Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - "Третій Тост", №12 (444), 2011 рік, червень.

Людмила АЛЄКСЄЄВА,
відповідальний секретар Хмельницької обласної організації УСВА.

Сформовано Громадську раду

У Київському міському Палаці ветеранів відбулися установчі збори з формування персонального складу Громадської ради при Державній службі з питань інвалідів та ветеранів України.
Обговорення питань порядку денного проходило за участю 53 представників різних інституцій громадянського суспільства і членів ініціативної групи. Головуючим було обрано голову Української Cпілки ветеранів Афганістану Сергія Червонописького (на знімку). У роботі зборів брав участь голова Державної служби з питань інвалідів та ветеранів України Володимир Маслаков.
Після обрання робочих органів керівник ініціативної групи перший заступник голови Державної служби з питань інвалідів та ветеранів України Володимир Сіроштан підбив підсумки роботи ініціативної групи з підготовки установчих зборів для формування складу Громадської ради. Він зокрема нагадав вимоги чинного законодавства щодо формування і подальшої діяльності цієї консультативно-дорадчої громадської інституції, що діє на громадських засадах при центральних органах виконавчої влади.
Про важливість питання створення Громадської ради свідчили гарячі дебати представників різних організацій, що розгорілися вже з перших хвилин зборів. Головними каменями спотикання стали питання участі у Громадській раді організацій, які не мають всеукраїнського статусу, й тих, що займаються комерційною діяльністю. У результаті обговорення і врахування всіх пропозицій учасники установчих зборів ухвалили рішення включити додатково ще три організації, підтримати ініціативну групу щодо складу Громадської ради, проголосували по чисельному складу і обрали відкритим голосуванням Громадську раду при Державній службі з питань інвалідів та ветеранів України поіменно чисельністю 48 делегованих представників громадських організацій (порівну від організацій інвалідів і ветеранів).
На першому засіданні новоствореної Громадської ради ухвалено рішення і створено робочу групу з доопрацювання Положення про Громадську раду.

Прес-служба
Державної служби з питань інвалідів та ветеранів України.

Відверта і щира розмова

Змістовною і корисною для всіх учасників стала чергова зустріч керівників Української Спілки ветеранів Афганістану з ветеранами, які лікуються в Українському госпіталі для воїнів-інтернаціоналістів «Лісова поляна».
Поспілкуватися з бойовими товаришами в Пущу-Водицю приїхали голова УСВА Сергій Червонописький і його заступник Олег Міхнюк. Сергій Васильович розповів про соціальний захист і зміни у законодавстві, про діяльність УСВА у цьому важливому для ветеранів війни та їхніх сімей напрямі.
Особливо цікавило гостей, як оцінюють воїни-інтернаціоналісти роботу районних, місцевих, територіальних організацій. Розмова була щирою, відвертою, ветерани розповідали про здобутки і недоліки своїх організацій, їх керівництва.
Жвавою видалася і розмова про нашу «афганську» газету. Як виявилося, тільки кожен четвертий учасник зустрічі передплачує «Третій тост», тираж газети збільшується дуже повільно. Над питанням передплати треба замислитися усім нам. «Було б набагато менше запитань у ветеранів, якби вони передплачували нашу газету, яка сьогодні коштує копійки, і читали її», – наголосив голова УСВА.
Гості побажали усім пацієнтам госпіталю міцного здоров’я, повернутися додому з новими силами й наснагою. Воїни-інтернаціоналісти підтримали думку, що такі зустрічі, які вже стали традиційними, необхідно продовжувати й надалі.
Ще більше поліпшив настрій учасників зустрічі виступ відомого серед «афганців» учасника бойових дій в Афганістані, автора-виконавця Леоніда Мухіна.

Інф. «ТТ».

В організаціях УСВА
Похвалили за успіхи, проаналізували недоліки

Відбулася VI звітно-виборна конференція Київської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
Делегатів привітали голова Київської облдержадміністрації А. Й. Присяжнюк і голова обласної ради О. С. Качний, з вітальним словом звернулися голова УСВА С. В. Червонописький і перший заступник голови Держслужби у справах інвалідів та ветеранів України В. Г. Сіроштан. Сергій Васильович розповів про стан справ у державі щодо соціального захисту ветеранів війни і сімей загиблих, подякував організації за роботу з ветеранами і за її активну участь в організації і проведенні XXII засідання Постійного Комітету в європейських справах Всесвітньої Федерації ветеранів.
У звітній доповіді голови обласної організації УСВА В. М. Красулі всебічно проаналізовано роботу організації, її позитивні дії та недоліки, що не встигли зробити.
Підбито підсумки роботи районних організацій за звітний період, найкращими стали дві – Володарська та Ірпінська. За плідну роботу голів цих організацій – Т. І. Ващенка і А. В. Прохоренка нагороджено путівками до санаторію на Південному березі Криму.
Звітну доповідь голови ревізійної комісії М. М. Щербакова було затверджено одноголосно.
У цілому роботу Київської обласної організації УСВА визнано задовільною. Делегати конференції одноголосно обрали головою обласної організації В. М. Красулю. Обрано членів правління і президії, головою ревізійної комісії – М. М. Щербакова.

