|
|
|
№ 5 (341), 2007 рік, березень |
|
|
| | З Міжнародним жіночим днем!
Милі жінки! З великою пошаною та повагою від імені Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) вітаю Вас з чудовим весняним святом - 8 березня!
Ваша доброта, чуйність, сердечність, лагідність, чарівність не можуть зрівнятися ні з чим на Землі. Ми завжди пишаємося Вами. Ви - наша міцна опора і надійний тил. Вала любов завжди допомагає нам подолати всі труднощі й перешкоди як минулих років, так і сьогодення. Ви з нами в усіх життєвих лихоліттях, у буднях і святах, турботах і радощах.
Бажаємо Вам, дорогі жінки, особистого щастя, міцного здоров'я, сімейної злагоди і благополуччя, миру і спокою, гарного настрою і весняних квітів, здійснення Ваших мрій і бажань!
Зі святом!
З глибокою повагою -
С. ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова Української Спілки ветеранів Афганістану
(воїнів-інтернаціоналістів), народний депутат України. | | | |
Материнская доля
К автобусной остановке стекались люди.
- Скажите, пожалуйста, как проехать в воинскую часть? - спросила подошедшая немолодая женщина.
Оказалось, нам по пути. Я подхватил ее тяжелую сумку. В автобусе она с интересом всматривалась в городские квартирі. Ехать пришлось долго. Дорога располагала к разговору.
- К сыну? - спросил я.
- Да! Служит уже полгода. Пригласил на день части, вот гостинцев везу.
- Зачем так много?
- Так не один он, поди, в армии служит. Много их там, соколиков, с каждым поделиться надо, - ответила женщина.
Автобус остановился. До части нам предстояло еще немного пройти. По дороге мы продолжили свою незамысловатую беседу, говорили о жизни солдатских матерей, о сыновней службе. Разговор давался легко. А меня все же несколько смущал возраст женщины. Он был довольно-таки почтенный для мамы солдата-первогодка. И я посмел спросить:
- Это ваш самый младший?
- Он у меня единственный. Сиротинушка моя родимая...
...Шла война. Группа отступающих солдат нашла Алексея в лесу на второй день после боя. Тяжелое ранение в бедро, простреленная рука лишили его способности передвигаться.
Положение было очень тяжелое, и Алексея оставили в ближайшем селе с надеждой, что скоро вернутся и тогда заберут с собой.
Заботу о раненом взяла на себя дочь хозяйки. Мария Ивановна, тогда Машенька, кормила, поила, ночами сидела у его изголовья. Уж думала, на ноги станет. Да другая напасть - раны гноиться начали. Пора-то была какая - осень шагала, для ран - хуже нет. Положение вновь осложнилось. И Мария по совету матери то сделает отвар из лечебных трав, коры деревьев - даст выпить, то сама что-нибудь придумает. Смекалистой девушкой была, заботливой.
Однажды пошла в лес, чтобы собрать ягод. Полно набрала в лукошко, подходит в хате, а там... Пока ее не было, в село пришли фашисты. Успели похозяйничать и в материнском доме Переворошили все.
Выждала, пока фашисты. убрались восвояси, бросилась к матери:
- Где Алексей?
- Успел уйти, - еле проговорила мать.
А потом нашли фотографию, на обратной стороне - слова: "Вернусь Победой! Леша!"
После освобождения села Мария сама пошла на фронт. Воевала. Надеялась, что Алексея встретит. Не пришлось. С большим трудом удалось узнать, что пропал он без вести под Курском. Но и после войны не теряла надежды, все еще верила, что вернется близкий ей, родной Алексей. Да, видно не судьба. Так и жила одна в селе, затем подалась в город. Уже в немолодые годы встретилась с бедой одной семьи и не смогла отказать - взяла оставшегося без родителей ребенка. И он не останется сиротой, да и ей опора в жизни будет.
Жили вместе душа в душу. Делили поровну все радости и печали. Рос мальчик крепким, умненьким. Не успела оглянуться, как и повзрослел... Не позволял ей перетруждаться, берег ее на удивление всем. Никто бы и не подумал, что это не ее родной сын. Как она гордилась им...
- Боюсь, что потеряю его, родненького. Он ведь собрался в военное училище поступать. Я уже стара, не поспеть за ним.
У КПП части женщина на прощание взглянула на меня добрыми глазами цвета безоблачного неба. И сколько нежности в тех глазах! Невольно вспомнилась моя мама. Они, мамы, так похожи. На их долю выпадает самое тяжелое - провожать сыновей на военную службу и ждать их возвращения. Ах, милые, любимые наши, единственные, как вы были на дороги, на той, афганской земле.
...Боевая машина пехоты, шедшая впереди, вдруг окуталась клубами дыма. Сработал управляемый фугас. Ребят, пусть простят меня "афганцы", как мячи, разбросало в стороны. Мы поспешили им на помощь. Осторожно, чтобы не причинить лишнюю боль, уложили товарищей на плащ-палатки, с трудом втащили в бронетранспортеры и разместили на сиденьях. Вскоре прямо на дорогу приземлился вызванный вертолет. Пришлось опять потревожить ребят, причинив боль. Но теперь можно было надеяться - парни выживут.
Одного из раненых знал лично, вместе в одном из боев были. Храбрый парень. Фамилия - Петренко. Вот только как зовут - не помню.
...Самолет взял курс на Львов. Я летел в госпиталь после войны. Почувствовал на себе чей-то взгляд. Посмотрел. Одна из женщин поднялась, подошла и попросила моего соседа поменяться местами.
