Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - Газета

Символічні портрети солдатів і офіцерів — це рядки у журналістських блокнотах, макети та виклейки номерів, які народжувались у муках на припорошених усюдисущим пилом обшарпаних столах похідних редакцій «дивізійок». Тут не потрібно було бігати вдень із запаленим смолоскипом, уподібнюючись античному філософу, й «шукати Людину». Люди були поруч, Люди були усюди, Люди були на війні. А війна, як досвідчений кадровик, розкладала по полицях усе їхнє єство. Боягуз був боягузом. Герой — героєм, а дурень — дурнем. Ось твій редактор, який вимагає матеріал у номер, знайомий до останньої щербинки робочий стіл, блокнот, фотокамера, поруч автомат — звідси розпочинається передова твого фронту. І писати... писати. Знаючи навіть, що все викладене на папері буде викреслене невблаганною рукою цензора. Писати, бо твій запеклий «бій» — розповідати про те, як живуть і виживають на війні інші, самому залишаючись «за кадром» чийогось героїчного вчинку чи, навпаки, фатального прорахунку...
Полковник запасу Ігор МОСЕЙЧЕНОК:
- До Афганістану ми увійшли 28 грудня 1979 року. Кілька разів змінювали місце дислокації. У складі контингенту було чотири повноцінні дивізії: наша мотострілецька гвардійська — з місцем дислокації у Шинданді, 201-ша дивізія у північному Кундузі, 108-ма мотострілецька дивізія — у Баграмі, і Вітебська, 103-тя повітрянодесантна у Кабулі. Чотири газети - «дивізійки», які разом зі з’єднаннями були передислоковані до Афганістану, склали свій інформаційний плацдарм на чужій території. Хоча плацдармом це назвати важко — перші більш-менш об’єктивні матеріали про тамтешні події цензура почала пропускати десь із 1985 року, та й то дозованими порціями. До цього ми працювали, так би мовити, на внутрішнього споживача, на якого й була розрахована дивізійна преса. Під офіційною «шапкою» на першій шпальті щоразу друкувалося: «З частини не виносити!». Ідея створити єдину армійську газету у керівництва військового контингенту не прижилася — не змогли укомплектувати штат видання. «Дивізійки» друкувалися на БПК ( ез шрифтових похідних комплектах) на рухомій базі. Технологія поліграфічного процесу була надзвичайно трудомістка і далека від досконалої. Тигельних рядковідливних машин не вистачало або вони виходили з ладу, і часто-густо бійці у похідній друкарні набирали друкарські форми вручну. Номери виходили на чотирьох шпальтах звичайного газетного формату тричі на тиждень. Зараз, звичайно, цифрові технології навіть на війні дозволяють працювати журналісту із, якщо можна так висловитись, комфортом.
Полковник запасу Ігор МАХНО:
- У листопаді 1980 року я вирушив у Афганістан на два роки у північний Кундуз. Редактором був випускник нашого училища (ЛВВПУ) 1975 року культпросвітпрацівник Микола Бурбига. Старший лейтенант, пропагандист полку кадрованої 201-ї дивізії, яка дислокувалась у Душанбе, він був призначений редактором дивізійної газети, коли з'єднання розгорталося до повного штату перед відправкою «за річку». Посади відповідального секретаря та кореспондента-організатора спершу також посіли політпрацівники Стас Гончаренко та Олександр Краузе. Вони були нормальними офіцерами, відповідально підійшли до виконання нових обов'язків. Однак із журналістики, як не крути, а тим більше з поліграфії, знань вони не мали зовсім. Тому й помилки в газеті були просто смішні. Матеріал, наприклад, міг починатись на другій шпальті, а завершення друкували на першій. Тому коли я приїхав представлятися до редактора, він крадькома перехрестився і, як зараз пам'ятаю, жартома чмокнувши мене у чоло, сказав: «Ну, нарешті, хоч одного журналіста прислали».
