Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Особливо непросто було попервах, коли великомасштабних карт усієї території Афганістану не було. Найкращою тоді вважалася карта 1:200 000, яка використовувалася для проведення рекогносцировок і організації маршів. Проте вона не відображала конкретних об’єктів, не мала точних орієнтирів, а тому не задовольняла усіх потреб. Тож топографічна служба в 1982–1983 роках почала терміново створювати карти масштабу 1:100 000, а потім на основі них та матеріалів космічної зйомки з супутників, а також результатів топографічної розвідки місцевості, у 1983–1984 роках — створювати карти масштабу 1:50 000 для роботи у найбільш оперативно важливих районах Афганістану (щоб можна було здійснювати стрільбу артилерії по координатах цілей). Згодом почали нарощування точності: зі зміною обстановки внаслідок ведення бойових дій, з уточненням природних особливостей у них вносили оперативні виправлення. І коли картами масштабу 1:50 000 була покрита вся площа території Афганістану, почали створювати і спеціальні карти геодезичних даних. Так з’явилася геодезична основа — точні координати місцевих об’єктів та геодезичних пунктів, що необхідні для скорочення термінів та підвищення точності топогеодезичної прив’язки вогневих позицій артилерії і стартових позицій ракетних батарей.
До ведення топографічної розвідки місцевості під час висування військ і в ході бойових дій залучалися начальники топографічних служб дивізій та бригад 40-ї армії. Але до 60 відсотків усієї вихідної інформації про стан місцевості отримували за допомогою топографічної аерофотозйомки. Особливо важливо це було перед проведенням великих бойових операцій. Під Кабулом дислокувалася розвідувальна ескадрилья літаків, у складі якої був літак Ан-30 з обладнанням для топографічної фотозйомки з повітря — він і робив польоти у найважливіші райони. Фотозйомку здійснювали льотчики, оскільки вони були більш підготовлені для роботи з цією технікою, а військові топографи, які вилітали разом з ними, тільки уточнювали завдання. Хоча Ан-30 й виконував завдання під прикриттям бойових вертольотів, ведення топографічної розвідки з повітря було досить ризикованим заняттям — будь-якої миті літак могли підбити із землі. Але, як кажуть, Бог милував. Матеріали аерофотозйомки згодом дешифрувалися військовими топографами й використовувалися для внесення змін у чинні топографічні карти.
Окрім того, безпосередньо на місцевості вся необхідна інформація про зміни, що відбувалися на ній, добиралася під час повсякденних спостережень. Специфіка Афганістану полягала в тому, що спеціальних топогеодезичних робіт на місцевості не виконували. Військові топографи пересувалися всією територією країни тільки в складі військ під час проведення операцій... Позначалися усі зміни в обстановці. Наприклад, автоколони, як правило, водили начальники топографічних служб дивізій та бригад. І перед початком маршу на інструктажі вони нагадували водіям та старшим машин: «Десь щось побачите підозріле — одразу доповідайте». Що помічали? Там, де раніше не було жодної рослинності, раптом з’явився кущ — виходить, це орієнтир для когось. З’явився біля дороги трикутник з каменів, викладений руками людини, — теж орієнтир. Подібну інформацію давали військовим топографам і підрозділи військової розвідки та спецпризначенці. Надалі, після того як топографи визначали координати виявлених орієнтирів, артилеристи вели по цих об’єктах відповідний вогонь, і іноді це було ефективно.
Уся отримана інформація про зміни на місцевості надходила до начальників топографічних служб дивізій, бригад, а від них — до начальника топографічної служби 40-ї армії. У топографічній службі штабу армії цю інформацію узагальнювали і передавали до топографічної служби Туркестанського військового округу, яка у той час працювала за штатом воєнного часу. Звідти інформація для подальшої обробки розподілялася по частинах Воєнно-топографічної служби ЗС СРСР, які у встановлені терміни оновлювали топографічні карти. У стаціонарних умовах працювали одночасно чотири топогеодезичних частини центрального підпорядкування — Ногінськ, Голіцино, Іркутськ, Іваново і Ташкентська картографічна фабрика. Окрім них, у кожному військовому окрузі було по два–три польові топогеодезичні загони, що також займалися оперативним виправленням карт. Кожен із загонів працював над визначеним регіоном Афганістану за розподілом Воєнно-топографічного управління Генерального штабу ЗС СРСР.
Уже виправлені та доповнені топографічні карти надходили до топографічної служби штабу 40-ї армії, що дислокувалася у пригороді Кабула (район Даруламан). Солдати-сортувальники армійської топографічної частини, що перебували там, швидко готували ці карти, вантажили їх у спеціальні машини АШТ (армійська штабна топографічна машина на базі ЗІЛ-131) і розвозили у дивізії та бригади. Коли було потрібно більш оперативно доставити карти — використовувалися вертольоти.
Карт військам вистачало і проблем з їх забезпеченням не було: для військ 40-ї армії їх друкували Ташкентська, Іркутська, Київська, Мінська та Московська військові картографічні фабрики. Окрім того, карти друкувалися безпосередньо у армійській топографічній частині: її структурні підрозділи, що і в польових, і у стаціонарних умовах забезпечували видання необхідної кількості примірників.

В армійській топографічній частині на озброєнні були друкарські машини типу ОП-3, ОП-4, «Ромайор», «Домінант». Дві останні — імпортні, а ОП-3, ОП-4 — вітчизняні машини, що були встановлені як стаціонарно, так і в похідному варіанті на машинах «Урал». Їх обслуговували солдати-фахівці: лаборанти, фотолаборанти і друкарі, які готувалися у навчальному топогеодезичному загоні у Звенигороді Московської області.
