25 июня Крымская республиканская организация УСВА отметила свое двадцатилетие.

В торжественных мероприятиях в Симферополе  приняли участие председатель УСВА С. В. Червонопиский, председатель Крымской республиканской организации УСВА, депутат Верховного Совета АРК С. В. Куницын, депутат Верховного Совета АРК П. П. Запорожец, министр социальной политики Совета министров Крыма   Е. Б. Семичастная, председатель Совета ветеранов войны, труда и военнослужащих, депутат Верховного Совета  АРК  А. М. Скляров, Герой Советского Союза А. А. Аматуни, председатель Симферопольской городской организации УСВА А. А. Шувалов, председатель Севастопольской городской организации УСВА А. П. Перминов, представители ветеранских организаций Крыма, Одесской и Николаевской областей.
Про работу организации за 20 лет ее деятельности, о задачах и целях  на перспективу рассказал С. Куницын. Сергей Владимирович отметил ряд районных, городских организаций, которые добились за эти годы хороших результатов.  Сергей Васильевич  Червонопиский поздравил ветеранов с юбилеем организации и вручил  активистам афганского движения Крыма награды  УСВА.
Воины-интернационалисты почтили светлую память погибших и умерших боевых друзей минутой молчания, возложили цветы к памятнику  погибшим в Афганистане.

---

На сегодняшний день Крымская республиканская организация УСВА объединяет 21 городскую и районную организации, в ее составе более 5700 человек, в том числе 1034 инвалида, 156 семей погибших и пропавших без вести.     
История Крымской республиканской организации УСВА началась  в июне 1991 года, и уже тогда новая организация определила основные направления своей деятельности: социальная защита ветеранов боевых действий, инвалидов, членов семей погибших и пропавших без вести при исполнении  воинского и интернационального долга; героико-патриотическое воспитание подрастающего поколения; увековечение памяти погибших; взаимодействие с государственными органами власти, общественными организациями и политическими партиями по вопросам социальной и правовой защиты, повышения уровня жизни ветеранов, семей погибших; укрепление сотрудничества с другими ветеранскими  организациями, в том числе и на международном уровне; взаимодействие и сотрудничество с воинскими частями, пограничными войсками, МВД, МЧС и иными формированиями; сотрудничество и взаимопомощь, консолидация и активизация усилий ветеранов боевых действий для укрепления взаимопонимания, дружбы и духовного возрождения Украины   
Актуальные проблемы ветеранов боевых действий – под постоянным контролем  правления и контрольно-ревизионной комиссии. На заседаниях правления представители министерств и ведомств АР Крым, Республиканского военного комиссариата выступают с информацией о социальной защите  ветеранов, пенсионном обеспечении, по вопросам жилья, медицинского и санаторно-курортного обеспечения, предоставления льгот.
Проводятся выездные комплексные проверки в городских и районных организациях для изучения положения дел на местах и оказания практической помощи по ведению документации, взаимодействию с органами исполнительной власти и местными органами самоуправления. Позиции  организаций в городах и районах значительно укрепились, они занимают лидирующее положение среди  общественных организаций.
Активная и целенаправленная работа по оперативному решению повседневных проблем ветеранов боевых действий проводится в Симферопольской, Алуштинской, Керченской, Судакской, Ялтинской, Евпаторийской, Красноперекопской городских,  Бахчисарайской, Джанкойской, Красногвардейской, Кировской, Советской, Симферопольской, Черноморской районных организациях, их  руководители – Александр Шувалов, Сергей Сметкин, Юнус Назаров, Геннадий Маркоза, Валерий Мухин, Самир Асанов, Валентин Ровнер, Ибрагим Ахмуллаев, Александр Рыжак, Николай Скворцов, Александр Войцеховский, Владимир Ливанов, Владимир Поляков, Николай Харитонов.
Правление УСВА во главе с Сергеем Васильевичем Червонописким, положительно оценивая работу крымчан, наградило более 300 ветеранов  отличиями Союза. Высоко ценится  ветеранами учрежденный 28 октября 2004 года Знак Отличия КРО УСВА «Честь и Слава». За активную работу по военно-патриотическому воспитанию молодежи, личный вклад в развитие и укрепление ветеранского движения, практическую помощь организации им награждены 1831 человек.
Председатель Комитета по делам  воинов-интернационалистов при Совете глав правительств СНГ, Герой Советского Союза Руслан Султанович Аушев, высоко оценивая международную деятельность КРО УСВА, вручил активистам  организации 165 медалей  «Ветеран боевых действий».
Всероссийская  общественная организация ветеранов «Боевое братство», которую возглавляет легендарный командарм, Герой Советского Союза  Борис Всеволодович Громов, за личный вклад в развитие и укрепление международного ветеранского движения  наградила медалью «Боевое братство» 30 крымчан,  медалью «За ратную доблесть» – 46, Памятным знаком «Семье погибшего защитника Отечества» – 7. Крымские воины-интернационалисты гордятся тем, что Международный Союз организаций ветеранов «Боевое братство» создавался в городе-герое Севастополе.
Награды Верховного Совета и Совета министров АР Крым вручены 150 ветеранам, награды Верховной Рады и Кабинета Министров Украины – 6 крымским воинам-интернационалистам. Государственные награды Украины получили 7 человек. Это свидетельствует о том, что КРО УСВА  пользуется заслуженным авторитетом и доверием у руководства Крыма и Украины.
Организация уделяет большое внимание взаимодействию и сотрудничеству с местными органами исполнительной власти  и органами местного самоуправления, общественными организациями и политическими партиями. На последних выборах в местные советы всех уровней было избранно 28 депутатов из числа воинов-интернационалистов.
Совет министров АР Крым ежегодно к годовщине вывода советских войск из Афганистана и ко Дню чествования участников боевых действий на территории других государств выделяет средства на проведение общереспубликанских мероприятий и материальную  помощь семьям  погибших и пропавших без вести в Афганистане, инвалидам войны первой и второй групп. Министерство труда и социальной политики, Министерство здравоохранения АР Крым всегда оказывают помощь и поддержку ветеранам боевых действий в решении повседневных проблем, внимательно и чутко относятся  к их просьбам, нуждам и запросам.
