Про актуальність патріотичного виховання молоді сьогодні й годі казати.
Адже не секрет, що ні найсучасніше озброєння та техніка, ні
найдосвідченіше командування не спроможні протистояти будь-якій агресії
без солдата із сильною волею, твердим характером та високими моральними
якостями. А де вони виховуються у майбутніх захисників, як не під час
навчання у школах і гімназіях?
Добре про це розуміють і в Скандинавській гімназії столиці, де нещодавно відбувся вечір пам’яті «У серці кричить війна». Того дня учні не лише зустрілися з ветеранами, а й переглянули фрагменти з фільмів про Велику Вітчизняну війну.
Гімназисти мали можливість поспілкуватися з генерал-майором у відставці Михайлом Подустом, полковником у відставці Володимиром Заржицьким, а також учасником штурму Берліна та Параду Перемоги в Москві, кавалером орденів Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни, Богдана Хмельницького полковником у відставці Григорієм Яриною. До речі, останній — єдиний на сьогодні у Києві повний кавалер ордена Слави.
Кожному з ветеранів було про що розповісти юнакам та дівчатам. Наприклад, Михайло Подуст свого часу з відзнакою закінчив Сумське артилерійське училище і був направлений до дивізії, що дислокувалася в Полтаві. 19-річного лейтенанта війна захопила на полігоні. А незабаром він вже воював у Білорусії. Коли дивізію оточили гітлерівці, Подуст отримав завдання знайти вихід з оточення. Темної ночі він із двома розвідниками, обв’язавши коням підкови ганчір’ям, вирушили виконувати наказ. Саме тоді Михайло Подуст пізнав справжній жах війни. Наближаючись до станції Чаус, де за відомостями мали бути вороги, артилеристи виявили наші частини. Як виявилося, протягом двох днів вони вели вогонь по своїх. Цю помилку Михайло спокутував усю війну, неодноразово викликаючи вогонь на себе, аби знищити ворога. Та доля була до нього прихильною. З-понад півсотні нагород у Михайла Подуста аж 8 орденів: орден Червоного Прапора, два — Великої Вітчизняної війни І ступеня, три — Червоної Зірки, а також — За службу Вітчизні та Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Не менш цінною для нього є медаль «За бойові заслуги». А скільки медалей він не отримав, хоча документи, як кажуть, готувалися і відсилалися — час був такий, що не завжди було до цього.
— Перший орден, до якого я був представлений, так до мене й не дійшов. Коли ми вели бої під Починком (Смоленська область), я був начальником розвідки дивізіону. Нам наказали привести «язика», щоб з’ясувати, яка ж дивізія з нами воює. Узяв я двох розвідників, й уночі ми пішли на завдання. Дивимося — ворожий вартовий. Вдарили його по голові, підхопили попід руки і притягли в частину. «Язик» виявився обізнаним, тож командир представив мене до ордена Червоного Прапора, який я так і не отримав, — розповідає Михайло Олександрович. — І все ж цю нагороду я заслужив у Білорусії, коли вже командував полком, який підтримував 1-шу Польську дивізію імені Тадеуша Костюшка. Командувач армії генерал-полковник Гришин особисто спостерігав, як наш винищувальний полк діяв на полі бою, а ми стояли за 400 метрів від ворожих траншей і знищува
ли фашистів прямою наводкою, мов у тирі. Хоча нам також було непереливки.
Пригадував ветеран, як під згадуваним Починком був смертельно поранений начальник штабу дивізіону. Він помер на руках лейтенанта Подуста, який саме прибув у штаб доповісти про виконання чергового завдання. А згодом 19-річному офіцерові довелося взагалі взяти командування на себе. Сьогодні, напевно, неможливо уявити обстановку, в якій Михайло Подуст «робив кар’єру», але тієї правди нікуди діти. Коли танкова група грізного Гудеріана пішла в наступ, командир дивізіону просто втік. Прокинувшись вранці в окопі, новоспечений начштабу не виявив командира. Як повідомив один з розвідників, він уночі сів у машину і помчав у тил. Довелося Михайлу Олександровичу очолити дивізіон.
— Коли танки Гудеріана прорвали передній край оборони, — розповідав Михайло Подуст, — ми отримали наказ відступати. Я віддав розпорядження про відхід на знамениту Соловйовську переправу. Оскільки відходили з важкими боями, то на переправі в нас закінчилися пальне і боєприпаси. Ось у такій обстановці довелося діяти, але іншого виходу не було. Дав команду підірвати 152-мм гаубиці, спалити тягачі. Замки гармат закопали, у стволи заклали вибухівку. На один тягач зібрали залишки дизпалива, на гак підчепили 37-мм зенітну гармату, кузов завантажили боєприпасами, мали ще один вантажний автомобіль, в кузові якого стояв 4-ствольний зенітний кулемет «Максим». З таким спорядженням ми переправилися через річку. Вогневу групу очолив молодший лейтенант Бублик. Його дії мені запам’яталися на все життя. Так ми виходили з оточення. Якщо фашисти чинили опір, то по них відкривали вогонь з 37-мм гармати, а потім добивали гітлерівців автоматним і рушничним вогнем.
Вихід з оточення — це важкий вид бою, харчувалися «підніжним» кормом, а іноді й води не було. Коли відходили по Білорусії, люди до нас ставилися добре, та важко було залишати їх на поталу ворогу.
Михайло Подуст вже в 20 років став начальником штабу полку, а в 21 рік — майором, командиром армійського винищувального танкового полку 49-ї армії. Попереду у нього було ще чимало боїв. Але доля розпорядилася таким чином, що Михайло Олександрович не лише вижив в тій страшній війні, а й вже по її закінченні дослужився до звання генерал-майора...
Затамувавши подих, слухали учні цієї столичної гімназії й розповіді інших ветеранів, які того дня завітали до них. Тож не випадково наприкінці зустрічі учитель гімназії та один з організаторів вечора Володимир Горулько зауважив, що наш сьогоднішній обов’язок — уважніше ставитися до цих людей, щоб вони ще не один рік розповідали молодому поколінню про ті героїчні часи. Аби молодь в решті-решт на власні очі бачила людей, які убезпечили їхнє майбуття, хоча були ж тоді ненабагато старші за своїх сьогоднішніх слухачів.
