Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

З перших днів нападу Німеччини на СРСР територія України перетворилася на місце гігантського двобою між радянськими та німецькими військами. Червона армія зазнавала жахливих поразок, втрачала бойову техніку та особовий склад, мільйони воїнів-українців потрапили у полон, загинули, зникли безвісти.
Саме з території України почало надходити поповнення до поріділих частин Червоної армії. На думку дослідника історії Другої світової Івана Муковського, протягом перших місяців війни з 16 областей України (за неповними даними) військкоматами було мобілізовано близько 2,516 млн осіб. На боротьбу з ворогом стали 1,3 млн бійців народного ополчення з лівобережних та південних областей нашої країни. А всього в 1941 р. до Червоної армії та Військово-морського флоту було направлено близько 3,185 млн громадян УРСР. Поповнюючи здебільшого з'єднання Південного й Південно-Західного фронтів, мешканці України склали основу 37, 38, 40-ї армій, 13 та 17-ї стрілецьких бригад. Завдяки мобілізаційним акціям питома вага громадян України у частинах, що воювали на південно-західному напрямі, сягнула 50%. Це значно перевищувало відсоток вихідців з України в цілому по діючій армії.
Однак після трагічних поразок на фронтах 1941-1942 рр., захоплення в полон мільйонів радянських воїнів і повної окупації України, коли кількість українців у Червоній армії значно зменшилася і на початок 1943 р. становила 11-12% - другу за чисельністю після росіян національну групу, серед бездарного радянського військового керівництва почали поширюватися думки про народи-зрадники, які опинилися під німецькою окупацією, за що вони мали суворо відповісти.
Помста сталінської влади не примусила себе чекати - з початком визволення України від німецьких загарбників українське населення знову стало джерелом поповнення Червоної армії. У жовтні 1943 р. радянське командування видало спеціальну директиву «Про порядок призову військовозобов'язаних на звільнених від німецької окупації територіях», в якій вказувалося на необхідність ширше використовувати таке джерело поповнення військ, як мобілізація військовозобов'язаних із визволених районів. Армія практично одержувала карт-бланш на «використання» людських ресурсів.
Жителів України мобілізовували до складу всіх чотирьох українських фронтів, і цей процес тривав до кінця 1944 р. Так, як зазначає кандидат історичних наук Владислав Гриневич, улітку 1943 р. в Сталінській (нині Донецька) області передовими частинами було призвано і мобілізовано 12 860 осіб, у Сумській - 24 031 особу. У визволених від німців районах налагоджували свою роботу й військкомати. Така система діяла як здвоєне лезо бритви - хто уникав мобілізації армією, того мобілізували військкомати.
Залучення діючої армії до процесу мобілізації давало можливість прискорити 1943 р. тільки з районів Донбасу до з'єднань Південного фронту влилося 120 тис. осіб. Війська 2-го Українського фронту за період із 1 по 23 січня і в березні-квітні 1944 р. отримали поповнення - 330 тис. осіб із колишніх окупованих територій. На кінець березня 1944 р. по Рівненській, Волинській та Тернопільській областях усього було мобілізовано 75 709 осіб, і кількість мобілізованих щоденно збільшувалася до 3000.
Загалом у другій половині 1944 р. у загальновійськових арміях 1-го Українського фронту мешканці України становили від 60 до 70%, а в окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів - перевищували 50%. Як зазначають дослідники, впродовж 1943-1945 рр. червоноармійцями стали близько 4,5 млн наших земляків.
Значних масштабів сягнула й мобілізація українських жінок, адже армія потребувала великої кількості друкарок, телефоністок, медсестер, кухарок, праль тощо. Багато з них брали безпосередню участь у бойових діях.
Як воювала радянська армія вже у 1943-1944 рр., можна зрозуміти, навівши приклад діяльності польових військкоматів, що функціонували в тилу наступаючих радянських військ. Вступаючи до населених пунктів, вони мобілізовували чоловіків віком від 16 до 55-ти років, яких просто у цивільному одязі, не навчених військовій справі і неозброєних кидали в бій, щоб вони своєю кров'ю спокутували ганьбу перебування на окупованій території, адже сталінський радянський режим вважав їх ворогами народу і зрадниками. У Червоній армії навіть сформувався стереотип про «українське зрадництво». М. Хрущов згадував у своїх мемуарах, що генерал К. Москаленко, незважаючи на своє українське походження, був вкрай озлоблений проти земляків, називав їх зрадниками і закликав вислати всіх до Сибіру.
Такі ж міркування висловлював і маршал Жуков на засіданні військової ради 1 -го Українського фронту в жовтні 1943 р. перед форсуванням Дніпра, коли постало питання, що робити з 300 тис. необмундированими призовниками, яких мобілізували військові частини. Тоді Жуков відрізав: «Как что? В чем пришли, в том и воевать будут!».