Основними видами спеціальних карт, що створювалися, були карти гірських проходів і перевалів, карти водних рубежів, сходу сніжних лавин, карти геодезичних даних. Останні були незамінними для артилеристів. У випадку, коли терміново необхідно було виготовити більше, ніж звичайно, спеціальних карт, оригінал-макети відправлялися літаком у Ташкент і за 2–3 дні до Кабула привозили вже виданий тираж.
Топографічна служба 40-ї армії постійно виготовляла й макети місцевості. Справа в тому, що не вся наявна на карті інформація доходила до свідомості командирів. У Афганістані майже лише гори і скелі, тому потрібно було мати гарну уяву й ідеальну зорову пам’ять, щоб за допомогою однієї лише карти усе зрозуміти. А на макеті все було одразу видно: де яка гора, куди веде ущелина, які частини за якими та як висуваються тощо.
Макет — це ідеальне місце для відпрацьовування майбутніх бойових дій. Оскільки усі операції вимагали окремих макетів для відпрацьовування питань взаємодії, виготовлення макетів місцевості було основним видом діяльності військових топографів на рівні штабу армії. Взагалі планування операцій, відпрацювання дій військ і постановка завдань на макетах були звичайною практикою для всіх з’єднань і частин 40-ї армії в Афганістані.
У штабі об’єднання макети місцевості виготовляли практично двічі-тричі на місяць. Спеціально для цього було виділено майданчик, прихований маскувальною сіткою, щоб макет не бачив ніхто зі сторонніх. Тільки суворо визначені особи мали бути присутні тут. Для виготовлення, як правило, використовували землю, пісок, цемент, фарби та інші матеріали. Розміри кожного з макетів були приблизно 6х10 метрів. До речі, не тільки командування штабу армії, але й всі начальники родів військ і служб завжди дуже високо оцінювали роботу топографів.
Важливим питанням, якому постійно приділялася велика увага, була топографічна підготовка військ. На жаль, вона була слабкою на всіх етапах дій 40-ї армії починаючи з 1979-го до 1989 року. І що характерно: командири взводів, які щойно закінчили військові училища, та старші офіцери більш-менш знали топографію, а от командири рот, на жаль, забули все, що колись учили, і поводилися так, немов уперше бачили карту. До того ж карти гірської місцевості читати складніше, ніж карти рівнин, тому що просік, боліт, лісів, озер в Афганістані не було. Невміння читати карти часом призводило до того, що командири заводили свої підрозділи не туди, куди треба. В армійській топографічній частині, яка була розгорнута за штатом воєнного часу, було не більше як 120 чоловік, з них — 18 офіцерів. І всі вони, разом з лейтенантами, проводили заняття з топографії безпосередньо у військах з офіцерами будь-якого рангу. Військові топографи докладно розповідали про нововведення, виправлення або доповнення на картах, які з’явилися для того, аби командири могли правильно читати карту й ставити завдання своїм підлеглим без помилок...
Своєю чергою у афганців були власні топографічні карти. Офіцери топографічної служби штабу армії ретельно вивчали їх, але вони не знайшли застосування серед радянських військ. Ці карти були на фарсі або англійською, до того ж дуже давні. Окрім того, вони відображали тільки окремі ділянки місцевості країни. Суцільної карти країни в афганців не було. Радянські примірники були кращими: наочні, легко сприймалися, доступні розумінню будь-якого радянського офіцера. Від військових контррозвідників до офіцерів топографічної служби штабу армії надходила інформація, що душмани шукали можливості обміном або викупом добути саме наші карти.
Після прийняття рішення про виведення 40-ї армії афганським військовим було передано топографічні карти масштабів 1:1 000 000 — 1:100 000 всієї території країни. А карти масштабу 1:50 000 залишили афганцям тільки для пунктів дислокації урядових військових частин. Це було обумовлено запобіжними заходами (щоб уникнути потрапляння карт до інших країн).
Топографічна служба штабу 40-ї армії виводилася однією з останніх у середині січня 1989 року, оскільки карти потрібні були до завершення виводу всього контингенту. За межами військового містечка, де дислокувалася топографічна частина армії, вже точилися запеклі бої між самими душманами, які ділили між собою територію. Виходили колоною: армійську топографічну частину на вантажних машинах з обладнанням, спецтехнікою і матеріалами та деякі тилові підрозділи супроводжував підрозділ батальйону охорони штабу армії. Колону супроводжували два танки і три БМП. Повітряне прикриття — вертольоти Мі-24, що з’являлися парами з проміжком у півгодини. Маршрутом маршу від Кабула до Термеза стояли бойові застави від 103-ї повітрянодесантної та 108-ї мотострілецької дивізій. Марш був здійснений за дві доби — і 14 січня колона зосередилася неподалік мосту через річку Амудар’я. Але тільки на початку лютого топографічна служба штабу армії перетнула річку і розташувалася на радянській території в районі Термеза.
Особовий склад топографічної служби ще місяць розташовувався у наметах в навчальному центрі під Термезом на кордоні, немов готуючись знову повернутися на територію Афганістану. Зрештою так і було: стояли у повній готовності повернутися. Тільки через місяць — 15 лютого — отримали команду вирушити до нових пунктів постійної дислокації.