Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

До Афгану - через "школу гладіаторів"
Мріючи стати лікарем з дитинства, Олег після закінчення школи без вагань вступив до івано-франківського медичного училища. Коли диплом фельдшера був у кишені, він разом з однолітками пішов до військкомату. Пам'ятає, що майже 90 відсотків з них були спортсменами та мали розряди з боксу, боротьби та модному тоді карате. Таких призовників зараховували лише до десантних військ. Невдовзі потяг помчав групу новобранців до Ашхабада, до навчального підрозділу. 80 молодих розрядників-фельдшерів з України згодом передислокували за 220 кілометрів до медсанбату в місті Теджен, де й знаходився основний навчальний підрозділ санінструкторів Туркестанського військового округу. Там готували до служби в Афганістані...
З першого дня юнаки зрозуміли, чому цю "учебку" їхні попередники назвали "школою гладіаторів". Командир роти, майор-"афганець", нікому попуску не давав. Щоденна вогнева підготовка, фізпідготовка, профільні предмети для санінструкторів.
- Ми всі були готовими медичними спеціалістами, всім кортіло в Афган, - пригадує майор медичної служби Олег Барнич. - Ніхто не хотів теплого місця в Союзі. Відчували, що потрібні саме там, "за річкою", де наші однолітки виконували свій "інтернаціональний обов'язок".
"Бережіть себе, хлопці"
Ротний хлопцям дістався, як кажуть, від Бога. Всі в "учебці" знали, що у нього орден Червоної Зірки. А його просто так не вручали. В Афгані він зі своїм взводом протягом тижня утримував оточену "духами" сопку. Тоді мало хто вижив. Йому не дорікнеш, що вимагає при муштрі зайвого.
Хлопці бігали пустелею, як того вимагала програма фізичної підготовки, по шість кілометрів вранці та ввечері. На ремені кожному дозволялося мати флягу з відваром з верблюжої колючки.
- Такий напій спеціально готували, - розповідає Олег Григорович. - Напитися ним не нап'єшся, бо відвар гіркий. Тільки й того, що змочиш пересохле горло. По-іншому не можна, адже пити некип'ячену воду в тих умовах не рекомендували, аби не підхопити дизентерії.
Рукопашним боєм займалися по вісім годин на тиждень. Керували БМП, стріляли з усіх видів стрілецької зброї, розміновували, працювали на радіостанції... Під час місячної медпідготовки з виходом у гори хлопці таки зрозуміли, що їх готують виживати за будь-яких умов.
Через п'ять місяців навчання якось уночі підрозділ молодих санінструкторів підняли за сигналом та перевезли до ашхабадського аеропорту, де розподілили по групах та наказали завантажуватися у військово-транспортні літаки. Курс - на Афганістан. Ротний, прощаючись, дивився в очі своїм підлеглим та по-батьківськи попросив: "Бережіть себе, хлопці".
Відчуваючи приховану небезпеку
Борт, на якому летів Олег Григорович, прямував до афганського Шинданда. Інші - через Ташкент на Кабул. Перших втрат зазнали вже тоді. Другий літак при заході на посадку в кабульському аеропорту був збитий душманами. Загинули всі. Така доля спіткала першу групу санінструкторів. Ця трагічна дата, 24 жовтня 1984 року, як кажуть, міцно, назавжди закарбувалася в пам'яті Олега.
Зі "школи гладіаторів" в "учебку" шиндандської дивізії разом з Олегом Барничем потрапило восьмеро чоловік, а решту розподілили по інших підрозділах 40-ї армії. Після розвантаження борту їх розібрали "покупці", санінструкторами по частинах. Приорітет надавався бойовим підрозділам, що зазнавали найбільших втрат - розвідбату, механізованим підрозділам, артилерії. Лише потім поповнювалися тилові частини.