Інф. Київської обласної організації УСВА.

На користь ветеранів

У роботі VI звітно-виборної конференції Рівненської міської організації Української Спілки ветеранів Афганістану взяли участь 137 делегатів.
На конференції було заслухано звіт про роботу правління РМО УСВА за період з червня 2008 року з яким виступив голова організації Василь Олексійович Стаднічук, і звіт голови ревізійної комісії Віри Василівни Сульжик.
Після обговорення роботи правління делегати обрали голову організації та її керівні органи. Більшістю голосів головою Рівненської міської організації УСВА обрано Сергія Васильовича Зінича. Він народився 1966 року, учасник бойових дій в Афганістані у 1985–1986 роках, (в/ч п.п. 71176, 70-а гвардійська мотострілецька бригада, місто Кандагар), нагороджений орденами Червоного Прапора, «За мужність» третього ступеня, медаллю «За відвагу», медалями УСВА. Обрано правління РМО УСВА у складі 11 осіб. Головою ревізійної комісії обрано Олександра Івановича Логвіна.
На конференції виступив голова Рівненської обласної організації УСВА Микола Іванович Ражик, який проаналізував роботу організації за звітний період, надав інформацію про стан справ у обласній організації і Українській Спілці ветеранів Афганістану, а також побажав новообраному голові та правлінню міської організації плідної роботи на користь ветеранів війни і сімей загиблих.

Леонід ГОРОЩУК,
учасник бойових дій в Афганістані.

Разом і в печалі, і в радості

Чотири місяці тому відбулися звітно-виборні збори у Бобринецькій районній організації УСВА Кіровоградської області. Змінилося керівництво, оновлено правління, і наша робота значно активізувалася.
Стрімко лине час, і з хлопців, які щойно повернулися з Афганістану, ми перетворилися на сивочолих чоловіків. Дехто й не дожив до нинішнього дня. Ми, як і раніше, відвідуємо могили загиблих товаришів і пам’ятатимемо їх вічно. А от могили померлих після Афганської війни друзів чомусь забулися… Наприкінці квітня, перед поминальними днями члени правління організації відвідали могили «афганців», померлих у мирні часи. А їх у районі десять. Поклали квіти, згадали добрим словом своїх товаришів.
За радянських часів День прикордонника в Бобринці відзначали масово. Прикордонники виходили в центр міста, аби згадати роки служби. З часом ця добра традиція почала забуватися. Наша організація вирішила відновити добру справу, враховуючи те, що серед воїнів-«афганців» чимало бобринчан, які проходили службу в прикордонних військах. На святі були присутні керівники міста і району, представники міжрайонного військкомату, воїни-«афганці». Під звуки духового оркестру прикордонники пройшли святковою ходою центральною вулицею міста і поклали квіти до меморіалів загиблим воїнам. Біля пам’ятника Невідомому солдату відбувся мітинг. Активісти «афганського» руху були відзначені почесними грамотами УСВА і ювілейними медалями.

Микола ТОСІК,
голова Бобринецької районної організації УСВА.

Чтоб не пропасть поодиночке…

В народе говорят, что любые трудности легче преодолевать сообща. У тех, кто потерял сыновей, мужей и отцов, проблем предостаточно. Поэтому решение о создании Днепропетровской городской организации семей умерших участников боевых действий в Афганистане и на территории других государств возникло не случайно.
– Вопрос этот обсуждался давно, – подчеркнул во время учредительного собрания председатель Днепропетровского объединения ветеранов Афганистана Юрий Виноградов. – К большому сожалению, от ранений и контузий, перенесенных на войне болезней уже в мирное время ушло из жизни много наших боевых побратимов. Их семьи нуждаются в защите, моральной и материальной поддержке, поэтому насколько можем, мы всегда подставляем им свое плечо. Но очень важна такая поддержка и на государственном уровне, а ее надо добиваться вместе. Созданная первичная организация вольется в наше объединение, а ее председатель войдет в состав совета. Будем работать над вопросами социальной защиты сообща.
В собрании приняли участие и ответили на вопросы заместитель городского головы Елена Лозенко, представители управления труда и социальной защиты населения, здравоохранения, образования.
– В Днепропетровске к ветеранам, людям, выполнявшим свой воинский долг, спасавшим мир от чернобыльского атома, семьям погибших отношение особое, – сказала Елена Лозенко. – Есть программы, которые защищают их на городском уровне, городские власти всегда подключаются к решению таких проблем. Мы, безусловно, готовы сотрудничать и с семьями умерших участников боевых действий, все наши социальные службы для того и созданы, чтобы помогать тем, кто в этом нуждается. Когда работаешь сообща, результат получается лучше.
В совет новой первичной организации, которую возглавила вдова почетного гражданина Днепропетровска, генерал-лейтенанта Ивана Васильевича Воливача – Любовь Борисовна, вошли Светлана Костенко, Алла Писаная, Светлана Круглова, Наталья Резникова.

