Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Неспокійна вдача науковців Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років вже майже чотири десятиліття веде їх дорогами України з однією метою зібрати і зберегти реліквії воєн ХХ століття, в яких брали участь наші земляки. Маршрути останнього наукового відрядження пролягли територією Сквирського району Київської області.
За три дні перебування на Сквирщині відбулося багато зустрічей і знайомств, а в результаті зібрано цікаві матеріали, які поповнять фондову колекцію музею.
Однією з тем, що розроблялася музейними науковцями під час відрядження, була «Участь сквирян у війні в Афганістані». Надовго залишаться в пам’яті зустрічі з родинами загиблих хлопців.
У селі Кривошиїнці в хатині, до якої веде дорога, що мало чим відрізняється від фронтової, живе мати Петра Петюра. Більше року перебував він, спеціаліст-планшетист, у зоні ведення бойових дій. За його плечима були сотні кілометрів гірських доріг, участь у десятках бойових операцій. 31 січня 1985 року Петро Петюр, як завжди, повів загін у гори. Вони мали виявити душманський караван і вказати точні його координати. Вийшовши у прямий ефір з повідомленням про місце знаходження каравану, загін викликав вогонь на себе. Зав’язався нерівний бій, в якому полягла вся група. Вже понад чверть віку живе постаріла мати з болем у серці, що не відпускає. А зі стіни, з портрета, прикрашеного рушником, дивиться на неї син, якому завжди буде 19. Тепер фото П. Петюра і цей рушник зберігатимуться у музеї. Така була воля матері.
У селі Великі Єрчики відбулося знайомство з батьками Анатолія Коноплястого. Майже за два роки служби в Афганістані радіотелеграфістом він зарекомендував себе як досвідчений командир. На його рахунку було багато нічних вилазок в гори, 27 бойових операцій. Ще кілька місяців служби і додому. Проте, 14 жовтня 1986 року підрозділ, в якому служив Анатолій, отримав наказ терміново вирушити в гори і виставити засідку на шляху відступу банди душманів. Сидячи в засідці, він помітив, як група моджахедів заходить у фланг їхнього підрозділу. Щоб застерегти бойових побратимів від розстрілу Анатолій викликав ворожий вогонь на себе. Це був його останній бій. Лише отримавши тяжку звістку про загибель сина, батьки дізнались, що місцем його служби був Афганістан.
«Тату, мамо, ви не хвилюйтесь, що я потрапив служити в Афган…» - писав у листі додому, Микола Слободський із села Малі Лисовці, де і донині проживають його батьки. Специфіка служби підрозділу, в якому служив шофером Микола, полягала у своєчасній доставці авіаційного пального до військових аеродромів, котрі були розташовані у найвіддаленіших провінціях Афганістану. 21 вересня 1982 року автомобільна колона виконувала рейс за маршрутом Кабул – Гардез – Матун. Колона не пройшла й кількох десятків кілометрів від основної бази, коли розпочався бій. КамАЗ, що рухався попереду Миколиного авто, був обстріляний і запалав. Найкращим виходом було скинути машину з дороги і продовжити рух. Він кинувся до кабіни КамАЗу і здійснив свій задум, вискочивши з пекельного вогню. Та саме тієї миті куля ворожого снайпера смертельно вразила Миколу.
І донині не висохли сльози на очах його батьків, для яких час зупинився в тому трагічному для них 82-му.
Усі ці зустрічі стали можливими завдяки допомозі районної організації Української Спілки ветеранів Афганістану, а саме, її голови Володимира Андрійовича Годованюка, який особисто супроводжував музейних науковців під час поїздок по району. У кожній оселі, де мешкають батьки загиблих хлопців, відчувалося, що представник ветеранської організації тут бажаний гість. Він живе інтересами цих родин, чим може допомагає їм.
І ще про одну цікаву людину, з якою звела подорож по Сквирщині, хотілося б розказати. Це Петро Феодосійович Лисюк, вчитель історії, краєзнавець. Ним зібраний багатий матеріал про всіх сквирян – учасників війни в Афганістані. Майже готова книжка, але на жаль немає коштів на її видання.
Можливо хтось із читачів зможе допомогти у вирішенні цього питання.