна живим і родинам загиблих. Досить часто центральна преса розміщує невеличкі замітки про події неоголошеної війни, героїку тих днів, і за тими подіями стоять реальні люди або їхні рідні, які поневіряються по владних коридорах у пошуках допомоги, справедливості й гуманності.
«Афганці» не були найманцями у тій війні, бо виконували свій обов’язок перед своєю країною, і були вірними присязі. Натомість учасники бойових дій сьогодні на собі спізнають систему української влади, яка демонструє і всіляко дотримується подвійних стандартів.
Конституція і закони України декларують, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, але чинні закони і соціальні гарантії не виконуються, а найцінніше, що є у країни — це її люди — залишаються наодинці зі своїми проблемами.
І сьогодні основна відповідальність покладається на місцеві органи влади, які у своєму цинічному ставленні до ветеранів війни перейшли вже усі можливі межі. Мова йде про Київську міську державну адміністрацію та її керівництво.
Уся діяльність цієї структури зводиться до надання негативної відповіді, практично ніколи питання не вирішуються по суті. Київська міська влада та її районні осередки не шукають шляхів виходу із ситуації, а лише шукають законні підстави, щоб відмовити у задоволенні нагальної потреби громадянина.
Забезпечення житлом — основа соціальної стабільності у суспільстві. Але видача ордерів на квартири ветеранам-«афганцям» у будинках, яких не існує, це не просто цинізм столичної влади, а глум над людьми.
Київському «афганцю»-інваліду Миколі Докторову 2007 року видали ордер на неіснуючу квартиру. Добре, що допоміг народний депутат Юрій Кармазін і М. Докторову видали новий ордер на реально існуючу квартиру. Слава Богу, що є депутати, які працюють, а не тільки ті, які блокують.
«Афганець» Юрій Рухля також нині потерпає від глуму київської влади, йому також ще у 2007 році видали ордер на квартиру, а квартири— то немає. Зате була Колонна зала міської адміністрації, були спалахи фото і відеокамер, світло софітів, коли у мерії вручали ордери на квартири...
Кавалер двох медалей «За відвагу»інвалід війни третьої групи Віталій Петрович Осадчий, особа, яка має особливі заслуги перед Батьківщиною, сьогодні опинився на вулиці, бо з гуртожитку, в якому він проживав з 2003 року, його виселили без надання іншого житла, реєструвати його там відмовились, на квартоблік стати він не може, та й іншими громадянськими правами скористатися — теж, бо такі в країні антинародні правила. Листування, яке він веде роками з органами влади, вже обчислюється томами.
Доручення Президента України стосовно В. П. Осадчого київською міською владою виконуються на рівні відписок, їх зміст можна вже і передбачити. Вочевидь, доручення глави держави не мають під собою ваги для столичної влади, або вони надаються чорнилом «особливого» кольору. А законодавство України стверджує, що звернення громадян мають вирішуватися по суті.
До речі, гуртожиток, у якому тривалий час проживав Віталій Осадчий, герой війни, лікар, належить АХК «Київміськбуд», і кімнату можна було б виділити ветерану війни і зареєструвати його там, проявивши повагу до його заслуг перед країною. В. П. Осадчий сьогодні зареєстрований… у соціальному притулку для осіб без місця проживання. Такий собі бомж з двома бойовими медалями «За відвагу»…
Ось так київська міська влада вшановує живих ветеранів Афганської війни. Так в Україні шанують героїв. Так в Україні поважають патріотів.
Сьогодні представники владних органів і політичних сил доводять, що людина в Україні — це лише наповнювач бюджету і біомаса. Хіба що інколи ми стаємо для них так званим електоратом. Тож зустрінемось на полі бою — на виборах.
Сергій ВЕРБИЧ,
учасник бойових дій
в Афганістані.
Київ
Авианаводчики
Борис Иванович Мунтян родился 19 сентября 1955 года в селе Нерушай Татарбунарского района Одесской области.
В 1977 году окончил Ставропольское высшее военное авиационное училище летчиков и штурманов по специальности офицер боевого управления. В 1977—1981 годах проходил службу в Среднеазиатском военном округе на должности офицера боевого управления командного пункта авиационного полка, а также пункта наведения истребительной авиации.
С декабря 1981 по апрель 1983 года проходил службу в Демократической Республике Афганистан на должностях: вначале — офицера боевого управления группы боевого управления авиацией (авианаводчика), а затем — начальника группы боевого управления авиацией. Участвовал в 24 боевых операциях, в том числе — в Панджшерской (май-июнь 1982 года).
В 1983—1985 годах проходил службу в Одесском военном округе на должности начальника группы боевого управления 14-й гвардейской общевойсковой армии.
