|
9 травня — День Великої Перемоги
Уважаемые ветераны
Великой Отечественной войны!
Дорогие друзья!
9 мая все прогрессивное человечество шестьдесят пятый раз отмечает праздник «с сединою на висках, со слезами на глазах» — День Победы.
Долгих четыре года весь советский народ плечом к плечу шел к своей самой нелегкой, но столь желанной Победе. В Украине нет такой семьи, которой война не коснулась бы в той или иной степени. Именно поэтому народ, переживший самые большие лишения в годы тяжелых военных испытаний, способен по-настоящему ценить сегодняшние мирные дни, даже несмотря на сложные житейские проблемы.
Мы склоняем головы в память о воинах — павших и не доживших до сегодняшних праздничных дней.
Для нашего поколения рожденных в послевоенное время и воспитанных на ратных подвигах победителей понятны и святы идеалы того героического времени. С какими гордостью и трепетом мы прикасались к боевым наградам отцов и дедов, играли в Матросова, Родимцева, Маресьева, Покрышкина, Маргелова, слушали и пели военные песни...
Нам, как и нашим отцам, досталась нелегкая военная ноша, пришлось с оружием в руках доказывать свою верность присяге не на учениях и тактических играх, а в реальной боевой обстановке в далеком Афганистане, в других горячих точках планеты. Но всегда равнение на подвиги старшего поколения помогало нам в самой нелегкой обстановке найти правильное решение, помочь другу, не надломить свои личные моральные принципы.
Сегодня мы, как и наши отцы, матери, не хотим, чтобы на прекрасной планете Земля снова гремели взрывы и пули обрывали молодые жизни.
В этот радостный и светлый для всех день мы обращаемся к Вам, нашим дорогим ветеранам-победителям, с пожеланиями счастья, благополучия и самое главное — здоровья, долгих лет жизни на радость детям, внукам и своему Отечеству. Мы, ветераны-интернационалисты, обещаем надежно беречь и нести заложенные Вами традиции боевого братства.
С поистине всенародным праздником Великой Победы!
Председатель УСВА С.ЧЕРВОНОПИСКИЙ
Пусть Ваше небо чистым будет,
не гаснет радостей звезда.
И грохот танков и орудий
уйдёт из жизни навсегда.
Теченью лет не прекословя,
мы Вам желаем всей душой
Здоровья и опять здоровья, и жизни
доброй и большой!.
ІЗ ПРОТОКОЛЬНОГО РІШЕННЯ
За результатами засідання Координаційної ради з питань відзначення 65-ї річниці перемоги
у Великій Вітчизняній війні
1941—1945 РОКІВ
8 квітня 2010 року
3. Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям забезпечити активну участь у заходах з нагоди 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років представників Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), зокрема їх участь разом з ветеранами Великої Вітчизняної війни у параді військ, проведенні уроків пам’яті в навчальних закладах.
Термін — до 9 травня 2010 року
5. Міністерству закордонних справ України узгодити з російською та білоруською сторонами план дій щодо проекту «Поїзд Перемоги» та вжити разом із Міністерством оборони України, Міністерством охорони здоров’я України, Міністерством транспорту та зв’язку України, Державним комітетом України у справах ветеранів, Українською Спілкою ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) невідкладних заходів щодо реалізації цього проекту.
Термін — до 25 квітня 2010 року
Голова Координаційної ради
В. ЯНУКОВИЧ.
МИ ПЕРЕМОГЛИ РАЗОМ
У жовтні 2009 року в столиці Республіки Молдова — Кишиневі відбулося засідання Ради глав держав Співдружності Незалежних Держав, на якому було прийнято низку важливих документів у зв’язку з 65-ю річницею Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років.
Одним із важливих рішень Ради глав держав СНД було оголошення 2010 року в Співдружності Незалежних Держав Роком ветеранів Великої Вітчизняної війни під девізом «Ми перемогли разом».
