Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - Генерал Герасимов

«Фашисти сунули на нас з усіх боків»
В життєписі генерала чимало героїчних моментів, в яких виявлялися його унікальні організаторські здібності. Проте особливе місце, звичайно, посідає Велика Вітчизняна, яка закарбувалася в пам’яті командира на все життя. Так, улітку 1940 року він брав участь у поході радянських військ на Бессарабію. А в червні 1941-го біля молдавського села Скуляни рота під його командуванням у складі 15-ї механізованої дивізії разом з прикордонниками мужньо стримувала натиск переважаючих сил противника. Зрештою частині спочатку довелось відступити до Дністра, а потім — до Дніпра...
У боях на Північному Кавказі, Курській дузі брав участь і 59-й окремий гвардійський важкий танковий полк прориву 3-ї гвардійської танкової армії. Протягом ночі, залишивши на місці попередньої дислокації фанерні макети, танкісти здійснили багатокілометровий кидок на північ, до Лютіжа, а звідти штурмували Київ. Одним із перших у бій вступив і танк начальника штабу полку майора Івана Герасимова.
Сьогодні, гортаючи підшивки газет, можна натрапити на матеріали, надруковані за життя генерала. І завдяки публікаціям ми не втрачаємо зв’язок з цією легендарною особистістю, яка після смерті все одно наче поруч....
Згадуючи Велику Вітчизняну, Іван Олександрович зазначав: «Суворе випробування пройшли всі ми — і рядові солдати, і командири. Фашисти сунули на нас з усіх боків: з неба, в лоб, з флангів. Ворог мав подвійну і навіть потрійну перевагу практично на всіх напрямках. А ми? Навіть те, що мали в 1941 році, не встигли розгорнути, як слід. До того ж наші танки Т-26, БТ, та і більш масивні Т-28 і Т-35, які непогано показали себе в Іспанії та на Хасані, не витримували конкуренції з фашистськими — горіли, як сірникові коробки. Пізніше з’явилися КВ і Т-34, які були значно кращі за своїх попередників, однак спочатку їх було вкрай мало — по одному на батальйон! І все ж таки наші танкісти не занепадали духом, а билися з ворогом до кінця. У ті дні, пам’ятаю, ми майже не глушили мотори — машини працювали, як кажуть, на повному газу...» Як пригадував Герасимов, одним з найприємніших моментів життя став лист на його батьківщину батькові Олександру Олександровичу — керівнику місцевого колгоспу — та матері Марії Дмитрівні від командування частини, де він служив. У ньому висловлювалась подяка за ратну службу офіцера та повідомлялося про його нагородження орденом Червоного Прапора.
Уплав по Тетереву
Після виснажливих боїв за Дніпро і Київ танкісти зупинилися на короткочасний відпочинок. У зв’язку з пораненням командира полку Герасимову наказали перебрати командування на себе, організувати розвідку, якщо треба — боєм, виставити охорону і вийти на підступи до Коростишева неподалік Житомира. Це місто вважалося великим опорним пунктом гітлерівців на трасі Київ — Львів, тому його визволення мало стратегічний характер. 28 грудня 1943 року полк, з півночі форсувавши річку Тетерів, вийшов у ворожий тил та виконав поставлене завдання. В результаті Київську наступальну операцію майор Герасимов завершив вже на посаді командира полку.
Керівництво, вбачаючи в ньому перспективного офіцера, відправило його на курси при Академії бронетанкових і механізованих військ Червоної Армії імені Сталіна. А війну він завершив уже начальником штабу 32-ї окремої гвардійської танкової бригади, яка згодом брала участь у боях на 2-му Далекосхідному фронті проти Японії. Після війни Герасимов продовжив стрімко підніматися кар’єрними щаблями: обіймав посади начальника штабу, командира танкового полку Ленінградського військового округу. Згодом він закінчив Військову академію бронетанкових військ та Військову академію Генерального штабу Збройних сил СРСР.
1966-го року Івана Олександровича призначають заступником командувача, а 1968-го — командувачем 1-ї Гвардійської танкової армії Групи радянських військ у Німеччині. 1971 року він повертається на Україну де йому доручають обійняти посаду першого заступника командувача військ Прикарпатського військового округу. З 1972-го стає командувачем Північної групи військ. А з 1975-го по 1984 рік Герасимов очолює Київський Червонопрапорний військовий округ. Як запевняють люди, яким довелося з ним працювати, успішна службова кар’єра генерала — це виключно результат його особистих якостей, відмінного знання своєї справи. (Недарма всі навчальні заклади, також і дві академії, він закінчував з відзнакою чи золотою медаллю).