- Афганістан мене сильно здивував: на календарі в місцевого населення було ХІІІ століття. Землероби орали землю на волах дерев'яними плугами. Навколо гори, пустеля, температура під 60 з позначкою плюс. Спершу було важко, але згодом призвичаїлися, - пригадує Олег Григорович. - Звикли й до обстрілів. Дивізія розташовувалась в долині посеред гір. Ми постійно відчували небезпеку. Обстрілювали нашу базу зазвичай уночі. При цьому "духи" мали не лише стрілецьку зброю, а ще й ракети та міномети.
За 19 місяців - 24 бойові виходи
- Добре пам'ятаю свій перший бойовий вихід на нічну засідку. За оперативною інформацією про пересування душманського каравану зі зброєю, наша група, до якої входили сапер, перекладач, санінструктор та розвідники, отримала наказ та почала готуватися до операції. Маршрут пересування та цілі завдання, окрім командира підрозділу, не знав ніхто. Наша група серед ночі, отримала зброю й завантажилася у БМП, - розповідає Олег Григорович. - Їхати довелося не менше сотні кілометрів. Зупинившись біля кишлаку, піднялися в гори, де й зайняли позицію на караванній стежці. Чекати довелося до світанку. Коли караван душманів наблизився, ми їх атакували. Наші втрати - два поранених та один убитий. Під час перестрілки я побачив, що біля мене лежить мій товариш. Куля влучила йому в голову, там де кокарда на кашкеті. Він був ще живий, та в санбаті, коли йому ставили крапельницю, він помер у мене на руках. Так я вперше зіткнувся зі смертю товариша, та вперше у житті попросив сигарету.
Окрім нічних засад, наші солдати також їздили до кишлаків з гуманітарними місіями за попередніми домовленостями з муллами селищ.
- Мені довелося двічі брати участь в таких гуманітарних заходах. Домовившись з муллою, ми заїхали в кишлак. Всі знали, що цього дня по "невірних", як нас називали, не стрілятимуть. Окрім гуманітарної допомоги, а це було борошно, продукти харчування та паливно-мастильні матеріали, ми надавали й медичну допомогу, - розповідає Олег Григорович. - Того разу ми відпрацювали близько шести годин та спокійно виїхали з кишлаку, домовившись за місяць навідатись ще. Проте коли ми наступного разу заїхали до кишлака, нас обстріляли душмани. Бій тривав хвилин із 40, нам того разу було непереливки. Встигли заскочити на "броню" та викликали допомогу. Загалом, за 19 місяців служби в Афгані довелося брати участь у 24 бойових виходах.
Остаточний вибір - військово-медичний факультет
Якось під час бойової операції Олег Григорович підірвався на БТР. Дістав контузію, потрапив в медсанбат. Командир тамтешньої медичної роти майор медичної служби Михайло Шклярук, який був родом з Чернівців, запропонував перевестися до медсанбату, де не вистачало середнього медичного персоналу. Така пропозиція зацікавила Барнича, адже для навчання у медінституті такий досвід був корисний. Тож за два тижні питання було остаточно вирішене. У медсанбаті зустрів фельдшерів-земляків з Лубнів та Василькова. До кінця служби залишалося п'ять місяців.
На "бойові" під час проведення дивізійних та армійських операцій у складі групи з трьох машин медсанбату під керівництвом хірурга ходили по черзі. В пересувній перев'язочній машині на базі ГАЗ-66 медичну допомогу можна було надавати безпосередньо на полі бою. Щоразу під час виходів перев'язочну доводилося розгортати по кілька разів на день - залежно від ходу бойової операції та втрат серед наших солдатів.
- Хочеться згадати й так званий дембельський вихід на Кандагар у 1986 році, - продовжує Олег Григорович. - Тоді дивізія проводила армійську операцію, тож нам довелося не солодко. Поранених було дуже багато. Як з'ясувалося згодом, наші солдати під час операції заблукали на мінному полі. Доводилося робити багато хірургічних втручань, викликати вертольоти для евакуації поранених. А при поверненні на місце основного базування колону обстріляли. Дісталося й нашій автоперев'язочній та санітарній машинам. Але з наданням медичної допомоги ми впоралися.