М. С. Хрущов виступає перед мобілізованими

Коли зайшла мова про можливе озброєння призовників автоматами, то відвертість заступника Верховного Головнокомандувача перейшла всі межі: «Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов - из заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам. Трехлинейку им образца 1891 года!». Але заступник командувача 1-го Українського фронту по тилу генерал Кулешов доповів, що на складах є тільки 100 тисяч трьохлінійок. Тоді командувач Білоруським фронтом генерал К. Рокосовський запропонував послати до Москви у Ставку кур'єра, який би доповів обставини і попросив допомоги із озброєнням та обмундируванням. І тут прозвучала цинічна фраза Жукова: «Зачем мы, друзья, здесь голови морочим. На хрена обмундировувать и вооружать этих хохлов. Все они - предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать».
І топили. Як приклад можна навести осінь 1943 р., коли, як пише у своїй повісті «Батальйон необмундированих» Д. Міщенко, «цілий батальйон щойно мобілізованих українських чоловіків, необмундированих і неозброєних, кинули на форсування Дніпра й втопили всіх до одного». І таких випадків було безліч...
Подібним діям комуністичної радянської влади та її воєначальників немає і не може бути виправдання. Зверніть увагу на цифри: втрати в битві за Київ з радянського боку становили 417 тис. воїнів, з німецького - 124 тис. бійців і офіцерів. Очевидці свідчать, що води Дніпра були червоними від крові, а тілами загиблих червоноармійців було перекрито русло ріки, похоронні команди не встигали хоронити загиблих на навколишніх територіях. Незліченні вирви від вибухів бомб і снарядів були заповнені кров'ю бійців, що масово гинули через безглузді накази командирів, які за будь-яку ціну намагалися задовольнити тирана-Сталіна.
Ось як розповідає про армійсько-призовну м'ясорубку відомий український письменник-фронтовик Анатолій Дімаров:

Цитатник
«Ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і хворих... І погнали нас на німецькі кулемети... з половинками цеглинок! То другий геноцид проти українців був. Ми були необмундировані, неозброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому, й пригнали в містечко, зруйноване дощенту. Видали ті половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, й... вибивати його звідти напівцеглина-ми. А він хай думає, що то... гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами. Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав і біг не в першому ряду, а у п'ятому. Ми добігли за метрів сто
від тієї огорожі, німці нас підпустили... І як сипонули з кулеметів кинджальним вогнем! Хлопці переді мною падали, як підкошені, я теж впав і лежав... Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках».

Навіть нацисти не розуміли такого ставлення радянського командування до «своїх людей». Німецькі військові джерела повідомляли, що після першого взяття Харкова навесні 1943 р. у Червону армію було мобілізовано до 15 тис. осіб віком від 15 до 45 років, яких без підготовки відправили на фронт. Ці чоловіки були вдягнені в цивільний одяг і практично не мали зброї (1 гвинтівка на 5-10 осіб). Невипадково цих людей, насильно загнаних до Червоної армії, німці називали Beutesoldaten (трофейними солдатами). Провівши в 1943 р. дослідження серед полонених червоноармійців, німці дійшли парадоксального висновку: «Совєти» остаточно вичерпали свої людські ресурси і тепер кидають у бій підлітків та людей похилого віку, мобілізованих із-поміж місцевого населення.
З не меншою жорстокістю червоне командування ставилося до населення західних областей України, де діяла УПА. Як зазначає В. Гриневич, у березні 1944 р. Хрущов запропонував кремлівським керівникам з метою боротьби з УПА «мобілізувати все чоловіче населення призовного віку до Червоної армії». У підготовленому ним проекті постанови Державного комітету оборони (ДКО) «Про спеціальні заходи щодо західних областей України» наголошувалося: «З метою ліквідації діючих банд і наведення належного державного порядку в західних областях України ДКО ухвалює: 1. Зобов'язати НКО (тов. Смородинова) відмобілізувати до 20.03.1944 р. все чоловіче населення призовного віку визволених районів Рівненської і Волинської областей, причому в першу чергу - до 30-річного віку, і надалі в міру визволення районів західних областей відразу ж відмобілізовувати призовні контингенти».

