|
|
|
№ 9 (345), 2007 рік, березень |
|
|
| | Зі святом Великої Перемоги!
Дорогі ветерани Великої Вітчизняної війни, герої фронту і тилу!
Шановні співвітчизники!
Від імені Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), Державного комітету України у справах ветеранів сердечно вітаємо вас з нагоди 62-ї річниці Великої Перемоги!
Все більше часу минає відтоді, коли ви і ваші товариші по зброї зуміли здійснити неймовірне - навічно увійти в історію людства як Переможці коричневої чуми - фашизму. Ваше життя, ратні подвиги і трудові здобутки є яскравим прикладом самовідданого служіння Батьківщини.
Ваша мудрість і досвід, активна громадська позиція сьогодні значною мірою сприяють процесові державотворення, вирішенню завдань патріотичного виховання молоді, допомагають воїнам краще усвідомлювати уроки історії, стійко долати труднощі військової служби, досягати майстерності у справі служіння Україні.
Ні для кого не були легкими роки війни. Жодну українську родину вона не оминула, і пам'ять ваших нащадків не може бути затьмарена спробами переписати історію на догоду деяким недолугим політикам. У наших серцях назавжди оселилася глибока повага до вас і до вашого місця в історії України.
Переконані, воїни-інтернаціоналісти завжди брали з вас приклад і завжди рівнятимуться на ваш бойовий і трудовий подвиг, гідно примножуватимуть бойові та трудові традиції.
З побажаннями здоров'я, щастя кожному з вас, злагоди і мирного неба в Україні.
С. ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова Української Спілки ветеранів
Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів),
народний депутат України,
генерал-майор.
І. ПЛОСКОНОС,
голова Державного комітету
України у справах ветеранів,
Герой Радянського Союзу,
генерал-майор.
| | | |
Вони живі для нас у віковіччі
Пам'ять - найдорожча частина духовного життя народу, його найсвятіша істина, вияв дбайливого ставлення до минулого, яким би воно не було - героїчним чи трагічним. Бо минуле стало історією, яку не переробити, не підробити, не змінити. Саме з таким настроєм група активістів ветеранської організації вирушила зі столиці на Полтавщину. Восени грізного сорок першого саме полтавська земля прийняла гірко відступаючі, знекровлені тяжкими боями, з'єднання Південно-Західного фронту і була свідком останніх зусиль командування налагодити рухому оборону, затримати просування ворога на схід.
Дні для поїздки виявилися напрочуд сприятливими, теплими. 32 пасажири, а це керівники районних ветеранських рад на чолі з головою облради А. Е. Олксною, представники обласної держадміністрації зайняли місця в автобусі. Разом з ними - голова ради Організації ветеранів України, Герой України, генерал армії І. О. Герасимов. Іван Олександрович охоче прийняв запрошення поїхати на Полтавщину, адже понад чверть століття тому він командував Червонопрапорним Київським військовим округом і брав безпосередню участь у спорудженні та відкритті меморіалу в Шумейковому.
Перша зупинка - Борщів. Власне, спинилися не в селі, що виднілося праворуч від автотраси Київ-Харків, а навпроти рукотворного зеленого кургану із постаттю бронзового Солдата... Як символ нездоланного поривання будь-що захистити рідну землю від поневолювачів, він піднявся над заплавними луками і болотами, в яких восени сорок першого опинились оточені полки, дивізії, навіть армії Південно-Західного фронту. За різними свідченнями, у "Баришівському котлі" загинуло понад двісті тисяч радянських воїнів. Учасники поїздки поклали до монумента квіти, вклонилися пам'яті полеглих захисників Києва.
Невдовзі дорогу перетнула голуба стрічка, що в'юнилася поміж низьких берегів. Це - Трубіж, який впадає у сивий Дніпро. І прийшла на пам'ять поема "Трубить Трубіж", написана не так давно Борисом Олійником, в якій поетичним словом автор кличе роботи правильні висновки зі своєї героїчної історії, пам'ятати волелюбних героїв боротьби з ординськими та іншими поневолювачами:.
На Трубежі,
на грізнім рубежі,
Во збравіє поставимо їм свічі:
Вони живі для нас у віковіччі,
І пам'ять їхню не сточить іржі...