В 1985—1991 годах — слушатель, а затем — адъюнкт Военно-воздушной академии имени Ю. А. Гагарина. В сентябре 1991 года защитил диссертацию по проблемам управления истребительной авиацией. Кандидат исторических наук. В 1991—1993 годах — преподаватель кафедры истории военного искусства Военно-воздушной академии имени Ю. А. Гагарина.
С 1994 по 2005 год — служба в Вооруженных Силах Украины. Закончил службу в Одессе на должности начальника командного пункта 5-го авиационного корпуса.
Сейчас — военный пенсионер. Полковник запаса.
Награжден орденом «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» III степени, 9 медалями, Грамотой Президиума Верховного Совета СССР «Воину-интернационалисту».
В ХОДЕ боевых действий в
Афганистане взаимодействие авиации с частями и подразделениями сухопутных войск осуществлялось авианаводчиками. Обычно это были офицеры в воинских званиях от лейтенанта до капитана, в возрасте от двадцати одного до тридцати пяти лет. Отбирались они из состава офицеров боевого управления. В частях и соединениях ВВС эти офицеры входили в состав группы руководства полетами и проходили службу на командных пунктах и на радиолокационных системах посадки. Основной их задачей было управление полетами и перелетами военной авиации, а также наведение истребителей на воздушные цели. При этом воздушную обстановку они наблюдали на выносных индикаторах кругового обзора радиолокационных станций. Работа малоподвижная, без больших физических нагрузок и не связанная с риском для жизни, но в то же время очень напряженная и ответственная, поскольку офицеры боевого управления отвечали за жизнь экипажей, находившихся под их управлением. Гражданский аналог этой военной профессии — авиационный диспетчер.
В Афганистане характер и условия работы авианаводчиков резко изменились. Здесь они находились непосредственно в боевых порядках частей и подразделений сухопутных войск (мотострелковых, парашютно-десантных, десантно-штурмовых). Когда начинался бой, авианаводчики вызывали авиацию и наводили ее на противника. Кроме того, вертолетная авиация использовалась для доставки в районы боевых действий боеприпасов и продовольствия, а также для эвакуации оттуда раненых и убитых. В этих случаях авианаводчики подбирали площадки для посадки вертолетов и организовывали их обозначение и прикрытие.
В районы боевых действий части и подразделения сухопутных войск выдвигались чаще всего на бронетехнике. Затем бронегруппа сосредотачивалась в определенном районе, а подразделения в пеших боевых порядках уходили в горы, зеленые зоны, кишлаки для выполнения поставленных боевых задач. Авианаводчики, естественно, следовали в боевых порядках тех частей и подразделений, за которыми они были закреплены, всегда находясь рядом с общевойсковыми командирами.
В любых погодных условиях в полном боевом снаряжении им нередко приходилось совершать многокилометровые пешие переходы в горной или пустынной местности. При этом снаряжение авианаводчика включало:
— УКВ радиостанцию Р-809 М (вес с аккумулятором — 25 кг);
— вещмешок с самыми необходимыми вещами, среди которых обязательно находились 10-15 дымовых и столько же огневых сигнальных патронов;
— автомат Калашникова модернизированный и 2-3 запасных автоматных рожка;
— парочку ручных противопехотных гранат РГД — 5 и пистолет Макарова. ПМ брали для того, чтобы можно было застрелиться, если возникнет такая необходимость
Форма одежды — по сезону. Чаще всего — без знаков различия, поскольку снайперы, в первую очередь, отстреливали офицеров. Иногда звездочки на погонах рисовали шариковой ручкой.
Вот с таким снаряжением приходилось авианаводчикам по несколько суток мотаться по горам, пустыням, зеленым зонам. Иногда комбат выделял солдата. Однако практика показала, что солдат с двадцатипятикилограммовой радиостанцией на спине быстро обессилевал и отставал от общего боевого порядка. Это было недопустимо с тактической точки зрения, да, к тому же, чревато всякими неожиданностями. В условиях партизанской войны, когда бой мог начаться в любой момент, обязательным было требование, чтобы авианаводчик с радиостанцией всегда находился рядом с командиром общевойскового подразделения.