Крымская республиканская  организация УСВА с глубоким уважением относится к ветеранам Великой Отечественной войны. Воины-«афганцы» по праву считают себя наследниками и продолжателями боевой славы фронтовиков. По мере  сил и возможностей организация всегда помогает ветеранам в решении их повседневных проблем. В 2004–2005 годах совместными усилиями КРО УСВА и Всеукраинской ассоциации трудоспособных инвалидов для воинов-интернационалистов было выделено 77 автомобилей  «Славута» и «Таврия», из них 30 «афганцы» передали  активистам и председателям городских и районных союзов ветеранов Великой Отечественной войны. Большая работа проведена по ремонту и обеспечению медицинским оборудованием Клинического госпиталя инвалидов и ветеранов войны.
Правление, аппарат, городские и районные организации по мере своих возможностей решают  проблемы ветеранов боевых действий,  инвалидов и членов семей погибших и пропавших без вести при  исполнении интернационального долга, помогают  нуждающимся  в адресной материальной помощи.
Выделены средства  для оснащения санатория в Симеизе и музея «Памяти и славы воинов-интернационалистов», на ремонт офисных помещений.
 Организация уделяет внимание  медицинскому  обеспечению. За четыре года в Клиническом госпитале инвалидов и ветеранов войны  получили медицинскую помощь 1927 человек, в военном госпитале – 178, инвалидными колясками обеспечено 65 человек. Организовано санаторно-курортное лечение.
Характерным показателем укрепления авторитета КРО УСВА стали письма и обращения граждан и организаций с просьбами об оказании самой разнообразной помощи. Это касается людей, попавших в  тяжелую жизненную ситуацию, а также тех, кто не мог решить свои проблемы в государственных инстанциях. Для многих из них  это последняя надежда на справедливость.
За последние четыре  года 372 человека  получили юридические консультации в сфере гражданского, административного, трудового права, была оказана помощь в составлении пилотного проекта исковых заявлений по взысканию недоплаченной ежегодной денежной помощи участникам боевых действий, инвалидам войны.
Большое внимание уделяется патриотической, духовной и культурно-воспитательной работе с молодежью. Работа с подростками и молодежью призывного возраста стала важным самостоятельным направлением.
Все городские и районные организации КРО УСВА  организуют и принимают самое активное участие в уроках мужества, памяти и славы,  посвященных героическим подвигам  нашего народа   в Великой Отечественной, войне в Афганистане, других локальных войнах и военных конфликтах. Нет в Крыму такой школы, где бы ни побывали «афганцы». 
Боевое крещение в Афганистане получили более 5 тысяч крымчан, 169  погибли, трое пропали без вести. Только за последние четыре года в  Крыму  от полученных ран, контузий, увечий  и болезней скончались 290 участников боевых действий,  20 матерей и отцов воинов,  погибших в Афганистане.
Одна из святых обязанностей  оставшихся в живых – помнить о погибших товарищах и сделать все возможное, чтобы память о них жила и в последующих поколениях. Именно поэтому организация уделяет первостепенное  внимание вопросу увековечения памяти погибших в Афганистане, других войнах и военных конфликтах. Стало доброй традицией приведение в порядок могил и захоронений ветеранов боевых действий. Вышло в свет второе дополнительное издание «Книги Памяти», изданы такие книги в Керченской городской и Симферопольской районной организациях.    Успешно работает музей «Памяти и славы воинов-интернационалистов», его экспозиции посетило более 4,5 тысяч человек. Руководитель музея С. Н.  Жученко  делает все возможное для периодического обновления экспонатов и поддержания  помещения в надлежащем состоянии.
За последние годы  открыты памятники воинам-интернационалистам в Керчи, Саках, поселках Черноморском, Кировском и Красногвардейском, мемориальные доски – в Джанкойском, Нижнегорском, Ленинском районах. Идет строительство часовен в Красногвардейском и Черноморском районах, в Феодосии. За счет средств организации в Симферополе практически завершена реконструкция мемориала «Крымчанам, погибшим в Афганистане» в сквере воинов-интернационалистов.
В день празднования юбилея организации в Симферополе была открыта мемориальная плита, посвященная памяти экипажей военно-транспортных самолетов Ан-12 369 ВТАП, сбитых  при исполнении интернациональной миссии  в Эфиопии 9 октября 1978 года и в Анголе 25 ноября 1985 года, памяти крымчан, погибших при исполнении интернационального долга в Чехословакии, а также воинов-интернационалистов, захороненных на территории стран СНГ, родственники которых проживают в  Крыму.
Воины-интернационалисты Украины хорошо знают ансамбль «Память», который постоянно выступает в городах и районах Крыма, за его пределами с концертными программами на военно-патриотическую тематику. Молодежь   любит этот коллектив.
Проводятся международные турниры по мини-футболу среди юношеских команд в поселке  Черноморское.
Активно работает пресс-служба КРО УСВА. Информация о деятельности организации распространяется по каналам ведущих информационных агентств мира, Украины и Крыма.
Крымская республиканская организация три года назад выступила инициатором проведения ежегодного конкурса, приуроченного ко Дню журналиста Украины, на лучшее освещение военно-патриотической тематики. За это время лауреатами премии стали представители более тридцати средств массовой информации.
– Анализируя деятельность Крымской республиканской организации УСВА, можно сказать, что были в нашей работе и недостатки, были недоработки, но в целом за эти годы сделано очень много, – сказал на митинге в Симферополе, посвященном 20-летию организации, ее председатель С. В. Куницын. – Я искренне благодарен бывшим руководителям организации Владимиру Ивановичу Севастьянову, Владимиру Николаевичу Клычникову, Александру Петровичу Волкову, которые в свое время отдали много сил и энергии для развития и укрепления ветеранского движения. Ветераны боевых действий всегда были и останутся самой активной частью нашего общества, которая способна решать вопросы не только социальной поддержки, но и объединять людей для решения социально  важных задач в регионах. Я глубоко признателен руководителям городских и районных организаций за активную жизненную позицию, практическую помощь и поддержку, личный вклад в героико-патриотическое воспитание подрастающего поколения и социальную защиту ветеранов, инвалидов и семей погибших.

