Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Цей випадок трапився декілька років тому, але прийшов на думку у зв’язку із наступним. У 3-му полку армійської авіації під час практичних польотів серед тих, хто виконав вправу на «відмінно», був льотчик-штурман ланки капітан Кравчук. У відомості навпроти прізвища були зазначені лише ініціали. За звичкою поцікавився у керівника польотів іменем вправного льотчика. Яким же було здивування, коли той відповів:
- А звати льотчика-штурмана - Світлана …
Випадок цей пригадався після того, коли в одній із галицьких газет прочитав про службу жінок в армії наступне: “Амазонкам” не дозволяють брати участь у бойових діях безпосередньо на полі бою. Побутує думка, що це дезорганізує військових-чоловіків: кожен із них відчуває лицарську потребу захистити собою жінку, навіть якщо у неї в руках автомат Калашнікова». За чоловіків-лицарів, звісно, можна тільки потішитись. А от щодо жінок… Втім, вдамось до деяких незаперечних фактів.
«АМАЗОНКИ»: МІФ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ?
За офіційною інформацією, показник присутності прекрасної половини людства в українському війську – один із найвищих у світі. Загалом, у Збройних силах України проходить службу близько 13 % жінок - військовослужбовців. За цим показником ми поступаємось лише Російській Федерації та Сполученим Штатам Америки. Тож, традиції «амазонства» в Україні дійшли й до наших днів.
Всі знають, ким були амазонки: спільнотою жінок- войовниць, які жили без чоловіків. Багато хто вважає, що це лише красивий міф. Але їх існування — історичний факт. Є різні незалежні свідчення про справи, імена та поселення амазонок, що відносяться до глибокої старовини. Щодо самих традицій, то цікавим є той факт, що народ амазонок проживав саме на території сучасної України. Зокрема, про це пише арабський історик Х століття Ібн-Якуб. Він зазначає, що західніше «русів» розташоване місто жінок, які «їздять верхи і особисто йдуть на війну й мають сміливість та хоробрість». Якщо врахувати, що в у цей період власне Руссю вважалося лише середнє Подніпров'я, то місто амазонок, ймовірно, розташовувалося десь на правобережжі чи заході України.
В десяти кілометрах від моєї рідної домівки, що на Львівщині, у Бузькому районі знаходиться село Сторонибаби. Уперше в давньоруських літописах про нього згадується в 1476 році. Проживало тут, як і на сумісних землях, слов’янське плем’я бужан. У середні віки тут проходив Чорний шлях, яким Кримські татари здійснювали чисельні грабіжницькі напади на місцеве населення. Кажуть, що назва села походить від кам’яних фігур у вигляді жіночих постатей, що їх наші поганські предки ставили на межах своїх поселень і для охорони жителів від усіляких нещасть. Тому люди нагадували один одному поговіркою: «Сторони баби»…
В нашій історії міститься чимало інформації про амазонок, які пов’язуються безпосередньо із нашим народом. Скажімо, у кочівників українських степів епохи Середньовіччя — печенігів, половців — суспільне становище жінки було дуже високим. Так, у разі загибелі чоловіка в поході його дружина ставала на чолі коша. А з кам'яних статуй, які споруджували половці на курганах (так звані половецькі баби), жіночих до нас дійшло більше, ніж чоловічих.
В одній із хроні про напад татар у 1534 році на Львівщину читаємо: «А під замком Трухнік, коли їх (татар. — прим. авт.) дещо побито, знайдено між ними жінок, які, поголивши голови, сиділи, як хлопи, на коні в чоловічому одязі».