За Супоєм непомітно з'явився Яготин - останній великий населений пункт Київщини на межі з Полтавщиною. Тут київські ветерани відвідали районний історичний музей, в якому, окрім реліквій - сивої Яготинщини, широко представлені Герої Радянського Союзу - уродженці цього краю.
...Нескінченною стрічкою в'ється, то піднімається вгору, то збігаючи вниз, сірий асфальт. Дороги тепер загалом впорядковані, доглянуті. Краєвиди по обидва боки - залюбуєшся.
На межі Київської і Полтавської областей - короткочасна зупинка. У Лохвицькому районі тепло зустріли і привітали поважних гостей. За традицією - хліб-сіль, квіти. І знову - в дорогу.
Багато хто з нас уперше тут, у старовинній Лохвиці, яка відома військовим історикам і дослідникам ще й тим, що саме в цьому районі фашистські танкові групи Гудеріана і Клейста замкнули кільце оточення військ Південно-Західного фронту, що обороняли Київ. Ось яке свідчення залишив колишній порученець одного із членів Військової ради фронту, а по війні підполковник В. С. Жадовський: "Це було 12 вересня 1941 року. Штаб фронту стояв у Прилуках. Я чергував по Військові раді. Раптом дзвінок з Лохвиці. Схвильованим голосом говорить жінка: "Я телефоністка. У Лохвиці - німецькі танки..."
Одержавши запізнілий дозвіл на залишення Києва та вихід з оточення, чотири наші армії під ударами пересувних груп супротивника втратили боєздатність. Розроблений план прориву здійснити не вдалося. Вночі 19 вересня, тобто у день, коли Київ було залишено, штаб фронту і частини прикриття вийшли із села Верхоярівки у напрямі на Чорнухи-Лохвицю і, натикаючись на фашистів, дісталися хутора Дрюківщина і урочища Шумейкове. Протягом дня 20 вересня гітлерівці безперервно атакували урвище, постійно обстрілювали мінами. Наші воїни, як могли, захищали і навіть контратакували ворога. Та сили були надто нерівними. Боєприпаси закінчилися. Після кількох поранень помер командувач фронту генерал-полковник Михайло Петрович Кирпонос. Навік залишили тут свої серця чимало і воєначальників, і рядових бійців, у тому числі ад'ютант і порученець Кирпоноса, начальник штабу Тупиков, члени Військової ради Бурмистенко, Риков.
Досить різні свідчення побутують у спогадах про роль начальника оперативного відділу штабу фронту І. Х. Баграмяна, котрому командування поставило завдання очолити об'єднаний загін і забезпечити відхід штабу у напрямку Ісківці й Сенчу. Але цього не відбулося. Баграмян у складних умовах, що сталися, обминув Шумейкове і разом із військовим загоном вийшов з оточення.
Фашисти, які, звичайно, знали про "зелений гарнізон", але, не відали, що серед нього перебуває штаб і Військова рада фронту, з німецькою педантичністю відійшли надвечір до села Ісківці. Цим скористалися ті, хто міг рухатися. В їх числі - згаданий вже старший лейтенант Жадовський і порученець комфронту майор Гненний, які поховали М. П. Кирпоноса на місці його загибелі і пробилися через лінію фронту. Жадовський воював у складі одного із стрілецьких корпусів, а Гненний був призначений командиром полку і загинув під Воронежем.
Віктору Сергійовичу Жадовському довелося кілька разів писати пристрасні пояснення у високі інстанції щодо останніх днів М. П. Кирпоноса. Адже, вирвавшись з оточення, він доповів, у тому числі Хрущову, про те, що брав участь у похованні командуючого фронтом. Хоча вже тоді розповсюджувалися різні чутки щодо смерті Кирпоноса, і їх треба було розвіяти. У листопаді 1943 року Жадовський разом із спеціально створеною комісією виїздив до Шумейкового для пошуку останків генерала і ексгумації їх. Після війни прах М. П. Кирпоноса було перевезено в Київ, а пізніше перепоховано в парку Вічної Слави.
Гості оглянули експозицію районного краєзнавчого музею ім. Г. Сковороди, де значний масив матеріалів відведено М. П. Кирпоносу та його бойовим побратимам. Директор Тамара Яківна Буланенко та співробітники музею зацікавлено розповіли про героїзм і катастрофу, що випали на долю воїнів Південно-Західного фронту, ознайомили із зібраними матеріалами про тих, кому після поранень і полону судилося вижити тієї жахливої доби: це молодший лейтенант М. О. Четвериков, водій П. Д. Остапенко, прикордонник Д. З. Таказін, працівник штабу 5-ї армії В. О. Малюгін, М. Й. Полторацький та інші.