- Форма у вас такая, как у моего сына была, десантная. В Афганистане служил. В последней весточке оттуда написали мне, что пропал он без вести. У вас, я вижу, рука на перевязи. Вы - оттуда? Может быть, встречали? Высокий такой, курносый. Фамилия - Петренко.
И было в ее глазах столько боли, что хватило бы на всех солдатских матерей.
Что я мог ей ответить? Тот ли это Петренко? И тревожить ли неутихающую боль? Слишком дорогая потеря - сын.
А мать все спрашивает:
- Сынок, а сынок, может, вспомнишь?
Нелегко мне было в Афганистане, но здесь, в самолете, рядом с это женщиной, стало совсем невмоготу. Как разделить ее горе, чем облегчить ее страдания?
Скольким женщинам стало легче на душе после того, как наши войска были выведены из Афганистана. Но и сейчас многим матерям непросто, когда слышат слова "бой", "фронт", "война". Пусть бы всегда это были только слова. Каждая мать искренне желает, чтобы ее сын верой и правдой служил Родине, защищал ее. Но ни одна мать не хочет, чтобы возникла такая потребность - идти на войну.
Александр ТЕКЕРЕВ.
| | | |
Мужні й прекрасні
Після Другої світової війни вихідцями з України довелося виконувати військовий та інтернаціональний обов'язок більш як у двадцяти країнах світу.
Нарівні з чоловіками у військових конфліктах на території інших держав брали участь і наші мужні й прекрасні жінки, на тендітні плечі яких випав весь тягар кривавої війни. Вони завжди були і залишаються поруч з чоловіками, приходили і приходять їм на допомогу. Своєю турботою вони послаблювали жорстокість війни, а самою своєю присутністю зменшували невимовну тугу за далекою рідною домівкою, за рідними і близькими.
А вдома, на Батьківщині, матері, дружини і наречені, діти чекали своїх дорогих синів, коханих чоловіків, довгожданих батьків. На превеликий жаль, дочекалися не всіх.
Про долі наших бойових побратимів-жінок, матерів воїнів-інтернаціоналістів - наша сьогоднішня розповідь.
| | | | Вшановуємо Вас, наші любі жінки!
Багатодітна і багатотурботнаМелодійно б'ють дзвони церкви Воскресіння Христового, скликаючи на службу. Здається, ніби яснішають бронзові обличчя "афганців", які втомлено завмерли в пам'ятнику біля храму. Злітаються голуби на мозаїчну плитку, на гранітні плити з іменами, ніби душі загиблих українських хлопців. За них моляться тут, у храмі "афганців". Їм - слава і честь, їм - пам'ять людська і царство небесне. А матерям, батькам їхнім, вдовам, дочкам, синам - здоров'я, смирення, терпіння...
Цей храм-пам'ятник - втілення ідеї передусім однієї сильної жінки. Вона змогла все це зробити по-людськи і високодуховно. У тому пам'ятникові, що символізує вселенський біль, частка і її горя, горя Алли Василівни Шипової.
Було в цієї жінки два синочки-соколочки, як два крила. два дужих крила материнського щастя. Та одне крило відірвала їй душманська міна. І серпневе небо упало на землю від страшної звістки, осліпло сонце, завмерли квіти. На рясно всіяному зірками небі, на траурно-чорному небі для неї горіли лише дві зірочки її синочка-лейтенанта В'ячеслава Шипова. Славика...
Підіймалася, опираючись на єдине крило меншенького Костика. Честь для цієї сім'ї - поняття конкретне: згодом і менший одягнув офіцерський мундир. А мати, колишній економіст, стала громадською діячкою. Горе визначило її подальший життєвий шлях. І не лише її горе.
Алла Василівна Шипова - одна з тисяч матерів, які втратили своє дитя на дорогах афганської війни. Вона не лише мужньо витримала удар долі, а й прийняла до серця горе багатьох, хто втратив у тій війні чоловіка, батька, сина. Вона не носилася зі своїм горем, як із прапором, не спекулювала ним. Зв'язавши свій біль у міцний вузол, розв'язувала тільки на самоті. І інших вчила достойно переносити горе. Отак і стала наче багатодітною матір'ю дітей, тих солдатиків і молодих офіцерів, які наклали головою на спекотній чужій землі в жорстокій, безглуздій війні, коли очолила Київську раду сімей воїнів, загиблих в Афганістані. А починалося все у 1984-1985 роках.
Нелегко працювати в такій організації, вирішувати побутові, соціальні проблеми сімей, де залишилися соціально незахищені громадяни, діти-напівсироти, а то й сироти.
- У 1991 році відбулася наша перша республіканська конференція, на якій ми вирішили, що пам'ятник - добре, та ще ліпше було б, якби була і церква, - розповідає Алла Василівна. - Після конференції і взялися до справи. Батько полеглого воїна Михайло Григорович Шахмат збирав списки, обдзвонював усі військкомати. Ми всі, згуртовані загальним горем, зустрічалися у дворі Володимирського собору, обговорювали наші проблеми. Отець Василій - перший, хто розпочав в Україні служити спеціальні панахиди по невинно убитих в Афганістані. Ми зібрали 180 тисяч карбованців, мріючи про церкву та пам'ятник. Усі ці гроші, які так важко накопичувалися, пропали враз, як і багато заощаджень наших громадян... Але ми не зневірилися. Його Святість Філарет порадив не будувати храм (дорого і довго), а шукати закритий храм для нашої мети. І ми знайшли його. Кажуть, що триста років тому на цьому місті був зведений храм пам'яті загиблих козаків. Так нам Бог дав, подумали ми тоді з журналісткою Оленою Фещенко, яка мені допомагала в організаційній роботі.
