Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

До місцевої школи батьки віддали його в семирічному віці. По закінченні кількох її класів він спочатку вступає до земського училища, а згодом — до комерційного, що знаходилось у сусідній слободі. Щоправда, закінчити його не зміг, бо припинили виплачувати стипендію, тож юнакові не було за що жити. Довелося повернутися додому і працевлаштуватися у волосному правлінні.
Початок військової кар’єри
У 1920 році, коли юнакові виповнилося 19 років, Микола вступає до лав Червоної Армії. Разом зі своїм підрозділом брав участь у боях під Луганськом і Старобельськом, де зарекомендував себе хоробрим воїном. Помітивши це, командування вирішує направити його на навчання до Полтавської піхотної школи. Після її закінчення Ватутіна розподіляють до стрілецького полку і призначають командиром відділення, а згодом — командиром взводу. Невдовзі молодого командира зараховують до Київської вищої об’єднаної військової школи, де він продовжує вдосконалювати отримані раніше знання. Після випуску він повертається до рідного полку і очолює школу підготовки курсантів, що існувала при ньому.
За успіхи в бойовій підготовці, яку вони продемонстрували під час військових маневрів, Ватутіна направляють до Військової академії ім. М. Фрунзе. Як завжди, він повністю віддається навчанню, приділяючи йому весь свій час. Тому не випадково в атестації на Ватутіна його командири зазначали, що це «енергійна і наполеглива людина, з розумною ініціативою і допитливим розумом», яка «зразково виконує всі доручення».
Для подальшого проходження служби його розподіляють до штабу 7-ї стрілецької дивізії, що дислокувалася в Чернігові. В 1931-му Ватутін очолює штаб гірськострілецького з’єднання, розташованого на Північному Кавказі. Через 2 роки вступає — вдруге — на оперативний факультет Військової академії ім. М. Фрунзе, а після його закінчення — до Академії Генерального штабу Червоної Армії.
У 1938 році полковник Микола Ватутін обіймає посаду начальника штабу Київського особливого військового округу. З його призначенням у військах округу активізувалися нав-чання і маневри, в ході яких підрозділи вдосконалювали тактику ведення бойових дій. А згодом він уже очолює штаб Українського фронту.
У липні 1940-го генерал-майора Ватутіна призначають заступником начальника Генерального штабу Червоної Армії, а незабаром він стає його першим заступником.
«Він часто бував на передньому краї...»
Червень 1941-го. Червона Армія відступає під ударами військ вермахту, залишаючи міста і села. Генерала Ватутіна призначають начальником штабу Північно-Західного фронту. Пониження в посаді Микола Федорович сприймає спокійно, бо розуміє, що він має бути там, де потрібен. Тож бере активну участь в обороні Новгорода, очоливши оперативну групу. Під його безпосереднім керівництвом війська чи не вперше з початку війни починають контр-атакувати угруповання німецького генерала Манштейна, що мало значну перевагу в живій силі та техніці.
Історики схиляються до думки, що саме завдяки вмілому керівництву Ватутіна радянським військам вдалося на цьому напрямку значно пригальмувати просування гітлерівців до Ленінграда. Микола Федорович часто відвідував передові позиції військ, власним прикладом підбадьорюючи бійців. За мужність і героїзм тоді він був нагороджений першою бойовою нагородою — орденом Червоного Прапора.
У травні 1942-го Сталін повертає Ватутіна до Москви, де він знову стає заступником начальника Генерального штабу. А ще — представником Ставки Верховного Головнокомандувача на Брянському фронті. З липня того ж року він очолює Воронезький, а під час Сталінградської битви — Південно-Західний фронт. Його війська, взаємодіючи з військами Сталінградського і Донського фронтів, провели Середньодонську операцію, що призвела до остаточної поразки фашистських військ на Середньому Доні і зірвала плани ворога деблокувати оточену під Сталінградом 330-тисячну армію фельдмаршала Фрідріха Паулюса, яка згодом потрапила в полон разом зі своїм командувачем.
За вагомий внесок у розгром цього угруповання у січні 1943 року Ватутін був нагороджений орденом Суворова I ступеня, а згодом йому присвоїли звання генерала армії.
