" /> Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - "Третітй Тост", №7 (415), 2010 рік, квітень Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
 
 
 
    
 
Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
Фестивалі
Майбутнє України
 


Погода
Погода!


43697596 Відвідувачів
Боевое Братство
Урядовий портал
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Укрінформ
Орденские планки – ветеранам
Міністерство оборони
"Третітй Тост", №7 (415), 2010 рік, квітень Надрукувати Надіслати електронною поштою
   УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
   ПРО  ДОДАТКОВІ  ЗАХОДИ  ЩОДО  ВІДЗНАЧЕННЯ  65-ї  РІЧНИЦІ
   Перемоги  у  Великій  Вітчизняній  війні  1941–1945  років
   З МЕТОЮ забезпечення всенародного вшанування та увічнення героїчного подвигу захисників Вітчизни, які, виявивши масовий героїзм, небачену стійкість, патріотизм, у жорстокій війні з фашистськими загарбниками відстояли свободу і незалежність Батьківщини, шануючи традицію Українського народу зберігати пам’ять про захисників Вітчизни, зважаючи на необхідність посилення уваги суспільства до потреб ветеранів війни, поліпшення їх соціального захисту, постановляю:
   1. Визначити пріоритетами у проведенні проголошеного Верховною Радою України 2010 року в Україні Року ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років консолідацію Українського народу в шанобливому ставленні до ветеранів Великої Вітчизняної війни, увічненні пам’яті про Перемогу, героїчні, бойові і трудові звитяги Українського народу в часи Великої Вітчизняної війни, виховання насамперед у молоді почуття патріотизму, поваги та вдячності ветеранам Великої Вітчизняної війни за їх ратні і трудові подвиги у боротьбі з фашизмом.
   2.  Утворити Координаційну раду з питань відзначення 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років (далі — Координаційна рада).
   Визначити, що Координаційну раду очолює Президент України.
   Затвердити персональний склад Координаційної ради (додається).
   Основними завданнями Координаційної ради є забезпечення узгодженості дій органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, установ та організацій щодо підготовки та проведення заходів з відзначення 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років.
   3. Кабінету Міністрів України забезпечити:
   безумовне виконання законів з питань соціального захисту ветеранів Великої Вітчизняної війни, вжиття додаткових заходів щодо вдосконалення законодавчих актів з метою поліпшення пенсійного, соціального, медичного забезпечення ветеранів Великої Вітчизняної війни, посилення гарантій реалізації їх прав і свобод;
   вирішення відповідно до Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» питань про суттєве збільшення розмірів щорічної разової грошової допомоги відповідним особам та здійснення її виплат до 5 травня 2010 року та наступних років, передбачивши для цього відповідні видатки у проекті Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» та у проектах законів про Державний бюджет України на наступні роки;
   виплату протягом 2010 року згідно з даними інформаційно-аналітичної системи «Реєстр вкладників заощаджень громадян» ветеранам Великої Вітчизняної війни компенсації втрат від знецінення грошових заощаджень, які її не отримали;
   своєчасне виготовлення та вручення за участю місцевих органів виконавчої влади ветеранам війни, у тому числі громадянам України, які проживають в інших державах, ювілейної медалі «65 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941—1945 гг.»;
   підготовку і одночасне проведення 9 травня 2010 року у столиці України — місті-герої Києві, містах-героях Керчі, Одесі, Севастополі параду військ і святкового салюту тридцятьма артилерійськими залпами, участь у цих заходах ветеранів Великої Вітчизняної війни;
   проведення в місті Києві за участю ветеранів Великої Вітчизняної війни урочистого зібрання та святкового концерту в Національному палаці мистецтв «Україна»;
   надання в установленому порядку громадським організаціям ветеранів війни підтримки, в тому числі передбачати під час доопрацювання проекту Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» та підготовки проектів законів про Державний бюджет України на наступні роки збільшення обсягів фінансової підтримки таких організацій;
   здійснення разом із Київською міською державною адміністрацією невідкладних заходів щодо надання всеукраїнським громадським організаціям ветеранів — Міжнародній Українській спілці учасників війни, Українській спілці в’язнів — жертв нацизму та Всеукраїнському об’єднанню ветеранів нежилих приміщень для здійснення їх статутної діяльності;
   перегляд складу Організаційного комітету з підготовки та відзначення 65-ї річниці визволення України від фашистських загарбників і Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років, його ефективну діяльність, а також внесення відповідних змін до актів Кабінету Міністрів України, що випливають із цього Указу.
   4. Міністерству закордонних справ України:
   забезпечити запрошення в Україну для участі 9 травня 2010 року в урочистих заходах з нагоди 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні іноземних делегацій ветеранів війни, які брали участь у визволенні України від фашистських загарбників;
   здійснити разом з іншими центральними органами виконавчої влади додаткові заходи щодо активізації роботи закордонних дипломатичних установ України з висвітлення ролі Українського народу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років і Другій світовій війні та його внеску у перемогу антигітлерівської коаліції.
   5. Міністерству закордонних справ України, Міністерству оборони України, Міністерству охорони здоров’я України, Міністерству транспорту і зв’язку України, Державному комітету України у справах ветеранів забезпечити підготовку та реалізацію проекту «Поїзд Перемоги».
   6. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям розробити за участю громадських організацій ветеранів війни відповідні програми з проведення Року ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років, в яких передбачити, зокрема, додаткові заходи з поліпшення житлово-побутових умов, медичного та транспортного обслуговування ветеранів війни, насамперед надання житла інвалідам Великої Вітчизняної війни, які потребують поліпшення житлових умов, та забезпечити виконання цих програм.
   7. Міністерству культури і туризму України разом із Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями передбачити проведення культурно-мистецьких заходів, присвячених Року ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років.
   8.  Державному комітету телебачення та радіомовлення України забезпечити широке висвітлення заходів, присвячених Року ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років.
   9. Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям інформувати Президента України про хід організації відзначення 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років, а також щоквартально до 1 січня 2011 року — про хід виконання заходів з проведення Року ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років.
   10. Контроль за виконанням цього Указу покласти на Главу Адміністрації Президента України.
   11. Указ набирає чинності з дня його опублікування.
   