Алла Василівна розповіла про те, що й пам'ятник без всякого на те дозволу був поставлений вночі навпроти храму. Холодним листопадовим ранком перед чиновниками, запрошеними на відкриття храму, зняли полотнище, під яким стояли бронзові хлопці.
Увічнення пам'яті загиблих, опікування їхніми літніми батьками, допомога стали справою життя Алли Шипової. Тільки той, хто не переніс материнського горя, може стверджувати, що біль втрати дитини з роками притуплюється чи вгамовується. Ні! Ця воронка в серці буде відкритою до останнього подиху матері. Її хворе серце бере на себе подвійну ношу, а її душа хоче втішати, підтримувати, направляти. Ноги вже не швидкі, та бігають по бюрократичних коридорах, по розгорнутому будівельному майданчикові, де далі йде робота з благоустрою храму.
У розумінні роботи з людьми спочатку було важкувато, але згодом організація розрослася і вже є філіали в кожному районі Києва. Алла Василівна говорить:
- Хочу відзначити дівчат-колег Людмилу Чернову з Деснянського району, Ніну Литвинову з Оболоні, Катерину Дем'янову з Дарниці. Я всім вдячна за хорошу роботу.
Що цікаво, Алла Василівна пам'ятає "афганців" за прізвищами. На жаль, вже немає деяких сімей зовсім - померли батьки загиблих. Але їхні могили у належному стані. Тісна дружба з ветеранами, допомога Сергія Васильовича Червонописького дає свої плоди. Кому - медична допомога, кому - лікування у госпіталі "Лісова поляна", і все це теж її турботи.
Алла Василівна щоразу наголошує: "наші діти", "наші онуки", "наші справи", "наші збори". Вона вже невіддільна від своїх підопічних, свої колег, а вони - від неї. І хоч час від часу забирає її "швидка", вона живе ще й турботами чоловіка, сина, невісток, онуків. Двадцятишестирічна Ілонка - талановитий інженер-програміст - найстарша онучка Алли Василівни - донька В'ячеслава.
Гостинна господарка чаклує на кухні. З Чернігова привезла рецепт супу на томатному соку з цибулею. Дивовижно смачно! Квіти, затишок, спокій панують у квартирі. Господарка дому гортає альбом з фотографіями, згадує дороги офіцерської дружини, далеке й гостинне чукотське місто Анадир, де Славик ходив до школи. Ось він усміхнений і ясноокий першокласник. Любив її син і Київ, радів ошатним новобудовам. Алла Василівна згадує:
- Як від'їздив в Афганістан (до речі, сам туди попросився) заспокоював мене, показував у це вікно: "Мамо, як отой готель "Братислава" добудується, я повернувся". Готель добудували, і Славу привезли...
Справжнє багатство від сина було в Алли Василівни - його живий почерк на листах. Років шість тому одна журналістка взяла їх, та й не повернула... Соромно за таких колег.
- Що зробиш. Хай Бог прощає. І я всім намагаюся прощати, - посміхається Алла Василівна. - І мене Бог прощає часом усі нарікання, сльози... Але й дарує Господь радість: про чоловіка турбуюся, сином тішуся, внуками своїми, нашою великою українською "афганською" сім'єю. Багатодітна я, багатотурботна... Намагаюся бути ще й багаторадісною.
Тож хай вам родить радість, здоров'я, добро людське, Алло Василівно. Рясно-рясно...
Аліна ТРЕТЯК. | | | | "Є така думка..."По закінченні школи у селі Горбовому найліпша подруга подалася складати вступні іспити до Житомирського фармтехнікуму. Саша і собі за нею. Але подрузі не пощастило, а Олександра Гусаківська склала іспити успішно. Перші кроки на професійній ниві дівчина робила у Луганській області, яку обрала місцем роботи за призначенням. Набравшись певного досвіду, влаштувалася у столиці. Працювала фармацевтом в аптеці Київського військового госпіталю.
Про вступ радянських військ до Афганістану дізналася з "чужих голосів". А вже наступного ранку в госпіталі терміново зібрали колектив і поставили до відома, що на їхній базі формується поліклініка, яка обслуговуватиме обмежений контингент радянських військ в Афганістані і треба виділити людину, котра має туди поїхати, щоб налагодити і забезпечити роботу аптеки. А по паузі додали: "Є думка запропонувати кандидатуру товариша Гусаківської Олександри Василівни".
Бажання підтримати цю думку в ошелешеній такою перспективою товаришки Гусаківської не було, але що має бути - станеться, більше разу не вмреш. Отже, дала згоду.
Увечері відбувся такий діалог з хлопцем, небайдужим до неї та її долі:
- Чому саме ти? - допитувався. - Хіба крім тебе нікого немає?
- В однієї - діти, інша - вагітна, третя - заміж виходить.
- Давай і ми завтра розпишемося, - запропонував.
- Пізно, Документи всі готові. Ось-ось виїжджаємо.
Вони побралися за два роки і два місяці, коли Олександра повернулася з афганської війни з медаллю "За бойові заслуги".
...Їхали до Ташкента поїздом, а далі вже довгою-предовгою колоною до Кабула. Везли з собою все своє - медобладнання, ліки, ліжка, ковдри, дрова, вугілля і багато чого іншого.
- Вже першого дня, коли тільки-но перетнули кордон, - згадує Олександра Василівна, - над нами засвистіли кулі. Перший обстріл, перші жертви. І перших поранених привезли раніше, ніж ми розгорнули польову медичну службу. Це згодом з'явилися модулі, більш-менш пристосовані до життя і праці. А понад рік гарнізонна поліклініка містилася в наметах з буржуйкою. Там і мешкали. Дівчатам видали громіздкі стьобані куфайки і гумові чоботи 44-46-го розміру. Можна сказати, цей одяг став чимось на зразок уніформи беззбройних дівчат - вільнонайманих, у яких було своє бойове завдання.