Юлия БАБЕНКО.

Героїко-патріотичне виховання
Кіровоградська область
Пам’ятаємо минуле заради майбутнього

Стали традиційними щорічні військово-патріотичні походи молоді, присвячені Дню Перемоги. Цього року такий похід проводився в рамках Всеукраїнської акції «Пам'ятаймо минуле заради майбутнього» за підтримки Української Спілки ветеранів Афганістану, Всеукраїнського дитячого патріотичного об'єднання «Майбутнє України» і Кіровоградського обласного комітету Товариства сприяння обороні України.
Немає на карті України жодного села чи міста, де б не залишила свого сліду Велика Вітчизняна війна. З кожним роком вона віддаляється від нас у часі, але не можна забувати про подвиги наших воїнів, мирних людей – жінок і чоловіків, дітей, які віддавали життя заради свободи рідної землі. Бо народ, що забуває своє минуле, не має майбутнього. Особливо важливим є виховання патріотичних почуттів у сучасних юнаків і дівчат.
Вихованці первинних організацій Знам'янського МСТК ТСО України, клубу «Спартак», Центру виховання молоді «Чайка», клубу «Пітфайтер», учні шкіл і училищ міста взяли участь у триденному автопробігу з нагоди 68-ї річниці форсування Дніпра і початку Олександрійсько-Знам'янської визвольної операції Кіровоградщини. Почався військово-польовий похід з мітингу біля обеліска Слави у Знам'янці. Перед його учасниками виступили голова Всеукраїнського дитячого патріотичного об'єднання «Майбутнє України» Г. В. Мальчин, голова обласного комітету Товариства сприяння обороні України Н. М. Титенок, міський голова І. Б. Крижановський. Хвилиною мовчання і покладанням квітів до обеліска Слави і пам'ятника воїнам-інтернаціоналістам вшанували пам'ять загиблих.
Далі маршрут пролягав через міста й села Кіровоградської і Полтавської областей, де в роки Великої Вітчизняної війни точилися запеклі бої за визволення рідної землі від фашистських загарбників. До учасників автопробігу приєдналася колона з міст Петрове, Олександрії та Жовтих Вод.
З новими враженнями від зустрічі з іншими учасниками походу і відвідання пам'ятних місць Олександрії колона вирушила до Онуфріївського району, де в кожному селі люди дбайливо доглядають пам'ятки, що нагадують нам про війну. Не передати словами той німий біль і співчуття, які читалися в очах дітей після відвідання у селищі Павлиші меморіалу, створеного на місці фашистського концентраційного табору. Тут було закатовано близько 5 тисяч людей…
Пощастило нашим учасникам побувати на фестивалі у Світловодську, де під час урочистої ходи йшли в одній колоні з жителями міста, школярами, представниками міської влади. Разом з ветеранами і учасниками фестивалю мали змогу вклонитися пам'яті загиблих воїнів і покласти квіти до Вічного Вогню, біля якого на мітингу директор Світловодського ТСО України С. А. Шеховцов і голова місцевої організації ветеранів Афганістану І. О. Поляков розповіли про подвиг солдатів, які віддали своє життя за свободу рідної землі.
Незабутні враження справила на учасників автопробігу екскурсія визначними місцями Кременчука: відвідання меморіалу Вічно живих у центрі міста і Алеї Слави у Парку воїнів-інтернаціоналістів. З захопленням спостерігали гості за показовим виступом учнів Кременчуцького ліцею з посиленою фізичною підготовкою, які продемонстрували свої вміння із стройової та фізичної підготовки, рукопашного бою. Побували учасники походу і в Музеї зброї та військового обмундирування, у церкві Святого Іоанна-Воїна на території військового ліцею.
Куди б не приїздили учасники походу, скрізь їх супроводжували працівники ДАІ, чекали й радо зустрічали представники місцевої влади, вчителі та учні місцевих шкіл, жителі міст і сіл. У кожному населеному пункті хотіли показати й розповісти якомога більше. Наші вихованці із задоволенням спілкувалися і фотографувалися з учасниками мітингів, пригощали місцевих жителів смачними стравами з польової кухні.
Ще довго згадуватимуть молоді люди ці три дні свого життя, які вони провели у поході, ділитися враженнями від поїздки і ночівель у польових умовах.
Звичайно, за таким чітко спланованим проведенням походу стоїть багатомісячна кропітка праця людей, які відповідали за його організацію. Хочеться висловити слова щирої подяки людям, які душею вболівають за виховання молоді. Це директор Знам'янського МСТК ТСО України Володимир Олександрович Колебіденко і голова Онуфріївського районного осередку Всеукраїнського дитячого патріотичного об'єднання "Майбутнє України" Віктор Миколайович Остащук. Саме вони координували всі дії учасників і організаторів походу, проводили переговори зі спонсорами, керівниками обласних військово-патріотичних організацій і закладів освіти, відповідали за порядок і дисципліну у польовому таборі.
Теплими словами вдячності хочеться привітати працівників Знам'янського МСТК ТСОУ І. В. Золотаренка, Г. Д. Казаряна, В. В. Полякова, О. Ю. Денисова, М. Д. Сурдула.