   Президент України
   Віктор ЯНУКОВИЧ.
   
   23 березня 2010 року
   403/2010

   

   ЗАТВЕРДЖЕНО
   Указом Президента України
   від 23 березня 2010 року № 403/2010
   
   С К Л А Д
   Координаційної ради з питань відзначення 65-ї річниці
   Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років
   ЯНУКОВИЧ Віктор Федорович — Президент України, Голова Координаційної ради
   АЗАРОВ Микола Янович — Прем’єр-міністр України, голова Організаційного комітету з підготовки та відзначення 65-ї річниці визволення України від фашистських загарбників і Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років
   ГРИЩЕНКО Костянтин Іванович — Міністр закордонних справ України
   ГУРВІЦ Едуард Йосипович — Одеський міський голова (за згодою)
   ЄЖЕЛЬ Михайло Броніславович — Міністр оборони України
   КУЛИНЯК Михайло Андрійович — Міністр культури і туризму України
   КУРДІНОВИЧ Олександр В’ячеславович — перший заступник Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України
   ЛИТВИН Микола Михайлович — Голова Державної прикордонної служби України
   ЛЬОВОЧКІН Сергій Володимирович — Глава Адміністрації Президента України, відповідальний секретар Координаційної ради
   МИТНИК Зіновій Миколайович — Міністр охорони здоров’я України
   МОГИЛЬОВ Анатолій Володимирович — Міністр внутрішніх справ України
   НАДРАГА Василь Іванович — Міністр праці та соціальної політики України
   ОСАДЧИЙ Олег Володимирович — Керченський міський голова (за згодою)
   ПЛОСКОНОС Ігор Миколайович — Голова Державного комітету України у справах ветеранів
   САРАТОВ Валерій Володимирович — голова Севастопольської міської ради (за згодою)
   САФІУЛЛІН Равіль Сафович — Міністр України у справах сім’ї, молоді та спорту
   СЕМИНОЖЕНКО Володимир Петрович — Віце-прем’єр-міністр України
   ТАБАЧНИК Дмитро Володимирович — Міністр освіти і науки України
   ТОЛСТОУХОВ Анатолій Володимирович — Міністр Кабінету Міністрів України
   ХАРА Василь Георгійович — голова Федерації професійних спілок України (за згодою)
   ХОРОШКОВСЬКИЙ Валерій Іванович — Голова Служби безпеки України
   ЦИБЕНКО Петро Степанович — перший заступник Голови Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (за згодою)
   ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ Сергій Васильович — голова Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) (за згодою)
   ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ Леонід Михайлович — голова Київської міської державної адміністрації
   ЯРОШЕНКО Федір Олексійович — Міністр фінансів України.
   
   Глава Адміністрації Президента України
С. ЛЬОВОЧКІН.


   Люди і час
   «Що залишився живим, помолись Богові...»
   Не військовим Віталій Чурай себе просто не уявляв. Його батько, Володимир Миколайович, служив військовим медиком, старший на п’ять років брат Ігор, закінчивши Київське суворовське училище, навчався у Ташкентському загальновійськовому командному. Тож молодший потягнувся за ним. Із Чернівців, де мешкала сім’я, поїхав до столиці України і залишився там на шість років: 9 і 10 класи у суворовському і чотири роки навчання у Київському вищому загальновійськовому командному двічі Червонопрапорному училищі імені М. В. Фрунзе. Хоча батько хотів бачити сина теж військовим ескулапом, той наполіг-таки на своєму: тільки у піхоту, тільки командиром. Романтично все ж таки, як він пояснював рідним...
   
   Перше місце служби
   Нахічевань, 75-та мотострілецька дивізія,   34-й полк прикриття державного кордону. Лейтенант Чурай приймає взвод на БМП-1 другої роти першого батальйону. Контингент військовослужбовців різноманітний. Дехто з офіцерів на посаді взводного служили вже по 12—14 років. Майже всі солдати у роті — із середньоазійських республік і Кавказу. Саме таким пригадує сьогодні початок своєї офіцерської служби Віталій Чурай.
   Півроку служба тривала спокійно. Наступні ж півтора майже через місяць-два проводились навчання у гірській місцевості, часто-густо експериментальні, з бойовою стрільбою. Свій досвід лейтенанту Чураю передавали командири рот Володимир Віценко, Євген Бережний, комбат Валентин Зиссер. Саме він згодом підпише службову характеристику на підлеглого, де буде вказано: «Основи сучасного загальновійськового бою знає. Добре орієнтується на місцевості. У складній обстановці діє впевнено, приймає правильні рішення. Уміло командує взводом у всіх видах бою. Висновок: займаній посаді відповідає. Гідний направлення для проходження подальшої служби у ДРА».
   