Страшна антисанітарія, несприятливий клімат, нещадно яскраве сонце, неякісна питна вода, а нерідко її брак, різні незнані на наших широтах інфекції били по людях, як кулі та міни.
Від безлічі дерматологічних, кишково-шлункових хвороб та гострого запалення очей рідшали лави бійців, знижувалася боєздатність частин. В арсеналі зброї, націленої на цього ворога, і профілактиці небезпечних захворювань не останнє місце займали ліки, що їх готувала, доставляла, зберігала і видавала досвідчений фармацевт О. В. Гусаківська.
Це вона мала обладнати всім необхідним у двох з'єднаних між собою наметах аптеку і склад ліків та забезпечити їх роботу на належному рівні з дотриманням відповідних медичних правил і норм. В умовах війни та інших афганських реалій. Чого був вартий один тільки "афганець" Скажений вітер, що здіймав страшенну куряву, несучи велику кількість пилу, який ліз у рот, ніс, очі, вуха, в'їдався в одяг, проникав у кожну щілинку в наметі й вкривав рудою порохнявою геть усе, що тільки-но було вимите і вичищене. І так без кінця.
Жінок у контингенті радянських військ в Афганістані було набагато менше, ніж чоловіків. Якою була, так би мовити, формула взаємин між жінками і чоловіками? Як ставилася сильна стать до слабкої?
- Формула загальновідома: чоловік ставиться до жінки так, як вона того хоче і дозволяє. Це аксіома, - говорить Олександра Василівна. - Як на мене, у сьогоденні наші жінки зазнають більше відвертих домагань, ніж їх було там і тоді. Коли війна спонукає до жорстокості, спричиняє агресивність і злість, коли вбивати собі подібних стає обов'язком і правилом, присутність жінок послаблює дію цих чинників, що калічать і розлючують чоловічу душу. Їхнє серце проймається співчуттям і вдячністю до своїх співвітчизниць, які, беручи участь у війні, щодня ризикують своїм життям, так багато роблять, аби хоч трішки олюднити і полегшити ратне життя чоловіків, вирвати поранених і хворих з пазурів смерті.
Зробити такий висновок Саші не бракувало підстав. В усіх подробицях пам'ятає той день, коли її відрядили літаком по ліки. Шаленів "афганець". Попри всі побоювання, літак все ж піднявся у повітря. Начебто без пригод перетнули вкрай небезпечну територію, але приземлитися в Кундузі не вдалося. Взявши єдиний можливий за тих умов курс на Мазарі-Шаріф. У літаку - самі чоловіки, загін розвідників. І тільки одна жінка - Саша Гусаківська, яка розуміла, що летить зовсім не туди, куди їй треба.
Зрештою приземлилися. Час обідній. У кожного з хлопців - пайок. У неї - жодних запасів. Поїздка ж не обіцяла бути довгою. Перше, що зробили ці незнайомі хлопці, це найпоживніше і найсмачніше зі своїх пайків віддали Саші. Викликали вертоліт і забрали дівчину у свою частину. Там її знову нагодували, встановили зв'язок з її начальством і залишили на ночівлю, надавши окремий намет. І що розхвилювало до сліз: на варті біля входу до нього поставили охорону.
Жіноча пам'ять добра, вона зберігає передусім усе те, що гріє душу.
У Саші в очах - цвіт льону, бо ж полісянка. У дитинстві, мов Мавку, її колисала зелена стихія. Не дивно, що дівчину так вабив єдиний зелений клаптик на території частини. Там росли берізки, що незрозуміло як на злих вітрах укоренилися на камені. У вільну хвилину вона бігла туди, щоб притулитися до цього дива, обійняти деревце. Тоді сказала собі: повернуся додому, і з рідної землі - нікуди. А через три роки добровільно поїхала ще далі. У складі окремого медичного загону, що потребував спеціалістів її профілю, надавати допомогу африканській країні Ефіопії, яку спіткала тоді страшенна посуха. В обох закордонних країнах, де Олександрі Василівні довелося працювати, військові медики з України надавали допомогу всім, хто звертався до них, а передусім жінкам і дітям. Робили це цілком безкорисливо і безкоштовно.
Та коли важко захворіла мама Олександри, вона не могла і сподіватися, що хтось так само лікуватиме і рятуватиме її неньку на рідній Батьківщині. Були потрібні великі гроші, щоб перемогти хворобу і повернути найріднішу до життя. І розраховувати вона могла тільки на себе. Почала працювати на двох роботах - з ранку до пізнього вечора. Це вона робить і нині, коли мама, на щастя, вже на ногах. Отже, відмовляє собі у повноцінному відпочинку і багатьох радощах життя. Однією з радостей, що стала для неї та її афганських подруг справжньою цінністю, є дружба з членами Комісії жінок-фронтовичок Київської організації ветеранів війни - фронтовиків.
- І справді, не старіють душею ветерани Великої Вітчизняної, попри роки, хвороби і втрати. Можна тільки позаздрити їхній енергії, бажанню активного життя, любові до нього в усіх його виявах, - із захопленням мовить Олександра Василівна. - Ми їх дуже любимо і глибоко поважаємо. Ми потрібні одне одному. Хоч зустрілися з війною віч-на-віч у різні часи і належимо до різних поколінь, але знаємо і відчуваємо щось таке, що іншим, хто не пройшов крізь її нищівний вир, не відоме. Це зріднило нас назавжди.