І. ІВАНЕНКО.

22 июня 1941 года началась Великая Отечественная война

70 лет назад началась самая кровопролитная в истории человечества война. Мы помним подвиг советских пограничников, первыми ставших на пути гитлеровских захватчиков, но не все знают о том, как служили и погибали вместе с ними верные самоотверженные друзья – собаки.

Они стояли насмерть

В селе Легедзино Черкасской области установлен уникальный памятник 150 пограничным псам, которые в 1941 году «порвали» целый полк фашистов в рукопашном бою. Эта единственная за всю историю мировых войн и военных конфликтов битва людей и собак произошла в самом центре Украины.
В конце июля 1941 года произошли события, впервые изменившие ход Великой Отечественной. Известно, что по приказу Гитлера к 3 августа должен был пасть Киев, а 8 августа в столицу Украины собирался приехать Гитлер, да не один, а с дуче Италии Муссолини и диктатором Словакии Тиссо. Но взять Киев не удалось, и поступил приказ обойти его с юга. Так в людской молве появилась Зеленая Брама – местность, не указанная в картах великих сражений войны.
Этот лесисто-холмистый массив на правобережье реки Синюха, возле сел Подвысокое в Новоархангельском районе Кировоградщины и Легезино Тальновского района Черкащины, лишь сегодня известен как место одного из самых трагических событий первых месяцев войны. Да и то, благодаря тому, что участником ожесточенных боев в ходе Уманской оборонительной операции был известный поэт-песенник и фронтовой корреспондент Евгений Аронович Долматовский. С выходом в 1985-м его книги «Зеленая Брама» тайна была раскрыта. В этих местах попали в окружение и были практически полностью уничтожены отходящие от западной границы 6-я и 12-я армии Юго-Западного фронта генералов Музыченко и Понеделина. В то время они насчитывали 130 тысяч человек, из Брамы к своим вышло 11 тысяч солдат и офицеров, главным образом, из тыловых частей. Остальные – либо попали в плен, либо навсегда остались в урочище Зеленая Брама...
В отдельном батальоне пограничного отряда охраны тыла Юго-Западного фронта (созданном на базе Отдельной Коломыйской пограничной комендатуры и одноименного пограничного отряда), с тяжелыми боями отступающем от границы, находились служебные собаки. Вместе с бойцами они стойко переносили все тяготы сурового времени. Командир батальона, он же заместитель начальника штаба Коломыйского погранотряда майор Лопатин (по другим данным, сводным отрядом командовал майор Филиппов), несмотря на крайне плохие условия содержания, отсутствие корма и на предложения командования отпустить собак, этого не сделал. У села Легедзино батальон, прикрывая отход штабных частей командования Уманской армейской группировки, 30 июля принял свой последний бой...
Силы были слишком неравными: против полутысячи пограничников – полк фашистов. И в критический момент, когда гитлеровцы пошли в очередную атаку, майор Лопатин дал приказ послать в бой и служебных собак. Это был последний резерв. Страшное зрелище: до 150 (данные различные – от 115 до 150 пограничных псов, в т.ч. и из Львовской пограншколы служебного собаководства) обученных, полуголодных овчарок – против поливающих их автоматным огнем фашистов.
Овчарки впивались врагам в глотки даже в предсмертных судорогах. Противник, искусанный в прямом смысле и порубленный штыками, отступил, но на подмогу подошли танки. Искусанные вопящие фашистские пехотинцы вспрыгивали на броню танков и расстреливали бедных псов.
В этом бою погибли все 500 пограничников, ни один из них не сдался в плен. А уцелевшие собаки, по словам очевидцев – жителей села Легедзино, до конца остались преданными своим проводникам. Все уцелевшие в той мясорубке собаки улеглись возле своих хозяев и никого не подпускали. Фашистские звери пристреливали овчарок, а выжившие собаки отказывались от пищи и умерли от голода на поле боя…
Даже сельским собакам досталось: немцы расстреливали крупных псов селян, даже тех, которые были на привязи. Лишь одна овчарка смогла доползти до хаты и со слезами в глазах упала у двери. Преданного четвероногого друга приютили, выходили, а по ошейнику на ней селяне узнали, что это были пограничные псы не только Коломыйской погранкомендатуры, но и специальной школы служебного собаководства капитана М. Е. Козлова.