   Фарахруд. Загін спецпризначення
   Ташкент, Кабул, пересильний пункт. Їх дванадцятеро «афганських новобранців». Товариші відразу роз’їхались до місць призначення, а Віталію Чураю довелось очікувати два тижні. Нарешті видали припис. Прибути у Лашкаргах до штабу 22-ї окремої бригади спецпризначення. Вона мала два закритих найменування — як військова частина із встановленим номером і 22-га мотострілецька (офіційно тоді у 40-й загальновійськовій армії підрозділи спецпризначення не значилися). Невдовзі кінцевий населений пункт — Фарахруд (провінція Фарах), 411-й окремий загін спецпризначення, і знову друга рота.
   Вже за місяць почав виходити на перші бойові завдання, брав участь у пошуково-засідкових діях проти моджахедівських караванів з озброєнням і наркотиками. Щоправда, спочатку як дублер старшого групи. Вирушали зазвичай із настанням сутінок у пішій групі по 20 осіб, а на БТРах — до 26. Їхали кілометрів 10—30, потім з’їжджали з дороги і далі — манівцями.
   — До кожного завдання, а виходили у рейди на п’ять-сім днів, готувалися дуже ретельно, без уваги не залишалась будь-яка дрібниця, — пригадує Віталій Володимирович. — Насамперед прискіпливо перевіряли боєкомплект, засоби спецмінування і зв’язку. Брали по два боєкомплекти до автомата, по шість-вісім і більше магазинів спорядженими, решту — по п’ять-шість — у пакунках. Найспритніші діставали магазини від кулемета, з 45 патронами. Менше дбали про сухпай, більше — про воду у флягах і три-п’ятилітрових спеціальних наплечниках. Ще брали про запас у каністри на БТРи. Особливо про воду доводилось турбуватися на зворотньому шляху до загону.
   За три місяці старший лейтенант Чурай очолив групу самостійно. Вдень маскувалися у гірських складках місцевості, руслах пересохлих рік разом з трьома БТРами. Якось увечері вийшли на бойову позицію і щойно виставили спостерігачів, як помітили кілька «духівських» мотоциклів і легковиків. Почалася стрільба... Після бою до офіцера підбіг солдат і нервово-розгублено промимрив: «Товаришу старший лейтенанте, я вперше стріляв у людей». Спробуй тут добери потрібні слова, поясни хлопчині спокійно, щоб зрозумів одразу і надовго: якщо не ти їх, то вони тебе. Тієї ж ночі група дещо змінила свій маршрут і знову зустріла караван.
   — Бути у пішій групі — це нелюдська мука, витримати важко, — розповідає полковник Чурай. — Повітря розжарене. Якось термометр лежав на сонці, придивився — плюс шістдесят сім градусів. Траплялося, кілька днів намагались зустріти моджахедів, а їх усе немає...
   Уже після тієї неоголошеної війни розмірковував: чому щасливчиками вважалися власне ті, хто віч-на-віч стикалися з «духівськими» караванами, знаходили зброю і наркотики, вели бої. Можливо, навпаки, таланило іншим, які всього цього не бачили, не опинялись у небезпечному становищі, не ризикували життям. Та хіба ми, тоді ще молоді, про це замислювались!?
   
   Віщий сон і чорний день
   Віталійовій бабусі, Антоніні Іванівні, наснилося тривожне. Буцімто її онука з   другом поглинає морська безодня, вони щосили намагаються вибратися з неї. Віталію вдається дістатися берега, а того стихія не відпустила. І цей сон, щоправда, за іншим сюжетом, незабаром здійснився.
   — Ми їхали «бетонкою» на БТРах. У колоні 40 людей, дві групи. Одну очолював заступник командира групи старший лейтенант Валерій Гончар, іншу — я, — пригадує Віталій Чурай. — На «броні» зазвичай сидів праворуч башти і люку. Цього разу поступився місцем Гончару. І раптом постріл з гранатомета влучив у наш перший БТР, але відрикошетив, не розірвався. Від потужного удару машина заглохла і зупинилася. Я зістрибнув з «броні» першим і намагався організувати бій. Мій колега, старший лейтенант, набравшись сил, встиг лише зіскочити з БТРа, присісти на горбочок і... все.  Чергова вибухова хвиля зробила свою чорну справу.
   Через певний час відчув, ніби гарячу праску притулили до тіла і відразу забрали, потім стрілою прошило ліву гомілку і стегно. Не звернув на це уваги: віддавав команди, бігав, стріляв... На згадку залишилось вдосталь шрамів. Одна куля прострілила легені, пройшла крізь груди навиліт, біля самого серця. Словом, 29 лютого 1988-го я народився вдруге. Лікарі Шиндандського військового госпіталю, подивившись на рентгенівський знімок, сказали: «Що залишився живим, помолись Богові та постав у церкві свічку».  
   Якщо раніше в особовій справі офіцера у графі 14-й щодо поранень і контузій, отриманих у боях, було лише одне машинописне слово «Нет», то відтепер кадровик на підставі медичної довідки чорнильною авторучкою записав: «Огнестрельное пулевое, сквозное, проникающее ранение левой половины грудной клетки с повреждением легкого, огнестрельное пулевое ранение мягких тканей левого бедра. 29.02.1988 г. ДРА. Пров. Фарах». А командир частини майор Олександр Худяков у службовій характеристиці старшого лейтенанта Чурая зазначив: «З особистої зброї стріляє відмінно. У складній обстановці орієнтується правильно і швидко приймає вигідне для виконання поставлених завдань рішення. Доручену техніку і озброєння знає та грамотно експлуатує. Має великий досвід ведення бойових дій».
   