...Опівдні автобус з ветеранами дістався до Шумейкового. Більшість із них прибули сюди вперше і були схвильовані побаченим. Перещ урочищем, прихованим від ока густим узліссям, на високому пагорбі височить п'ятнадцятиметровий бронзовий монумент воїна, що рветься до бою. Велична фігура Солдата - своєрідна прелюдія меморіалу, до якого входять гранітний саркофаг, в якому покояться останки полеглих воїнів, та запалений від могили Невідомого солдата у Києві Вічний вогонь. Тут же - стела Слави у вигляді гігантської орденської стрічки, в чиї кольори органічно вплелися червоний граніт білий мармур. Усе це, а також величезна кам'яна брила з текстом-нагадуванням про те, що на цьому місці вели нерівний бій 800 воїнів фронту на чолі з його командуванням і до кінця виконали свій обов'язок перед Батьківщиною, гідно увічнює безсмертний подвиг героїв трагічного сорок першого.
Гості двома стежками спустилися до глибокого Шумейкового яру, схилили голови перед гранітним саркофагом, на якому викарбувано: "На цьому місці 20 вересня 1941 року в нерівному бою з фашистськими загарбниками загинув командуючий військами Південно-Західного фронту, Герой Радянського Союзу генерал-полковник М. П. Кирпонос". Хвилиною мовчання присутні вшанували пам'ять комфронтом на тому місці, де він був смертельно поранений і переданий землі. Про це нагадує викладений білими камінцями клаптик схилу та відповідна бронзова табличка.
Особливого змісту набули для гостей і господарів поетичні слова незабутнього Павла Усенка про тих, хто віддав життя у боротьбі з лютим ворого:
На бойному полі могила,
Ширяють під хмари орли.
Спинися над пам'яттю смілих -
Тут слави героїв лягли.
Вони не боялися смерті -
В кривавім, останнім бою
І перший, і другий, четвертий...
Вмирав за Вітчизну свою.
Володимир ЖУКОВСЬКИЙ,
ветеран Великої Вітчизняної війни,
головний редактор газети "Ветеран України".
| | | | Нам пишуть
Дякують ветераниНа сторінках різних газет час від часу читаємо щирі й хвилюючі подяки справжнім лікарям за професійно надану медичну допомогу, помножену на людяність і доброзичливість. Але цей лист особливий, оскільки є колективним, і написаний за дорученням інвалідів і ветеранів Великої Вітчизняної, дітей цієї війни, воїнів-інтернаціоналістів та ветеранів армійської служби Гайсинського району.
Багатьом з нас не раз доводилося перебувати на лікуванні в обласному госпіталі для інвалідів війни: воєнні події по-своєму болісно вплинули на наше здоров'я, і з кожним прожитим роком кожному з нас, кому випало пережити, брати участь у тій чи іншій війні, додаються нові болячки, прогресують старі. Болять не лише скалічені війнами тіла, а й серця і душі, болять рани, болить все від перенесеного, вистражданого, пережитого.
Роки і ветеранські болі природньо забирають своє, тим паче важливо, що їх постійно і належно розділяють у цьому, одному з провідних і кращих медичних закладів Вінниччини. Найперша заслуга тут - начальника обласного госпіталю для інвалідів війни, Заслуженого лікаря України, депутата обласної ради В. В. Бабійчука. Ось уже понад двадцять років Валерій Вікторович вміло й ефективно керує таким специфічним закладом і разом зі своїми колегами-однодумцями та за постійної допомоги влади зробив його одним з кращих серед споріднених госпіталей країни.
У Вінницькому обласному вже з перших хвилин перебування відчуваєш задоволення від порядку й організованості в усьому: від привітності, уваги працівників приймального відділення, чіткого медичного обслуговування, організованості, відповідальності в життєзабезпеченні кожного дня роботи. Бо ветерани - категорія специфічна, вразлива, потребує до себе особливого ставлення. Лікуються ж разом і ті, кому за 70 і далеко за 80, і 30-40-річні ветерани.