Початок моєї служби в Афгані був наповнений клопотами з розробкою номерів, макетуванням, випуском газет. А решта редакційної братії заповзято «тікали» у відрядження «на бойові». Бо відчували себе більше не газетярами, а, як говорили у нас, «бойовиками». Я так витримав місяць. Ледь не зі скандалом випросив у редактора дозвіл з'їздити на бойову операцію лише у січні 1981 року. Якраз на старий Новий рік. Чи боявся я їхати? Звичайно! Однак як ти будеш писати про щось, коли не бачив того замполіти, волінням долі «закинуті» до редакції, більше полюбляли постріляти, аніж викласти свої враження від побаченого на папері. Казали, воювати легше, ніж писати. А от мені писати було легко. «Дивізійка» — це ж трамплін для військового журналіста, де ти «набиваєш» руку. Теми були поруч: засідки на душманів, вилазки, перевезення вантажів, робота льотчиків. Стрільба, поранені, не без цього... вбиті. Щоправда, вертолітників наших тоді ще не збивали, бо «Стінгери» душманам стали постачати трохи пізніше. У нас, в Кундузі, у перший радянський вертоліт поцілили у липні 1982 року. Потім з місця падіння привезли лише обгорілі рештки. Та й на землі, під час виїздів «на бойові», ми більш за все остерігалися атак гранатометників. Їдеш у середині броні і подумки благаєш, щоби не отримати у борт кумулятивний заряд. Словом, постійне напруження. Та й після повернення «з бойових» до редакції особливо не розслабишся. Жили і працювали у наметах. Взимку — дикий холод, влітку — спека. Таке відчуття, ніби тебе заживо підсмажують у мікрохвильовці. Першу цегляну, точніше саманну споруду, на плато в Кундузі 13 червня 1981 року, на мій день народження, до речі, звели саме військові журналісти. У цей день ми розпочали будівництво редакційного приміщення. Була у нас і власна свердловина з водою. Без неї було б дуже важко...
Але найбільше, що мене дратувало тоді, зовсім не побутова невлаштованість чи клімат — а неможливість писати про те, що бачиш. Понад 600 тисяч військовослужбовців і 20 тисяч цивільних фахівців пройшли Афганістан. Майже 15 тисяч людей загинуло: у цей список входять ті, хто був убитий в боях, хто помер від отриманих ран, і хто наклав на себе руки або помер від хвороб. «Афганці» — цей неологізм у військово-політичному словнику з'явився лише через декілька років після початку тієї війни. Афганська тема довгий час була «табу». Хлопці почали повертатися звідти у 81-му, і лише у 1985 році спеціальна постанова ЦК КПРС трохи припиняла інформаційну завісу афганської військової кампанії. Та й то готувались публікації з неабиякою часткою пильності. Якщо писали про поранених і вбитих, то брали в лапки, бойові дії називали «тактичними заняттями», а коли писали про нагородження воїнів орденами чи медалями, то відзначали — «за успіхи у бойовій і політичній підготовці» або «у соціалістичному змаганні», а не за героїзм, проявлений у боях. Маячня якась. Коли я у 1983 році після повернення в Союз став редактором дивізійної газети в Яворові, до чергової річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні видавали у газеті ПрикВО «Слава Родины» брошуру із спогадами ветеранів. Туди я відіслав нарис про офіцера-«афганця» старшого лейтенанта Сивакова. Написав, як було насправді, коли розвідбат, в якому служив офіцер, під час маршу зазнав великих втрат. Від душманських куль тоді «полягла» майже вся рота. Тіла винести не було змоги. Але... матеріал був відредагований «як треба», а місце дії перенесено з крутосхилів афганського Гіндукушу в... Карпати.