Галина АРХИПЕНКО.
| | | | Напис на стеліЖиття кожного з нас, як зауважив великий письменник, - принаймні - сюжет для невеликого оповідання. Доля ж моєї героїні виявилася нелегкою.
Марія Миколаївна Самсонова міцно затискає в одній руці хусточку, змахнувши сльозу, а іншою гортає сторінки фотоальбому. Листи й фотографії відтворюють у її пам'яті ті далекі літа, і вона то засміється, то сумно перегорне сторінку.
- Ось тут я ще зовсім юна, - всміхається Марія Миколаївна. - Тут весь наш рід.
Таким весняним, сонячним, залишилося в її пам'яті село Моспаново, що на Харківщині. Здавалося, кращого місця немає на землі. Та раптом - війна. Батько дійшов до Сталінграда. Важке поранення. Згодом батька комісували, і він повернувся додому. Марійці запам'ятався день визволення села - 5 лютого. Надворі холод, мороз, а на душі - свято.
У тому ж 1943-му, закінчивши сім класів, Марія почала трудову діяльність - працювала у сільраді секретарем. Потім закінчила курси рахівників і була призначена у сусіднє село Коробочкіно головним рахівником.
Якось, коли поверталася з роботи, зустріла молодого військового. Відслуживши три роки в Китаї, він приїхав погостювати до родичів.
"Борис", - простяг руку назустріч дівчині. Отак, узявшись за руки, і пішли вони спільним життєвим шляхом. Чоловік вступив до Харківського політехнічного інституту. А вона кругом при ньому: готувала, прала, допомагала писати конспекти. Коли вже був на останньому курсі, народилася Тетянка. Онуку на виховання взяла бабуся, а молода родина поїхала за призначенням у Куйбишев. Там їм надали однокімнатну квартиру. Марія пригадує першу покупку - матрац! Поклали його на підлогу, і, здається, більшого щастя й не треба було.
За два роки на світ з'явився Дмитро. З такої нагоди приїхала бабуся зі старшенькою. Коли дітки підросли, Марія пішла працювати в дитячий садок, щоб діти були під наглядом. Чоловік після робочого дня тішився малечею: привчав до занять спортом, водив на плавання. Узимку ставали на лижі, а влітку брали човна і мандрували Волгою. Всі канікули діти проводили в спортивних таборах.
Марія Миколаївна перегортає наступну сторінку альбому. Швидко виросли й стали на ноги діти. Тетяна закінчила Куйбишевський авіаційний інститут й за розподілом поїхала в Україну, до Миколаєва. Дмитро 1977 року пішов служити в десантні війська. Він так мріяв потрапити саме туди! Після служби в армії повернувся до Куйбишева на завод, де після школи починав свою трудову діяльність. Та все частіше згадував армійську службу. У 23 роки подався в прапорщики. Повітряно-десантні війська перемогли. І в листопаді 1984-го надіслав матері звісточку: його тимчасово посилають - не довго думаючи написав - у Монголію. Хлопець був небагатослівним. Частіше писав про погоду: мовляв, пісок очі засипає, розповім більше іншим разом. Батьки свято вірили, що син служить у Монголії.
А тим часом вони вишукували різні можливості, щоб повернутися в рідну Україну. 1982 року Борисові вдалося прописатися у Києві. Марія ж змогла обміняти квартиру в Куйбишеві на однокімнатну в Одесі. Син встиг написати туди ще кілька листів.
Марія багато часу проводила в Києві. Дальші дні не дарували їй спокою: чоловіка прооперували, часто хворіла свекруха.
Хто знає, що думала Марія Миколаївна в ту чергову поїздку до Одеси. Та, напевно, материнське серце щось передчувало. Коли стала на порозі квартири, здивувалася, що двері відчинені навстіж. У кімнаті сиділи люди у військовій формі. Думала, що мариться. Лиш мовила: "Щось сталося? Невже з Дмитриком?" Німа тиша приголомшувала. Посеред кімнати - велика цинкова домовина, доставлена "Чорним тюльпаном". Чоловік який розвозив загиблих, скупо й сухо повідомив, що Дмитро загинув під час виконання особливо важливого завдання. Він був командиром групи. Виїхали в розвідку. Група потрапила в засаду душманів. Які ще можуть бути коментарі? Дмитра, пораненого, відвезли в госпіталь до Кабула. Там від поранень він і помер.
Як тільки витримало материне серце? Хлопчик, її син... Не може бути! Він був таким сильним і спритним. Котяться сльози. Хочеться аби вона скоріше перегорнула цю сторінку альбому, де замість фотографії повідомлення про смерть: "Самсонов Дмитро Борисович, прапорщик. Чесно й до кінця виконував військовий обов'язок". І підпис - командир військової частини Пільников. Польова пошта 44633.
Згорьована мати так і не довідається, про що в останні хвилини життя просив її син, якої допомоги потребував, якими думками линув до неї. Якби вона знала, якби могла... Скільки вже пережила ця посивіла мати? Її руки тремтять від хвилювання. Вона відкладає вбік орден Червоної Зірки. Ось ще одна фотографія. Це вже на кладовищі в Одесі. На стелі напис: "Загинув у бою, виконуючи інтернаціональний обов'язок у ДРА". Це тільки батьки знають, чого вартувало вміщення на могилі цих слів. Бо, бачте, не дозволено було тоді писати правду. Ніхто й нічого не мав знати про жертви в Афганістані.
Сьогодні для матері дорогий кожний спогад, кожна дрібничка. Коли настає 8 Березня, вона пригадує, які чудові листівки сам вигадував і малював Дмитро.
