Під такою назвою нещодавно вийшла друком нова книга генерал-лейтенанта медичної служби у відставці Володимира Паська. Представляти Володимира Васильовича військовій аудиторії великої потреби немає — він був серед тих перших патріотично налаштованих офіцерів, які стояли біля витоків Збройних Сил України. Волею долі став фундатором Української військово-медичної академії, доктором медичних наук і професором, заслуженим лікарем України і генерал-лейтенантом. Через деякий час після звільнення з військової служби повернувся до Міністерства оборони України в ранзі заступника міністра і у 2005–2006 роках був на цій посаді куратором соціально-гуманітарного напрямку роботи оборонного відомства. Однак не менш важливою для генерала Володимира Паська є його літературна діяльність, відзначена свого роду знаком якості — прийняттям 2002 року до Національної спілки письменників України. За останні дванадцять років він написав три романи на актуальні для нинішнього українського суспільства теми. Свого часу з під пера Володимира Васильовича вийшла книга «Ночь забытых песен», на сторінках якої знайшло відображення побачене та пережите в Афганістані, де він обіймав посаду начальника медичної служби мотострілецької дивізії. Згодом з’явилися видання «Час прощення» — про перипетії національно-визвольних змагань нашого народу, а також роман-есе «Пора істини», де автор виклав своє бачення процесу творення Української держави. І ось тепер — новий плід творчої праці.
     — Володимире Васильовичу, про що ваша нова книга?
     — Якщо за буквою — то про моє навчання у Військово-медичній академії в Ленінграді (нині — Санкт-Петербург) понад сорок років тому — з 1965 по 1971 роки. Якщо за змістом — то про життя курсанта-слухача елітного, як тепер полюбляють казати, вищого військово-навчального закладу ЗС СРСР. Але не саме по собі, а насамперед у контексті атмосфери і того високоповажного закладу, і чудового міста — провідного культурно-інтелектуального центру Радянського Союзу, і самої епохи — часів керівництва Міністерством оборони маршалами Радянського Союзу Родіоном Малиновським і Андрієм Гречком. Обидва, до речі, етнічні українці. І останній не «Ґрєчко», а Гречкo', як його діди і прадіди. Хоча він сам уже походив із Ростовської області...
     — І все одно — чи не завузька тематика вашої книги для широкого загалу читачів?
     — Як вам сказати? Не буде, мабуть, чимось дивним, що вихід книги викликав вельми позитивну реакцію працівників ВМедА в Санкт-Петербурзі, серед них двох академіків і генерал-майорів — Володимира Самойлова і Анатолія Шелєпова та багатьох інших. Але мене зворушили теплі слова абсолютно цивільних українських лікарів — академіка Юрія Вороненка, професора Олександра Яроша та їхніх колег. Гарно була сприйнята книга і суто військовими людьми, серед яких колишні танкіст та інженер генерал-лейтенант Олександр Фоменко та генерал-майор Борис Ворович. Зворушливим був також відгук професора Людмили Чепелевської, яка висловила вельми позитивну оцінку разом зі своїм чоловіком — колишнім полковником військ ППО Радянської армії.
    Кожний з цих дуже не схожих між собою за фахом і способом здобуття вищої освіти, але високоповажних і високоінтелектуальних людей, знайшов у цій моїй книзі щось таке, що зворушило душу. Офіцер будь-якого фаху або цивільний лікар у процесі читання мимоволі згадує роки свого навчання у виші. Шанувальник історії Збройних Сил знаходить невідомі для себе нюанси. Молодий курсант військового вишу отримує можливість співставити своє сьогодення зі звичаями майже півстолітньої давнини. Як на мене, це досить цікаво...
     — Не зовсім зручне запитання: як вам вдалося знайти кошти на видання своєї книги? Наскільки я знаю, Міністерство оборони в таких випадках зарадити може мало...
     — У науковому середовищі є анекдот, суть якого зводиться до наступного: шанси опублікувати написане вами значно зростуть, якщо ви його напишете. Що я й зробив. Потім віддав своє творіння на рецензування трьом докторам наук, полковникам медичної служби і випускникам ВМедА у Петербурзі — Олегу Компанійцю, Андрію Котузі і Федору Левченку. Отримавши їхні позитивні відгуки, вирішив за можливе звернутися до поважних людей по кошти на видання. Бо сума, яку я міг виділити зі свого сімейного бюджету, становила лише чверть від потрібної. Але світ не без добрих, а головне — розумних людей. І я вдячний за розуміння й підтримку директорам департаментів Міністерства оборони України доценту Рафіку Камалову та професору Миколі Науменку, начальнику Академії сухопутних військ професору генерал-лейтенанту Павлу Ткачуку, керівнику системи охорони здоров’я Держприкордонслужби доктору медичних наук генерал-майору Володимиру Мегедю, професорам і полковникам медичної служби Ярославу Заруцькому і Олегу Компанійцю. Саме завдяки цим патріотично налаштованим до Української держави та її армії людям книга й була видана.
     — А де можна її придбати?
     — Оскільки левову частку коштів на видання внесли спонсори, причому безкорисливо, моя праця не є комерційним проектом. Вона вийшла українською і російською мовами, кожна накладом по п’ятсот примірників. За радянських часів книга з таким тиражем автоматично набувала статусу бібліографічного раритету. За люб’язною згодою спонсорів близько ста примірників передав до Росії, своїм товаришам по навчанню і службі. Вдвічі більше — українським військовим медикам. Примірників з п’ятдесят пішло в Академію сухопутних військ. Національна наукова медична бібліотека України, яка є колектором для інших медичних бібліотек країни, дала заявку на дві тисячі примірників, але довелося обмежитися двома сотнями. Національна наукова бібліотека ім. В.І. Вернадського замовила сімдесят примірників. Обидві ці бібліотеки планують використати мою книгу для забезпечення провідних українських вишів і для обміну із зарубіжними установами. Примірників шістдесят треба буде передати для Всеукраїнського конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика. Оскільки більше ніхто з посадових осіб або офіційних установ зацікавленості не виявив, то решта примірників безкоштовно розходиться між людьми, які шанують армію і військову медицину і виявляють індивідуальну зацікавленість...
    — Володимире Васильовичу, а які, так би мовити, ваші подальші творчі плани, над чим зараз працюєте?
    — Відповім словами мого однокурсника професора Санкт-Петербурзького університету Бориса Овчинникова, який став лауреатом Державної премії СРСР ще в чині майора. Небувалий в історії випадок. Він мені відписав: «Володю! Прочитав книгу з великою цікавістю і не лише тому, що я твій однокашник. Гадаю, якщо продовжиш свої спогади і напишеш про офіцерську службу — це також викличе зацікавленість не лише у мене...». Якщо моєму творінню дає високу оцінку така поважна людина, то чом би й не скористатися порадою? Тим більше, що мізки та руки і без того чешуться — все ж таки в анамнезі, як кажуть лікарі, чотири повноформатні книги...
    — І наостанок. Наближається 20-та річниця від дня створення Збройних Сил України. Ви — один з тих небагатьох офіцерів, які 6 грудня 1991 року працювали в апараті новоствореного Міністерства оборони України, що тоді розташовувалося ще по вул. Банковій. Чи плануєте щось написати до цієї визначної дати?
    — Сказати правду — і бажання є, і є про що розповісти. Але не хотів би забігати наперед у контексті того, над чим зараз працюю. Тому змушений себе стримувати. Але якщо у вас виникне бажання поспілкуватися на цю тему — охоче відповім на ваші запитання. Щиро і відверто, як завжди пишу у своїх книжках...