Однак журналістів, на відміну від газетної публікації, «відредагувати» важче. Ми накопичували ці факти, щоб колись розповісти про все побачене. Я привіз інформацію про бойові дії, облік якої вів черговий у політвідділі. У цьому документі вели достеменний детальний опис усіх бойових зіткнень із моджахедами, фіксували прізвища загиблих та поранених. Згодом частину цієї інформації використав у своїй книзі «Львів — Афган — Львів» Ігор Вікторович Мосейченок. У цій книзі, яка вийшла накладом 3 тисячі примірників, розповідається про усіх львів'ян, які склали голови на афганській землі, про їхні подвиги та небезпечну службу.
Якось нас повезли на екскурсію до афганських товаришів, їхня країна й досі одна з найбідніших у світі. Та нашому подиву не було меж, коли у редакції місцевої повітової газети ми побачили новісіньке стаціонарне обладнання пакистанського і німецького виробництва. Були у них і комп'ютери, про які ми тоді навіть і не чули. Усе це стояло, припадаючи пилом, оскільки у них не було фахівців, щоби запустити усю цю хитру машинерію. Згодом відбулися кілька спроб «оживити» ці агрегати за допомогою наших поліграфістів, але марно. Коли ж афганці завітали до нас із візитом ввічливості, вони були здивовані, що досить пристойну газету ми друкуємо, навіть на їхній погляд, дідівським методом.
Полковник запасу Ігор ГЕВКО:
— Перша лейтенантська відпустка у мене завершилась 24 серпня 1985 року. Вже 26 серпня я був в Афганістані, замінював відлітаючого на медкомісію у Союз після важкої хвороби свого колегу, кореспондента-організатора газети 201-ї мотострілецької дивізії «За честь Родины» Ігоря Склярова. Летів у Афганістан з Туркестанського військового округу, як нежонатий. Шансів відмовитися не було, оскільки решта претендентів на це небезпечне відрядження були одружені. А у вересні мені виповнювався 21 рік. Було лячно, але й цікаво. Про те, що в Афгані можуть вбити чи покалічити, якось не думалось. Між іншим, виживали там здебільшого ті, хто про загибель чи поранення не думав. Такі собі шибайголови, відчайдухи. А от тих, хто ховався, був постійно перестрашений цією думкою, кулі чомусь «знаходили». Така от містика. Наведу приклад. Наш начальник друкарні прапорщик Михайло Б. завжди хрестився і казав, що його от-от вб'ють. Єдиний раз за два роки він поїхав на базу за папером для газети. Машина потрапила під обстріл, і він був поранений осколком міни у голову. Інший випадок вже з особистої біографії. Під час відрядження до 122-го полку 201-ї мотострілецької дивізії в Ташкургані я забув у готелі фотоапарат. Ну готель, звичайно, це дуже гучна назва для збірної фанерно-щитової конструкції. Зійшов з першої «вертушки», на якій мав летіти, домовився, що сяду на другу. Перший «борт» був збитий «духами», а другий долетів без пригод.
...Після прибуття у редакцію прийняв справи і посаду кореспондента-організатора. Оскільки цензори вже не так сильно «різали» наші матеріали, журналістів стали частіше брати на бойові операції. З 1985 року було запроваджено правило обов'язкової присутності представника редакції у зоні безпосереднього зіткнення з ворогом. Можна було на тиждень йти у засідку, полювати разом із розвідниками на якусь душманську банду. За це потім давали цілий тиждень відпочинку. Однак, не маючи друзів чи знайомих у бойових підрозділах, напроситися до когось конкретно у рейд — досить важко. Радянські підрозділи на той час стали згуртованими колективами, де один одному доручав своє життя. А тому увійти до такого конгломерату, спаяного не одним місяцем бойової роботи, не заробивши у них поваги та авторитету не лише як журналіст, а й як обстріляний військовий, було проблематично. Я знав добре командира роти Геннадія Байкова (він нині мешкає у Чернівцях). З його ротою неодноразово ходив «на засідку», я вже не був для них чужинцем. Звідти й моя перша нагорода — медаль. Наголошу, що у редакції, навіть у зоні бойових дій, отримати відзнаку було неможливо. У відділі кадрів чомусь вважали роботу військового кореспондента другорядною. Хоча душманським кулям це не поясниш. Коли вже місяців вісім прослужив, під час одного з відряджень нашу розвідроту оточили з усіх боків «воїни Аллаха». Й з 32 розвідників, які вийшли у рейд, разом зі мною вижили лише 11. Усіх представили до медалі «За відвагу» — нагороди, яку дуже шанують у військовому середовищі. Але на «горі» вирішили, що військкору вистачить і «За бойові заслуги». Мовляв, що він там бачив.
