Що залишилося від тієї війни? Героїзм і самовідданість. Гіркота й смуток. І пам'ять, свіча якої не згасне. Двадцятилітні хлопці, які загинули на далекій афганській землі, залишаться навічно молодшими своїх ровесників...
3258 днів та ночей наші хлопці падали на гостре каміння у Гераті й Кундузі, на розпечений пісок у Кандагарі й Гільменді. Падали і знову підіймалися з вогнем у грудях, щоб йти на допомогу бойовим побратимам, щоб забезпечити проходження колон з продовольчими товарами, пальним, щоб знешкодити чергові каравани зі зброєю. Кожний з них мріяв про одне — повернутися додому.
3193 уродженців Вінницької області брали участь у цій неоголошеній війні. Більшість з них повернулися на Батьківщину, але у серці кожного залишилася незагоєна рана. А ще – пам'ять про друзів, товаришів по службі, котрі відійшли у небуття.
Спогади про ті роки у пам'яті Миколи Васильовича Сокирби, який демобілізувався з лав Радянської Армії 6 лютого 1987 року, не може стерти ніщо. Відтоді минуло двадцять три роки, але Афганістан усе ще не відпускає його. Людина слова, прекрасний сім'янин, люблячий батько — тільки так можна охарактеризувати учасника бойових дій Сокирбу. Свій біль від пережитого на війні він виливає в поетичних рядках. Разом з учасником бойових дій Олександрою Єгорівною Белюченко підготував до друку збірку віршів «Афганские тюльпани». Ще в юнацькі роки Микола виділявся вмінням майстерно розкрити тему літературного твору, навіть учителі збиралися послухати написане учнем. Любов до слова стала у пригоді й під час служби в Афганістані, де він був редактором бойового листка.
Свого часу хлопець захоплювався радіотехнікою, що вплинуло на вибір професії – став монтажником радіоапаратури. У 80-ті роки, коли почали започатковуватися нові технології та прилади, Микола захопився створенням світломузики, яка досі зберігається у батьківському домі.
Біографія юнака нічим не відрізнялася від біографій його ровесників: Нетребівська десятирічка, навчання у технічному училищі, робота на Вінницькому радіотехнічному заводі «Маяк». Далі – призов до лав Радянської Армії.
Військову підготовку новобранець проходив у Туркменистані. Саме там познайомився з Володимиром Корнійчуком, із Житомирської області. Усі уродженці України були земляками, а якщо це були односельці або з сусідніх районів, то вважали себе рідними братами. Міцна солдатська дружба двох бійців пройшла випробування війною, загартування у боях.
Перед відправленням на нове місце служби – в Афганістан Микола у листі написав батькам: «...Сюди ми прилетіли із Ашхабада. Поселилися в казармі. Частина розміщена в місті. Зі мною тут є багато земляків». Син двічі на тиждень писав листи додому. Це були теплі, щирі, заспокійливі листи, зі словами шани й поваги до батьків. Писав, що живий і здоровий, розповідав про невідому державу, культуру й звичаї афганського народу. Цікавився новинами у рідному домі, селі, розпитував про друзів.
Микола Васильович згадує, що дуже важко дочекатися його було мамі Галині
Олексіївні. Що ночі вона прислухалася до звуку транспорту на вулиці. Чи не зупинилася біля їхнього будинку страшна вантажна машина? Чи не привезли сина у цинку? А якою буде їхня довгоочікувана зустріч, коли Микола обніме батьків! Але це відбудеться набагато пізніше — попереду чекала служба з багатьма випробуваннями.
Подальшу службу двоє товаришів проходили у Гераті, в 101-у мотострілецькому полку. У спогадах про службу в Афганістані Микола Васильович писав: «Рота постійно буває на виїздах, супроводженнях, ходить на каравани, здійснює прочісування по кишлаках». Для «новоспечених» солдатів у пригоді стали заняття заступника командира роти Юрія Абрамовського. Ця підготовка і вміння вести бойові дії в Афганістані не раз рятували життя бійцям. Микола кілька разів потрапляв у такі обставини, де його життя було на волосині від смерті.
Рівно через місяць служби 8-а мотострілецька рота, у складі якої служили друзі, отримала завдання підготуватися до рейду. Військовослужбовцям видали сухі пайки і бойове спорядження. На бронетранспортерах прибули для виконання завдання. Саме тут уперше вони зіткнулися з душманами. Молодий боєць спочатку не міг зорієнтуватися, де супротивник, звідки стріляють. Той перший бій і бойове хрещення у пам'яті Миколи Васильовича закарбувалися назавжди.