Заслуга В. В. Бабійчука і в тому, що об'єднав у колективі разом з своїм заступником В. І. Джигалюком (до речі, батьки обох мужньо воювали на фронтах Великої Вітчизняної, тож життєві проблеми і потреби ветеранів для керівництва госпіталю близькі й добре знані), лікарів-професіоналів і добре підготовлений медперсонал. Сьогодні ветеранів обслуговують визнані майстри своєї справи, це три Заслужених лікарі України, три медичні працівники мають звання Заслужений працівник охорони здоров'я України. Поруч - медики нової генерації, кандидати медичних наук О. О. Воровський і Ю. В. Бабійчук, завідуючі відділеннями і провідні спеціалісти Ю. А. Капітанчук, С. В. Павлюк, Н. В. Орловська. Всі вони разом працюють над тим, аби реально реалізувати ефективні засоби сучасної діагностики, профілактики лікування основних захворювань. Госпіталь є навчально базою для підготовки терапевтів, інтернатури Вінницького медичного університету і студентів Вінницького медичного коледжу. Закономірно, що саме на базі госпіталю постійно проводяться представницькі обласні та всеукраїнські семінари-практикуми, наукові конференції, симпозіуми. Нещодавно, приміром тут побувала делегація польських лікарів.
Окремо необхідно наголосити, як систематично дбає В. В. Бабійчук про поліпшення матеріальної бази, осучаснення очолюваного ним медичного закладу. Фактично щороку завдяки старанням, наполегливості Валерія Вікторовича отримують нове медичне обладнання. Нещодавно знову ж таки з ініціативи й завдяки хазяйновитості дбайливого керівника введено в експлуатацію новий корпус реабілітаційного відділення, який включає в себе фізіотерапевтичне й ванне відділення, відділення нетрадиційної медицини.
У підсумку у Вінниці, на відміну від інших обласних госпіталів, нині мають можливість проводити за сучасними технологіями мікрохірургії операції на оці, різні урологічні, хірургічні, судинні операції. Це єдиний госпіталь в Україні, де функціонує відділення нетрадиційної медицини й діє спелеокамера з природнім випромінюванням іонів. Так само потужне фізіотерапевтичне госпітальне відділення не поступається санаторним. Крім того, вінничани широко застосовують різні ефективні реабілітаційні, фізіотерапевтичні та нетрадиційні методи лікування ветеранів війни із вмілим застосуванням чисельних масажних, бальнеологічних, електросвітлових процедур підводного витягування, рефлексо-, гідроколоно- і мануальної терапії.
І все це знову ж таки в інтересах заслужено шанованих людей - інвалідів і ветеранів різних воєн, бойових конфліктів. Радує й те, що колектив постійно дбає про перспективу .Відтак у спільних планах - придбання новітньої діагностичної та лікувальної апаратури й обладнання з одночасним розширенням кількості пацієнтів за рахунок інвалідів праці, дитинства, дітей війни.
І насамкінець ще один переконливий факт: щорічно у обласному госпіталі для інвалідів лікується понад п'ять тисяч ветеранів війни і прирівняних до них осіб. Більшість з них лише дякують тутешньому медперсоналу за постійну кваліфіковану допомогу, відповідальне ставлення до виконання своїх професійних обов'язків, чуйність і доброту. Отож щиро усім вам надійного здоров'я, нових успіхів, благополуччя з великою вдячністю бажаємо!
Р. МУШИМАНСЬКИЙ,
голова ради Гайсинської районної організації
Спілки ветеранів Афганістану,
кавалер ордена Червоної Зірки,
Ю. КОВЧ,
ветеран афганської війни,
Заслужений журналіст України.
Вінницька область.
| | | | Новое издание
Серебряный векВ Доме офицеров Западного оперативного командования состоялась презентация книги "Серебряный век". Ее автор - участник боевых действий в Афганистане, генерал-лейтенант в отставке Леонид Васильевич Тимин.
В книгу вошли воспоминания о многолетней службе в армии, о боевых друзьях и сослуживцах, о воинском долге и беззаветном служении Отечеству, размышления о сегодняшнем дне Украины и ее Вооруженных Сил.
На встрече присутствовали родные и друзья автора, Генеральный консул Российской Федерации во Львове Е. Гузеев, Герои Советского Союза Дмитрий Григорьевич Бачинский, Иван Афанасьевич Калиберда, члены городского Клуба генералов И. Николайчук, Н. Данильченко, А. Левченко, члены Львовской областной организации Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов), многочисленные гости.