---

Вже  20 років виходить у світ всеукраїнська  газета «Третій тост»,  засновником і організатором якої стала Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
Спочатку, з липня 1991 року, газета мала назву «Набат», а з січня 1993-го перейменована на «Третій тост». Ця назва народжена тривалими роками роздумів  керівництва  УСВА і колективу  редакції.  Ця назва – біль за бойових побратимів, загиблих на Афганській війні, зрозумілий для всіх воїнів-«афганців», які пройшли тяжкими шляхами війни і які знають її традиції,  цінують бойове братерство:
                           Чашу найтерпкішого вина
                           Стоячи. І мовчки. І до дна.
                           Третій тост – це подзвін із Безсмертя,
                           Подзвін, що відлунює війна.

Газета за  ці роки  стала справжньою трибуною воїнів-інтернаціоналістів, які брали участь у війнах і військових конфліктах  більш як у 20 країнах після Другої світової війни. Вона віддзеркалює основні напрями діяльності громадської організації, а також чимало років розповідала про роботу урядового органу, який певний час був співзасновником видання.
Газета завжди залишалася вірною своєму призначенню – служити ідеї єднання воїнів-інтернаціоналістів, відстоювання їхніх прав і свобод, захисту найбільш постраждалої від війни категорії суспільства – сімей загиблих військовослужбовців.
Хочеться висловити теплі слова подяки всім тим, хто стояв біля витоків створення газети – журналістам, людям зі щирою душею – насамперед першому головному редакторові Валентині Євсєєвій, колишньому заступнику головного редактора Василю Парфьонову, журналістам Юрію Карєву, Ігорю Курбангалієву, Анатолію Шерепицькому, Михайлу Камінському, Валерію Аблазову, Валентину Авдєєнку, літературному редактору Наталії Казимировій, а також колективу видавництва  «Київська правда», яке всі ці роки друкує і допомагає  нашій газеті. Слава і  шана їм за цей вагомий внесок у справу розбудови і підтримки ветеранського руху в Україні.
З різних причин склад редакції за  двадцять років змінювався, але газета живе, працює і не змінює своїй основній ідеї – єднання лав воїнів-інтернаціоналістів.
Газета завжди існувала за підтримки Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), яку  всі ці роки очолює її  лідер Сергій Васильович Червонописький. Незважаючи на скрутні часи у державі, газета виходить і вчасно надходить до читачів.
За двадцять років газета надала путівку в творче життя багатьом авторам статей і нарисів, з яких читачі дізналися багато цікавого і корисного про бойове братерство на війні, про життя молодих ветеранів у повоєнні роки, про роботу і проблеми ветеранських організацій, про зв’язки  з ветеранськими організаціями різних країн. Читачі змогли ознайомитись із законодавчими матеріалами, які стосуються ветеранів війни, сімей загиблих, дістати юридичні консультації.  
Газета була і залишається трибуною, де виступають лідери ветеранського руху – С. В. Червонописький, Герой Радянського Союзу Р. С. Аушев, Герой Радянського Союзу губернатор Московської області Б. В. Громов, активісти – керівники УСВА С. В. Куніцин, В. Г. Сіроштан, Ю. Г. Зубко, О. І. Міхнюк,  О. В. Соколов, В. М. Рижков, В. О. Корчуков, М. І. Приступа, А. В. Шипова та інші.
Хочеться подякувати за плідну співпрацю з газетою постійним її авторам, таким як Георгій Даценко, Володимир Сіроштан, Валерій Аблазов, Віталій Раєвський, Валерій Гринчак, Михайло Камінський, Роман Драпак, Анатолій Гончар,  Юрій Ковч, Володимир Жуковський, Олег Коротигін, Костянтин Мелихов, Сергій Урсов, Дмитро Сатур, Володимир Пипич, Інна Кобзар, Анатолій Скрипнік, Микола Грабовський, Валерій Вишневський, Ольга Чаттопадхай, Юлія Бабенко, Ірина Коломієць, Ніна Стоноженко, Леонід Горощук, Надія Добровольська, Людмила Алєксєєва, Вероніка Грицова, Кіма Деркач, Оксана Саковська, Олександр Антонюк, Олег Зайченко  і багатьом іншим.
У газеті всі ці роки велися постійні рубрики до знаменних дат Перемоги у Великій Вітчизняній війни, до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав і виведення радянських військ з Афганістану, до дня введення радянських військ в Афганістан, а також присвячені життю ветеранських організацій, долям наших співвітчизників, яким довелося служити далеко від Батьківщини.
За останні роки у багатьох територіальних організаціях Спілки створено свої прес-служби, співпраця з якими сприятиме оперативнішій і цікавішій роботі редакції. На базі й досвіді Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)  створено сайт, на якому розміщуються  офіційні довідки Спілки, а також новини, законодавчі матеріали.  За час роботи сайту його відвідали 3,5 мільйона  чоловік.
Газета «Третій тост» і її працівники завжди були зі своїми читачами – ветеранами війни і у радощах, і у тяжкі моменти життя. Вона об’єктивно і правдиво розповідає про ті заходи, які проводить  Спілка у громадському і політичному житті країни. Збільшується тираж, газета стала більш сучасною у подачі матеріалів і дизайні.
Побажаємо ж  нашій газеті, її співробітникам і друзям більше цікавих і злободенних матеріалів, подальшого збільшення тиражу, уваги і любові читачів. Адже 20 років і для людини, і для газети – це молодість, час нових мрій, творчих задумів і вдалих звершень.

---

17 июня – день, когда погиб Юрий Шепеленко…  Хороший парень, настоящий боевой товарищ. Впрочем, как и многие другие ребята, выполнявшие интернациональный долг в стране гор и суровых законов шариата.  Когда сыновья уходили в армию, матери молили Бога: «Спаси и сохрани». А они – давали присягу Родине и с честью и отвагой выполняли главную ее заповедь – приказ.
Первая встреча состоялась через 26 лет.
В прошлом году в небольшом поселке Белгородской области, где  похоронен Юрий Шепеленко,  встретился бывший личный состав третьей роты первого МСБ 191-го отдельного Нарвского Краснознаменного ордена Александра Невского мотострелкового полка, боевой путь которого начинался в грозном 1941 году. Инициаторами встречи были Владимир Носенко и Геннадий Бесараб, которые с помощью социальных сетей в Интернете смогли разыскать большинство сослуживцев. 
После длительной разлуки было о чем поговорить, нахлынувшие воспоминания возвращали в  80-е годы, когда 191-й ОМСП, штатной численностью 2200 человек, вошел на территорию Афганистана, где уже шла война. В начале апреля  полк прошел маршем через Саланг, Чарикар, Кабул и расположился недалеко от Газни, где был разбит палаточный городок. И эта местность стала постоянным местом его дислокации. 22 апреля состоялся первый выход из ППД. И с этого момента не было, наверное, ни одной более-менее значительной операции, в которой полк не принимал бы участия.
Когда возлагали цветы к могиле боевого товарища, договорились собираться каждый год.     17 июня  в  Голой Пристани на Херсонщине произошла очередная встреча. Зал городского Дворца культуры «Сузір'я» был полон. Приехали с женами и детьми гости из России, Беларуси, Башкортостана. Здесь собрались не только однополчане третьей роты, но и  ветераны других подразделений этого периода службы.
На встрече присутствовал  глава города Анатолий Петрович Негра, который всегда с особым уважением относится к ветеранам войны и воинам-интернационалистам. В городе есть Аллея Славы, где горит вечный огонь, а на мемориальной стеле – портреты    героев Великой Отечественной войны, установлены памятные знаки на местах массовых расстрелов мирных жителей и защитников города. Здесь же, на постаменте, БРДМ – памятный знак воинам-интернационалистам и мемориальная доска с перечнем стран, где наши ребята выполняли интернациональный долг.
«Мы никогда не забываем людей, которые отдавали свои жизни, будь то Великая Отечественная или иная война, – заверил мэр. Каждый год в день вывода войск с Афганистана в этом зале собираются воины-интернационалисты, которые в разные годы и в разных странах выполняли приказ Родины. И на параде в День Победы воины-интернационалисты идут плечом к плечу с ветеранами Великой Отечественной. Мы гордимся вами так же, как гордимся подвигами наших дедов и отцов. Не прячьте своих  наград, говорите правду о  событиях, которые вам пришлось пережить».
Фильм о голопристанцах, участвовавших  в боевых действиях, возвращал присутствующих в боевое прошлое. Тяжелую тишину, повисшую в зале, нарушали тихие всхлипы женщин, притихли неугомонные мальчишки, да и мужчинам едва удавалось сдерживать слезы. Почтили минутой  молчания и светлую память о Николае Вишняке,  трагически погибшем  в прошлом году.
А. П. Негра провел небольшую экскурсию по городскому музею. Особо заинтересовал однополчан уголок боевой славы.  Многие были удивлены тем вниманием, которое оказывается в Голой Пристани воинам-«афганцам».
Участники встречи выражают большую благодарность за организацию и проведение встречи мэру города Анатолию Петровичу Негре, председателю Херсонской областной организации УСВА Владимиру Филипповичу Столяру, главе районной организации «Контингент» Николаю Бузиле, старшине третьей роты, жителю Голопристанского района Василию Ивановичу Купчику – инициатору и вдохновителю первой поездки группы воинов-интернационалистов из Украины в Россию и благодаря которому состоялась встреча в  Голой  Пристани.
Анна СЕРГЕЕВА.