«ПРОЙШЛО ВОЙСЬКО ДІВОЦКОЄ…»
Неодноразово доводилось чути, що на Волині, у Ратнівському районі, зокрема, є так звані «дівочі могили». Там, за переказами, поховано амазонок-войовниць. Уже в наші дні відомий історик професор Львівського університету Іван Денисюк на основі дослідження фольклорного матеріалу та вивчення історичних друкованих джерел статей, мемуарів дослідників давнини зробив наукове відкриття, що саме Полісся на Волині було місцем розташування місцевих амазонок. У селі Тур Ратнівського району біля Святого озера були віднайдені кургани жінок¬-воїнів. Саме там, на Поліссі, яке разом із Карпатами є своєрідним заповідником давніх звичаїв та фольклору, вчений записав пісню, в якій говориться, як

Круз наше село Турецькоє,
пройшло войсько дівоцькоє…

Чимало захоплюючих історій про жінок на війні розповідає у своїй книзі «Таємниці бойових мистецтв» ще один львівський дослідник давнини Тарас Каляндрук. За його твердженням, жінки були членами церковних братств, засновували монастирі, школи, видавали книги. Вони вільно обирали собі жениха, самі розпоряджались своїм багатством, керували ним, розривали невдалі шлюби і навіть воювали. Ось приклади. Олена Горностаєва з княжого роду заснувала Пересопницький монастир, де було написане живою розмовною мовою знамените Пересопницьке Євангеліє, на якому дають присягу Президенти України. Анна Гайська в ХVІ столітті заснувала Почаївський монастир, Софія Чорторийська відкрила друкарню і сама перекладала з грецької на українську Святе Письмо. Єлизавета Гулевичівна була однією з засновниць Київського братства, монастиря, школи, лікарні для дітей.
Часом жінкам доводилось брати зброю в руки, і вони нічим не поступались чоловікам. Анна Борзобагата-Красенська управляла казною Луцької єпархії. Коли проти неї виступило ополчення, вона одягнула на себе панцир і на чолі свого власного війська розгромила противника. Волинська княгиня Софія Ружинська очолила 60-тисячні воєнні загони і під музичний супровід приступом взяла в 1608 році замок князів Корецьких.
«ЖІНОЧОГО ПОЛКУ» ПРИБУВАЄ…
Жінок у погонах у наш час вже звикли називати міфічною та водночас загадковою назвою – «амазонки». У війську зараз служить чимала кількість тих, хто, як писав «батько історії» Геродот, «… дотримуються давнього способу життя, виїжджаючи на полювання на конях і разом з чоловіками, і окремо від чоловіків; вони також ходять на війну і носять той самий одяг, що й чоловіки».
Сучасним «амазонкам» не потрібно брати приступом замки та фортеці. Завдання у них зараз більш цивілізовані. Проходячи військову службу, вони не «дезорганізують» військових-чоловіків, а, скоріш, навпаки. Переборюючи стереотипи, українські жінки все більше заявляють про себе на ратному поприщі. А «жіночого полку» у нас щораз прибуває…
Світлана Кравчук, про яку ми згадували на початку продовжує служити у полку армійської авіації. Вона - майор, старший льотчик-штурман вертолітної ланки, підготовлена до польотів на вертольотах Мі-8 вдень і вночі, залучається до чергування в системі пошуково-рятувального забезпечення та має досвід проведення рятувальних операцій. На її рахунку більш ніж півтисячі годин нальоту на гвинтокрилах. Нагороджена відзнакою Міністерства оборони України «Знак пошани». До того ж, вона не єдина жінка-авіатор у військовій частині, що у Бродах. На посаді льотчика-оператора МІ-24 тут служить лейтенант Надія Савченко. Тендітна на вигляд жінка свого часу приймала участь у бойових діях у складі українського підрозділу в Іраку. Про її хоробрість та відвагу й досі ходять легенди…
Не поступається авіаторам й більш молодше покоління сучасних «амазонок». Курсант Марина Цвіловська, яка закінчує навчання в Академії Сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного, готується стати першою у вітчизняному війську жінкою-офіцером повітряно - десантних військ. Дівчина має за своїми плечима не один десяток стрибків з парашутом вдень та вночі. Вона бачить себе тільки у бойовій військовій частині. І таких відчайдух у нас не одна сотня.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА
Більш ніж сорок років назад, у 1968 році, в день відкриття Олімпіади в Мехіко, на почесній трибуні серед вибраних гостей знаходився мексиканський генерал Остюка Мело. Проте, не тільки військові заслуги привели його на почесну трибуну. І навіть не вік, що робив Ості Мело, напевно, найстарішим генералом в світі – йому виповнилося на той час 112 років. Головне було те, що цей генерал був жінкою. Колись, ще в юності, Ості Мело, надівши чоловіче плаття, відправилася на війну. За всю її військову кар’єру ні у кого з тих, хто бачив її в боях і походах, не виникло навіть підозри, що цей хоробрий і бувалий воїн – жінка.