Отрадно, что материальную помощь в издании книги оказал автору его побратим - участник боевых действий в Афганистане, успешный предприниматель Богдан Дзядик.
Новая книга Леонида Васильевича Тимина "Серебряный век" стала своеобразным продолжением его первого произведения "Офицерская честь", изданного ранее.
Решением Союза писателей маринистов и баталистов СНГ Леонид Тимин удостоен звания лауреата премии имени Александра Фадеева. Почетный диплом и Золотая медаль вручены лауреату во время состоявшейся презентации.
Игорь МОСЕЙЧЕНОК,
участник боевых действий в Афганистане.
| | | | Награды ищут своих героев
Обращаемся за содействием
Посольство Российской Федерации в Украине обратилось к руководству Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) о помощи по розыску граждан Украины, награжденных орденами и медалями за успешное выполнение задания по оказанию интернационального поиска и Республике Афганистан.
Список пропавших в Украине воинов-интернационалистов, которым не вручают государственные награды СССР, публикуется в газете.
По данному вопросу обращаться по адресу:
01034, Киев-34,
ул. Ярославов Вал, 36-е,
Украинский Союз ветеранов Афганистана.
Заместитель председателя УСВА Михнюк Олег Иванович.
Конт. Телефоны: 272-38-33; 272-47-45; 272-38-30.
Отзовитесь, ветераны
Посольство Российской Федерации в Украине получило:
- орден "За службу Родине в Вооруженных Силах СССР" ІІІ степени для Телева Александра Николаевича, проживающего по адресу: г. Киев, ул. Волкова. 4, кв. 97;
- орден Красной Звезды и медаль "За боевые заслуги" для Папия Петра Акимовича, проживающего по адресу: г. Киев, ул. Тополева, 48, кв. 97;
- орден "За службу Родине в Вооруженных Силах СССР" ІІІ степени для Власюка Владимира Андреевича, проживающего по адресу: г. Житомир, ул. Клосовского, 14, кв. 92;
- медаль "За боевые заслуги" для Лихтея Ивана Амброзиевича, проживающего по адресу: г. Житомир, ул. Черняховского, 14, кв. 29.
Граждане Украины, воины-интернационалисты награждены орденами и медалями за успешное выполнение задания по оказанию интернациональной помощи Республике Афганистан.
Просим оказать содействие в розыске награжденных.
Список
Проживающих в Украине воинов-интернационалистов, которым не вручены государственные награды СССР
АНТОНОВ Александр Георгиевич, Киевская обл., Белоцерковский р-н, г. Узин, ул. Фрунзе, 65, кв. 40. Медаль "За боевые заслуги".
БАЙДАК Леонид Алексеевич. Орден Мужества.
БЕРЛОВ Александр Степанович, Житомирская обл., г. Коростень, ул. Урицкого, 46б, кв. 19. Орден "За службу Родине в Вооруженных Силах СССР" ІІ степени.
ВЛАСЕНКО Виталий Кириллович, г. Киев, ул. Урицкого, 25, кв. 52. Орден "За службу Родине в Вооруженных Силах СССР" ІІІ степени.
ГРЕЗЕНТ Эдуард Васильевич, проживает территории Краснолучского ГВК Луганской области. Медаль "За боевые заслуги".
ГРИНЧЕНКО Евгений Иванович, проживает на территории Полтавской ГВК. Орден Красной Звезды.
ДОРОХОВ Николай Сергеевич, г. Киев, ул. Оболонская, 47, кв. 68. Орден "За службу Родине в Вооруженных силах СССР" ІІІ.
ЗАБОЛОТНЫЙ Сергей Николаевич. "За службу Родине в Вооруженных силах СССР" ІІІ.
КИРИЛКО Иван Николаевич, проживает на территории Бердичевского ВК. Орден Красной Звезды.
КЛИМЕНКО Сергей Геннадьевич (вручить вдове), вдова проживает по адресу: г. Киев, ул. Ревуцкого, 34, кв. 147, тел.: 565-21-26. "За заслуги перед Отечеством" ІІ степени.
КУЗНЕЦОВ Сергей Васильевич, г. Житомир, ул. Мира, 3б, кв. 243. Орден Красной Звезды.
ОВСЕПЯН Валерий Хачикович, г. Киев, ул. Ревуцкого, 36/2, кв. 18. Орден Красной Звезды.