Кілька років тому Марії Миколаївні Самсоновій Українська Спілка ветеранів Афганістану вручила медаль та посвідчення "За громадянську мужність", а нещодавно Київська міська Спілка ветеранів Афганістану нагородила пам'ятним знаком "За віру та мужність". На чільному місці - Подяка від міського голови за виховання чудового сина. Та чи замінить усе це матері найдорожче?
Марія Миколаївна показує ще одну фотографію. Рік 1951-й. На знімку вона така молода й гарна. Поруч - Борис. Відтоді з чоловіком душа в душу прожили 51 рік. На жаль, минуло вже три роки, як він відійшов у інші світи. Та немає коли розслаблятися. Відвідують її онуки Роман і Валентина, доньчині діти. Обоє - студенти. Вони - її втіха.
Час від часу приїздить вона до пам'ятника воїнам-"афганцям", що на Печерську. Саме тут відчуває, що не одна вона така мати, яка втратила сина. Тут кладе квіти, бо вже важко їй доїхати до Одеси.
Марія Миколаївна з особливим почуттям говорить про Спілку ветеранів Афганістану, що в її Солом'янському районі.
- Там така чудова жінка очолює Спілку, - тремтить від хвилювання голос Марії Миколаївни. - Марія Яківна Юрченко сама пройшла Афганістан. Тримається гідно, дбає про родини, які втратили рідних на тій війні, про тих, хто пройшов тими шляхами. Частенько проводить всілякі заходи до свят, дня виведення військ з Афганістану. Мене особисто тішать концерти, які влаштовують діти. Там справді можна послухати про чуже горе та й свій біль втамувати, бо треба жити далі.
Марія Самсонова гортає сторінки книги "Афганське досьє", роздивляється уважно кожний фотознімок: а раптом десь побачить сина. Вчитується в рядки документальних спогадів: якби знати, якими дорогами пройшов її хлопчик...
Людмила ЧЕЧЕЛЬ.
| | | | Сімнадцять років її шукала нагорода20 червня минулого року стало особливим у житті старшого прапорщика військової частини № 3336, що у селищі Гвардійському, Світлани Рудольфівни Беліменко. Цього дня їй урочисто був вручений орден Червоної Зірки.
З того часу, як Президія Верховної Ради СРСР видала наказ про нагородження тоді ще зовсім юної Світлани, минуло 17 років. І невідомо скільки ще блукав би орден, якби співробітник відділу кадрів військової частини, де вона служить, Олексій Спаленко не наважився направити запит в адміністрацію Президента Росії.
Коли Світлана Рудольфівна тримала в руках орден, згадався їй 1989 рік, коли, залишаючи афганську землю, командир батальйону Олександр Неділько у літаку повідомив їй, що вона представлена до урядової нагороди: "Одне врятоване життя на війні - це вже подвиг, а ти творила його щодня", - так пояснив здивованій дівчині командир.
І досі Світлана не може зрозуміти, що керувало нею тоді, що стало поштовхом для прийняття такого серйозного рішення - відправитися в Афганістан.
Молода красива дівчина тільки-но закінчила Омське медичне училище. Їй саме мріяти про кохання, світле майбутнє. Мріялось, та від долі, як кажуть, не втечеш. У травні 1987 року вона прибула на службу в артилерійський полк у сел. Гвардійське.
Якось прийшла Світлана до командира з двома заявами: одна - з проханням направити її у Чорнобиль, інша - в Афганістан. З першою командир розправився швидко - порвав на шматки, а от над другою - замислився.
Вже через місяць її відправили у відпустку, а наприкінці квітня 1988 року поїхала до Ташкенту, звідки літаком мала летіти до Афганістану. Перед цим у дівчини поцікавилися, навіщо вона туди їде.
- У цілому я була задоволена життям, - згадує Світлана Рудольфівна. - Непогана заробітна плата, необтяжена сімейними клопотами. Тоді вперше в житті я не знала, що відповісти. Чесно кажучи, навіть думки не мала про інтернаціональний обов'язок. Просто хотілося випробувати себе.
Військовий літак приземлився у Кабулі. Пекучий сухий вітер безжально дмухнув у обличчя. "Господи, навіщо я сюди приїхала?", - перше, про що подумала вона.
Баграм, Чарикар, Джабаль стали для Світлани за десять місяців перебування в Афганістані майже рідними.
- Мені випало нести служби у медичній роті мотострілецького полку у Джабалі. Працювала у госпіталі практично цілодобово. Окрім того, що доводилося рятувати поранених солдатиків, лікували цивільне населення від тифу, грипу, стрептодермії, хвороби Боткіна.
Згодом дівчину перекинули у танковий батальйон на заставу в Чарикар.
- На той час радянські війська вже виходили з Афганістану, а тому наші хлопці прикривали танки і БТРи, які пересувалися по дорозі. Вставали тоді о 4-й ранку. Щоб уникнути обстрілу наших колон, об'їжджали застави. Їздити самостійно, без супроводу танка чи БТРа було категорично заборонено. Навкруги "зеленка", будь-якої миті можна було потрапити у засаду. Мені необхідно було поїхати у Джабаль. Я була просто переконана в тому, що з нами нічого не трапиться, а тому вмовила одного з офіцерів та його водія не брати супровід, а швиденько з'їздити туди й назад. На нашій медичній машині ГАЗ-66, її ще називали "таблетка", ми проїхали майже половину шляху, як раптом лобове скло пробила куля - у нас поцілив снайпер. Водій швидко зорієнтувався і збільшив швидкість. Відчула страх лише тоді, коли відшукали кулю, яка залишилась... у кермі автомобіля.