Радиостанция, кодированная топографическая карта и оранжевые сигнальные дымы были главным оружием авианаводчика. Когда начинался бой, авианаводчик по радиостанции связывался с оперативной группой, руководившей действиями авиации, и заказывал в свой район пару или звено вертолетов. При выходе вертолетов в заданный район авианаводчик после визуального их обнаружения устанавливал связь с ведущим группы. Затем обозначал свое местонахождение оранжевым дымом. После обнаружения и идентификации ведущим группы вертолетов оранжевого дыма авианаводчик выдавал ему целеуказание. Идентификация ведущим группы оранжевого дыма была обязательной. Противник хорошо знал, для чего выбрасывался этот дым, и, чтобы дезориентировать вертолетчиков, мог в разных местах выбросить несколько своих дымов. Приняв целеуказание, экипажи последовательно, один за другим, выполняли атаку цели. Огонь каждого последующего атакующего вертолета авианаводчик корректировал относительно разрывов снарядов ранее атаковавшего цель вертолета.
Так последовательно, один за другим, вертолеты атаковали цель до полного ее уничтожения или до израсходования 80% боекомплекта (20%-й остаток боекомплекта предназначался для парирования неожиданностей, которые могли произойти при возврате вертолетов на свой аэродром).
Авианаводчик корректировал огонь вертолетов и одновременно внимательно наблюдал за общей ситуацией на поле боя. Он немедленно оповещал экипажи вертолетов обо всех замеченных им угрозах для их безопасности. Таких, например, как обстрел противником вертолетов из пулеметов или другого стрелкового оружия, пуски по ним зенитных управляемых ракет, слишком глубокое пикирование при атаке цели, поздний вывод из атаки, пролеты больших стай и одиночных крупных птиц, а также при других угрозах, требующих немедленного реагирования экипажей.
После окончания боя авианаводчик подбирал площадку для посадки вертолета Ми-8. Площадка должна была быть не очень пыльной, более-менее ровной, без камней и ям, с открытыми подходами. К краю площадки сносили раненых и убитых. Силами общевойскового подразделения осуществлялось прикрытие площадки. При подходе вертолетов авианаводчик обозначал центр площадки оранжевым дымом. По дыму командир вертолета определял направление ветра. С его учетом командир строил маневр и выполнял посадку без выключения двигателей. Ведомый вертолет прикрывал ведущего с воздуха. Раненых и убитых быстро загружали в вертолет, и по команде авианаводчика он выполнял взлет. Построившись в боевой порядок, вертолеты уходили на базу, а сухопутные подразделения продолжали выполнение поставленных боевых задач.
Описанный порядок эвакуации раненых и убитых был идеальным и наиболее желаемым вариантом. Реально же эту операцию часто приходилось осуществлять под огнем противника и далеко не всегда с ровной площадки. Иногда это приходилось делать в тесных и глубоких ущельях, а иногда раненых и убитых приходилось забирать с горных хребтов и вершин. В таких случаях успех дела во многом зависел от мастерства и мужества вертолетчиков, опыта и профессионализма авианаводчика, быстроты и слаженности действий сухопутчиков.
Важным направлением в боевой деятельности авианаводчиков было также сопровождение автомобильных колонн, которых ежедневно по дорогам Афганистана передвигалось сотни. Они перевозили грузы, необходимые для обеспечения повседневной деятельности и боевых действий многотысячного контингента. Противник часто устраивал засады и уничтожал эти колонны. Уже через год-полтора после ввода войск обочины большинства афганских автодорог представляли собой унылое многокилометровое зрелище, состоящее из покореженных и обгорелых остатков автомобильной и бронетанковой техники.
Практика сопровождения автомобильных колонн подразделениями сухопутных войск на бронетехнике оказалась малоэффективной. Безопасность колонн они не обеспечивали, но при этом скорость передвижения таких смешанных колонн уменьшалась более чем в два раза. Это делало их еще более уязвимыми.
Командование контингента вынуждено было прибегнуть к авиационному сопровождению колонн. Парами или звеньями вертолетов осуществлялось непрерывное сопровождение наиболее важных автомобильных колонн на всем пути их следования. При этом непременным условием достижения высокой эффективности авиационного сопровождения было наличие в составах колонн опытных штатных авианаводчиков. Практика использования внештатных авианаводчиков, к которой из-за острой нехватки штатных авианаводчиков поначалу прибегло командование контингента, себя не оправдала. Военное командование в очередной раз убедилось, что для достижения успеха этим делом, как и любым другим, должны заниматься профессионалы.
Количество авианаводчиков в колонне зависело от ее величины. При формировании особо крупных колонн обычно использовались три авианаводчика, которые располагались в голове, середине и хвосте колонны. Один из них, находившийся рядом со старшим колонны, был старшим для остальных авианаводчиков и руководил их действиями.
Противник редко отваживался нападать на автоколонны, сопровождаемые вертолетами. Если такое и случалось, то, получив достойный отпор, он быстро ретировался. Опыт боевых действий показал, что колонны, сопровождаемые вертолетами, чаще всего достигали пунктов назначения без потерь или с минимальными потерями.