После того боя, когда немцы собрали своих погибших, по воспоминаниям жителей села (к сожалению, уже мало оставшихся на этом свете), было разрешено похоронить советских пограничников. Всех, кого нашли, собрали в центре поля и похоронили вместе с верными четвероногими помощниками, а тайну захоронения спрятали на годы… Исследователь того памятного боя Александр Фука говорит, что память о героизме пограничников и их помощников среди жителей села была настолько велика, что, несмотря на присутствие немецкой оккупационной администрации и отряда полицаев, мальчишки с гордостью носили зеленые фуражки погибших. А хоронившие пограничников местные жители, прячась от фашистов, выдирали из красноармейских книжек и офицерских удостоверений фотографии погибших, чтобы потом отправить их для опознания. Хранить такие документы было смертельной опасностью. Сегодня нам известны лица лишь двух погибших пограничников: лейтенанта и старшины, но кто они, их имена, где их родные, нам так и неизвестно…
А запланированная триумфальная встреча Гитлера и Муссолини состоялась 18 августа, но не в Киеве, а там, у Легедзино, на том шляху, который вел до Тального и который держали, как свою границу, советские пограничники.
   Лишь в 1955-м жители Легедзино смогли собрать останки почти всех 500 пограничников и перенести их к сельской школе, возле которой и находится братская могила. А на окраине села, там, где проходил рукопашный бой людей и собак с фашистами, 9 мая 2003-го на добровольные пожертвования ветеранов Великой Отечественной, пограничных войск и кинологов Украины был установлен единственный в мире памятник человеку с его верным другом – собакой. На памятнике надпись: «Остановись и поклонись. Тут в июле 1941 года поднялись в последнюю атаку на врага бойцы отдельной Коломыйской пограничной комендатуры. 500 пограничников и 150 их служебных собак полегли смертью храбрых в том бою. Они остались навсегда верными присяге, родной земле».
Из истории Великой Отечественной мы знаем, что собаки вытащили более ста тысяч раненых, и сколько спасенных солдат были благодарны за это четвероногим друзьям. Историки еще не написали энциклопедию собачьего мужества, но мы должны помнить эту яркую страницу времен войны. Как и то, что собаки – истребители танков уничтожили на подступах к Москве и Ленинграду, под Сталинградом и на Курской дуге свыше 300 немецких танков, а это две полноценные дивизии врага. Учитывая это, было сформировано 168 батальонов и полков различных служб по собаководству. На фронте служило более полумиллиона собак. Они доставили тысячи донесений, тонны килограммов боеприпасов, обследовали сотни тысяч квадратных метров минных полей, обнаружив при этом миллионы мин и фугасов. Собаки разведывательной службы сопровождали разведчиков в тыл врага для успешного прохода через его передовые позиции, обнаружения скрытых огневых точек. Диверсионные собаки использовались в партизанских отрядах для подрыва железнодорожных составов.
Опыт служебного собаководства времен Великой Отечественной очень пригодился нашим воинам-интернационалистам. Многие из них с теплотой вспоминают сегодня о собаках, служивших рядом с ними в Афганистане. Намного труднее и опаснее была бы тогда ратная служба без четырехлапых помощников.
«В мае 1980 года, – вспоминает ветеран Афганской войны Сергей Червонопиский, – мое подразделение в составе колонны выдвигалось для проведения операции. Дорога была узкая, гористая, справа – отвесная скала, слева – пропасть. Впереди дорогу проверял сапер-кинолог, а за ним двигался танк Т-62. Вдруг собака что-то почуяла и села, сапер проверил место и сделал предварительное заключение: вкопана противопехотная мина. Командир танка, чтобы не терять время, предложил наехать на эту маломощную мину гусеницами танка и подорвать ее. Когда все согласились с этим и хотели отвести собаку, пес остался на месте, всем своим видом показывая, что здесь что-то не так. При более внимательном изучении места минирования под противопехотной миной была обнаружена противотанковая мина и авиабомба. Если бы на это место наехал танк, то наверняка погиб бы не только экипаж». Это только один из многочисленных эпизодов работы собак в Афганистане, благодаря которым тысячи наших воинов остались живы.
   Говоря сегодня о подвиге защитников Родины и их самоотверженных друзьях, нельзя не вспомнить о том, что на Параде Победы в Москве чеканили шаг лапами по брусчатке Красной площади и собаки-фронтовики. Те немногие герои, которые выжили…