Урядам держав Співдружності, відповідним статутним органам і органам галузевого співробітництва СНД рекомендовано забезпечити виконання цього рішення, а також Плану основних заходів з підготовки і святкування 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні, затвердженого Рішенням Ради глав держав СНД від 10 жовтня 2008 року, яким передбачено активізувати діяльність з патріотичного та інтернаціонального виховання молоді, донесення до неї головних висновків Великої Перемоги над фашизмом, героїчного подвигу Радянської Армії на полях битв, протидії фальсифікації історії Великої Вітчизняної війни.
Ми попросили головного редактора газети «Ветеран України», активного учасника Великої Вітчизняної війни, заслуженого працівника культури України, полковника у відставці Володимира Жуковського простежити хід планетарної битви, що простяглася від Баренцового до Чорного моря і відбувалася упродовж 1418 днів і ночей незабутнього літопису всенародної сили, жертовності й перемоги. У залі Бойової Слави Національного музею історії Великої Вітчизняної війни на білому мармурі викарбувано 11665 імен Героїв Радянського Союзу і понад 200 Героїв Соціалістичної Праці, удостоєних цього найвищого звання за ратну і трудову звитягу.
Про минулу війну написано й сказано багато. Але, на жаль, навіть через шість з половиною десятиліть ми не знаємо точної цифри її учасників, правдивої кількості загиблих. Ще й досі по лісах і степах України — і не лише України — лежать непохованими останки солдат, гідних доброго слова й глибокої шани та пам’яті.
Йшов через війну солдат
Про минулу війну багато сказано й переказано. Здавалося б, не потрібно ворушити минуле. Але ж та війна чорним молохом пройшла крізь долі цілих народів, а тому довго ще буде котитися над землею її холодний відгомін…
Вторгнення фашистських ординців на нашу землю було раптовим і зухвалим. Заголосили матері. Заплакали діти. Взяли зброю до рук батьки і старші брати… Вже впали під ударами вермахту гонорова Польща, весела Франція, стогнала під нацистським ярмом майже уся континентальна Європа.
Трагічна доля чекала Україну з її потужними заводами й заквітчаними хатами, вишневими садами, спілим колоссям ланів. Страшна біда забряжчала шибками у стемнілих вікнах, збезлюдила кінотеатри, спустошила школи. Згасли вечірні вогні у містах і селах, у столиці…
Вселенську напасть на принишклі вулиці окупованих міст принесли ковані чоботи фашистських солдатів. Вони були скрізь: в Карпатських горах і на вулицях та площах Мінська, серед покосів Смоленщини, у Бабиному Яру. Чоботи, чоботи, чоботи… Хто бачив їх уперше, жахався, як старанно готувався фашист до війни.
3 роки, 10 місяців і 18 днів точилася Велика Вітчизняна війна. Дні і ночі йшов наш солдат крізь ту війну, мільйони життів вона забрала назавжди, а ті, хто вижив, чи не на крок пройшли від тієї смертельної кручі. Згадував солдат під час короткого відпочинку рідну домівку, дітей, братів і сестер, старих батьків. Але одне тривожило найбільше: що зробити, щоб якомога скоріше розбити ворога, бо знав солдат, що окрім нього ніхто не виконає цієї важкої роботи.
Недаремно ми, фронтовики, котрим випало вижити, думаємо саме про солдатів — головних творців Перемоги, згадуємо героїв-однополчан, живих і тих, кого спіткала трагічна доля. Із задимлених фронтових доріг, через роки і відстані вертають вони у наше сьогодення, аби нагадати нащадкам про той героїчний час.
У найкоротшу ніч року агресор порушив наш західний кордон, що став першою лінією подвигу. Самовпевнений ворог відводив всього 30 хвилин на знешкодження наших прикордонних застав. Але плани зухвалих гітлерівців зазнали суттєвих змін. Так, застава лейтенанта Лопатіна в Скоморохах, мов скеля, витримувала шквал ворожих атак. І таких застав були десятки, не кажучи вже про подвиг захисників Брестської фортеці.