Хоча Микола і Володимир служили у різних взводах, їхня дружба тільки міцніла. Взводи постійно брали участь в одних і тих самих бойових операціях. Зі слів Миколи Васильовича, Володя – кмітливий, всебічно розвинений, лідер у компанії, швидко розв'язував назрілі проблеми. Можливо, саме це зблизило, зріднило двох хлопців, які в усьому доповнювали одне одного.
Через півроку служби друзі зустрілися із земляком з Немирівського району Василем Мельничуком. Він служив у 4-у кулеметно-гранатометному взводі тієї ж 8-ї роти. Двоє солдатів і прапорщик одразу зблизилися й зріднилися. Ця дружня підтримка допомагала їм вижити в Афганістані, додавала сил і наснаги.
У пам'яті Миколи Васильовича закарбувалося багато виходів і виїздів на бойові операції, але один із них виділяє по-особливому. Командування 3-го батальйону отримало завдання знайти рештки збитого вертольота і членів екіпажу в районі Кандагара. Точне місце падіння вертольота не було вказано, а подавалися лише певні квадрати. На їх прочісування було відправлено кілька взводів, у тому числі й ті, де служили рядові Сокирба, Корнійчук і прапорщик Мельничук.
Особистий склад 8-й роти 101-го мотострілецького полку, в якому служили друзі.
Командування батальйону прийняло рішення, що бронєгрупа піде окремо, а мотострілків відправлять літаком. Для солдатів це був надзвичайно важкий переліт – летіли на такій висоті, що не вистачало кисню і бійці задихалися. Після перельоту і короткого відпочинку мотострілки пішли в гори. У призначеному місці об'єдналися з бронєгрупою і вирушили далі. Пересувалися ущелиною, а де важко було проходити, свою роботу робили сапери. Певну відстань долали через гірську
річку бронетранспортерами. Під час переправи на солдатів гнітюче враження справляли 20-25-метрові скали. Здавалося, вони ось-ось впадуть на них. Тижневі. пошуки решток збитого вертольота не принесли результатів. Запаси води та їжі закінчувалися. Щоб вижити, їли корінці й листя. Саме в такий момент командири взводів прийняли рішення спуститися у кишлак і поповнити запаси води. Це було сміливе рішення. Керівником групи обрали прапорщика Мельничука. Десятеро військовослужбовців, у тому числі Микола і Володя, спустилися у населений пункт, набрали води й благополучно повернулися назад. Враховуючи всі обставини, повернення солдатів могло закінчитися і по-іншому.
Під час служби в Афганістані товаришам випало чимало випробувань. Микола і Володя були контужені, поранені при підриві бронетранспортерів на мінах. Корнійчук переніс важке інфекційне захворювання. І як результат – обидва мають групу інвалідності. За виконання бойового завдання Миколу Сокирбу представили до медалі «За відвагу», але, на жаль, нагороду він так і не отримав. Прапорщик В. Мельничук нагороджений орденом Червоної Зірки за перехоплення каравану з боєприпасами.
Після демобілізації минуло багато років. Микола Васильович мешкає у Вінниці, Володимир Павлович — у Полтаві, Василь Анатолійович повернувся у Мукачево, де служив до Афганістану. 20 липня 1994 року він звільнився у запас старшим прапорщиком. У кожного з них є сім'я, ростуть діти, а у Василя Анатолійовича – і онуки. Незважаючи на відстань, друзі не втрачають зв'язків: телефонують, зустрічаються.
Володимир Павлович і Василь Анатолійович відвідали наш музей. Якою радістю світилися їхні очі, скільки спогадів було повідано-переповідано. Дружина Миколи Васильовича – Наталя Леонідівна подала ідею бойовим побратимам записати свої спогади й видати їх окремою книжкою. Першим взявся втілювати задум Мельничук, а Сокирба і Корнійчук підтримали його. Незабаром вийде їхня книга спогадів про службу в Афганістані «Моя війна».
Сини ветеранів-«афганців» у всьому беруть приклад з батьків. Адже за плечима у них – незабутня школа мужності, чоловічої дружби, любові до Батьківщини.