Як пригадує його помічник, полковник запасу Валентин Давидов, який прослужив з ним близько 35 років, генерал вимогливо ставився до виконання своїх обов’язків на посаді командувача. «Війська повинні якісно вчитись у мирний час, а не заповнювати тактичні «прогалини» під час війни», — постійно повторював на службових нарадах Іван Олександрович. І невипадково командири полків, бригад та дивізій ставились до нього, як до батька. Турбувався він і про впорядкування військових містечок, ініціював будівництво Будинків офіцерів та інших об’єктів інфраструктури гарнізонів.
Після округу його призначають головнокомандувачем військ Південно-Західного напряму, а згодом головним інспектором Групи генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР. Довелось йому брати участь і в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Неабияких вершин Герасимов досяг не лише у війську, але й на цивільній ниві. Протягом багатьох років він був членом Політбюро ЦК КПУ, депутатом Верховної Ради СРСР 8–11 скликань. Чимало він зробив і як народний депутат, допомагаючи громадянам вирішувати наболілі питання. Як засвідчують документи та нотатки генерала, йому нерідко доводилося долати бюрократичні перепони та стукати не в одні двері, аби вирішити проблему.
Працював він і заступником голови Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, заступником голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, головою підкомітету з питань законодавчого забезпечення соціального захисту ветеранів війни і праці. Головував у редакційній колегії «Книги пам’яті України» та Інституті європейської безпеки і конверсії. Значне місце в його житті займала і робота в Організації ветеранів України, де він працював вже після звільнення з лав Збройних Сил.
«На ветерана нині звалилося безліч невирішених проблем»
Як зізнавався сам Іван Олександрович, «працювати на цій почесній ниві дуже непросто, мабуть, навіть складніше, ніж на відповідальному посту у військах, де все розписано і передбачено... Адже на ветерана нині звалилося безліч невирішених проблем. Наша щоденна пошта рясніє кричущими бідами, закликами до нас, до керівництва звернути нарешті увагу на злиденне становище пенсіонерів усіх категорій, не на словах, а на ділі захистити їхні соціальні права, полегшити тягар старості і життя». Своїм підходом до ветеранської роботи він надовго запам’ятався колективу організації та на довгий час став його невід’ємною частиною. З червня 2008 року Івана Олександровича вже немає серед живих, однак у серцях його друзів він живий і до сьогодні.
— Герасимов безумовно був людиною, яка вміла керувати та цінувати досягнутий результат. Звичайно, він і сам чимало робив для виконання поставлених завдань. Він не любив поверховості в роботі. Тому кожний, хто йшов до нього на зустріч, досконало вивчав питання, яке відпрацьовував, — згадує його колега по ветеранській роботі Іван Палатний. — Суворий, але справедливий Герасимов за будь-яких обставин залишався командиром і вимагав на роботі 100% віддачі від підлеглих. При цьому в жодному разі не допускав свавілля.
Для співробітників його відкритість та щирість завжди слугувала дороговказом для ініціативних та творчих проектів. І ніхто, у прямому розумінні, не відчував себе підлеглим, точніше соратником, з яким він радився, а не віддавав накази. Як пригадує голова комісії по роботі з молоддю ради Організації ветеранів України Раїса Рижова, яка більше восьми років пропрацювала пліч-о-пліч з Іваном Олександровичем, в останні роки він сильно хворів та рідко приходив на роботу. Але коли з’являвся серед колег, то не втрачав свого генеральського запалу та енергійності.
За життя він відзначений багатьма державними, військовими та бойовими нагородами. Серед них два ордени Леніна, три ордени Червоного Прапора, орден Вітчизняної війни І ступеня, два ордени Червоної Зірки, орден «За службу Батьківщині в Збройних силах СРСР» ІІІ ступеня. Нагороджений Почесною відзнакою Президента України, орденом Богдана Хмельницького ІІІ, ІІ та І ступенів та відзнакою «Іменна вогнепальна зброя». Однак найвищу з усіх він отримав лише наприкінці 99-го, коли Указом Президента України Леоніда Кучми за мужність і відвагу, виявлені у боротьбі з фашистськими загарбниками під час Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, визначний особистий внесок у розвиток ветеранського руху в Україні голові ради Організації ветеранів України Івану Олександровичу Герасимову присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
Помер генерал армії Герасимов 4 червня 2008 року в Києві та похований у Москві на Кунцівському кладовищі, але пам’ять про нього та його ратні справи назавжди залишиться серед людей, які знали Івана Олександровича. Це засвідчує і відкрита у травні минулого року меморіальна дошка на будівлі Міністерства оборони України (колишній штаб Київського військового округу). До речі, на церемонію спеціально з Москви до Києва прибули син генерала армії Івана Герасимова — генерал-лейтенант у відставці Олександр Герасимов та онук Іван, які продовжили справу захисника Вітчизни закладену батьком та дідом. Мабуть це найбільше вшанування пам’яті видатного воєначальника.