БОГАТИРСЬКОЮ заставою піднялася на шляху загарбників столиця України. Гітлер нахвалявся прийняти у Києві військовий парад. Не вийшло. Два з половиною місяці тривала оборона сивочолого міста на Дніпрі. Можливість підготуватися до оборонних боїв на підступах до Москви була надана саме на берегах Дніпра і дуже дорогою ціною.
Тепер уже, коли відкрились архіви, стали відомими прорахунки радянського верховного керівництва, через які сотні тисяч бійців і командирів Південно-Західного фронту разом зі своїм командувачем, сином солдатки з чернігівської Вертіївки, улюбленцем бійців, героєм фінської війни Михайлом Кирпоносом загинули або потрапили в полон. «Я залишаюсь з військами!» — відповів генерал на пропозицію вилетіти літаком за лінію відступаючого фронту. Багато-багато хоробрих солдат стали оточенцями і згодом загинули в концтаборах. Вони не були зрадниками, і лише зараз історія всім віддає борг.
Важко і мужньо захищали свої рубежі Мінськ і Смоленськ, Ленінград і Одеса. 250 днів і ночей не давав скорити себе легендарний Севастополь. Одягнений в простий матроський бушлат, він бив, трощив, ламав найдосконалішу на той час військову машину так званого третього рейху.
Захлинувся у власній люті сіро-зелений гітлерівський «тайфун», як охрестили берлінські стратеги операцію групи «Центр», що націлювалась на Москву. Тоді, в грудневі дні, у Підмосков’ї були люті морози. Коли настала найдовша ніч, по ворогові було завдано могутнього удару. Один за одним сюди прибували з Уралу та Сибіру ешелони з танками, звареними міцним патонівським швом. На поміч столиці поспішали свіжі полки, серед бійців яких було чимало українців.
Ворог не витримав. Він покотився назад. У ті дні воюючі армії помінялись ролями: самовпевнені гітлерівці, що легко скорили Париж і Варшаву, похнюпивши голови, відступали російськими заметами. Вони вже не мріяли про московські ресторани, досить було і теплого хліва...
За півроку війни радянський солдат навчився шмагати злодія-чужинця, хоча й кров’ю сплатив за науку перемагати. Безліч героїв віддали життя задля перемоги.
Удвічі жаль, що час невблаганний. А як хотілося б спинити мить, поглянути у вічі солдатові, запам’ятати його образ. Згадується Сталінградська битва. Вона тривала понад шість місяців. Вузькою стрічкою витягнувся фронт уздовж правого берега Волги, траншеї і окопи нерідко проходили через двори, де ще гойдалась на дротах випрана дитяча білизна. 50 гітлерівських дивізій не захопили навіть п’яді заволзької землі. Навпаки, наш солдат загнав зухвалого ворога в щілини і підвали, звідки й витяг його за комір — новоявленого «володаря світу» з піднятими руками. Це сталося після того, як поблизу Калача наші танкісти замкнули кільце, і багатотисячна армія фельдмаршала Паулюса опинилася в оточенні. Фронтові й дивізійні газети видрукують багато сторінок, розкажуть про подвиги наших героїв, таких як боєць морської піхоти Ілля Каплунов, бронебійник Петро Болото, снайпер Василь Зайцев, зв’язківець Матвій Путілов, розкажуть про те, що лютого ворога можна бити, і бити всюди, і не тільки взимку, але й літом.
А третє літо війни видалося дуже гарячим. Після кровопролитних боїв на Кавказі, в Донбасі й під Харковом настала короткочасна пауза. Але то було затишшя перед бурею. І вона вибухнула! Її відгомін почули і за Піренеями, і за океаном.