   Старший брат і сім’я
   Знову Кабул, пересильний пункт. Але уже через півтора року і після лікування у військовому госпіталі. У вигорілій від сонця «афганці» бойовий офіцер очікував борт. Раптом бачить і очам не вірить. Брат Ігор, капітан. Щойно із Середньої Азії. Кинувся обіймати Віталія.
   — Тільки не дуже вже міцно, — ледь встиг попередити.
   Три доби провели разом, за розмовою. Потім на аеродромі їх розлучив голос авіадиспетчера. Оголошували прізвища тих, хто летить:
   — Капітан  Чурай Ігор Володимирович — Джабаль-ус-Сарадж.
   — Старший лейтенант Чурай Віталій Володимирович — Шинданд.
   З Афганістану Ігор повернувся додому з орденом Червоної Зірки і пораненням. А півроку тому у званні полковника звільнився з лав збройних сил Казахстану.
   Старший брат суттєво допоміг молодшому, коли той служив у Чернівцях. Тривалий час в Україну не надходила особова справа Віталія Чурая. Перебуваючи тоді у розпорядженні командуючого Туркестанським військовим округом, Ігор доклав зусиль, щоб вирішити цю проблему. Завдяки йому надіслали в Україну і особову справу, і орден Червоного Прапора, і витяг з наказу про дострокове присвоєння чергового військового звання «капітан». Між іншим, ці зірки на погонах офіцер носив довше, ніж дві попередніх.
   Майбутній дружині, чернівчанці Тамарі, яка після закінчення місцевого медінституту працювала і мешкала у Києві, Віталій трішечки недомовляв правди у листах. Насправді лікувався у госпіталі від поранень, та писав, що звалило з ніг запалення легенів. Коли вже зовсім одужав, у всьому чесно зізнався. Сьогодні Тамара Іванівна працює лікарем-гастроентерологом у Чернівецькій обласній клінічній лікарні. Донька Лілія навчається у торгово-економічному інституті столиці Буковини та заочно опановує дизайнерський фах у державному технічному університеті в Луцьку, де зараз служить полковник Чурай. Уже понад два роки приїжджають, хоча й не часто, один до одного у вихідні дні, на свята.
    
   Бойовий офіцер військкомату
   Орден Червоної Зірки капітану Чураю вручили без особливої церемонії у Чернівецькому міському військкоматі. А ось вручення за бойові заслуги ордена Червоного Прапора відбулося урочисто, перед строєм особового складу навчального полку і окремого навчального розвідбату, де офіцер служив помічником начальника штабу.
   Із листопада 2007 року полковник Віталій Чурай — військовий комісар Волинського облвійськкомату, начальник гарнізону. Про нього добре відгукується перший заступник командувача Західного оперативного командування генерал-майор Юрій Борискін:
   — Капітана Чурая призначили до нас на посаду, коли я командував розвідбатом. Знаєте, розвідники — особливі люди, не кожного допускають до свого оточення, приглядаються. Але офіцер відразу знайшов з нами спільну мову. Імпонувало, що не хизувався своїми заслугами. Інші себе рекламують за будь-яких обставин, а він — ні. Має почуття гідності. У Луцьку облвійськком протягом короткого терміну згуртував колектив, навів належний лад. Люди з бажанням зустрічаються з ним, бо знають, вникне в їхню складну ситуацію, дасть слушну пораду, не залишить наодинці з проблемою. А скільки він допоміг дружинам загиблих «афганців» та й не лише їм...
   Робить це зі щирою, відкритою душею. Під час нашої розмови дізнався, що завдяки співпраці Віталія Володимировича з головою Волинської обласної організації УСВА Григорієм Павловичем протягом останніх трьох років десятеро воїнів-інтернаціоналістів отримали нагороди, до яких їх колись було представлено. А зараз триває пошукова робота зниклого безвісти на тій неоголошеній війні прапорщика Ігоря Бєлокурова. Його мама, Антоніна Василівна, із села Велика Глуша Любешівського району на Волині й досі живе надією. Зараз докладаються зусилля, щоб до посвідчення, яке у неї є, вручили синівську медаль «За відвагу».
   Щире ставлення до людей та сумління Віталія Чурая не залишилися поза увагою. Нещодавно відповідно до Указу Президента України офіцера було нагороджено медаллю «За військову службу Україні».
   
   Володимир ЯРЦЕВ.
   