Форсування Дніпра

Основний тягар при проведенні мобілізації покладався на армію. На 27 березня 1944 р. війська 1-го Українського і 2-го Білоруського фронтів мобілізували в західних областях, відповідно, 64 269 і 8 614, а військкомати - тільки 2826 осіб. При цьому основними методами мобілізації були насильницькі. Наприклад, на 20.04.1944 р. із 69 110 призовників у Рівненській області добровільно з'явилися у військкомати тільки 2620 осіб (не враховуючи міст Рівне, Здолбунів, Сарни), решту взяли шляхом проведення облав у селах і лісах.
До призовників західних областей червоне командування ставилося упереджено, як до злочинців. Так, начальник політуправління 1-го Українського фронту генерал С. Шатілов писав М. Хрущову, що по шосейних дорогах на Ряшів рухаються групи поповнення, набраного у прикордонних із Польщею районах. Поповнення складається переважно з українців і лише частково з поляків. Колони рухаються під конвоєм 8-Ю автоматників, які йдуть у голові, у хвості і з боків колони. Ця картина справляє негативне враження на місцеве населення, котре вважає, що українців і поляків насильно примушують служити у Червоній армії. Шатілов просив Хрущова, «з огляду на політичний момент», дати вказівку про пересування цих колон переважно в нічний час. До речі, озброєне конвоювання призовників широко практикувалося і в східній Україні.
Таким чином, упродовж 1943-1944 рр. Червона армія залучила у свої ряди, за підрахунками фахівців, понад 3 млн осіб або 10% усього населення України (у Волинській області цей показник склав 16%). У військах 1-4 українських фронтів (переважно в піхотних частинах і з'єднаннях) українці складали 60-80%. Під маркою визволення від німецьких окупантів сотням тисяч наших співвітчизників Червона армія просто влаштувала страту.
Не інакше як антилюдським можна назвати й наказ від 22 червня 1944 р. під
назвою «По народному комиссариату внутренних дел Союза и народному комиссариату обороны Союза ССР», в якому йдеться про те, що «отдельные красноармейцы и командиры, попав под влияние полу-фашистского украинского населення и мобилизованных красноармейцев из освобожденных областей Украины, стали разлагаться и переходить на сторону врага. ...Украинское население стало на путь явного саботажа Красной Армии и Советской власти... Поэтому, в целях ликвидации и контроля над мобилизованными красноармейцами и командирами освобожденных областей Украины, приказываю:
1. Выслать в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов.
2. Выселение производить:
   а) в первую очередь украинцев, которые работали или служили у немцев;
   б) во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации;
   в) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии;
   г) выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться одним и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии.
3. Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль:
   а) завести в особых отделах специальные дела на каждого;
   б) все письма проверять не через цензуру, а через особый отдел;
   в) прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и красноармейцев.
4. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12-ю и 25-ю карательные дивизии НКВД.
   Приказ объявить до командира полка включительно.
   Народный комиссар внутренних дел Союза ССР Берия
   Заместитель народного комиссара обороны Союза маршал Советского Союза Жуков».
Ось що готувала радянська влада українцям. Однак цей антилюдський наказ не було виконано. Як доповіли Сталіну, його відмінили, оскільки з'ясувалося, що необхідно було переселити мільйонні маси українства, що неминуче призвело б до задіяння великих військових сил та перенапруження залізниць, а може й взагалі до зриву військових перевезень, що було неможливим. Нагадаємо, що радянська влада збиралася робити це тоді, коли майже вся Правобережна Україна і майже вся Білорусія ще були окуповані німцями. Вбивчим фактом невиконання такого наказу було й те, що діюча Червона армія майже на 40% складалася з українців. Тому неважко здогадатися, що його виконання призвело б до розвалу радянсько-німецького фронту.
До сьогоднішнього дня деякі історики сприймають цей наказ як фальшивку, скомпоновану ворогом. Але російський письменник Фелікс Чуєв в книзі «Солдаты империи», виданій у Москві в 1998 р., надрукував цей наказ, чим було підтверджено його існування.
В. Рясний, який у 1944 р. був наркомом внутрішніх справ України, також підтвердив його дійсність. Він також зазначив, що «декілька ешелонів мої хлопці заповнили і відправили. Але згодом виконання цього наказу припинилося».
Радянська влада жорстоко обходилася і з колишніми військовослужбовцями Червоної армії, які побували в полоні в німців, їх силоміць з німецьких направляли в інші табори, радянські. Втрати цивільного населення України були значно більшими, ніж її втрати на фронтах.

Довідка
На території України окупанти спалили разом із мешканцями 250 сіл. У 230 концтаборах і гетто, а також в інших місцях масового знищення від рук нацистів загинуло 5,5 млн людей. Близько 2,5 млн полягло на фронтах. З 2,8 млн людей, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, близько 2,4 млн осіб були з України. Втрати українського народу у війні становлять 40-44% від загальних втрат СРСР.

Сталінський режим не відставав від німецького у своїй сваволі. За період Другої світової війни він знищив і депортував у райони Крайньої Півночі та Сибіру 1,5 млн невинних людей, головним чином жителів західноукраїнських земель. Було депортовано сотні тисяч родин, які знайшли смерть далеко від рідної землі. Тому й не дивно, що в 1945 р. в Україні залишилося лише 27,4 млн людей із 41,7 млн, які проживали в 1941 р. Таким чином, етнодемографічний вакуум, який виник у республіці, почали заповнювати за рахунок жителів інших регіонів СРСР, що також можна вважати методом сталінської репресивної політики в Україні.
Хоча українці, які воювали в складі збройних сил СРСР на фронтах Другої світової війни, русі Опору, у складі армій антифашистського табору, і обстоювали інтереси сталінського режиму, навряд чи хто заперечить, що саме вони захищали українську землю від поневолення та колонізації німецькими завойовниками.