---

Афганістан. Одне тільки слово. Коротке, різке, як постріл серед холодних гір. А в ньому —  материнський біль, горе, сльози і вічна скорбота. А ще – пам'ять, чий дзвін нестерпно стукає у людські душі, будить серця і совість, застерігає, щоб подібне більше ніколи не повторилось, щоб не пролилася  кров синів-солдатів у далекій  стороні з чийогось бездумного великочиновного повеління.
Що  залишилося від тієї війни? Героїзм і самовідданість.  Гіркота й смуток. І пам'ять, свіча якої не згасне. Двадцятилітні хлопці, які  загинули на далекій афганській землі, залишаться навічно молодшими своїх ровесників...
3258 днів ті ночей наші  хлопці падали на гостре каміння у Гераті й  Кундузі, на розпечений пісок у Кандагарі й  Гільменді. Падали і знову підіймалися з вогнем у грудях, щоб йти на допомогу бойовим побратимам, щоб забезпечити проходження колон з продовольчими товарами, пальним, щоб знешкодити чергові каравани зі зброєю. Кожний з них мріяв про одне — повернутися додому.
3193 уродженців Вінницької області брали участь у цій  неоголошеній війні. Більшість з них повернулися на Батьківщину, але у серці кожного залишилася незагоєна рана. А ще – пам'ять про друзів, товаришів по службі, котрі  відійшли у небуття.
Спогади про ті роки у пам'яті Миколи Васильовича Сокирби, який демобілізувався з лав Радянської Армії 6 лютого 1987 року, не може стерти ніщо. Відтоді минуло двадцять чотири роки, але Афганістан усе ще не відпускає його. Людина слова, прекрасний сім'янин, люблячий батько — тільки так можна охарактеризувати учасника бойових дій Сокирбу. Свій біль від пережитого на війні він виливає в поетичних рядках. Разом з учасником бойових дій Олександрою Єгорівною Белюченко підготував до друку збірку віршів «Афганские тюльпаны». Ще в юнацькі роки Микола виділявся вмінням майстерно розкрити тему літературного твору, навіть учителі збиралися  послухати написане учнем. Любов до слова стала у пригоді й  під час служби в Афганістані, де він був редактором бойового листка.
Свого  часу  хлопець захоплювався радіотехнікою, що вплинуло на вибір професії – став монтажником радіоапаратури. У 80-ті роки, коли почали започатковуватися нові технології та прилади, Микола захопився створенням світломузики, яка досі зберігається у батьківському домі.
Біографія юнака нічим не відрізнялася від біографій його ровесників: Нетребівська десятирічка, навчання у технічному училищі, робота на Вінницькому радіотехнічному заводі «Маяк». Далі – призов до лав Радянської Армії.
Військову підготовку новобранець проходив у Туркменистані.  Саме там познайомився з Володимиром Корнійчуком із Житомирської області. Усі уродженці  України були  земляками, а якщо це були односельці або з сусідніх районів, то  вважали себе рідними братами.  Міцна солдатська дружба двох бійців пройшла випробування війною, загартування у боях.
Перед відправленням на нове місце служби – в Афганістан Микола у листі  написав батькам: «...Сюди ми прилетіли із Ашхабада. Поселилися  в казармі. Частина  розміщена  в місті. Зі мною тут є багато земляків». Син двічі на тиждень писав листи додому. Це були теплі, щирі, заспокійливі листи, зі словами  шани й  поваги до батьків. Писав, що живий і здоровий, розповідав про невідому державу, культуру й  звичаї афганського народу. Цікавився новинами у рідному домі, селі, розпитував про друзів.
Микола Васильович згадує, що дуже важко дочекатися його було мамі Галині
Олексіївні. Щоночі вона прислухалася до звуку транспорту на вулиці. Чи не зупинилася біля  їхнього будинку страшна вантажна машина? Чи не привезли сина у цинку? А якою буде їхня довгоочікувана зустріч, коли Микола обніме батьків! Але це відбудеться набагато пізніше — попереду чекала служба з багатьма випробуваннями.
Подальшу службу двоє товаришів проходили у Гераті, в 101-му мотострілецькому полку. У спогадах про службу в Афганістані Микола Васильович писав: «Рота постійно буває на виїздах, супроводженнях, ходить на каравани, здійснює  прочісування  по кишлаках». Для «новоспечених» солдатів у пригоді стали заняття  заступника  командира роти Юрія Абрамовського. Ця підготовка і вміння вести бойові дії в Афганістані не раз рятували життя бійцям. Микола кілька разів потрапляв  у такі обставини, де його життя було на волосині від смерті.
Рівно через місяць служби 8-ма мотострілецька рота, у складі якої служили друзі, отримала завдання підготуватися до рейду. Військовослужбовцям видали сухі пайки і бойове спорядження. На бронетранспортерах прибули для виконання завдання. Саме тут уперше вони зіткнулися з душманами. Молодий боєць спочатку не міг зорієнтуватися, де супротивник, звідки стріляють. Той перший бій і  бойове хрещення у пам'яті Миколи Васильовича закарбувалися назавжди.
Хоча Микола і  Володимир служили у різних взводах, їхня дружба тільки міцніла. Взводи постійно брали участь в одних і тих самих бойових операціях. Зі слів Миколи Васильовича, Володя – кмітливий, всебічно розвинений, лідер у компанії, швидко розв'язував назрілі проблеми. Можливо, саме це зблизило, зріднило двох хлопців, які в усьому доповнювали одне одного.
Через півроку служби друзі зустрілися  із земляком з Немирівського району Василем Мельничуком. Він служив у 4-му кулеметно-гранатометному взводі тієї ж 8-ї роти. Двоє солдатів і прапорщик одразу зблизилися й зріднилися. Ця дружня підтримка допомагала їм вижити в Афганістані, додавала сил і наснаги.
У пам'яті Миколи Васильовича закарбувалося багато виходів і виїздів на бойові операції, але один із них  виділяє по-особливому. Командування 3-го батальйону отримало завдання знайти рештки збитого вертольота і членів екіпажу в районі Кандагара. Точне місце падіння вертольота не було вказано, а подавалися лише певні квадрати. На їх прочісування було відправлено кілька взводів, у тому числі й ті, де служили рядові Сокирба, Корнійчук і прапорщик Мельничук.
Командування батальйону прийняло рішення, що бронегрупа піде окремо, а мотострілків відправлять літаком. Для солдатів це був надзвичайно важкий переліт – летіли на такій висоті, що  не вистачало кисню і бійці задихалися. Після перельоту і короткого відпочинку мотострілки пішли в гори. У призначеному місці об'єдналися з бронегрупою і вирушили далі. Пересувалися ущелиною, а де важко було проходити, свою справу робили сапери. Певну відстань долали через гірську річку бронетранспортерами. Під час переправи на солдатів гнітюче враження справляли 20–25-метрові  скелі. Здавалося,  вони ось-ось впадуть на них. Тижневі пошуки решток збитого вертольота не принесли результатів. Запаси води та їжі закінчувалися. Щоб вижити, їли корінці й листя. Саме в такий момент командири взводів прийняли рішення спуститися у кишлак і поповнити запаси води. Це було  сміливе рішення. Керівником групи обрали прапорщика Мельничука. Десятеро військовослужбовців, у тому числі Микола і  Володя, спустилися у населений пункт, набрали води й благополучно повернулися назад. Враховуючи всі обставини, повернення солдатів могло закінчитися і по-іншому.
Під час служби в Афганістані товаришам випало чимало випробувань. Микола і Володя були  контужені, поранені при підриві бронетранспортерів на мінах. Корнійчук переніс важке інфекційне захворювання. І як результат –  мають групу інвалідності. За виконання бойового завдання Миколу Сокирбу представили до медалі «За відвагу», але, на жаль, нагороду він так і не отримав. Прапорщик В. Мельничук нагороджений орденом Червоної Зірки за перехоплення  каравану з боєприпасами.
Після демобілізації минуло  багато років. Микола Васильович мешкає у Вінниці, Володимир Павлович — у Полтаві, Василь Анатолійович повернувся у Мукачево, де служив до Афганістану. 20 липня 1994 року він звільнився у запас старшим прапорщиком. У кожного з них є сім'я, ростуть діти, а у Василя Анатолійовича – і онуки. Незважаючи на відстань, друзі не втрачають зв'язків: телефонують, зустрічаються.
Володимир Павлович і Василь Анатолійович відвідали наш музей. Якою радістю світилися їхні очі, скільки спогадів було повідано-переповідано. Дружина Миколи Васильовича – Наталя Леонідівна подала ідею бойовим побратимам записати свої спогади й видати їх окремою книжкою. Першим взявся втілювати задум Мельничук, а Сокирба і Корнійчук підтримали його. Незабаром вийде їхня книга спогадів про службу в Афганістані  «Моя війна».
Сини ветеранів-«афганців» у всьому беруть приклад з  батьків. Адже за плечима у них – незабутня  школа мужності, чоловічої дружби, любові до Батьківщини.