 
  Нове видання
   У Народному домі міста Тисмениця Івано-Франківської області зібралися мешканці району, котрі служили в Афганістані, їхні родичі, друзі, близькі на презентацію книги Дмитра Сатура «Дорогами пам’яті».
   Дорогами  пам’яті
   З далекої східної країни в цинкових трунах повернулися четверо земляків: Василь Костюк із селища Лисець, Петро Майстер із села Старі Кривотули, Володимир Себедин із Підлісся та Ігор Сущинський із селища Єзуполя. Трагічно обірвалося життя уже на батьківщині колишнього голови районної організації УСВА Івана Присяжнюка із села Слобідка. На їхню честь встановлено меморіальні дошки, щороку в їхніх рідних селах проводяться футбольні та баскетбольні турніри.
   — Це книга пам’яті про тих, чиє життя забрав Афган. Це книга пам’яті живих, чиє серце ще болить від ран, — так звернувся до всіх читачів книги автор — голова Тисменицької районної організації УСВА Дмитро Сатур.
   Шлях цієї книги до читача довгий і непростий. Очоливши районну організацію у 2003 році, Дмитро Сатур визначив собі за мету розповісти про життєвий шлях своїх побратимів — живих і тих, хто не повернувся з афганської землі. Для необхідних відомостей йому доводилося спілкуватися навіть із тими бойовими побратимами, які тепер перебувають в далеких від України державах.
   Допомагали в підготовці видання редактори — місцевий краєзнавець, упорядник багатьох видань Йосип Карпів і учасник бойових дій в Афганістані, кавалер ордена Червоної Зірки, медалі «За бойові заслуги» Мирослава Андріїв. На їхні плечі випало чимало роботи: зібрані матеріали та спогади упорядкувати тематично, адже у книзі багато світлин, розповідей, спогадів очевидців, батьків, родичів. На понад двох сотнях сторінках — розповіді, спогади про ту війну, цінні фотоілюстрації бойових дій з особистих архівів воїнів-«афганців».
   Вміщено поетичні рядки професійних поетів і аматорів — тих, хто пройшов війну, хто знає про неї не лише з розповідей. Враження від побаченого вилилися в поетичні рядки. У віршах — захоплення мужністю юнаків, біль за втраченим молодим життям…
   Свої пісні, народжені в Афганістані або під впливом спогадів і пережитого, дарували бойовим побратимам та усім присутнім голова Івано-Франківської міської організації ветеранів Афганістану Віктор Омелько, Олександр Гордієнко, ветеран Афганістану, заслужений артист України Володимир Коваленко.
   Голова обласної організації ветеранів Афганістану Юрій Купчій, голова Тисменицької районної ради Микола Нагорний, начальник відділу освіти райдержадміністрації Володимир Дутчак, сільський голова Угринова Роман Терешкун дякували авторові за добру і потрібну справу, адже це нагода для молодого покоління дізнатися про ту страшну війну, якій в підручниках новітньої історії відведено ледь півсторінки. А будувати державу без знання історії неможливо. Тому книга потрапить до кожної шкільної бібліотеки, до кожного читацького залу сільських, селищних і міських бібліотек району.
   
Оксана САКОВСЬКА.



   Русские  волонтеры для  Пуштунистана
   Российские военнослужащие могут сменить контингент НАТО в Афганистане в 2011 году. Такое предположение в статье «Почему Россия не включается в военную кампанию НАТО в Афганистане», опубликованной на сайте www.geopolitika.lt, сделал литовский эксперт Айварас Багдонас. Постановка проблемы в тексте литовского аналитика в очередной раз свидетельствует о демонстрации желания западных партнеров России подключить вооруженные силы Москвы к участию в «военизированных мероприятиях» на афганской территории. Причем, с перспективой замещения западного контингента на подразделения ВС РФ.
  