Гітлерівці думали, що зима — для Червоної Армії, а літо — для них. Гітлера і його генералітет захопила жага реваншу за невдачу під Сталінградом, і вибрали вони для нього, як відомо, Курський виступ, де було сконцентровано велике угруповання радянських військ. Фашистське командування планувало відрізати їх від основних сил, оточити і знищити. Операцію під кодовою назвою «Цитадель» готували особливо ретельно, цілком таємно. Надія покладалася на новітні танки «тигри» і самохідні гармати «пантери», зроблені на заводах Круппа і Шнайдера, на створення яких ще задовго до війни надходили величезні кошти з-за кордону.
Знову, як і в сорок першому, броньовані клини посунули на нашу оборону. Але за вікном уже був 43-й рік! Змужніли наші полководці, а радянські «тридцятьчетвірки» стали кращими танками періоду Другої світової війни.
На Прохоровському полі, під Бєлгородом, у зустрічному двобої 12 липня зійшлись тисячі танків. Ревли двигуни, рвалися гусениці. Ніхто не хотів піддатись, уступити. Кілька діб, удень і вночі, горіли скалічені броньовані машини.
Свій перший смертний вирок фашистам здійснив у небі над Курськом лейтенант із Сумщини Іван Кожедуб, майбутній тричі Герой Радянського Союзу.
Не виправдалися надії Гітлера на успіх влітку сорок третього. Не вплинуло й запевнення фюрера, що «перемога під Курськом стане факелом для всього світу». Курська дуга стала початком кінця фашистської армії, поставила її перед загрозою повної катастрофи. До кінця війни ворог уже жодного разу не зміг перехопити ініціативу.
Перемога під Курськом відкрила шлях до визволення багатостраждальної землі України. Нарешті побачив рідну землю генерал Павло Семенович Рибалко. Бійці 3-ї гвардійської танкової армії першими принесли його землякам довгождане визволення. На броню гарячих від бою «тридцятьчетвірок» летіли з їхніх рук польові волошки і мальви.
Одне за одним були звільнені від ворога міста Харків, Полтава, Чернігів. У вересні перед наступаючими військами відкрився величний Дніпро. З високої кручі рідних визволителів освячував бронзовим хрестом святий Володимир.
Неприступний, добре укріплений противником, навис над Славутичем правий берег ріки поблизу Букрина. Тут було захоплено невеликий плацдарм – вузьку піщану косу. Він надовго прикував до себе значні сили ворога. Але наступ не вдавався. Залишивши прикриття і макети танків, гвардійці генерала Рибалка стрімким кидком, за одну ніч, перебазувалися на північ, де наші війська створили новий, Лютізький плацдарм.
І пролунало по ротах і полках, повторилось по траншеях:
— Даєш Київ!..
У різний час багато жадібних рук простягалося до міста на Дніпрі, бо хто володів ним — владарював і навкруг. Кожен камінець древнього Києва дорогий серцю слов’янина. Місто свято береже бувальщини про ратну мужність його захисників. Пізніше їх збере, збереже і ретельно вивчатиме Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років. Сьогодні ці матеріали складають багатющу експозицію музею.
Ми боронили столицю 78 днів і ночей. Визволили за одну добу. Не зміг врятувати гітлерівську орду «Східний вал», як називали фашисти оборонні позиції уздовж правого берега головної ріки України.
Зв’язківець Михайло Пилипенко під час бою за місто вирвався далеко уперед і викликав вогонь на себе. Він бачив, як рвуться снаряди у Вишгороді, як «працюють» червонозоряні «Їли» на Подолі. Саме він стане одним із перших героїв Дніпра, а пізніше — і почесним громадянином столиці України, генерал-лейтенантом. На жаль, наш білоруський побратим із українськими коренями нещодавно відійшов у вічність.
У руїнах залишили окупанти Хрещатик. Пограбували всі музеї міста. Майже півмільйона жителів втратив Київ. Але знову запалають білі свічки на київських каштанах, попрямують за широкий Дніпро білокам’яні квартали Русанівки і Березняків, Оболоні, Троєщини. Народяться нові, талановиті й працьовиті покоління киян.