---

Яркие воспоминания из  детства – Керченский исторический музей «Каменоломни Аджимушкая». Экскурсовод рассказывала о трагическом и героическом прошлом нашей армии. В мае-июне 1942 года бойцы и командиры Крымского фронта (остатки 83-й бригады морской пехоты, 95-го погранотряда,  Ярославского авиационного училища, Воронежского училища радиоспециалистов) прикрывали эвакуацию основных сил фронта на Таманский полуостров. Они сражались против превосходящих сил противника без боеприпасов и продовольствия,  даже без воды. Участники этих событий рассказывали о том, что еще долгое время после пережитого,  ложась спать, ставили рядом кружку воды. Превосходящим силам вермахта мы противопоставили стойкость, мужество, героизм.
Прошло 43 года со времени героической обороны Аджимушкайских каменоломен. Лето 1985 года выдалось в Афганистане особенно жарким. Служил я в провинции Балх, возле Мазари-Шарифа. По данным авиационной разведки в ущелье Чикап сосредоточилось бандформирование. Для уточнения разведданных о количестве, составе, задачах формирования застава «Северный вход» выдвинула из ущелья Мармоль группу из десяти человек.
Выход осуществлялся, как всегда,  с наступлением сумерек. Боекомплект,  сухпай и воду взяли из расчета на одни сутки. До кишлака Гондаки дошли без особых приключений. После короткого привала выдвинулись к цели – ущелью Чикап.
К укрепрайону  подошли под прикрытием утреннего тумана настолько близко, что нос учуял с подветренной стороны запах «чарлза». Боевое охранение было организовано басмачами отвратительно,  они были обкурены. Двое из них,  не спеша,  спускались по серпантину. «Борька, мой – правый, твой – левый»,  – сказал я Борису Окигитову. Две короткие очереди ударили одновременно. На тропе остались два тела. Через мгновенье шквал огня ударил по камням, за которыми мы залегли. Мелкие осколки камней больно ударили по левой кисти и лицу. 
Бой длился двое суток. Банда насчитывала около 30 стволов. Возникла патовая ситуация.  Все попытки боевиков вырваться из ущелья были безрезультатны. Мы имели тактическое преимущество, отбивали все их атаки, но у них было численное превосходство,  и мы не могли атаковать зажатую в ущелье банду.
Боекомплект экономили, есть при такой жаре особенно не хотелось, а вот без воды было очень трудно. И это  при жаре далеко за 40 градусов. Губы потрескались от обезвоживания, кровь на них моментально запекалась, язык без слюны прилипал к нёбу, но мы старались выполнить  задание.   Два человека несли боевое охранение, а остальные,  раздевшись,  лежали в пещере. Камни были прохладными, и не так хотелось пить, как на солнцепеке.
У Джека Лондона есть рассказ о том,  как меняется психика человека под воздействием экстремальных ситуаций, в частности, голода. Днём мы старались не думать о воде, а ночью  во сне я видел ручей холодной воды,  к которому я припал губами и жадно пил, пил, пил… 
На третьи сутки четыре вертолёта закрутили над ущельем «чёртовую карусель» –  один нурсует, а остальные летают по кругу и готовятся к нурсованию.  Ущелье в течение нескольких минут было под непрерывным огнём неуправляемых реактивных снарядов. Когда с бандой было покончено,  мы вошли в ущелье, где в расщелине нашли большую лужу. В грязной воде плавали дохлые  голуби и крысы. Каждый из нас набрал во флягу эту жидкость.  Во фляги  бросили по две таблетки пантоцида. Чтобы обеззаразить воду, нужно было выждать полчаса. Эти 30 минут нам показались вечностью. Перед каждым из нас лежала фляга воды, которую пить было нельзя в течение этого времени.  Казалось, эти минуты длились дольше, чем двое суток без воды.
Обратный путь на заставу прошли молча. Ущелье Мармоль нас встретило журчаньем маленькой речушки,  и это журчанье было приятней любой музыки.
Война нас учит пересматривать ценности. Отсутствие денег, модной одежды, шикарного автомобиля кажется такой чепухой по сравнению с тем, что было с нами в июне 1985-го  в Афгане и с нашими отцами и дедами в июне 1942-го  в каменоломнях Аджимушкая.