Сама ж Світлана не раз сідала за кермо величезного КамАЗа, за що частенько отримувала попередження від командира. Зараз усе це згадує з усмішкою, тоді ж кожен з них будь-якої миті міг стати мішенню для душманської кулі. Вольовий характер С. Беліменко не залишився непоміченим. Невдовзі вона була нагороджена медаллю "За бойові заслуги".
- Ми готувалися до повернення на Батьківщину. 11 лютого мали відлітати. А 4 лютого вночі під час сну куля поранила нашого водія. Зима, ніч, сльота. Аби врятувати його життя, слід було негайно їхати у госпіталь Джабаля. Нам дали танк, яким керував молоденький, зовсім недосвідчений водій. Всередині розмістився супроводжуючий екіпаж. Я ж з пораненим сиділа зверху танка. Кожну погрішність на шляху я відчувала на собі. Щоразу поранений просто сповзав униз. Я його ловила, знову підтягувала, щосили намагалася утримати. Та зрештою ми дісталися госпіталю. І вже далі справа була за хірургом. Солдат, дякувати Богові, залишився живим. Буквально через три дні знову трапився нещасний випадок, і знову мені довелося відправляти пораненого у госпіталь. Найстрашнішим було бачити, як людина непритомніє від болю, коли змінюється колір її обличчя. Не дай, Боже, нікому бачити цей жах!
Важко згадувати Світлані Рудольфівні молодого солдатика, якого вона спішила рятувати, але ніхто нічим йому вже не міг допомогти. Куля потрапила прямо в серце, залишивши на тілі малесеньку дірочку і крапельку крові. Болючі то спогади, щемливі, безжально спливають у пам'яті все частіше.
Коли С. Беліменко повернулася 1989 року в сел. Гвардійське, її військову частину розформували і вона поїхала служити на Далекий Схід, де до 2002 року працювала фельдшером у розвідувальній роті спеціального призначення. З особливою теплотою згадує вона той час:
- Найстрашнішим у житті для мене була не війна, а стрибки з парашутом. Дуже боялася приземлятися. Та й стрибнути було нелегко. Але добре знала, якщо не стрибну я, то й інші вже також не зможуть цього зробити, доведеться повертатися назад. Тож діватися було нікуди.
Зараз Світлана Рудольфівна знову несе служби у Гвардійському. Виховує сина. Працює начальником складу військової частини. Свято береже пам'ять про загиблих земляків, оскільки є заступником голови місцевої організації "Афганець". Як і раніше - енергійна, щира, відкрита. Здається, що й сьогодні вона готова рятувати поранених, творити подвиги, не піддаючись ані страху, ані болю, ані сумнівам.
"В якій би частині не проходила службу Світлана Беліменко, скрізь вона зарекомендувала себе як чесна, роботяща, справедлива людина, яка завжди готова прийти на допомогу і ніколи не буде байдужою до чужого горя, - пишуть її командири підполковник В. Лагутін і майор О. Бондаренко. - У нашій частині всі без винятку ставляться до Світлани Рудольфівни з глибокою повагою, шануючи в ній насамперед найкращі людські якості. Нам приємно служити з мужньою і відважною жінкою, нагородженою бойовим орденом Червоної Зірки. Вона дуже скромна, і не вважає, що зробила щось особливе, просто, як сама каже, намагалася добре робити свою справу".
А. ГОНЧАР.
| | | | З поетичного зошита
"Я для тебе складу сто мільйонів пісень..."Для Вас і про Вас, дорогі жінки, ці поетичні рядки, автори яких - колишні воїни-інтернаціоналісти, учасники бойових дій в Афганістані.
Микола ЧАБАН,
Івано-Франківськ
Рідна моя, мамо
Мамо. Рідна моя, мамо.
Я вже далеко від оселі.
В чужій країні, за Салангом,
Де гори, спека і пустелі.
Я знаю, що немає в тебе сну
Відтоді як поїхав я "за річку".
З тих пір ти посивіла враз,
Не засипаєш кожну нічку.
Щоб повернувся я додому,
Ти Бога молиш щохвилини...
Я повернуся, мамо, і побачу
Зелені наші полонини.
Я обніму тебе і сам заплачу.
Промовлю тихо: "Я з тобою.
Ніхто нас не розлучить більш
Несправедливою війною".
Бог допоміг нам! Та молитва,
Яка злітала з вуст твоїх,
Бар'єром стала перед смертю,
Сина залишила в живих!
Григорий СОКОЛОВСЬКИЙ,
Минск
Боль
А мать, как птица,
Вскрикнет: "Нет, неправда,
Он жив... Он там, в Кабуле,
На войне..."
И упадет,
Подкошенная болью...
Вбегут соседи,
"Скорая" придет.
Дочурка бросит:
"Мама, что с тобою?" -
В растерянности
Сразу не поймет.
Все будет после -
Речи, медь оркестра,
И с надписью короткою
Венки,
Вся в черном мать,
Печальная невеста,
Подавленные горем
Старики...
Опять декабрь
Над Минском серебрится,
И падают снежинки
На плечо...
Однополчан погибших
Вижу лица,
В глазах укор живым:
"За что, за что?.."
Николай ГРАБОВСКИЙ,
Киев
* * *
Сестренка, довези до медсанчасти,
Ваш вертолет немного опоздал:
Наш экипаж, разорванный на части,
И я на две ноги короче стал.
Наш БТР, как видно, по злосчастью,
По воле рока на фугас попал.
Сестренка, довези до медсанчасти,
Меня еще никто не целовал.
Я слышал, есть отличные протезы,
А в госпитале - нужные врачи.
Пусть режут, если будет что отрезать,
Ты только к вертолету подтащи.
Мне умирать, сестричка, рановато,
К тому ж еще и на чужой войне.
