Відлуння однієї публікації
Здивувала багатьох наших бойових побратимів, а декого навіть образила
невеличка публікація під назвою «Ті, хто повернувся», що з’явилася на
шпальтах газети міськради Львова «Ратуша» 17 лютого цього року. Наведемо
її повністю:
«22-а річниця виведення радянських військ із Афганістану пройшла у Львові очікувано традиційно: марш колони під бравурну музику вулицями міста, нудні вимучені промови львівських владоможців біля пам’ятника, сльози тих, хто проливав свою і чужу кров на далекій і незрозумілій ні тоді, ні тепер землі.
Щоправда, цього разу неприємно вразило те, що один із ораторів запевнив, начебто, Львівщина втратила в непривітних горах 300 чоловік вбитими (у мартирологу їх лише 118) і незвично велика кількість «бомжів», які під виглядом воїнів-афганців проникли у військові намети випити чарку.
Але найбільш неприємним моментом для багатьох виглядали діячі Партії регіонів, котрі і на зелених наметах, і всередині їх розвісили незліченну кількість прапорів своєї політсили, аби часом, скалічені й поранені, обвішані орденами та медалями ветерани афганської кампанії не посміли забути, за чий рахунок вони п’ють чарку та їдять гарячу кашу та покриті льодом канапки. Інколи складалось враження, що саме завдяки зусиллям нинішньої партії влади і були виведені з Афганістану війська у далекому 1989-му…» Підпис – Микола Савельєв.
«...Нудні вимучені промови». Про що йдеться? Невже очікувалося гумористичне шоу біля пам’ятника? Якби не з’явилися на віче голова Львівської облдержадміністрації Михайло Цимбалюк (представник Партії регіонів), голова облради Олег Данькевич (представник ВО «Свобода»), міський голова Львова Андрій Садовий (представник Республіканської Християнської партії), ймовірно, у «Ратуші» з’явився б зовсім інший рядок: «проігнорували запрошення». Чи не так?
15 лютого – це не лише дата закінчення довготривалої Афганської війни для колишнього СРСР, а День вшанування учасників бойових дій на території інших держав, який встановлено відповідним Указом Президента України №180 / 2004 від 11 лютого ще сім років тому. У десятках країн наші співвітчизники виконували військовий обов’язок зі зброєю в руках, але саме завдяки зусиллям Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), її активу, обласним, міським і районним організаціям у всій державі відбуваються урочисті заходи з нагоди цієї дати. Саме у ці лютневі дні ті, кого по-справжньому «зачепив» Афган, учасники війн і локальних конфліктів в інших кутках земної кулі, приходять до пам’ятників і могил полеглих на чужині, померлих вже у мирний час, щоб вклонитися мужності та пам’яті. Приходять, не зважаючи на стан здоров’я та численні інші проблеми. Запрошують усіх, для кого не є байдужою історія, якою б вона не була. І, звісно, не перевіряють документи у присутніх: дякувати Богові, ми намагаємося жити у демократичному суспільстві.
Переважна більшість ветеранів-«афганців» Львова добре знають одне одного особисто, тому що спілкуються постійно, не час від часу, і припущення щодо «великої кількості "бомжів"» є скоріше не зовсім коректною вигадкою журналіста газети. Можливо, дехто вважає «бомжами» усіх і кожного, хто не носить шкіряного і кашемірового одягу? Але це, на моє переконання, глибоко особисте, особливо сьогодні.
Щодо подальших «неприємних» вражень і окремого «неприємного моменту» зауважимо таке. Дійсно, у поіменному списку Афганського мартиролога України «Чорні тюльпани» (Київ, АТ «Друкарня «Столиця», 1999 р.), вочевидь, його мав на увазі М. Савельєв, зазначено: «Львівщина. Відправлено – 5066 чол. Загинуло – 117 чол. Повернулось інвалідами – 116 чол.». Отже, по-перше, треба точніше оперувати цифрами, по-друге, більш детально вивчати статистичні дані, адже в Афганістан протягом кількох років скеровували не тільки уродженців області, а й багатьох з тих, хто проходив військову службу на Львівщині. Наприклад, на плитах меморіалу полеглим, який споруджено у місті Новий Калинів, викарбувано 119 прізвищ авіаторів, котрі свого часу перебували у списках особового складу авіаційних частин гарнізону й повернулися з Афганістану у цинкових домовинах.
У липні 2009 року цей трагічний список збільшився: знову із далекого Афганістану на Самбірщину привезли загиблих, цього разу – військових пілотів-пенсіонерів, які були членами екіпажу гвинтокрила Мі-26 (вертоліт належав авіакомпанії «Air Pecotox» з Молдови і на контрактній основі використовувався у рамках гуманітарної місії під егідою МССБ в ІРА). До речі, у тій самій «Ратуші» (16–22 липня 2009 р.) повідомлялося, що загиблі – це «...48-річний Юрій Рущак, командир екіпажу (одружений, двоє дітей), 38-річний Олег Храмов (одружений, одна дитина), 44-річний Володимир Ковалів (одружений, троє дітей), 45-річний Михайло Наконечний (двоє дітей). Усі вони були сусідами за місцем проживання».
До речі, кількох львів’ян, які загинули в Афганістані, поховано в інших областях України: їхні рідні ще у радянські часи виїхали за іншими адресами. Цілком зрозуміло, що саме тому і відсутні їхні прізвища у згаданому мартиролозі під позначкою «Львівщина». А взагалі в області є 115 поховань воїнів-«афганців» (саме за їх кількостю й складався список у мартиролозі), стосовно загибелі на війні двох, крім свідчень рідних, не знайдено жодних офіційних підтверджень, а шестеро людей й досі вважаються зниклими безвісти.
Мимоволі напрошується підозра, що зморщується журналіст «Ратуші» з приводу представників Партії регіонів та її символіки зовсім не випадково. Як на мене, то тут слід лише дякувати за допомогу «афганцям» у проведенні заходів і не тільки згаданій політсилі, а й обкому Комуністичної партії України, представникам Українського реєстрового козацтва. Можливо, дехто сподівався побачити біля пам’ятного знаку «Громадянам Львівщини, полеглим в Афганістані в 1979 – 1989 рр.» зовсім інших партійців, скажімо, з НУ-НС чи ВО «Свобода». Не винні учасники бойових дій в тому, що таких не було, але чому б і їм не підтримати приклад інших у майбутньому?
І наостанок. Що саме хотів побачити неочікуваного і нетрадиційного пан М. Савельєв? Не на свято потрапив він їсти «покриті льодом канапки», а, гадаю, написати кілька рядків у друкований орган, який редагує. А щоби висвітлювати такі події компетентно, непретензійно, радимо звертатися до членів Львівської обласної організації УСВА не лише один раз на рік, а частіше, ось тоді й не буде здаватися, що «очікувано і традиційно» зовсім нещодавно було відкрито у Львові ще один музей «Пам’яті війни в Афганістані» (вул. Городницька, 31), подібного якому не було і про який написано не тільки в українських ЗМІ, а й у зарубіжних; що напередодні 15 лютого у військових частинах Львівського гарнізону і середніх школах міста відбулися різні заходи, а на Львівському державному телебаченні та радіо «Львівська хвиля» – ефіри, в яких також взяли участь ветерани-«афганці».
Отже, приходьте до нас, панове журналісти, і не тільки з «Ратуші»: упевнені, що нам варто спілкуватися.
Просимо не сприймати вищенаведене як «кулеметну чергу» у відповідь на поодинокий, ледь почутий «постріл», адже і «ті, хто повернувся» мають право на свою точку зору.