ПАСТЕРНАК Михаил Ярославович. Медаль "За боевые заслуги".
РАГОЗИН Игорь Николаевич, г. Киев, ул. Героев Днепра, 42а, кв. 169. Орден Красной Звезды.
РОМАНИК Анатолий Федорович, г. Ровно, ул. Коновальца, 22, кв. 77, тел.: 8(0362) 222-22-22, справочн., дом. Тел.: 62-38-65. Медаль "За отвагу".
СЕМАКИН Василий Федорович. Медаль "Защитнику свободной России".
СИРОТКИН Николай Леонидович, г. Киев, ул. Тростянецкая, 6а, кв. 28. Медаль "За боевые заслуги".
СКЛЯРЕНКО Александр Викторович, проживает на территории Артемовского ОГВК. Медаль "За боевые заслуги".
СТАРИННОВ Александр Юрьевич, г. Житомир, ул. Жукова, 9, кв. 22. Медаль "За отвагу".
ТРОЦЮК Виталий Васильевич, проживает на территории Сумского ОГВК. Орден Красной Звезды.
ШОПИН Николай Васильевич. Орден Мужества.
| | | | Возвращение
Кавалер орденов Красного Знамени, Красной Звезды, "За службу Родине в Вооруженных Силах СССР" 3-й степени полковник запаса Владимир Прушковский (на снимке) с октября 1981 по февраль 1983 года выполнял интернациональный долг в Афганистане почти сразу же после окончания Свердловского высшего военно-политического танко-артиллерийского училища. Проявил себя человеком необыкновенного мужества, несгибаемой воли, неутомимой настойчивости, завидного упорства в достижении поставленных целей и задач, огромного жизнелюбия.
ПОЧТИ семнадцать лет назад в Житомирском гарнизонном Доме офицеров встретились мы с делегатом ХХІ съезда ВЛКСМ от городской комсомольской организации майором Владимиром Прушковским. Так был создан городской совет воинов запаса и интернационалистов, который вел активную работу по военно-патриотическому воспитанию молодежи, выпускал газету. У истоков создания совета стоял Владимир Прушковский и его боевые побратимы.
Полтора года довелось ему вариться в афганском пекле. По фронтовым меркам немало, даже очень много, особенно когда каждая секунда в бою дорога и неоценима, а жизнь висит буквально на волоске. В ходе боевых действий замполит роты Владимир Прушковский был дважды контужен при подрыве БМП на минах, дважды ранен: осколочное ранение голени в Панджшерской боевой операции, тяжелый вывих правого локтевого сустава и пожизненные головные боли. Однако он снова возвращался в воинский строй.
В четвертый раз Владимир был ранен 27 января 1983 года на Баграмской дороге. Это случилось возле самого моста, когда спускались к нему, выходя из поселка Кала-Мурамбек. В колону почти в упор выстрелили из двух гранатометов. Тот ночной бой у моста запомнился Владимиру до мельчайших деталей и подробностей.
- В горах быстро темнеет. Снег пошел на удивление обильный., - вспоминает он. - Я ехал на последней машине. Дистанция между брониками была около 500 метров. Шли, строго сохраняя интервал движения и светомаскировку, придерживаясь колеи. Я сидел на башне. Одной рукой козырьком прикрывал глаза от слепящего снега, другой держался за крышку люка. И вдруг - резкая стрельба. Вдогонку ей два выстрела из гранатомета и вновь полная тишина в кромешной тьме. "Духи" хитрили. Не хотели открываться, стать мишенью. Мы снова - вперед. Проехали метров 100-150, еще два выстрела с левой стороны из гранатометов. Били уже наверняка. Первый снаряд попал под сиденье механика-водителя, его контузило. Кумулятивная струя, видимо, ушла вниз, пробив каток.
Я в башню спустился. В этот момент второй снаряд попадает в башню, в шов - возле моих ног пересекает оператора-наводчика и уходит в десантный отсек. Хорошо, что люки были открыты, иначе пожгло бы всех подряд. Но и так погибло четыре человека. Пятый тяжело ранен, и я - тоже. Что делать? Первая мысль, когда обожгло глаза: "Ну все, доездился". Вторая мысль: "Нет! Если я живу, значит, мыслю, если мыслю, значит, живу". Уже потом узнал, что у меня открытый перелом черепа, носа, трещина челюсти и повреждены глаза. На правой руке словно бритвой срезало большой палец. Но тогда было не до этого.