І складуть вони велику хвалу героїзмові визволителів міста. Серед них прізвища: Ватутін, Болбас, Шолуденко, Петухов, Мартиросян, Свобода.
Рідний дім першого згорів у Валуйках — місті на Бєлгородщині. А він, командувач військами 1-го Українського фронту, буде смертельно поранений бандерівською кулею, після війни постане у бронзі серед парку поблизу Верховної Ради. «Ватутіну — від українського народу» — увічнено на п’єдесталі. Другий – з Білорусії. Третьому залишалося зовсім близько до батьківської оселі, але він з пробитими кулею грудьми впаде на броню свого танка на Хрещатику. Вдячні нащадки перенесуть його прах до Парку Вічної Слави. Хата четвертого осиротіла на вологодській землі. П’ятий втратить на берегах Дніпра сина-офіцера, а сам стане першим комендантом визволеного Києва. Шостий приведе свою бригаду до Берліна і згодом стане Президентом Чехословаччини.
Генерали, капітани, старшини, рядові... Імена їхні збереглись у нашій пам’яті і в наших серцях. Вони назавжди залишилися солдатами Києва, героями Дніпра.
Ніколи з такої множини хоробрих не було такої сили найхоробріших. Медаллю «Золота Зірка» у битві за Дніпро і Київ відзначено понад дві з половиною тисячі воїнів, почесні найменування Київських одержали 65 частин і з’єднань 1-го Українського фронту. Вже в наші часи було присвоєно ще ряду військових полків і дивізій це славне звання. А міністр оборони України своїм наказом зарахував довічно до особового складу військових підрозділів цілий ряд Героїв Радянського Союзу. Серед них — лейтенант у відставці танкіст Юрій Сагайдачний з Чернігова, киянин, старшина у відставці танкіст Михайло Волков, колишня розвідниця з Севастополя Марія Байда та інші.
ЖОВТНЯ 1944 року вся територія України була повністю звільнена від чужинців. Її землею двічі пройшов смерч воєнного лихоліття. Понад 6 мільйонів українців перебувало у діючій армії. Кожен другий з них поліг на полях війни. Отакий сумний мартиролог, отакий внесок українського народу у розгром фашистських загарбників. Із 15 фронтів, що діяли на радянсько-німецькому театрі бойових дій, понад половину очолювали маршали і генерали — вихідці з України. Двадцять крупних військових операцій, які значною мірою вплинули на хід війни, проведено на її території.
Після грандіозної битви на Дніпрі багато хто вважав, що військам буде надано перепочинок. Але не спинили свій переможний хід наші танки, продовжували гуркотіти наші гармати; гітлерівці побачили кавалеристів у своєму тилу
— це ковпаківці почали діяти у Польщі і Словаччині, що сприяло зміцненню антифашистського руху опору в цих країнах.
У цей час війська генералів Ватутіна і Конєва блискуче здійснили Корсунь-Шевченківську операцію, названу західними істориками «Сталінградом на Дніпрі». Ультиматум, складений за наказом начальника штабу 2-го Українського фронту полковником Артеменком, командуючий оточених гітлерівських військ Штеммерман відхилив. І тоді в «розмову» вступили наші артилерійські й танкові частини. Нескінченним потоком йшли березневим бездоріжжям полонені, а навкруги в безладі була розкинута розтрощена німецька техніка.
Червона Армія прямувала до синіх Карпат, йшла до Чорного моря, брала Бухарест, визволяла Білорусію, Прибалтику. Вона стала господарем театру бойових дій.