Траплялися й зовсім «дикі» випадки. Один з наших солдатів, з Підмосков'я, як зараз пам'ятаю, свідомо перейшов на бік моджахедів. Три роки він воював проти своїх. Навіть вибився у ватажки банди. Наші контррозвідники та їхні колеги із афганського ХАДу через посередників виходили на нього, намагалися якщо не перевербувати, то змусити здати місце розташування їхнього загону. Навіть батько того солдата прилітав, їм влаштували зустріч на нейтральній території. На усі батькові слова цей хлопець відповів, що він відкрив у Франції рахунок на ім'я сестри. Рідні будуть забезпечені на усе життя, бо встиг отримати чимало винагород за голови наших солдатів та офіцерів. А він не повернеться, бо пов'язаний кров'ю: спочатку його змушували вбивати наших полонених, потім став робити це самотужки, аби не втратити «авторитету» серед душманів. Батько солдата-зрадника після цієї розмови посивів за одну ніч. Проте продовжити неправедну війну проти співвітчизників зрадникові не судилося. Три місяці потому «духи» без вагань обміняли його на когось зі своїх єдинокровних ватажків, який потрапив у радянський полон. У якості «бонусу» душмани додали фотографії, де було зазнято усі криваві діяння перебіжчика. Конкретизую: за тогочасними радянськими законами, таких дезертирів, якщо їхня участь в убивстві наших військовослужбовців не була доведена, карали лише ув'язненням на строк 8 років. Ну а «духи» таким чином віддячили невдалому «братові по зброї», щоби він отримав покарання сповна — вищу міру соціального захисту, тобто розстріл.
...Побувала у нас якось «в гостях» французька журналістка. Її під час чергового рейду полонили наші розвідники. Душманський загін, із яким вона пересувалась, наші бійці вдало пошарпали. Нотатки, фото- та відеоматеріали, що виявили при ній, були замовлені європейськими інформагентствами. Про це свідчили занадто одноманітно спрямовані сюжети: доблесні «воїни Аллаха» обстрілюють палаючу колону радянської техніки, вбиті та полонені наші солдати. Тобто стовідсоткова «заготовка» для антирадянського пропагандистського матеріалу. Довелося нам її побачити й на власні очі. Наш знайомий начальник гауптвахти полтавчанин прапорщик на прізвище Українець клявся, що встиг навчити її усім статутним (та не дуже) командам, які належить знати заарештованому. Досвід із полоненими «духами» у нього був, а тим горянинам постійно нагадували, хто у хаті господар. Після того як симпатична, до слова, француженка за його командою виструнчувалась або кидалась віджиматися від підлоги, ми недвозначно натякнули йому про те, що саме вона напише у своїй газеті після повернення додому. Начальник гауптвахти замислився. Він, щира душа, вважав, що її як шпигунку неодмінно розстріляють. Зрештою французька піддана була передана їхньому консулу...
Газети, як каже одна відома приказка, це секундні стрілки історії. Її афганський «хронометраж» залишився позаду. Але це не означає, що його треба забувати! Тому ми усе це пам'ятаємо.. Зокрема завдячуючи військовим журналістам.
Зі святом, колеги!..