Начал подниматься тихонько на локотки. Нащупал автомат, слышу, пули так и щелкают. Так четко отдается в ушах этот звон. И какая-то особенная резкость звуков. Слышу - заработал десантный отсек. Живы ребята, раз отстреливаются.
А "духи", оказывается, подходят все ближе и горланят в мегафон: "Шурави! Сдавайся!" Я башню развернул на эти крики и начал из ствола работать. Вслепую, на слух. Поработал немножко, но сколько у меня там боевого комплекта? Стрелял из автомата, бросал гранаты. Последнюю гранату -"эфку" зажал между ног и кричу санинструктору старшему сержанту Войтенко: "Юра! Давай садись за рычаги!" Он думаю, увидел мое лицо - кровавую массу. Слышу, вопль душераздирающий. "Юра, - зову, - иди сюда, перетяни руку". Кровь хлещет, пальца нет. Он мне руку пережал. Я опять за свое: "Юра! Давай садись за рычаги и вперед! Мотор бээмпэшки работает!"
Юра занял место механика-водителя, и так мы вырвались из-под обстрела. Приехали на базу. Ребята мне сразу сделали укол, перевязку, и старшина роты повез в госпиталь. Боли как таковой не ощущал. Состояние было какое-то сверхприподнятости. Наверное, находился еще в шоке. Помню, как резали, словно по живому, одежду в Кабульском госпитале, как брили голову, оперативно снимали электрокардиограмму, делали рентген. Более 12 часов шла операция. Сложили меня, склеили заштопали. А вот зрение вернуть к величайшему сожалению, не удалось.
Долго Владимир лечился в госпиталях, но не пал духом, поняв, что случилось непоправимое. Силы черпал в окружающих его людях, в себе. Часто вспоминал своих командиров - Владимира Сущева, Александра Лямина, с кем довелось, как с Юрой Войтенко, пройти дорогами войны.
Самое страшное, чего боялся больше всего - как сообщить маме, Надежде Нестеровне, участнику Великой Отечественной войны, о своем состоянии в родной Казатин Винницкой области. Отец - Станислав Йосифович, полковник в отставке, фронтовик, поймет без слов. Володя боялся не унижения физического или морального. Выстоял бы, как это было потом не однажды. Могла убить жалость. А этого не мог терпеть с детства и сказал, как отрубил, младшему на четыре года брату Славе, когда тот приехал: "Если будете плакать, сюсюкать надо мной, уеду вообще жить в другой город, уеду к черту на кулички".
В Ленинграде, в Военно-медицинской академии для Владимира был второй Афганистан и по времени, и по испытаниям, а может быть, и еще трудней, сложней. Много операций выдержал. Окружающие восхищались его выносливостью. Как это ни странно, "прикрепили" Владимира к тяжелораненному "афганцу" Абдуле Хамиду. Привязался тот к парню из Украины, часто звал к себе: "Комиссара, комиссара ко мне!" так и называли Владимира в палате.
В скором времени от начальника политуправления Сухопутных войск, тогда генерал-полковника М. Д. Попкова, пришел запрос о самочувствии Владимира Прушковского. И генерал-майор В. В. Волков - Герой Социалистического Труда, лауреат Государственной премии СССР, начальник клиники глазных болезней - дал прекрасную характеристику своему пациенту. Когда пришло время расставаться, обнадежил: "Надеюсь, Володя, что твоя просьба остаться в армии будет решена положительно".
Без сложностей и тут не обошлось. Долго искали личное дело. Обнаружили в отделе кадров Киевского военного округа. Пришла телефонограмма от генерал-полковника М. Д. Попкова: "Оставить в Вооруженных Силах в виде исключения..."
Начали искать должность. Но где люди могут работать? Направили Владимира в Днепропетровский облвоенкомат пропагандистом политотдела. Перед отъездом случайно встретился с начальником политуправления Киевского военного округа генерал-полковником Родиным, с которым служил в Афганистане. Кстати, и первый орден Красной Звезды вручал он Владимиру. Помог устроиться поближе - в Прикарпатский военный округ.
- И вот я в бюро пропусков ПрикВО, - рассказывает Владимир. - Звоню в отдел кадров: "Старший лейтенант Прушковский прибыл для дальнейшего прохождения службы".
- Ну, давай, приходи сюда! - отвечают.
- Да вы понимаете, - говорю, - я с мамой...