УПЕВНЕНОЮ ходою йде ра-
дянський воїн-визволитель на захід. Життєрадіснішими, веселішими стали солдатські листи до рідних домівок. «Подолали сиві Карпати. Лежу з мінометниками під засніженою смерекою, а на обрії синіє Ужгород, останній на нашому шляху, — писав старшому братові Івану Гончару, майбутньому народному художнику України, чий музей на Печерську цими днями одержав статус національного, молодший Сенько. — Знаю, ти воюєш десь тут. От би зустрітися, довоювали б разом...» Не судилося. Поліг молодший брат. Це і йому, Сенькові з Черкащини, вдячні закарпатці спорудили величний пам’ятник на околиці обласного центру — «Україна — визволителям!».
Минулого року, 28 жовтня, наша вільна, незалежна держава широко й урочисто відзначила 65-річчя повного визволення України. Історичну справедливість відновлено, бо до цього датою визволення України вважалося 8 жовтня, коли від ворога було звільнено село Лавочне, що на Львівщині.
Перемога кликала солдата вперед, туди, де за черепичними дахами фільварків виднілися сполохи вибухів. Це наша авіація обробляла передній край останньої цитаделі противника.
І поза межами Батьківщини труд солдата не полегшав. Ніч – як день. День – як ніч... Бездоріжжя. Дощі. Сніги... Розгортати війська нелегко. Копати окопи — ще важче. Іноді протягом доби ні поспати, ні поїсти не було можливості.
Був час, коли від фашистського лігва нас віддаляли тисячі верст. Потім рахунок пішов на сотні кілометрів. І ось вони поряд: річки Одер, Шпреє...
Все частіше в солдатських окопах, у маршових колонах чулося: скоро Берлін.
...Неширокий канал. Місток через нього. Будинки з гостроверхими дахами, а за ними — Зеєлівські висоти. Брали їх довго й важко. Пізніше солдати з болем говорили: навіщо, мовляв, було довбати оборону. Он які втрати. Можна ж було обійти. Але у війни інша логіка: хто не втрачає — не перемагає. Взяли ці висоти танкісти. Із запаленими фарами і прожекторами машин вони протаранили оборону противника, що не зміг оговтатися від такої несподіванки. І ворог позадкував до Берліна, за який пролилося ще так багато гарячої солдатської крові.
У ЗАВЕРШАЛЬНІЙ операції брали участь понад три мільйони солдат, бо треба було якнайшвидше кінчати з проклятою війною. Так хотів наш народ, так вважало верховне командування. Мету було визначено – добити фашизм у його лігвищі. Ця історична місія випала на долю воїнів двох фронтів — Українського і Білоруського.
З відчаєм приречених захищалися фашисти, мобілізувавши навіть підлітків. Цих горе-вояк у полон не брали, відпускали на всі чотири сторони. Діти є діти. їм ще треба жити, будувати нову Німеччину.
Безглуздість опору розуміли прості німці: біля своїх домівок, на парканах, навіть на розквітлих кущах бузку вони вивішували білі полотнища. «Гітлер капут!» — чулося звідусіль.
У ніч на 1 травня над рейхстагом радянські розвідники Єгоров і Кантарія встановлять прапор Військової ради 3-ї Ударної армії, і він увійде в історію як Прапор Перемоги. Так написано у багатьох книжках. Але тепер стало відомо, що командир стрілецького полку майор Зінченко (у повоєнний час проживав у Черкасах) доручив цю відповідальну справу замполіту батальйону капітану українцеві Бересту і двом згаданим вище бійцям, що й було блискуче здійснено.
Командний склад дивізії і полку, а також Єгоров і Кантарія, всі, окрім Береста,стали Героями Радянського Союзу. А сам Берест, прямий, неугодний декому політпрацівник, нагороди не дочекався. Загинув у Ростові, рятуючи дитину, вже у мирний час. Завдяки клопотанню земляків і ветеранів війни йому було присвоєно звання Героя України.
Майже одночасно у різних кінцях рейхстагу замайорять Червоні Прапори, принесені сюди іншими солдатами дивізії. Ось їхні імена: Єрьомін, Савенко, Кашкарбаєв, Смирнов, Белєньков, Сомов, П’ятницький, Щербина, Лісіменко, Мінін. Жоден з них слави не шукав, а воював, як зміг.