ТЕКСТ Айвараса Багдонаса заставляет вспомнить другую публикацию — в одной из польских газет в 2008 году была напечатана информация о якобы имеющихся у РФ планах военного «возвращения» в Афганистан. Тогда эта заметка вызвала мощную волну протеста в Кабуле и ряде афганских провинций: перспектива российского военного присутствия на афганской территории спровоцировала серию антироссийских митингов и демонстраций. Некоторые московские эксперты поспешили тогда обвинить Варшаву в информационной провокации, хотя всплеск антироссийских настроений в Афганистане произошел в первую очередь из-за неповоротливости российских чиновников. Официальные лица РФ с большим опозданием отреагировали на публикации в западной прессе.
   «Польский инцидент» 2008 года сыграл очень важную роль для Москвы: благодаря подсказке из Варшавы, Кремль получил весомый аргумент в пользу отказа от участия в проектах военного присутствия в Афганистане. Появление слухов о военном возвращении России в Афганистан и последующая негативная реакция на них афганского общественного мнения подтвердили правильность нынешнего кремлевского курса о недопустимости присутствия российских военнослужащих на афганской территории.
   Поэтому когда в феврале 2010 года Генеральный секретарь НАТО Андреас Фог Расмуссен призвал Москву активизировать свое участие в афганском проекте Североатлантического альянса, кремлевские представители ответили быстрым и резким отказом. Эксперты в этой связи отмечают, что «польский урок» 2008 года не прошел для российских политиков даром: реакция на призыв руководителя НАТО была почти молниеносной — секретарь Совета безопасности России Николай Патрушев в интервью РИА «Новости» отверг любую возможность отправки военнослужащих РФ в Афганистан.
   Повышенное публичное внимание западных партнеров Кремля к теме «российской активизации» в Афганистане, а также некоторые другие непубличные признаки позволяют говорить о формировании в атлантическом сообществе «русской партии» — группы институтов и политических акторов, заинтересованных в усилении российского присутствия в Афганистане с перспективой делегирования Москве ответственности за урегулирование «афганского вопроса» (разумеется, в случае провала атлантической стратегии «умиротворения Талибана»). Насколько эта «русская партия» вписана в официальную стратегию НАТО, сказать пока трудно. Однако сам факт ее существования, а также ее статус «стратегической подстраховки» для западной коалиции у многих экспертов уже не вызывает сомнений.
   В этой связи следует отметить, что наряду с публичными обращениями политических лидеров и экспертов из стран Североатлантического альянса к РФ относительно более «активного» российского участия в афганской кампании НАТО, экспертами Центра изучения современного Афганистана (ЦИСА) зафиксированы попытки неофициального, коммерческого «втягивания» граждан РФ в западные проекты на афганской территории.
   По информации ЦИСА, около двух месяцев назад представители ряда международных организаций начали кампанию по привлечению российских граждан, владеющих языком пушту, к участию в «гуманитарных проектах» на юге Афганистана и на севере Пакистана. В этой связи выделяется деятельность представительства Красного Креста в России, сотрудники которого ведут настойчивый поиск российских граждан, знающих язык пуштунов, для приема на работу в качестве переводчиков. Реализацию этого проекта курируют сотрудники представительства Красного Креста, неоднократно бывавшие в Кандагаре, Пешаваре и других населенных пунктах афганско-пакистанского пограничья.
   При более внимательном изучении «гуманитарного проекта» с поиском переводчиков для Красного Креста обнаруживаются любопытные детали. Так, например, очевидно, что основными участниками проекта с российской стороны могут быть практически исключительно военнослужащие — за редким исключением, языком пушту среди граждан РФ владеют в основном бывшие военные переводчики — офицеры Советской Армии. Такова специфика новейшей российской истории: на протяжении последних 30 лет язык пуштунов интересовал немногочисленных востоковедов-профессионалов (которые на роль простых переводчиков вряд ли подходят) да офицеров армии и спецслужб, занимавшихся «афганской проблемой» в силу служебной необходимости. Собственно, на них и оказывается объективно рассчитан «гуманитарный проект» Красного Креста в Пуштунистане.
   Следует отметить, что, помимо военных и сотрудников КГБ, языком пушту еще владеют представители многочисленной афганской диаспоры на территории России. Однако представителей Красного Креста и других международных организаций интересуют исключительно те афганцы, которые имеют российское гражданство. Примечательно также, что организаторы проекта по поиску переводчиков с пушту пытаются выявлять лидеров афганской общины в России (в основном пуштунов). Официальная версия — «получение статистической информации о будущих переводчиках».
   Эти обстоятельства дают основание полагать, что организаторов «гуманитарного проекта» для Пуштунистана интересуют в качестве переводчиков с пушту, во-первых, только граждане России, и, во-вторых, лица, зафиксированные как российские военнослужащие запаса.
   По информации ЦИСА, работа по реализации «гуманитарного проекта» на российской территории идет сегодня весьма активно. «Собеседования в главном московском офисе Красного Креста в районе проспекта Мира уже прошли не один десяток человек, в том числе, бывшие выпускники военных и специализированных гражданских вузов СССР и РФ», — рассказал ЦИСА один из участников «гуманитарного проекта».
   Активизация международных организаций в РФ по поиску «военных переводчиков» для Пуштунистана и совпадение этого «гуманитарного проекта» по времени с настойчивыми приглашениями российских военных в Афганистан, дали основание ряду экспертов увидеть между ними прямую связь. Согласно версиям этих аналитиков, не дождавшись «понимания» у официальных лиц в Кремле относительно необходимости «российской активизации» в Афганистане, заинтересованные западные акторы (те, которых мы условно назвали «русской партией») предприняли асимметричные усилия по привлечению военнослужащих запаса РФ в «афганский проект» НАТО — через гуманитарные международные организации.
   Каким образом может быть впоследствии развита «стратегия втягивания» непопулярной в афганском общественном мнении России в Афганистан? На этот счет версии экспертов разнятся. Если через какое-то время на территории Пуштунистана окажутся несколько сотен граждан РФ, то так или иначе Москва будет вынуждена заниматься судьбой этих лиц, с которыми, кстати, может случиться все, что угодно, в таком неспокойном регионе, как афганско-пакистанское пограничье. Похищения иностранцев здесь давно стали обыденным явлением.
   Нельзя также исключать того, что активная работа граждан России среди пуштунских племен на севере Пакистана (то есть в местах базирования талибов), где как раз и работают структуры Международного Красного Креста, может быть при желании истолкована самым причудливым образом, вплоть до обвинений в связях с террористами, наркодельцами, торговцами оружием и т.д. С соответствующим сопровождением в афганских и международных средствах массовой информации. И с этими последствиями официальной Москве также придется работать.
   Впрочем, нельзя исключать также и того, что некоторые заинтересованные структуры в России готовы идти на такого рода издержки. Ведь нанятые среди граждан РФ переводчики с пушту будут вместе с сотрудниками Красного Креста работать с заключенными и пленными пуштунами-талибами, многие из которых могут оказаться носителями весьма ценной информации, способной заинтересовать компетентные органы РФ.
   Андрей СЕРЕНКО,
   эксперт Центра
   изучения современного
   Афганистана.