Четвероногие «добровольцы»

Десятки тысяч лет, начиная с каменного века, собаки верой и правдой служат человеку. Среди многочисленных «профессий» собак есть и военная.
Приказом № 1089 от 23 августа 1924 года РевВоенСовета СССР была создана специальная организация военного собаководства в Красной Армии, которая и считается начальной страницей истории отечественной военной кинологии. Согласно тем же данным, благодаря генерал-майору Григорию Медведеву, уже к началу 1941 года эта школа подготовила собак по одиннадцати видам служб. Немцы с завистью констатировали, что «нигде военные собаки не применялись столь эффективно, как в России».
В архивах я обнаружил один очень интересный документ. Вот цитата из статьи запрещенной в СССР газеты «Русская мысль», издаваемой в Париже, № 43 от 21 сентября 1948 года: «В 1908 году было создано Российское общество поощрения собак в полицейской и сторожевой службах. В 1909 году в Санкт-Петербурге полицейские в своей службе стали применять служебных собак. В ходе Первой мировой войны все воюющие стороны широко применяли собак в качестве четвероногих санитаров, сторожей и связистов. Причины тому были просты: после первых месяцев боевых действий с их маневренными операциями линии фронта замерли, прикрывшись минными полями и ощетинившись проволочными заграждениями. В этой ситуации разведывательные рейды противника стали ощутимой опасностью. В германской и австро-венгерской армиях для борьбы с этими вылазками начали использовать сторожевых собак: овчарок и ротвейлеров. Услышав или почуяв людей, приближающихся к линиям окопов, они предупреждали об опасности своих проводников, которые и поднимали тревогу. Союзники России по Антанте использовали собак не только для сторожевых целей, но и как связных.
Организаторами «Школы военных сторожевых и санитарных собак», образованной в апреле 1915 года во Львове, стал статский советник Лебедев, занимавшийся до этого шесть лет дрессировкой полицейских собак. Однако начавшееся в мае германо-австрийское наступление заставило эвакуировать школу из Львова в Киев. Уже в Киеве появилось первое наставление по использованию собак, в котором говорилось: «При надлежащем отношении и хорошем обучении собака может стать незаменимым помощником в секрете на передовой линии, для обнаружения неприятельских разведывательных и подрывных партий, для передачи донесений в случаях порыва линии телефонной связи под сильным вражеским огнем и для поиска и вытаскивания с поля боя раненых воинов».
В штате школы числились 8 инструкторов и 109 нижних чинов. Помимо полицейских собак, в школу поступали четвероногие питомцы, которых добровольно передавали хозяева. В сентябре в школе числились 97 собак, из них 37 среднеевропейских овчарок, 21 бельгийская овчарка, 19 эрдельтерьеров, 12 доберманов, 3 гончие и 5 трофейных немецких и австрийских собак. По утвержденным Ставкой штатам, на тот момент войскам фронта были необходимы 2000 собак…».
Так что первая школа отечественной военной кинологии родилась 95 лет назад в Украине, а в Киеве стала самой известной европейской школой военной кинологии! Но эта находка – не единственная в моих поисково-исследовательских делах. Оказывается, будущий «главный собачатник» Красной Армии был помощником Лебедева в Киеве, сохранившим вместе с другим учеником Лебедева – Никитой Евтушенко традиции военно-служебного собаководства для нашей Отчизны. И это еще не все. Кроме одиннадцати специализаций служб военно-служебных собак (саперы, санитары, истребители танков, связисты, разведчики, диверсанты-подрывники, посыльные, сторожевые, конвойные, розыскные и ездовые) была еще одна «неучтенная» категория – собаки – мастера рукопашного боя.
Сегодня в моде собаки не просто породистые, а те, у кого родословная измеряется цифрами минимум с тремя нулями в «конвертируемом эквиваленте», но, поверьте, бывают и такие времена, когда обычная дворняжка становится, в прямом смысле слова, на вес золота. В те годы далеко не все «ученые» собаки были породистыми.
Большинство клубов служебного собаководства было расположено в европейской части страны. Элитные породы первыми бросались на врага в 1941-м. И когда пришла необходимость, обычные дворняги стали на защиту Родины и своего хозяина.
Много породистых служебных собак погибло в начале войны в отрядах истребителей танков. И тогда, в конце 1941-го, встал вопрос о необходимости использовать беспородных собак, дворняжек. Часть из них – это крупные и сильные псы, бойцы батальонов военных собак называли их «добровольцами», другие – мелкие. Крупные деревенские псы, никогда не знавшие ошейника, прекрасно работали. Они без устали вывозили раненых, бесстрашно бросались навстречу вражеским танкам и старательно разыскивали мины.
Сегодня он, еще щенок – под защитой своего хозяина. Но если, не дай Бог, придет страшное время – он жизнь отдаст за того, кого любит больше, чем себя…

Материалы подготовил Александр АНТОНЮК.

Наша пам’ять
Чернівецька область
СТЕЖКАМИ ЗРАНЕНИХ ДОЛЬ

Афганська війна тривала 3340 днів. Стільки ж днів проливали гіркі сльози рідні за своїми вбитими. Минуло вже 23 роки відтоді як наші співвітчизники покинули територію все ще немирної дер-жави. І усі ці роки матері, батьки, сестри і брати продовжують оплакувати сина, брата, не вірячи, що в запаяній, важкій цинковій труні — тіло рідної людини…

