Тепер вже важко сказати, що саме примусило його, полковника запасу, згуртувати навколо себе таких як і він однодумців та займатися цією роботою. Можливо, сталось це тоді, коли довідався, що в Україні проживає не одна сотня «афганців», котрих незадовго до виводу радянських військ нагородили бойовими нагорода, і котрі не встигли їх отримати. Чи, можливо, пригадуючи те, як там, в Афганістані, його,  командира реактивної батареї, двічі представляли до нагородження орденом Червоної Зірки.

Після Одеського вищого артилерійського командного училища, яке він закінчив  у 1978 році, лейтенанта Петра Лисицю направили  за його власним бажанням до Забайкальського військового округу. Хто служив там  – знає суворий клімат тамтешніх місць. Більш того, молодий офіцер проходив службу на території Монгольської Народної Республіки у місті Чойбалсан на посадах командира вогневого взводу, старшого офіцера батареї, командира батареї реактивного полку. В 1981 році по заміні був направлений на Північний Кавказ, а звідти до Афганістану. Як пригадує офіцер, тепла за своїм природнім кліматом провінція  Джелалабад  була однією із самих гарячих точок  в Афганістані.
Його батарея приймала участь в бойових операціях в східних провінціях Нангархар, Лагман, Кунар, Кабул та районі  гір Тора Бора. Він підрахував, що за цей період більше п`яти з половиною тисяч  снарядів випущено батареєю, тисячі кілометрів здолали реактивники суцільним бездоріжжям, в горах, де на кожному кроці їх могли очікувати напади моджахедів та засади. В ході бойових  операцій для корегування вогню батареї висилалась група, яку неодноразово довелось очолювати комбату.   Це було  найскладнішим та найнебезпечнішим завданням, так як діяти доводилось в пішому порядку у складі мотострілецьких чи десантно-штурмових підрозділів, з  повною викладкою та, як правило в горах. Моджахеди надзвичайно боялись могутнього та точного вогню батареї та неодноразово намагались  знищити «реактивників» мінометним  вогнем. Техніка батареї двічі підривались на мінах, та невідомо яка сила охороняла комбата Лисицю та його підлеглих. Найвищою його нагородою зараз він вважає той факт, що за три року  перебування в Афганістані не втратив жодного підлеглого. Щоправда, троє  офіцерів батареї та семеро сержантів та солдат отримали поранення та контузії.
Там, в Афганістані,  батарею «реактивників»  двічі поспіль визнавали  кращою в полку та в об`єднанні. Комбата Лисицю занесли до книги Пошани частини, йому було присвоєно військове звання  «капітан» достроково,  нагородили орденом «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР III ступеня». Також двічі представляли до нагородження орденом Червоної Зірки та орденом республіки Афганістан. Але нагород цих він так і не дочекався. Причина – банальна: десь загубились документи у чиновницько-бюрократичній круговерті. А згодом, коли розвалювалась одна держава, а на її місці утворювались інші, було не до нагород громадян вже інших незалежних та самостійних держав.
Після Афганістану офіцер Лисиця продовжив виконувати свій військовий обов’язок. Навчався в Артилерійській академії, після командував реактивним дивізіоном у Групі Радянських військ у Німеччині. Повернувся в Україну, де на посаді начальника штабу реактивного полку завершив свою офіцерську кар’єру.
Звільнившись з військової служби та оселившись у райцентрі Волині Ковелі, полковник запасу Петро Лисиця не став шукати спокійного та легкого життя. Він вирішив самотужки відшукати сліди наших співвітчизників, яким свого часу не були вручені заслужені на  війні ордени та медалі.
Ініціативна група Ковельської міськрайонної організації ветеранів Афганістану, яку він очолив,  свою роботу розпочала з того, що разом із такими ж ентузіастами із  обласної організації за декілька років розшукали практично усіх нагороджених ще в 1987-1991 роках Указами Президії Верховної Ради СРСР  ветеранів-«афганців» Волині, котрі до того перебували у списку не вручених нагород. А згодом взялись до розшуку  решти нагороджених вже із всієї України.
– На сьогодні, – розповідає полковник запасу Петро Лисиця, – складено списки та уточнено адресні дані 234  ветеранів-«афганців» з усіх  областей України. Котрі із них представлені до двох та більше нагород. Зокрема, офіцера - «афганця» Дашкевича Олександра Івановича очікують у  Російській Федерації два ордени Червоної Зірки. Такої ж відзнаки заслужили колишній командир окремого розвідувального батальйону Євдотій Олександр Сергійович із Києва, Прус Іван Федорович із Закарпаття, Зкір Роман Романович із Дніпропетровська та багато інших. Слід наголосити, що переважна більшість ветеранів-«афганців», поданих  до державних  нагород, не знали про їх подальшу долю.
Керівник ініціативної групи з Волині неодноразово протягом останніх років скеровував запити практично до всіх обласних військкоматів, з’ясовуючи адресу чи місце перебування того чи іншого колишнього військовослужбовця. Декотрі із тих, кого вдалось відшукати, відійшли вже у світ інший.  Тож представники  посольства Російської Федерації у місті Києві та Генерального консульства РФ у  Львові  нагороди вручали їхнім рідним. Зокрема, під час чергового вручання нагород другий орден Червоної Зірки (посмертно) Антона Степанченка отримав його син Сергій, який проживає у місті Любомль; медаль “За відвагу” Володимира Новикова вручили його дружині Лідії Євгеніївні з міста Луцьк  (орден Червоної Зірки (посмертно) сім’я отримала раніше – прим. авт. ), а медаль «За відвагу» Ігоря Бєлокурова отримала його мати – Антоніна Василівна.
За словами Петра Федоровича, проводити пошукову роботу з кожним роком стає надзвичайно важко. Тому що, на превеликий жаль, розшуком нагороджених «афганців», окрім ентузіастів із Волині, не займається практично ніхто. В обласних, міських та районних військових комісаріатах подібну роботу можуть виконувати хіба що на суспільних засадах. А таких зараз, на жаль, не так вже й багато знайдеться. У своїй роботі вони керуються істиною, що всяка війна вважається закінченою, коли буде знайдено та поховано  останнього загиблого на війні солдата, а також вручено всі  нагороди тим, хто чесно до кінця виконав свій військовий обов’язок. Дехто ціною власного життя.
Заради того, щоб віддати належні почесті колишнім героям війни в Афганістані, привселюдно вшанувати їх, живуть та продовжують наполегливо працювати такі,  як полковник запасу Петро Лисиця (на знімку - крайній праворуч). В цьому вони вбачають свій обов’язок.  Таким, як вони, спокій тільки сниться.