Так в качестве посредника между небом и землей и своеобразной палочки-выручалочки долгие девять фронтовых лет прошагали авианаводчики под знойным афганским солнцем по пыльному бездорожью пустынь и труднодоступным горным тропам.
Некоторые из них вернулись на родную землю в «черных тюльпанах». Некоторые, получив тяжелые ранения и увечья, стали инвалидами. Многим повезло, и они отделались легкими ранами, контузиями и травмами. Было немало и таких счастливцев, которые вернулись домой целыми и невредимыми.
Но, несомненно, в сердце каждого вернувшегося с той войны воина остался глубокий шрам. Он часто ноет, бередит душу и призывает память не забывать боевое братство и всегда помнить погибших на чужой земле боевых друзей.
Борис МУНТЯН,
участник боевых действий
в Афганистане (1981—1983 гг.),
полковник запаса.
В дальнейшем редакция планирует опубликовать некоторые рассказы из дневника Б. И. Мунтяна о боевых буднях авианаводчиков в Афганистане.
Чернігівська область
І виховання, і гарт
У селі Галайбино відбувся вже другий районний турнір з міні-футболу серед школярів «Шураві», присвячений 21-й річниці виведення військ колишнього СРСР з Афганістану і пам’яті загиблого воїна-«афганця» Василя Синиці.
Захід розпочався урочистою лінійкою біля місцевої школи.На свято прийшли мати загиблого воїна Ніна Іванівна, старший брат Микола Іванович, учні та педагоги, голова Борзнянської районної ради А. П. Хавило, заступник голови райдержадміністрації з гуманітарних питань Г. Г. Носолевська і учасники бойових дій — голова Борзнянського районного відділення УСВА В. В.Молотов і його заступник — директор відділення НАСК «Оранта» М. Д. Шурша, голова сільської ради М.Коропатник.
Прозвучав Гімн України, було піднято державний прапор і стяг УСВА. Учителька історії розповіла про Афганську війну, зазначила, що піонерська дружина школи названа ім’ям Василя Синиці. Поетичні рядки про загиблого земляка-«афганця» прочитали учні школи. Воїни-інтернаціоналісти В. В. Молотов і М. Д. Шурша відкрили меморіальну дошку, на якій зображено Василя Синицю й зазначенj роки його навчання в цій школі. Потім усі разом вирушили до могили загиблого воїна-інтернаціоналіста.
«Здрастуй, синку, подивись, скільки людей прийшло вшанувати тебе», — промовила до могили мати.Слова злетіли з вуст неньки так просто й невимушено, притишено, з давньою глибокою печаллю, що ніби вже вросла в неї саму й є часткою материнського скорботного життя.
Черный камень, черный камень,
Что ж молчишь ты,
черный камень?
Разве ты мечтал об этом:
стать надгробьем у могилы
украинского солдата?
Цими словами поета директорка місцевої школи Катерина Василівна Складана ніби полинула у той час, коли в село прийшла страшна звістка: солдат повернувся з війни у цинковій труні.
«Навіть з навколишніх сіл приходили люди, щоб розділити наше горе, провести в останню путь Василя»,— згадувала мати вже в школі, куди запросила всіх гостей на екскурсію Катерина Василівна. А подивитися тут справді є що. Мабуть, немає в Україні аналогу Галайбинській школі-родині, бо й над проблемою там працюють відповідною: «Упровадження краєзнавства, родинного виховання в навчально-виховному процесі».
Історію села, своїх родин діти вивчають з матеріалів краєзнавчого музею в школі. Досліджене й генеалогічне дерево роду Синиць.
За школою, на околиці лісу — сільський стадіон. Погода не підвела, сонечко по-осінньому пригрівало, бадьорячи гравців і вболівальників.
Шкільні команди з сіл Високе, Галайбино, Носелівка, Прачі, Шаповалівка, Ядути прибули на турнір з міні-футболу «Шураві». На стадіон уболівати вийшла вся школа, прийшли мешканці села. Забиті голи супроводжувалися дружніми оплесками, закликами, підбадьорюваннями. Особливий азарт захопив гравців і уболівальників під час фінальної гри.
Призерами стали футболісти Прачівської, Носелівськоїі Галайбинської загальноосвітніх шкіл. Кращими гравцями були Руслан Сутченко, Надія Гірченко, Ярослав Осипенко, Ярослав Набок, Сергій Петровець. Нагородження переможців відбулося біля відкритої меморіальної дошки воїну-«афганцю» Василю Синиці.