- Да ты что! - загорячился голос в трубке. - Еще маму сюда притянул?
- Да вы знаете, - поясняю, - я слепой.
- Как слепой?
- Так. Оставлен служить в кадрах. Приехал к вам.
- Ну, давай! - смягчился голос. - У мамы паспорт есть? Выписывай пропуск.
- Иду я с мамой в отдел кадров к полковнику А. Волкову, он сразу давай меня уговаривать: мол, дадим тебе персональную пенсию.
- Ну какой из меня персональный пенсионер в двадцать четыре года? Хочу еще быть полезным людям.
Так состоялось новое назначение Владимира на должность преподавателя марксизма-ленинизма при Житомирском гранизонном Доме офицеров. Сразу включился в работу, можно сказать, засучив рукава.
Политическая работа - это то, что я жизнью, потом и кровью испытал на себе, - рассказывает Володя. - Это потребность поделиться опытом с молодежью.
На первых самостоятельных шагах Владимиру оказало содействие общество слепых в приобретении собаки-поводыря. Он поехал в Москву за немецкой овчаркой по кличке Зита, ставшей ему верным другом. А вскоре познакомился с девушкой. В 1985-м перед Новым годом они стали мужем и женой. 2 июля 1987 года у них родился сын Паша. Назвали его так в честь командира взвода Павла Карибова, грека по национальности, боевого побратима по службе. Он тоже был старшим лейтенантом, награжден. Не однажды приходил на выручку Владимиру в Афгане. Возможно, остался жив. А вот как дальнейшая судьба его сложилась, Владимир пока не знает.
Между тем жизнь народного депутата городского совета Владимира Прушковского продолжается. Он заместитель председателя городского совета воинов запаса и интернационалистов. В 1990 году заочно окончил исторический факультет Киевского государственного университета имени Т. Г. Шевченко. Заново учился читать по письму Брайля. многое схватывал на лету. Получше, чем разведчики, тренировал память. С декабря 1991 года работал управляющим Житомирским областным отделением Фонда социальной защиты инвалидов. В 2004 году ему присвоено почетное звание "Заслуженный работник социальной сферы". В 1996 и в 1999 годах Владимир Прушковский награжден орденами "За заслуги" ІІІ и ІІ степени. Международная общественная организация "Козацтво Запорозьке" в январе 2006 года присвоило боевому офицеру звание генерал-майора, наградило орденом "Козацька слава" ІІІ степени, непременным атрибутом козаков - саблей из булата. Он вытащил ее из холщового чехла наподобие ножен, волнуясь до глубины души, подержал за рукоять, как будто любуясь чеканкой и гравировкой.
К сожалению, вернуть Володе зрение не помогла и операция в Германии. А как хотелось бы, чтобы Владимиру Прушковскому представилась возможность увидеть Николая Дегтяренко, Николая Матасова, Евгения Исакова, Юрия Клевцова, Ивана Фурлета (представленного к высокому званию Героя Советского Союза и так незаслуженно обойденного), Павла Ментова, Владимира Баденко и многих боевых друзей. Ведь с прожитыми годами, как заметил Владимир, боевая дружба становится крепче. Те, кто стоял у истоков афганского движения, впоследствии присоединился к нему или нет - все равно будут всегда находить общий язык между собой и помогать друг другу. Потому что эта дружба сцементирована настоящей службой - там, за речкой, пароль которой "Афган". Наконец, увидеть теперь уже повзрослевшего и возмужавшего после срочной службы в армии сына, построенный дом, посаженные когда-то в детстве маленькие саженцы, ставшие большими деревьями, написанную в соавторстве с учителем и журналистом Петром Тарасюком книгу "Ретушь кровью на белых пятнах истории" - правдивую исповедь очевидцев о войне и ее последствиях. Своих подопечных, а инвалидов только в Житомирской области более чем девяносто тысяч человек. Увидеть многое из того, что отняла у него война...
Я восхищаюсь Володей. Какая сила духа у этого человека, какая огромная жажда жизни и стремление прожить ее достойно! Такие парни-подвижники были и будут гордостью армии и молодежи, соотечественников и людей доброй воли всей Земли.
Алексей ТЕКЕРЕВ,
подполковник запаса,
кавалер двух орденов Красной Звезды.
Львов - Житомир.
| | | | | | | | | | | | | |
|
|
|
|