Із Моабітської в’язниці, що в центрі Берліна, вийдуть на волю сотні в’язнів, вони отримають свободу з рук нашого солдата. «Рус, карашо! Спасіба! Віва, Побєда!»
Але не дочекаються своїх визволителів поет Муса Джаліль, видатний інженер генерал Карбишев, славний син українського народу генерал-майор авіації Тхор. Вони відмовилися співпрацювати з фашистами і всі троє загинули у гітлерівських застінках. Посмертно будуть удостоєні звання Героїв Радянського Союзу.
У ті дні фашистська Німеччина припинить своє криваве існування.
У порожнечу спрямує свій скляний монокль фельдмаршал Кейтель, підписуючи акт про беззастережну капітуляцію третього рейху та його вермахту.
Усю нашу неосяжну Батьківщину окине орлиним оком маршал Георгій Жуков на Параді Перемоги у Москві. Його підпис у Карлхорсті не лише поставить крапку у війні, але й сповістить світ про кінець найбільшої трагедії людства у XX столітті.
Народи планети Земля ще довго будуть вдячні радянському солдатові, що вистояв у цій війні і вийшов з неї переможцем.
Пам’ятаймо і ми про кожного, хто витримав випробування війною і розгромив жорстокого ворога. Усі вони – генерали і рядові солдати — народні герої! Слава їм, пам’ять і вічна шана!
Володимир ЖУКОВСЬКИЙ.
Память в бронзе, металле и камне
Ось пагорб Слави…Тут я кожний раз
Пригадую, однополчани, вас.
Немов гаряча кров з сердець і скронь,
Під небом вічний хлюпає вогонь.
Тріпочеться, немов живе крило…
Ой, скільки ж вас в тій битві полягло!
Дмитро ЛУЦЕНКО.
Парк Вічної Слави на пагорбах Дніпра
Сюди, до святого й величавого місця, в літню спеку чи лиховісну заметіль, а особливо в День Перемоги, прямують люди. Багато людей — ветерани Великої Вітчизняної і Афганської війн, їхні онуки й правнуки — йдуть вклонитися пам’яті захисників Вітчизни. Схиляють голови керманичі держави, посли зарубіжних країн, гості міста-героя, пересічні кияни, молоді подружжя у весільні дні. З високих дніпрових пагорбів лунає вікопомна мелодія «Степом, степом…»
У центрі парку з гранітного майданчика здіймається в небо 26-метровий обеліск. Ніби гострий солдатський штик вартового, він охороняє вічний сон похованих тут воїнів — учасників героїчної оборони України, її столиці, сотень міст і сіл, через які нищівним колесом двічі прокотилася війна.
Біля підніжжя обеліска — могила Невідомого солдата, останки якого перенесено з колишнього Лютізького плацдарму, що поблизу села Нові Петрівці на Київщині. Над могилою з обрамленого бронзою вінка вихлюпуються язики живого вогню — то тріпоче його чисте полум’я як символ безсмертя героїв, які віддали життя заради прийдешніх поколінь. У день відкриття меморіалу цей священний вогонь запалив двічі Герой Радянського Союзу Василь Чуйков, котрий командував героїчною 8-ю гвардійською армією, а на той час очолював Київський військовий округ.
Поруч з могилою Невідомого солдата, на головній алеї поховані 34 учасники оборонних боїв на території України, організатори і керівники Київської оборони, ті, хто згорів у вогні 41-го, витязі боїв за визволення української землі.
Сумний мартиролог відкривають Герой Радянського Союзу генерал-полковник Михайло Кирпонос, командувач військами Південно-Західного фронту і начальник штабу фронту генерал-майор Василь Тупиков, які загинули у вересні 1941 року, прориваючись з оточення в урочищі Шумейкове (Лохвицький район Полтавської області).