Команда-переможець із села Прачі й команда-організатор із села Галайбино нагороджені поїздкою до Києва за сприяння народного депутата Едуарда Прутніка, який також виділив кошти на виготовлення меморіальних дошок загиблим воїнам-«афганцям» Борзнянщини.
Н. ТРЕТЯК
учитель Борзнянської
ЗОШ І-ІІІ ступенів,
член УСВА на громадських засадах.
Черкаська область
Нас вибрав час
У Золотоніському міському краєзнавчому музеї відкрито нову експозицію «Нас вибрав час» про воїнів-«афганців» і про події, що мають назву Афганська війна. Матеріали зібрано й упорядковано працівниками музею за допомогою Золотоніської міськрайонної спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
На урочисте відкриття нової експозиції прийшли голова організації Григорій Шкурко і бойові побратими Микола Косік, Микола Левченко, Віктор Якименко, Анатолій Скрипнік, заступник директора Золотоніського технікуму ветеринарної медицини з виховної роботи Тетяна Борисівна Бобер зі студентами-першокурсниками. Один із студентів – Олександр Шамрай, син воїна-«афганця» Миколи Шамрая, який у 1984—1986 роках служив у Пулі-Хумрі водієм у автомобільному батальйоні. Тоді й занотував у записничку: «Вмій пережити ту хвилину, коли здається, що все скінчено». Кожен з нас свого часу пережив таку мить.
Науковий співробітник музею Віта Миколаївна Ямборська провела екскурсію, після якої до гостей звернулася директор музею Валентина Володимирівна Кулик. Голова міськрайонної спілки Григорій Шкурко розповів про роботу організації з патріотичного виховання молоді, про плани на майбутнє.
Присутні мали змогу ознайомитися з цікавими тематичними матеріалами, поспілкуватися з авторами книг про Афганістан О. Кирком і А. Скрипніком, послухати вірші. Від такого спілкування всі отримали задоволення. Студенти побажали ветеранам здоров’я й успіхів у справах.
Анатолій СКРИПНІК,
учасник бойових дій
в Афганістані.
Передплата-2010
Побратиме, це наша з тобою газета!
Триває передплата на газету Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) «Третій тост», на сторінках якої друкуються законодавчі матеріали з питань соціального захисту сімей загиблих військовослужбовців, інвалідів війни, учасників бойових дій, юридичні консультації, матеріали про життя і роботу організацій УСВА (територіальних, місцевих, районних), спогади, проза і поезія.
Газета «Третій тост» передплачується в усіх відділеннях поштового зв’язку України.
Наш індекс — 30224.
Періодичність виходу — двічі на місяць.
Вартість передплати з урахуванням приймання передплати і доставки:
на місяць — 1,74 грн.,
на три місяці — 4,62 грн.,
на шість місяців — 7,59 грн.,
на рік — 13,98 грн.
Тернопільська область
Біль материнського серця
Минуло 25 років з того часу, коли поплатився своїм життям на Афганській війні Орест Гальчук із села Сапова Теребовлянського району Тернопільської області. Кожного року цієї осінньої пори до його могили навідуються бойові побратими тернополяни Петро Канак і Микола Андрусишин й прикарпатці Ігор Калиняк і Василь Пилипів (служили разом у Джелалабаді в 66-й ОМСБ, в/ч пп 93992). До речі, Петро і Микола ведуть свій родовід із сіл, які розташувалися неподалік Сапови, де народився і зростав Орест Гальчук.
Мама Ореста і бойові побратими 18 жовтня завжди зустрічаються на могилі загиблого друга, з яким колись ділили усі труднощі армійської служби. Любов Омелянівна присвятила вірш воїнам-«афганцям», які не забувають її сина.
Тривожна пам’ять
З доріг-шляхів вас зустрічаю,
Мов рідного свойого сина,
Який в Афгані, у чужому краю,
Погас, як свічечка,загинув.
Біль серця звідтоді так і не стих.
Розчулена душа ледь цвітно мріє.
Нема Орися-сина вже давно в живих,
На Тебе, Боже, покладаю всю надію.
Думки мережаться-снуються і пісні —
Сумні вони здебільшого у неньки-мами.
Прокляття сипляться і сипляться війні
За плином літ, за усіма вітрами.
Ви мої діти теж, мої сини…
Жахливий спогад спопеляє лиця.
На лезі долі посумнілої і трутизни
Слова спалахують, немов вогонь-зірниця.
Тяжкий мій хрест. Я знаю й мушу
Нести тягар цей, Боже, через силу.
Ви помоліться, хлопці, за одвеснілу душу,
Відвідуйте завжди Орисеву могилу...
Любов ГАЛЬЧУК,
мама загиблого воїна-«афганця».
|