Після цього Микола Федорович знову був призначений командувачем Воронезького фронту, згодом перейменованого на 1-й Український, війська якого найбільше відзначились як під час визволення Києва, так і України загалом. Зокрема, взаємодіючи з військами 2-го Українського фронту, вони в лютому 1944 року провели одну з найбільших стратегічних операцій Другої світової війни — Корсунь-Шевченківську, в ході якої було оточене і вщент розгромлене велике угруповання вермахту. Ця операція увійшла в історію військового мистецтва як блискучий приклад умілого керування військами.
Загибель командувача
Наприкінці лютого 1944 року генерал армії Ватутін здійснював черговий об’їзд частин і підрозділів фронту. Після зустрічі з командувачем 13-ї армії генералом М. Пуховим у місті Рівне Микола Федорович разом із охороною виїхав у напрямку Славути, де розміщувався штаб 60-ї армії. За кілька десятків кілометрів Ватутін запропонував поїхати значно коротшим путівцем замість довгої дороги через Новоград-Волинський. Вже у сутінках колона з кількох автомобілів потрапила під обстріл групи невідомих осіб. Зав’язався короткий бій, під час якого Микола Федорович отримав важке поранення.
Командувача терміново доставили до танкового полку, що дислокувався неподалік. Там йому надали першу медичну допомогу і перевезли у військовий госпіталь до Рівного. Хоча тамтешні лікарі і наполягали на переведенні генерала армії Ватутіна до Москви, але його чомусь доправили у військовий госпіталь у Києві. Здоров’ям командувача безпосередньо опікувалися академік Микола Бурденко та заступник головного хірурга Червоної Армії генерал-лейтенант медичної служби Володимир Шамов.
Спершу поранений почав одужувати, про що був поінформований особисто Йосип Сталін. Та на 33-й день лікування стан його здоров’я раптово погіршився. Попри застосування інтенсивної терапії, зокрема сучасних на той час антибіотиків, температура тіла продовжувала триматися на рівні 39–40 градусів. Консиліум лікарів, який зібрав академік Микола Бурденко, дійшов висновку, що «лікування не дає бажаних результатів і хворий, задля збереження його життя, потребує ампутації ноги».
Зрештою 5 квітня 1944 року лікарі ампутували Миколі Федоровичу ліву ногу. Згідно з повідомленнями, операцію він переніс задовільно, у наступні дні в нього навіть покращився апетит. Утім ненадовго: вже за кілька днів стан генерала знову почав погіршуватися, і 15 квітня 1944 року група медиків на чолі з академіком Миколою Бурденком письмово доповіла Микиті Хрущову, що «о 1.30 товариш Ватутін помер при наростаючій серцевій слабкості і легеневій недостатності». Чому так сталося, достеменно невідомо і дотепер.
Останній притулок
Миколу Федоровича поховано на українській землі, за визволення якої він віддав своє життя. Прощання з генералом відбувалося у Палаці піонерів на площі Інтернаціоналу. За свідченням сучасників, провести генерала в останню путь прийшли тисячі киян... Згодом у центрі Києва йому спорудили пам’ятник, на постаменті якого напис: «Герою Радянського Союзу генералові Ватутіну від українського народу».
До речі, звання Героя Радянського Союзу Миколі Федоровичу присвоїли аж у 1965 році. Чому це не було зроблено раніше — невідомо. Адже воєначальникам такого рівня це звання присвоювалося ще за життя, особливо якщо вони були причетні до проведення наступальних операцій, в ході яких визволялися великі міста країни. А генерал Ватутін, як ми знаємо, командував військами, які оточили армію Паулюса, тим самим завершивши Сталінградську битву, провели Корсунь-Шевченківську операцію, яка сприяла визволенню Києва і всієї території України...
Проте пам’ять про командувача 1-го Українського фронту генерала армії Миколу Ватутіна живе в людських серцях. На честь славного полководця названі вулиці в багатьох містах нашої країни, його ім’я носять сквери і теплоходи, йому споруджені пам’ятники.