На малу батьківщину — рідну Заставнівщину з чужої війни не пове-рнулося семеро юнаків. Їхні юні життя залишилися в холодних афган-ських скелях. Отримавши звістку про загибель синів, матері сходили з розуму, шукаючи відповіді на запитання: як, чому, хто відповість за втрату найдорожчої кровинки?
Щороку воїни-«афганці» Заставнівщини відвідують могили своїх по-братимів, щоб вшанувати їх пам’ять, обійняти згорьованих матерів, за-палити свічку, прочитати молитву… Вони небагатослівні. Лише видно, як на мужніх обличчях напружуються м’язи, міцно стискаються кула-ки. Сивочолі, зранені, вони все ще не можуть забути ту прокляту війну. Чи не щоночі відчуваючи на собі приціл «духів», вони виходять із ото-чення. Перед очима – підірваний бензовоз і пошматоване тіло товари-ша…
Біля пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам у райцентрі відбувся мі-тинг, присвячений 23-й річниці виведення військ із Афганістану. У ньому взяли участь заступник голови райдержадміністрації В. Копчук і голова районної організації УСВА В. Стецюк. Учасники мітингу вша-нували хвилиною мовчання пам’ять тих, хто не повернувся із поля бою, і тих, хто вже у мирні дні помер від хвороб і ран.
Курсуючи від села до села, від могили до могили, фотокореспондент Олександр Остапович намагався зафіксувати найбільш хвилюючі миті. Усі ми молилися, зверталися до Всевишнього: «Боже великий, Боже милостивий, не допусти нової війни! Вбережи дітей, матерів, Україну від такої страшної, непоправної трагедії! Почуй нас, Господи, ми ж ді-ти твої…».

Майя КАЛИН.

Одеська область
НЕ ПОВЕРНУВСЯ ІЗ БОЮ…

Невимушена розмова про героїв зав’язалася між воїнами-інтернаціоналістами і молоддю на відкритті меморіальної дошки загиблому двадцятирічному учаснику бойових дій в Афганістані Олександру Вінявському.
Ініціатор, житель села Вигода Євген Волосєвич сказав, що такі герої, як Саша – приклад чесного служіння Батьківщині, виконання свого обов’язку, і таких прикладів мало б бути більше. На що один з ветеранів-«афганців» зауважив, що героїзм – це такий дивний збіг обставин, коли людина здійснює відповідний вчинок задля розв’язання якоїсь критичної ситуації, і найчастіше – за рахунок власного життя. Як на мене, думки обох мають право на існування, і в нашому щоденні дійсно не вистачає героїв чи то лідерів, які власним життєвим прикладом, вчинком прищеплюватимуть молодому поколінню патріотизм, вірність даному слову, виховуватимуть бажання змінювати майбутнє на краще вже сьогоднішніми справами.
Відрадно, що молодь шанує історію рідного села, а разом з нею пам’ятає найвидатніших односельців. Тут вже є вулиця Олександра Вінявського, одного з тих, хто потрапив до горнила Афганістану і не повернувся до рідної домівки, залишившись у пам’яті рідних вічно молодим, сповненим мрій. Однак мало хто замислюється над тим, хто такий Вінявський і чому на його честь названо вулицю. Ось так виникла ідея встановлення меморіальної дошки, яка красномовніше слів пояснить це і щодень нагадуватиме громаді про героя.
Теплий день зібрав разом вигодянців, молодь і активістів районної спілки ветеранів Афганістану Біляївського, Вигодянського й Усатівського осередків, що на Одещині, на урочисту подію. Серед присутніх – двоє братів Олександра Вінявського. Яким він був хлопцем, розповіли рідні й ті, кому довелося служити разом з юним воїном-інтернаціоналістом.
Олександр народився 10 червня 1962 року в родині залізничника. У 1969 році пішов до Вигодянської загальноосвітньої школи, яку через вісім років закінчив. Далі – середньо-спеціальне технічне училище №14 в Одесі, спеціальність – моторист першого класу – матрос другого класу. Після училища працював мотористом на торгівельному флоті Чорноморського морського пароплавства.
14 листопада 1981 року Біляївським райвійськкоматом його призвано на службу і направлено до навчальної дивізії парашутно-десантних військ, що дислокувалася в Литві. Призовник через п’ять місяців отримав військову спеціальність механіка-водія бойової машини. Незадовго до закінчення навчальної дивізії всю роту Олександра зібрали разом й проінформували про стан справ в Афганістані, запропонувавши добровольцям написати рапорт для проходження подальшої служби в ДРА. Зі 120 бійців дев’ятої роти вольове рішення прийняли близько 20, серед них і Сашко.
За два тижні, 6 травня 1982 року, рядовий Вінявський прибув до Кабула. Служити довелось у другому батальйоні третього взводу шостої роти 350-го парашутно-десантного полку 103-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії. 16 травня була його перша бойова операція, яка в історії Афганської війни записана як Панджшерська операція під командуванням генерала Н. Г. Тер-Григорянца. Участь в ній брали близько 12 тисяч військовослужбовців, 130 одиниць повітряної техніки. Тоді було здійснено масштабну висадку десанту. 17 травня після нанесення потужних авіаційних і артилерійських ударів три радянських батальйони увійшли до долини.
Під час бойових операцій Олександр Вінявський проявив себе рішучим і вмілим солдатом. Поблизу столиці Афганістану воїна-інтернаціоналіста було поранено. Ситуація була складною, постійний обстріл з боку супротивника не давав змоги приземлитися нашим гелікоптерам, тому пораненого хлопця товариші кілька кілометрів несли на собі. Олександр помер у госпіталі.
Наступного ж дня в розташування шостої роти прибув старшина за особистими речами солдата. Він і сповістив товаришам трагічну новину. Бійці роти за традицією десантників поклали на подушку Сашкового ліжка блакитний берет, що лежав там дев’ять днів. Ніхто не мав права його чіпати…
Наказом Президії Верховної Ради СРСР Олександр Вінявський посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.
Хвилина мовчання – тихий спомин про тих, хто так і не повернувся із бою, данина пам’яті тим, хто власним плечем прикрив товариша від смерті, шана тому, хто зумів побороти долю і повернувся додому. За мить покритку з дошки було скинуто, і до всіх посміхнувся гарний хлопчина у військовій формі. Саме таким його пам’ятають рідні: з гордим поглядом, добрим характером і товариським духом. Пам’ятну дошку освятив настоятель Церкві Покрови Божої Матері отець Вадим.
До присутніх звернувся голова районної спілки ветеранів Афганістану О. Е. Авакян, спогадами поділився брат героя, хвалу мужності висловив Є. Волосєвич. Делегація відвідала могилу Олександра на місцевому кладовищі. Кожен поклав квіти – символ чоловічої дружби, безсмертної пам’яті й вічного життя у думках і справах товаришів по зброї.
Дяка виконкому Вигодянської громади, районній та первинним спілкам ветеранів Афганістану, небайдужим юнакам і дівчатам за пошукову роботу й встановлення пам’ятників, меморіальних дощок на честь загиблих «афганців».