---

«Сыграть» в нее на чужой земле пришлось  председателю Днепропетровского областного объединения ветеранов Афганистана Виктору Волошину
В день, который поставил точку в десятилетнем пребывании советских войск в Афганистане, он уже много лет подряд придерживается одного и того же распорядка: памятник погибшим на набережной, Свято-Преображенский собор, встреча боевых друзей…  Это до боли святые моменты. Из них уже давно состоит жизнь тысяч наших земляков, кого судьба втянула в опасную игру на выжженной солнцем и пулеметным огнем земле. Проигравшие  вернулись домой в цинке. Те, кто все же обманул смерть, еще и сегодня продолжают воевать в своих снах, стремясь на помощь товарищам. Им выпала нелегкая участь – помнить! 
То, что солдатская служба легкой не будет, Виктор понял еще на призывном пункте областного военкомата. Когда средних лет майор  по-отечески посоветовал взять с собой больше воды перед отправкой на юг. Да разве трудностями уроженца села испугаешь? В своей Любимовке Софиевского района  парень с детства привык к ним. Мать Варвара Павловна и отец Николай Андреевич с утра до ночи в колхозе трудились, поэтому на Вите и старшей сестричке Вере  лежала большая часть домашней работы: уход за скотиной и огород больших усилий требовали. Прибавлялось у них хлопот, когда нужны были  дополнительные руки в колхозе во время прополки или сбора урожая. Хорошую закалку сельский парень и во время учебы в Днепропетровском автомобильном техникуме получил – студенческая и общежитская жизнь тоже многому учат. Одним словом, когда получил повестку в армию, даже не сомневался в том, что любые испытания выдержит с честью. Хотя об Афганской войне тогда уже в стране все гудели, а напряжение в обществе усиливалось с каждым новым цинковым гробом, молодость брала свое. В эту пору всегда верится в лучшее и кажется, что именно с тобой ничего плохого случиться не может. А еще безусые советские мальчишки свято верили Родине. И так же, как их деды и отцы, были готовы выполнить любой ее приказ.
По-настоящему взрослая жизнь для Виктора Волошина началась в Ашхабадской учебке  в апреле 1985 года. Несмотря на то, что был хорошо подготовлен физически и много лет дружил с физкультурой, нагрузка была такая, что иногда волком выть хотелось. Будущих разведчиков, учитывая особую специфику их пребывания на чужой территории, готовили особенно тщательно. Но именно эти, не позволяющие расслабляться методы, по мнению моего собеседника, в дальнейшем многих и уберегли от смерти в стране, где стреляли даже горы. Поэтому своих командиров, в том числе и старшего лейтенанта Юрия Чечотинко из Сум, добрым словом Виктор позже вспоминал не раз. Да и сами занятия в разведбатальоне, которым командовал понюхавший в Афганистане пороха  Герой Советского Союза Игорь Плосконос, были построены толково, со знанием дела. Чтобы бойцам было легче ориентироваться на чужой территории, в горном центре в Келяте, например, специально душманский городок соорудили,  кишлак в миниатюре. Насколько важно уметь ориентироваться на чужой территории,  война тоже оценить помогла.
Контракт со смертью
О своей дальнейшей службе в Афганистане командир разведотряда сержант Волошин решил сообщить родителям сам. Шила ведь в мешке все равно не утаишь. Об одном лишь в письмах просил: чтобы не беспокоились. Да разве ж сердце матери обманешь? Оно чувствует беду за тысячи километров. Но как ни молилась Варвара Павловна за  сыночка, а душманская мина его не пощадила: ногу в Афгане оставил…
Но это случится позже. А пока самолет с новыми бойцами в Кабуле поджидали «покупатели». Виктору было суждено попасть в отдельный разведбатальон  108-й Баграмской дивизии. Дальше – вертолетом  в расположение 682-го  мотострелкового полка  (определили в отдельный разведвзвод  второго батальона) в  Руху. Но не успели новобранцы приземлиться, как под такой пулеметный вражеский огонь попали, что сразу стало ясно: все действительно будет «по-взрослому». Впрочем, по-другому в злополучном Панджшерском ущелье, которое забрало жизни многих наших парней, и быть не могло. Полевой душманский командир Ахмад-Шах  Масуд, которого за ловкость и жестокость прозвали панджшерским львом,  с отрядом из полторы тысячи штыков  цеплялся за эту стратегическую местность зубами. Помимо больших залежей  драгоценного камня лазурита, относительно недалеко от ущелья находился Кабул,  располагалась крупная  авиабаза в Баграме. Отсюда был отличный выход на перевал Саланг. Рукой подать до Кунара и Пакистана, где моджахеды готовили боевиков и хранили огромные запасы современнейшего иностранного оружия. Именно им и оснащалась банда Масуда,  которой теперь предстояло противостоять Виктору и его товарищам.
Как известно, у разведчиков на войне особенный стиль. Поэтому и смерть за ними по пятам ходила. В задачу  состоящих в основном из десяти человек спецгрупп   входила разведка и доразведка  сведений о расположении бандформирований, о караванах противника, его перевалочных базах и местах складирования оружия. Поисковые действия носили рейдовый характер, когда можно было рассчитывать только на собственные силы. Если в такой момент на врага нарвешься, тут уж как карта ляжет. Не зря в песне поется:  «В обороне разведчики смертники…». И опасных моментов за время службы у Виктора было немало. Его разведрота не только важные разведданные добывала, а и участвовала в боевых операциях, ходила «на караван», находилась в засадах в районе Чарикара, Баграма, Саланга, Гульбахара, Джабаль-Уссараджа,  Хинджана и многих других населенных пунктов. А чтобы не обнаружить себя в засаде, БМП надо было оставить за несколько километров от своего месторасположения. При выполнении одного из таких заданий в Чарикарской «зеленке» 29 ноября 1986 года Виктор подорвался на мине. От страшного болевого шока сразу и  не понял, что оторвало левую ступню  и голень, сильно задело осколком правую ногу…
А до спасительной брони – более двух километров! Сначала ребята несли  командира на плащ-палатке, но вскоре поняли, что на узкой горной тропе можно снова нарваться на мину. Тогда Сергей Скрипка из Харьковской области, которому позже в Афгане удалось отделаться только ранением, взвалил Виктора на плечи…
После того, как добрались до базы, нашему земляку предстояло пройти испытание госпиталями. После Кабульского его отправили в Ташкентский, затем в Куйбышевский. Почти год провел на больничной койке. За это время семь операций перенес! Сначала врачи ногу по колено ампутировали, потом и до половины бедра дошли… Раны заживали плохо, болезненно. Но Виктор прекрасно понимал:  надо благодарить Бога, что  выжил. Поэтому, несмотря на то, что в двадцать лет чрезвычайно больно свыкнуться с мыслью об инвалидности на всю жизнь, изо всех сил старался  внушить себе: могло быть хуже. До сих пор помнит, как вздрогнуло сердце, когда  в Куйбышеве свой первый протез увидел. Но остались и светлые воспоминания об этом городе. Именно здесь он встретил свою судьбу – Светлану. Студентка авиационного института  вместе с подругами по комсомольскому поручению приходила проведывать раненых. А окончилось все любовью – светлой и крепкой. Вот уже двадцать два года по жизни вместе рука об руку идут, двоих прекрасных детей воспитали: Максим –  четвертокурсник  Днепропетровского национального университета, а Надя одиннадцатый класс окончила. Они, как и мама, стараются поддерживать отца во всех его начинаниях, с большим пониманием относятся к его общественной работе.  А к ней  Виктор Николаевич относится очень серьезно.
Равнение на память!
Орден Красной Звезды Виктору Волошину вручили позже, когда он на радиозаводе работал и одновременно в университете учился. Еще до последнего для него задания отважного разведчика представили к медали «За боевые заслуги». Рапорт перед строем зачитали. Но, как это часто бывало, награда где-то затерялась. Может быть, еще найдет своего адресата. После того, как  архивные документы из Ташкента попали в Подольск, в Центральный архив России, что-то начало и в Украину приходить. В прошлом году ветеранам Афганской войны Днепропетровщины 22 награды вручили. И работа в этом направлении продолжается. В ней принимает участие и областное объединение ветеранов Афганистана, которое возглавляет Виктор Волошин, вместе с единомышленниками стоявший у истоков его создания. Вернувшись с войны, Виктор очень быстро понял,  как важно общение всем, кто побывал «за ленточкой». Молодые ветераны болезненно воспринимали несправедливость,  потому что душой остались в стране, где потеряли друзей, где становились  на десять лет старше за один бой. Они нашли спасение в своем «афганском» братстве. Сегодня  в области проживает двенадцать тысяч участников боевых действий в Афганистане и три тысячи тех, кто принимал участие в военных конфликтах на территории других государств.
– Поддержка, взаимовыручка, понимание и доброе слово боевых побратимов очень важны  для каждого из нас, – говорит Виктор Николаевич. – Поэтому мы вместе. Так было и будет, несмотря ни на что. Мы  стараемся подставлять плечо инвалидам, семьям погибших. На государственном и местном уровне еще много надо сделать для того, чтобы эти люди чувствовали себя социально защищенными.
Чтобы иметь возможность больше помогать членам организации и жителям города, Виктор Волошин стал депутатом Днепропетровского городского совета от Партии регионов,  входит в комиссию по вопросам образования, культуры, молодежи и спорта. На прием к нему  может прийти каждый. Постарается помочь и делом, и советом.
…Когда наша беседа подходила к концу, я  спросила у Виктора Николаевича, как относиться к тому, что судьба для игры в афганскую рулетку выбрала именно его? Как часто во сне возвращается в страну своего  бессмысленного подвига?
Мой собеседник  молча поднялся из-за  своего рабочего стола,  подошел к полке с альбомом  и как-то особенно бережно разложил передо мной фотографии ребят, которые навсегда остались двадцатилетними. 
– Никогда не соглашусь с тем, что все было зря. На войне многие вещи становятся на свои места. И эти ребята не только честно выполняли задачи, которые ставила Родина. Они  не жалели себя, чтобы жил друг, жили мы. Умирали за Сашку, Кольку, Серегу…
Разве дружба, воинский долг, взаимовыручка, боевое братство могут быть бессмысленными?  Не верьте тем, кто это говорит…