  
   Нове видання
   Інвалідам — належні умови і можливості
   Обговорення питань соціально-правового значення ратифікації Україною Конвенції ООН про права інвалідів, дотримання її положень, захист прав інвалідів в українському законодавстві та напрями його майбутнього вдосконалення — такою була основна мета проведеного «круглого столу» в Інституті законодавства Верховної Ради України.
   Генеральна Асамблея ООН 1З грудня 2006 року прийняла першу в XXI столітті нову конвенцію — Конвенцію про права інвалідів. Україна підписала конвенцію та Факультативний протокол до неї 24 вересня 2009 року, а 16 грудня 2009-го Верховна Рада прийняла закон про їх ратифікацію.
   За оцінками різних експертів, нині на планеті проживає близько 650 млн. інвалідів, з них в Україні — приблизно 3 млн. Вони є «найбільшою меншиною в світі» і водночас — серед найбільш маргіналізованих й ізольованих категорій населення світу.
   Утім, на «круглому столі», який його ініціатори — Інститут законодавства, парламентський Комітет у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, інші державні й громадські організації назвали «Конвенція ООН про права інвалідів: міжнародні зобов’язання та соціально-правова відповідальність держави», йшлося про конкретні, реальні й не дуже втішні справи дотримання прав інвалідів в Україні.
   А тон аналітично-критичній розмові задала у своєму привітанні народний депутат України, голова підкомітету з питань законодавчого забезпечення соціального захисту та реабілітації інвалідів Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Уляна Мостіпан. Наголосивши на тому, що в Україні останнім часом суттєво поліпшилося законодавче забезпечення прав інвалідів, вона зауважила: «Найкращі закони — наші, найгірше їх виконання — також наше». Це стосується питань працевлаштування інвалідів, дотримання прав на освіту, доступу до послуг у сфері охорони здоров’я, транспорту тощо.
   За офіційною статистикою, в Україні працевлаштовано лише 400 тисяч інвалідів, а фактично, мабуть, значно менше, бо керівники підприємств, організацій і установ вишукують різні засоби, аби уникнути стосунків з інвалідами, клопотів із пристосовування для них робочих місць, і нерідко йдуть на формальне оформлення їх зайнятості. Особливо гострою залишається проблема працевлаштування інвалідів у селах. Бо якщо у місті, на промислових підприємствах можна купувати для них обладнання, пристрої, то в селах — ні. Там не видають навіть дозволів, скажімо, для розведення ними риби, зайняття бджільництвом тощо.
   Наголошувалося на тому, що в Україні ще існує дискримінація інвалідів, обмеження і заперечення їхніх прав у всіх сферах життя. Відсутні, зокрема, умови для їх безперебійного і зручного доступу в приміщення органів влади й інших установ, житлові будинки, транспортні засоби. А інвалідам потрібне безбар’єрне середовище.
   Тривожним є і той факт, що кількість інвалідів у нашій країні зростає, а це свідчить: що гірші умови проживання людей, то більше підстав для розвитку інвалідності.
   У ході дискусії відзначалося, що не інваліди мають пристосовуватися до умов проживання, а суспільство їх створювати для них. Це має бути обов’язком держави, потужним інвестуванням, а не яким-небудь сприянням їм, кроками милосердя. Проте досі в Україні відсутня кримінальна, і колективна, й індивідуальна, відповідальність за не створення відповідних умов для інвалідів, ігнорування їхніх прав. Дивно, що існують навіть рекомендації Міністерства охорони здоров’я про заборону деякій частині інвалідів отримувати вищу освіту.
   Кажучи про національне законодавство щодо інвалідів, учасники розмови наголошували: воно не суперечить конвенції, але відсутні конкретні заходи щодо її виконання. Більше того, приймаються такі підзаконні акти, які унеможливлюють виконання тих заходів, розробляються такі механізми, що інвалід нічого не може отримати для поліпшення своїх умов проживання. Тому вносилася пропозиція про створення при Мінпраці спеціального громадського органу з контролю за виконанням органами влади роботи з інвалідами. А конкретну турботу про інвалідів треба починати з державного й місцевих бюджетів, річних фінансових планів міністерств, відомств, підприємств, організацій і установ.
   Результатом засідання «круглого столу» будуть узагальнені конкретні пропозиції органам влади з безумовного і успішного виконання Конвенції ООН про права інвалідів, повного і рівного корегування ними всіма основними свободами людини.
  
Яків ГАЛЬЧЕНКО.


   Память в бронзе, металле и камне
  
   СЫНОВЬЯМ  РОДИНЫ
   Мемориальный комплекс «Сыновьям Родины — Вечная Память» сооружен силами и на средства Союза ветеранов войны в Афганистане Республики Молдова при помощи со стороны Президента и Председателя Правительства Республики Молдова.
   Комплекс включает памятник погибшим «афганцам», скульптуру скорбящей матери, каскад фонтанов, цветники. Памятник представляет собой архитектурное сооружение из четырех белых пилонов, символизирующих чистые души погибших солдат, возносящиеся в небо. В верхней части памятника христианский крест — символ причащения и жертвы. В центральной части — терновый венок, через который как бы улетают души погибших солдат, и это — символ страданий воинов. В центре композиции на гранитной чаше — стилизованный «черный тюльпан», символ печального груза «200», полученного матерями погибших солдат. Вокруг памятника на плитах — фамилии всех погибших в Афганистане воинов.
    Памятник «Скорбящая мать» олицетворяет образ Великой Матери, которая встречает живых и провожает мертвых. Каскад фонтанов символизирует слезы матерей погибших солдат.
   Мемориальный комплекс открыт 20 мая 2007 года  руководством Республики Молдова при участии делегаций от ветеранских организаций СНГ и Балтии.
   Авторы: скульптор Борис Дубровин и архитектор Василий Еремчук. Адрес: г. Кишинев, сквер района Рышкановка.
  