За кожним похованням у Парку Вічної Слави — своя неповторна людська доля. У могилах упокоївся прах двох старшин, 21 офіцера, 11 генералів. Росіяни, українці, євреї, білорус, грузин — з них 12 Героїв Радянського Союзу. Різні за віком, від 20 до 50 років, вони обороняли чи визволяли Київ, багатостраждальну землю України.
Парк Слави над Дніпром є величним пам’ятником, а пам’ятники — це конкретний вияв нашого ставлення до історії, своєрідна ланка у безмежному ланцюгові, який не скінчиться, доки зберігатимуться такі святі поняття як Батьківщина, Честь, Обов’язок, Пам’ять.
Автори меморіального комплексу — О. Милецький, В. Бакланов, Л. Новиков, скульптор М. Першудчев.
Іван КОВАЛЬЧУК,
генеральний директор музею, заслужений працівник культури України.
Помощь ветеранам
Кабинет Министров Украины установил размеры выплат единоразовой денежной помощи в 2010 году, предусмотренной Законами Украины «О статусе ветеранов войны, гарантиях их социальной защиты» и «О жертвах нацистских преследований».
Соответствующим постановлением № 299 от 7 апреля текущего года, подписанным украинским премьером Николаем Азаровым, размер таких выплат для инвалидов Великой Отечественной войны I, II и III групп составил 1000, 900 и 800 грн соответственно, а лицам, имеющим особые заслуги перед Родиной, выплатят по 1000 грн.
Несовершеннолетним узникам концлагерей и других мест принудительного содержания выплатят по 630 грн. Членам семей погибших и умерших инвалидов войны выплатят 320 грн. Работавшие и служившие в тылу получат по 120 грн.
Участники вооруженных конфликтов в период после Великой Отечественной войны, а также другие лица, на которых распространяется действие Закона «О статусе ветеранов войны, гарантиях их социальной защиты», получат меньшие суммы: инвалиды I, II и III групп — по 600, 480 и 420 грн соответственно, участники боевых действий — по 380 грн, лица, имеющие особые заслуги перед Родиной — по 600 грн. Членам семей погибших выплатят по 200 грн.
Согласно постановлению, выплата денежной помощи будет производиться до 5 мая органами труда и социальной защиты населения через почтовые отделения связи или банковские учреждения путем перечисления средств на личный счет граждан по месту получения пенсии, а лицам, которые не являются пенсионерами, — по месту их проживания.
Также постановлением Министерству финансов поручено обеспечить перечисление Министерству труда и социальной политики 600,1 млн грн до 14 апреля на выплату разовой денежной помощи.
Київська область
Без минулого немає в нас майбутнього
У загальноосвітніх школах Ірпеня з ініціативи міської організації УСВА та за підтримки відділу освіти міської ради відбувся мистецько-патріотичний конкурс серед учнівської молоді старших класів на тему «Без минулого немає в нас майбутнього».
Конкурс проведено у трьох номінаціях: проза, поезія, образотворче мистецтво. Учні писали прозові твори, складали вірші, створювали малюнки про Афганську війну.
Члени правління міської організації УСВА визначили переможців конкурсу, яким вручено цінні подарунки, грамоти УСВА і обласної організації, книги памяті Київської області «Окликом з вічності».
Нагороди вручали голова обласних організацій ветеранів Великої Вітчизняної війни і ветеранів Афганістану генерал-майор Василь Красуля, уповноважений представник Державного комітету у справах ветеранів по Київській області Микола Щербаков, голова Ірпінської міської організації УСВА Анатолій Прохоренко.
На заході були присутні учні та вчителі місцевих загальноосвітніх шкіл, ветерани Великої Вітчизняної, сім’ї загиблих, ветерани Афганської війни.
Виступили творчі колективи двох обпалених війнами поколінь — хор «Пам’ять» ветеранів Великої Вітчизняної і гурт «Перевал» міської організації УСВА.
Правління ІМО УСВА.
|