Миколаївська область

Ще один крок до храму

Перша цеглина лягла в фундамент каплички Святого Іоанна, яку закладено на території Свято-Варварівського храму. Її  поклав голова Первомайського товариства воїнів-інтернаціоналістів Володимир Йонга – ініціатор цього будівництва. Процедуру початку будівельних робіт було освячено.
Нагадаємо, що закладка каплички Святого Іоанна відбулася торік за спільної ініціативи «афганців» і настоятеля Свято-Варварівського храму отця Сергія  за меценатської підтримки Почесного громадянина Первомайська Василя Капацини. Тоді ж це місце й було освячено митрополитом Миколаївським і Вознесенським Пітіримом і прийнято рішення про розбудову скверу пам'яті на території храму. Нещодавно тут на честь загиблих воїнів-«афганців» і чорнобильців закладено капсули з землею, взятою з могил героїв.
– Ми очікували з нетерпінням на початок будівництва, — розповідає Володимир Йонга,  – бо дуже хочеться, щоб капличку  було споруджено до дня Святого Іоанна, який відзначається 12 серпня. Утім, розуміємо, що роботи можуть затягтися. Тож крайній термін — до ювілейного Дня міста Первомайська. Гадаю,  нам  вистачить сил та енергії втілити в життя задумане. Сьогодні тут працює бригада майстрів із Західної України, які мають досвід у будівництві таких споруд. Фінансові питання  допомагають вирішувати Василь Миколайович Капацина і керівники міста, за що ми їм безмежно вдячні. Сподіваємося, що все задумане обов'язково здійсниться і розпочату  справу буде доведено до логічного завершення, тим паче,  ми готові надавати будь-яку допомогу будівельникам.  Єдине, чого б нам хотілося, щоб назва скверу залишилася без змін.
Сьогодні до будівництва каплички долучилися і члени Асоціації чорнобильців. Вони вважають це своїм священним правом, адже на території скверу розміститься і пам'ятний знак їхнім побратимам.
– Ми готові надавати всіляку допомогу, — говорить голова асоціації Василь Цихоня, — і спільно з «афганцями»  завершити розпочату добру справу Ми хочемо, щоб цей сквер дійсно став священним місцем для всіх городян і вічною пам'яттю для тих, хто свого часу віддав життя за нашу Батьківщину.
Попереду ще багато роботи, втім, зважаючи на оптимізм очільників  двох громадських організацій, віримо,  що будівництво буде завершено вчасно, і дуже скоро місцина, де розташується сквер, стане центром духовного єднання городян.

Наталія ГРИГОР’ЄВА.

Долі людські

Усе життя разом

Нещодавно познайомилася  з родиною Самойлових.  Євдокія Петрівна  доглядає чоловіка – Олександра  Леонідовича,  інваліда Афганської війни першої групи. Він має  поранненя, переніс три інсульти, говорити йому важко. Тому і  спілкувалася саме з його дружиною.
Олександр Леонідович  народився 5 січня 1938 року в селянській родині в селі Черемошне Тиврівського району на  Вінниччині.  Родина була велика – шестеро дітей. Батько помер  1947 року.  Старший брат працював заступником директора цукрового заводу. Менший – помер під час служби в армії. Про долю  інших нічого не знають.
Олександр закінчив десятирічку, почав  працювати з 14 років. Потім – залізничне училище, три  роки  в армії, повернувся сержантом. На Півночі працював кочегаром. Поступив у Львівський політехнічний інститут, перевівся у Вінницю, де здобув спеціальность інженера-енергетика. Працював на молочному заводі,  виконував обов’язки і механіка і майстра, а потім і начальника електроцеху, пізніше був головним енергетиком.
– Багато довелося  нам разом пережити, – розповідає Євдокія Петрівна. – За направленням  партійних органів у 1983 році   був відряджений до Афганістану, де пробув   до лютого 1984 року.  Під час перебування в Афганістані стався перший інфаркт. Поки був на чужині, сім’ї  допомагала місцева влада.
Коли приїхав додому, на  нього було страшно дивитися – худий такий, як паля. Я йому кажу: пиши рапорт, нехай тебе звільнять. Лише два місяці був у відпустці…
Він  мусив повернутися в Афганістан. Працював у Кабульському  госпіталі  начальником  з електрогосподарства. Бачив багато горя, страждань...
– Через це, мабуть, і був  ще  інсульт. Три тижні пролежав у Ташкенті й  повернувся у частину, – продовжує  Євдокія Петрівна і  просить чоловіка заспокоїтись. – Він сам себе тепер не обслужить, сам не поїсть…
Недавно  Олександр Леонідович  потрапив до лікарні – знову інсульт. Держава виплачує  пенсію у розмірі 1800 гривень. Поряд – старший син Олег і менший Вадим, приходять онуки. А головне –  завжди поряд вірна дружина і справжній друг  Євдокія Петрівна – найнадійніша  підтримка і опора.
На жаль, кoли  матеріал готувався до друку, Олександра Лонідовича не стало. Світла йому пам’ять.

Ольга ЧАТТОПАДХАЙ.

ЧЕРКАСЬКА ОБЛАСТЬ

ЗНАЙШЛИ СПОЧИНОК В ОЗІРНЯНСЬКІЙ ЗЕМЛІ

Рядові — трудяги фронту, вчорашні випускники шкіл чи звиклі до мирного життя плугатарі… Скільки їх лежить у безіменних могилах, не маючи ні труни, ні надгробка, а часто й людської пам'яті про місце вічного спочинку, на місцях колишніх запеклих боїв. І тільки сліпий випадок і людська небайдужість допомагає виправити таку і несправедливість.
Саме випадковість допомогла знайти безіменну могилу на одному з обійсть в Озірній Звенигородського району. Лиш кістки й зотліла шинель, і жодної речі, яка б хоч натякнула на особу червоноармійця чи приналежність до військової частини. Не допомогли встановити особу загиблого й пошуки можливих очевидців, але сільчани, розпитуючи старожилів, установили місце іншої забутої могили, де покоїлися останки ще двох солдатів.
Сільський голова Дмитро Юхимчук особисто взявся клопотатися про достойне поховання загиблих червоноармійців. І ось 22 червня, у День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни, прах безіменних героїв з належними почестями  було перенесено до братської могили.
Хоронили їх усім селом, пройшовши пішою ходою, яка зібрала всі покоління озірнян від молодших школярів до сивочолих ветеранів. Честь супроводжувати прах загиблих випала воїнам-інтернаціоналістам. Вони ж після панахиди, яку відправив отець Ярослав, опустили труну до могили й кинули перші грудки землі.
Скорботою були сповнені численні промови, які виголошували сільський голова Дмитро Юхимчук, голова райдержадміністрації Олександр Лисюк, голова райради Валентин Мельнічук, заступник військового комісара Звенигородсько-Лисянського ОМВК Роман Здоренко, голова Звенигородської районної організації Української Спілки ветеранів Афганістану Олександр Антонюк (на знімку праворуч), ветеран Великої Вітчизняної війни Василь Кириченко  і учень Озірнянської школи Вадим Феденюк.
Хвилина мовчання. Залпи салюту із бойової зброї. Квіти й вінки на могилі. Честь вам і шана, захисники Вітчизни! І нехай троє радянських воїнів так і залишилися безіменними, але сільчани все ж зробили велику справу, поховавши загиблих за християнською традицією і давши їм нарешті вічний спокій.

Євген ШРАМЕНКО.