...Настав час повертатися до Союзу. Завдяки майору Шкляруку ми всі троє закінчили медичні інститути та стали лікарями. Але справжню повагу до медицини прищепив саме він, особливо до хірургії. Через 9 років ми знову зустрілися з нашим наставником у Львові на медичній конференції. Тоді він був вже головним хірургом самбірського госпіталю. А пізніше, перед звільненням у запас, - провідним хірургом госпіталю в Житомирі.
Після Афганістану, під час навчання у Львівському медичному інституті, Олег Григорович керував спілкою воїнів-афганців "Каскад", згодом очолив районну спілку воїнів-інтернаціоналістів, а ще за рік став секретарем ради "афганців" Львівської області. На Львівщині було кілька військово-патріотичних клубів, де виховували молоде покоління. На передостанньому курсі медінституту остаточно вирішив пов'язати своє життя з армією та перевівся на військово-медичний факультет Саратовського медичного інституту, по закінченні якого знову повернувся в Україну.
"Щастя вам та здоров'я!"
На посаді начальника медичної служби зенітно-артилерійського полку, що дислокувався в Славуті, прослужив два роки та був направлений до інтернатури медичного складу Західного оперативного командування по спеціалізації хірургія. Пізніше потрапив до славутської механізованої бригади. Там служив у медичній роті командиром операційно-перев'язочного взводу, а потім командиром медичного взводу.
У 1997 році став ординатором хірурга Укрполбату, яким командував ще тоді капітан Володимир Шкурат, який тепер у званні полковника служить у Генеральному штабі Збройних Сил України. Там Олег Барнич прослужив більше року та за сімейними обставинами знову перевівся у Славуту. Нині майор медичної служби Олег Барнич служить у 3-му полку армійської авіації, що у Бродах, на посаді начальника медичної служби. Має вищу категорію в авіаційній та космічній медицині та в організації та охороні здоров'я.
Вперше "помиротворити" йому довелося у 8-й ротації 56-го ОВЗ у Ліберії на посаді начальника медичної служби загону. 14-та ротація 56-го ОВЗ стала другою в його житті.
- У цьому вертолітному загоні більшість контингенту бере участь у миротворчій місії по кілька разів. Отже, миротворці знають про небезпеку інфекційних захворювань, які чатують на нас в Африці, - говорить Олег Григорович. - До окремої категорії відноситься тропічна малярія, яка має 50 різновидностей. Під час 8-ї ротації перший випадок захворювання на малярію стався через місяць, коли миротворець звернувся до медпункту зі скаргами на високу температуру. Ми одразу провели обстеження і аналізи показали захворювання на малярію.
За десять днів малярію вилікували. Головне при цьому, як радить медичний фахівець, не пропустити перший момент підвищення температури.
На сьогодні нагальними завданнями майора медичної служби Олега Барнича є підготовка медичного персоналу до тимчасової передислокації групи авіаційної підтримки до сусіднього з Ліберією Кот-д'Івуару.
- У Буаке виконує завдання авіаційний лікар підполковник медичної служби Василь Єркін, - пояснює Олег Григорович. - Згодом, у зв'язку зі збільшенням нашого контингенту та введенням трьох вертольотів, йому на допомогу буде направлений ще один фахівець. Вони працюватимуть на медичному посту аеродрому. За два кілометри від аеродрому є медичний госпіталь 2-го рівня, де в разі потреби надається більш кваліфікована медична допомога. Якщо миротворцям дошкулятимуть більш серйозні захворювання, ми відправлятимемо їх до госпіталю, що у Монровії. Для більш складних випадків передбачений госпіталь 4 рівня, що в Гані.
...В Олега Григоровича все життя розплановане по хвилинах. Він ставиться до людей так, як хотів би, щоб люди ставилися до нього. Тож і бажає він усім: "Щастя вам та здоров'я!"
На знімку: майор медичної служби Олег Барнич.