Хмельницька область
  
   Земляку-герою
   Шепетівська спілка ветеранів-«афганців» спільно з дитячо-юнацькою спортивною школою провели регіональний баскетбольний турнір, присвячений пам’яті воїна-інтернаціоналіста Віктора Длужневського.
   Змагання відбулися у спортивному залі НВК № 2 (колишньої школи № 5, де навчався наш земляк). Біля погруддя В. М. Длужневського на подвір’ї школи відбувся невеликий мітинг. Учасники війни в Афганістані поклали до підніжжя пам’ятника квіти.
   Добрим словом згадували земляки загиблого воїна. Командир вогневого взводу мінометної батареї лейтенант Віктор Длужневський служив у Афганістані з червня 1981 року. 18 квітня 1982 року очолювана ним батарея вивела з ладу чотири вогневі точки супротивника. Але під час цього бою десантно-штурмову роту було несподівано атаковано душманами з флангу. Віктор Длужневський продовжував корегувати вогонь. У самому кінці бою загинув від кулі снайпера. За мужність і відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Похований у Шепетівці, де одну з вулиць названо іменем героя.
   У НВК № 2 працює музей воїна-інтернаціоналіста. Цікаво та змістовно провела екскурсію старший вчитель О. В. Кравчук. Спогадами про війну в Афганістані поділився голова районної ради ветеранів та Шепетівської спілки ветеранів Афганістану В. М. Окорський.
   Серед запрошених був і протоієрей храму великомучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії отець Анатолій Вересюк, який сам пройшов через страхіття Афганської війни. Благословляючи учнів, він подарував книгу спогадів команді-переможниці. Призові місця посіли спортсмени із Старокостянтинова, Шепетівки (школа-ліцей) і села Михайлючки.
   Змагання проходили в дружній атмосфері, за активної підтримки численних уболівальників. Вручали призи воїни-інтернаціоналісти: В. Косогов, М. Павлюк, А. Ленко, Ю. Смажний, В. Гриньов.
   Проведення турніру стало можливим завдяки спонсорській підтримці підприємців, ветеранів-«афганців» О. Чорнописького, В. Вещицького, В. Шуригіна. Організатори вдячні за підтримку директору ДЮСШ С. Сломінській, директору НВК № 2 Н. Качоровській, а за інформаційну підтримку — директору ТРК «Шанс» А. Штену, тренерам спортивної школи В. Григорчуку і В. Гудимі — за професійне, кваліфіковане проведення спортивних змагань.
  
   Володимир ПИПИЧ,
   член Шепетівської спілки ветеранів Афганістану.
  


Дніпропетровська область
   Верность «Перевалу»
  
   В городе Орджоникидзе состоялся уже 16-й Международный фестиваль солдатской песни «Перевал-2010».
   Этот уникальный песенный праздник жители небольшого горняцкого города ждут целый год. А вместе с ними — и вся область. Ведь послушать проникновенные авторские песни тех, кто прошел Афганскую войну, приезжают делегации из многих уголков Днепропетровщины. В нынешнем году традиционный фестиваль «Перевал-2010», как подчеркнул один из его организаторов, председатель городской организации ветеранов Афганистана, кавалер медали «За отвагу» Станислав Воловик, посвящен юбилею Победы в Великой Отечественной войне. И это не случайно. Там, на выжженной солнцем и пулеметным огнем афганской земле, молодые солдаты следовали примеру своих дедов и отцов, учились у них мужеству и верности присяге. А в минуты передышки пели еще и их фронтовые песни. Возвращаются в своем творчестве к военной теме шестидесятипятилетней давности многие участники фестиваля и сейчас. В знак благодарности нашим уважаемым ветеранам за их солдатский подвиг, за мирное небо над головой.
   Город Орджоникидзе один из немногих в Украине, да и во всем СНГ, где столько лет подряд проходит фестиваль такого направления и уровня. По сведениям, которыми располагают организаторы фестиваля, только здесь учреждена специальная награда городского головы — медаль «За верность «Перевалу». И сегодня, как сказала заместитель городского головы Татьяна Ходосовская, город вновь приветствует авторов-исполнителей из Днепропетровска, Донецка, Киева, Кривого Рога, Запорожья, Тернополя, Сум, Черкасс, Полтавы, а также России и Беларуси. Участвовали в фестивале и маститые местные барды С. Кастецкий, А. Гринер, В. Свиридюк и победители молодежного «Перевала», который состоялся незадолго до «взрослого».
   От Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) организаторов, участников, гостей и зрителей приветствовал председатель Днепропетровской областной организации УСВА Виктор Волошин, который, учитывая, что это уже 16-й праздник песни, вручил организаторам паспорт фестиваля.
  
   Юлия БАБЕНКО
  

   Допомога сім’ям загиблих
   Вісімдесят сімей воїнів, загиблих в Афганістані, отримають цього року з міського бюджету Дніпропетровська по 6 тисяч 810 гривень одноразової матеріальної допомоги.
   Крім того, батькам і вдовам й надалі доплачуватимуть до пенсій за загиблого (померлого) «афганця» по 150 гривень щомісяця. Таке рішення ухвалили депутати міськради. Вони також рекомендували керівникам підприємств, установ і організацій, де працюють «афганці» та члени їхніх родин, щороку 25 грудня — у день введення і 15 лютого — у день виведення радянських військ з Афганістану надавати цим працівникам вихідний.
   Нині у Дніпропетровську, повідомили у міському об’єднанні ветеранів Афганістану, проживає 2500 учасників бойових дій, 199 з них — інваліди.
   Тетяна КОЛЯДИНСЬКА..
  


 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.