Я должен рассказать о тех ребятах,
Которым уж не больно так, как мне.
Нас посылают в бой,
Что ж, мы - солдаты,
Нас убивают, а страна молчит.
Мне умирать, ей-богу, рановато,
Сестричка, умоляю, дотащи.
Вишня
Наливаются соком земли
И чернеют доспевшие вишни.
То, что мы этим летом нашли,
Мне казалось ненужным и лишним.
Вишня лопнула, соку полна,
Он скатился с губы твоей кровью.
Это что-то, что сблизило нас,
Нам могло показаться любовью,
Но любовь где-то рядом была,
Может, тихо у вишни стояла.
Выходить из укрытья не стала.
Обернувшись дымком, уплыла
В закоулки вишневого сада.
Нас она за собой не звала.
Ну и пусть. Не звала и не надо.
Красавица
Не мог на нее не уставиться,
И замер, смущенный слегка, -
Кустодиевская красавица
С букетом ромашек в руках,
Похоже, в приятных мечтаниях,
С улыбкой, заметной едва,
Счастливой, идя со свидания,
На Братской входила в трамвай.
Из прочих красавиц приметнее
И скромностью, и простотой,
Она, как ромашек соцветие,
Светилась другой красотой.
И свет ее трепетный, внутренний,
Как белой голубки крыло,
Лучился сиянием утренним,
И было в вагоне светло...
Володимир ПОГОРЕЦЬКИЙ,
Івано-Франківська область
Коханій
Напишу я тобі сто мільйонів листів,
Але їх не відправлю в далеку дорогу.
Адже звик розмовляти з тобою без слів,
Відчувати, кохана, твої всі тривоги.
Я для тебе складу сто мільйонів пісень,
Може, їх солов'ї заспівають
Навесні, по весні, як згасатиме день,
Й нас з тобою, кохана, згадають.
* * *
Не шкодуй, не шкодуй поцілунку.
Ти боїшся, побачить нас ніч?
Весь в чеканні солодкого трунку
Йду щоразу тобі я навстріч.
Вп'юся тим, уже звіданим, трунком -
Він зігріє бентежним теплом.
Я вітатиму досвіток лунко,
Як заграє зоря за селом.
Як заграє зоря над світами,
Посміліла, всміхнешся мені -
І торкнешся своїми вустами
Ти моїх, як тоді, навесні.
Александр ЕЛАГИН,
Херсон
Аромат
Родная, ложись, я укрою тебя,
Добавлю в камине немного огня.
Подушка обнимет все волны волос,
Что пахнут весною, букетом из роз.
Спасибо, что есть, что рядом в пути,
Что крестный мой путь помогаешь пройти.
Спасибо тебе, что меня ты любила,
На юг, на восток - писала, просила.
Просила дожить, дойти, не споткнуться,
Исполнить свой долг, живым к вам вернуться.
И запах весны я искал среди скал,
"Афганец" шальной кровь с песком все мешал.
В Кабуле весну я искал в медсанбате,
Лишь морфий и кровь в умирающем брате.
И запах машин, что в дороге горят,
А раны на теле, в душе все болят.
Надо вернуться, надо дальше идти,
Но что-то не сделал на том я пути.
Губами коснусь на подушке волос,
Что пахнуть весною, букетом из роз.
Виктор АЛЕКСЕЕВ,
сын участника боевых действий в Афганистане,
Хмельницкий
Твои глаза
Твои глаза - как две звезды,
Твои глаза - души ожоги.
В раю цветущие сады
И в ад ведущие дороги.
Вся тайна ночи, смелость дня
В объятьях рук твоих прелестных.
От губ пылающих огнем
Испепелюсь и вновь воскресну!
Светлана
Передрассветный небосклон,
Клубничный запах лета,
Дождинок нежный перезвон -
Все это значит - Света.
Пьянящий аромат лугов,
Березка в бликах света,
Лужайка, полная цветов -
И это тоже - Света.
Лесная фея, образ снов,
Та песня, что не спета.
Соединенье всех миров -
Вот что такое Света!
Весна
Из утренней росы сплету тебе венок,
Скреплю его мечтой, окрашу цветом ветра,
Вплету сиянье дня в волос небесный шелк
И смеху подарю я щебетанье лета.
Лучами нежными вечернею зарей
Сошью я плащ из кисеи тумана,
Укрою бережно им стан изящный твой,
Когда меня покинешь утром рано.
Под ноги брошу мягкий бархат мха,
Цветной ковер из лепестков весенних.
Пройдешь по ним немыслимо легка...
Кто ты? Мечта? Весна?
Мое воображенье?
Виолончель
С изящною виолончелью
Шагает девушка в апрель,
С глазами, полными веселья,
Изящна, как виолончель.
И нету у нее сомнений,
Что клены, небо и закат
И сумасшедшие сирени
Лишь ей одной принадлежат.
Встреча
Вот и встретились.
Старше мы.
И стоим
Отрезвленные...
Где ты, нежность
Пропавшая?
Где вы, пальцы
Сплетенные?
Не враги,
Не товарищи
И давно
Не влюбленные...
Пепелище-
Пожарище,
Да сердца
Обожженные.
Алина
Она с огромным упоеньем
Играет в куклы, ест варенье
И кошке жизни не дает.
Природы чудное творенье
Весь день танцует и поет.
Ее поэмы и картины
На стенах, мебели, гардинах,
На потолке их только нет.
Ее зовут Ленко Алина -
Она художник и поэт.
В ней всех цветов благоуханье,
Стрекоз и бабочек порханье,
В ней торжествует бытие.
И солнца нежное дыханье
Ласкает волосы ее. | |
|
|
|
|