Это наша слава

Осмыслив сегодняшнюю действительность, с огорчением понимаешь, какие же мы в большинстве своем ленивые и наивные…  Проходим мимо подлости, позволяем говорить о том, что войну выиграли Англия и Америка, как следует, не защищаем наши памятники. И как неприятно, что к Дню Победы, например, в Молдове поздравления ветеранам Великой Отечественной войны написали на мусорных ящиках. А факты  вопиющей несправедливости и вандализма в нашей стране, в некоторых странах СНГ, где  переносят или даже хуже того, вообще взрывают памятники советским воинам-освободителям, оскверняют памятники воинам-интернационалистам. И мы в очередной раз это терпим и молча «проглатываем», как горькую пилюлю. Кто знает, что  будет завтра при нашем молчаливом попустительстве?
На этом негативном фоне благородны устремления людей, по зову сердца проявляющих заботу о ветеранах. Заслуживают глубокого уважения факты, присланные  Александром  Григорьевичем Ревединским,  о вручении общественного памятного знака СНГ «Наша слава»  старейшему члену Верхнеднепровской районной организации Украинского Союза ветеранов Афганистана  И. А. Зимену.
Иван  Алексеевич  родился 27 декабря 1923 года, с 1942  по июль 1947 года находился в Монголии, участвовал в советско-маньчжурской стратегической наступательной операции,  в разгроме японской Квантунской армии. На фотографии –  председатель Верхнеднепровской районной организации УСВА Анатолий  Алексеевич Лейко,  Иван Алексеевич Зимен, заместитель председателя ВРО УСВА  Владимир  Михайлович  Галушко,  воин-интернационалист Виктор  Николаевич Березовой в этот памятный для ветерана день.

Анатолий ЛЕЙКО.

«Бої» місцевого значення
ведуть львівські чиновники проти ветеранів та інвалідів Збройних Сил України. Хто переможе?..

Багато років поспіль будуємо  ми правову державу, але чомусь не меншає розмов про нехтування законом, кишенькове судочинство, бюрократизм, й риба тут гниє, як  кажуть, не тільки з голови. Здається, вже нормою є ставлення до пенсіонерів як до зайвих людей у суспільстві: часто-густо байдуже дивляться чиновники на їхні  заслуги і  права.
Минулоріч двадцять два члени Товариства українських  офіцерів Львівщини (ТУО – всеукраїнська громадська організація) подали адміністративний позов до Галицького районного суду Львова, яким просили зобов’язати міського голову А. Садового і міську раду розглянути їхню заяву щодо виділення земельних ділянок під індивідуальне будівництво житла.
– Слід зауважити, що раніше подані заяви до Львівської міськради депутати розглянули з порушенням чинного законодавства України, – наголосив  голова  обласного осередку ВГО «Товариство українських офіцерів» підполковник запасу О. Лобащук. – Зокрема, Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 року. Приміром, у частині 3-й стаття 2-а цього закону вказує: «Нормативні акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які обмежують права і пільги ветеранів війни, передбачені цим Законом, є недійсними»! А пункт 13-й статті 14-ї чітко визначає пільги учасників війни,  зокрема, «...першочергове забезпечення житловою площею осіб, які потребують поліпшення житлових умов, та першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального будівництва, садівництва та городництва, першочерговий ремонт житлових будинків і квартир цих осіб та забезпечення їх паливом».
– Чи виконує місцева влада на чолі з А. Садовим ці вимоги? Ні! – продовжує співрозмовник. – Інакше ветерани військової служби, учасники бойових дій та інваліди війни не судилися б з вже вдруге обраним громадою Львова мером і його командою.
...Ще раніше, у 2008 році, заступник міського голови, директор департаменту містобудування  А. Павлів на всі звернення військовослужбовців запасу та у відставці відповідав: «...На сьогоднішній день у м. Львові відсутні земельні ділянки для нової індивідуальної забудови. Вони можуть бути надані у випадку розширення меж міста за рахунок прилеглих земель після корегування та затвердження нового Генерального плану Львова й після розроблення і затвердження міськрадою Положення про подання земельних ділянок пільговим категоріям громадян».
Однак прокуратура і офіцери Львівського гарнізону іншої думки: земля є, але її розбазарюють і користуються нею саме чиновники з новоспеченими олігархами та їхнє оточення. Не випадково в одній адміністративній позовній заяві офіцерів-ветеранів та інвалідів війни, учасників бойових дій, ветеранів військової служби, зокрема, зазначено: «...На сьогодні у Львові звільнено понад 14 військових містечок, що складає загалом близько 100 гектарів землі. Крім того, у самому місті є вільними більше 1000 гектарів земель, які придатні для житлового будівництва (райони  Збоїщ, Сихова, Винників; вулиць Патона, Княгині Ольги та інші).
Від офіцерів, котрі там проживають, та від заступника прокурора  Львова Д. Межвінського нам відомо, що землі колишніх військових містечок передано комерційним структурам, а чимало військовослужбовців (ветеранів, учасників бойових дій та інвалідів) й досі не забезпечені ані житлом, ані землею.
Також нами встановлено, що виконавчі органи Львівської міської ради в особі  А. Павліва і  А. Садового недбало ставляться до підготовки матеріалів для подачі на розгляд сесії. Вони ігнорують вимоги законів, активно перешкоджають порядку надання нам землі».
Голова обласного осередку ВГО «Товариство українських офіцерів» підполковник запасу Олександр Лобащук продовжує:
– Для прикриття своїх оборудок чиновники від влади разом з недалекоглядними депутатами  7 червня 2007 року  прийняли ухвалу  № 899 «Про порядок розгляду та підготовки документів щодо надання в оренду та постійне користування земельних ділянок,  вільних від забудови або цільового призначення», яку ми також оскаржили і просили суд визнати її розділ 12-й недійсним, оскільки він суперечить закону і вимогам статті 151-ї Земельного Кодексу України, іншим нормативно-правовим актам, зокрема, постанови  Кабінету Міністрів України №377 2002  року «Про забезпечення ветеранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ земельними ділянками під забудову та права на їх безоплатне отримання у власність», якою визначено, що до органу місцевого самоврядування подаються  всього три документи: заява, копія документу, що підтверджує пільги,  довідка про перебування на квартирному обліку. Такі документи офіцери надали до міськради, однак А. Садовий і А. Павлів проігнорували їх. Мабуть, ці посадовці не вважають вирішення житлових питань ветеранів і  учасників бойових дій їхнім соціальним захистом.
Чого вдалося офіцерам добитися в суді? Як він захищає порушені права інвалідів війни і  ветеранів? Більше року суддя розглядав позов, який за законом має розглядатися не більше трьох  місяців. Дії відповідачів можна розцінювати як ігнорування правосуддя і виявлення зневаги до суду. Адже А. Павлів взагалі не прийшов на судове засідання. Зрештою,  суддя ухвалив рішення постановою від 23 березня 2010 року. Вимоги позивачів суд задовольнив частково, відхиливши пункт щодо моральної шкоди. Утім, офіцери оскаржили таке рішення, яке принижує честь і гідність інвалідів війни, учасників бойових дій та ветеранів. Через судову тяганину, вважають позивачі, троє офіцерів померли, двоє стали інвалідами першої групи...
Держава вшанувала певні категорії захисників Вітчизни відповідними пільгами, однак місцева бюрократія вчинила  з ними зневажливо, принизливо.
Автор цих  рядків був присутній майже на  усіх судових засіданнях щодо справи, про яку йдеться. В одному із залів Галицького районного суду міста Львова забракло місць для позивачів, і кільком інвалідам, ветеранам війни в Афганістані,  довелося кілька годин просидіти на лавці для підсудних у так званому «мавпятнику». Чи не знущання?
Поки що не можуть скористатися своїми законними правами ветерани, учасники бойових дій та інваліди у Львові. У зв’язку з перебігом згаданих подій вони скерували позов уже до Вищого апеляційного суду України. Їхні лави, на жаль,  скорочуються – літні люди,  які десятки років віддали захисту Батьківщини, ідуть з життя… Можливо, львівські чиновники чекають часу, коли взагалі ніхто не звертатиметься до них з подібного приводу?..

Ігор МОСЕЙЧЕНОК,
полковник запасу,
учасник бойових дій в Афганістані.

---