Кіма ДЕРКАЧ.

Хмельницька область
Згадали земляка

В Орлинецькій середній загальноосвітній школі відбувся День пам’яті, присвячений воїну-«афганцю» Сергію Дмитровичу Зайчуку, якому нині виповнилося б п’ятдесят років, але, на превеликий жаль, 20 серпня 1980 року він загинув у Афганістані.
У заході взяли участь голова Шепетівської міськрайонної спілки ветеранів Афганістану В. Окорський, воїни-«афганці» В. Орлов, С. Хом’як, В. Бондарчук, М. Сучок, сільський голова І. Шевчук.
З цікавістю слухали присутні розповідь воїна-«афганця» В. Орлова, який воював разом із Сергієм Зайчуком. Він пригадав найцікавіші події, наголосив, що сучасна молодь повинна розуміти такі поняття як обов’язок, честь, товариськість, відданість.
Шкільні спортивні заходи також було присвячено пам’яті воїна-інтернаціоналіста. Найцікавіше пройшли змагання зі стрільби, в яких взяли участь 35 юнаків. Найвлучнішими були В. Василишин, В. Шульга і В. Джус. У легкоатлетичній естафеті перемогу здобули «Беркути» (капітан – І. Максимчук). У футбольному турнірі найсильнішою виявилася команда вчителів, друге місце посіла команда учнів, а третє – молоді села. Найкращі спортсмени нагороджені грамотами, медалями, грошовими преміями і солодощами.
Педагогічний і учнівський колективи школи щиро вдячні голові місцевої організації ветеранів Афганістану В. Окорському за допомогу у проведенні Дня пам’яті.

О. ХОМ’ЯК,
заступник директора школи з виховної роботи.

Івано-Франківська область
Кубок – у господарів

У шосте в селі Слобідці Тисменицького району проведено футбольний турнір пам’яті воїна-«афганця» Михайла Присяжнюка. Організаторами були відділ сім’ї, молоді та спорту райдержадміністрації, Тисменицька районна організація УСВА і районна федерація футболу.
Учасниками цьогорічного турніру стали три колективи: сусіди з Чорнолізців, збірна дружина старокривотульських й новокривотульських ветеранів і господарі поля. Доля фіналістів визначилася у двох матчах. У фіналі за перемогу боролися збірна ветеранів і слобідська команда. Численним місцевим уболівальникам було особливо приємно: слобідчани за всю історію турніру вперше здобули кубок (на знімку). Це є свідченням того, що футбол у селі набирає обертів, і наступного сезону команда може впевнено заявитися у районній першості.
Нагородження призерів відбулося за участю голови районної організації ветеранів Афганістану, депутата районної ради Дмитра Сатура, заступника голови райдержадміністрації Володимира Дутчака, сільського голови Володимира Сушириби, голови Тисменицької районної федерації футболу Василя Кобльовського.
Пам’ять загиблого земляка вшанували хвилиною мовчання, а на його могилу поклали квіти.
Відрадно, що турнір, зініційований вчителем фізичного виховання слобідчанином Василем Григорчаком, прижився. Як керівник оргкомітету, В. Григорчак висловлює вдячність тим людям, котрі щороку підтримують спортивне дійство і сприяють його проведенню: Іванові та Ярославові Присяжнюкам, власникові ПП «Добробуд ВВ» Василеві Гладуну, голові РО УСВА Дмитрові Сатуру, голові Тисменицької РФФ Василеві Кобльовському, сільському голові Володимирові Суширибі, директорові Будинку культури Василеві Морозу, підприємцям Любові Присяжнюк і Михайлові Присяжнюку.

Оксана САКОВСЬКА.