|
КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
Про підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення
З
метою здійснення у 2012 році заходів щодо поетапного до 2015 року
підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення
Кабінет Міністрів України постановляє:
1. Установити, що розміри
пенсій інвалідам війни, обчислені відповідно до статті 27 та частини
другої статті 42 Закону України “Про загальнообов’язкове державне
пенсійне страхування”, статей 13 і 21 Закону України “Про пенсійне
забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших
осіб”, збільшуються на 25 відсотків.
Збільшення розмірів пенсій
здійснюється без урахування передбачених законодавством надбавок,
підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за
особливі заслуги перед Україною, доплати до надбавок окремим категоріям
осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, сум індексації та
інших доплат до пенсії.
2. Установити, що особам, які мають право на
пенсійне забезпечення відповідно до Закону України “Про пенсійне
забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших
осіб”, мінімальний розмір пенсії, що призначається відповідно до
зазначеного Закону:
1) за вислугу років встановлюється у розмірі
прожиткового мінімуму, встановленого законом, для осіб, які втратили
працездатність;
2) по інвалідності не може бути нижче:
інвалідам
війни з числа солдатів і матросів строкової служби I групи — 120
відсотків, II групи — 110, III групи — 105 відсотків прожиткового
мінімуму, встановленого законом, для осіб, які втратили працездатність;
іншим
інвалідам з числа солдатів і матросів строкової служби I групи — 110
відсотків, II групи — 105, III групи — 100 відсотків прожиткового
мінімуму, встановленого законом, для осіб, які втратили працездатність;
інвалідам
з числа єфрейторів (старших солдатів) і сержантів, старших матросів і
старшин строкової служби — 110 відсотків, з числа прапорщиків і
мічманів, військовослужбовців надстрокової служби та військової служби
за контрактом, осіб молодшого начальницького і рядового складу органів
внутрішніх справ, Державної кримінально-виконавчої служби, державної
пожежної охорони — 120 відсотків, а з числа осіб офіцерського складу та
осіб начальницького складу (крім молодшого) органів внутрішніх справ,
Державної кримінально-виконавчої служби і державної пожежної охорони —
130 відсотків відповідних мінімальних розмірів пенсій, передбачених для
інвалідів з числа солдатів і матросів строкової служби;
3) у разі
втрати годувальника не може бути нижче розміру прожиткового мінімуму,
встановленого законом, для осіб, які втратили працездатність.
3.
Установити доплату до підвищення, яке встановлюється до пенсії або
щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної
допомоги, що виплачується замість пенсії, відповідно до частини
четвертої статті 15 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії
їх соціального захисту”:
1) членам сімей загиблих (тих, які пропали
безвісти) осіб, зазначених у пункті 1 статті 10 Закону України “Про
статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, для того, щоб
розмір зазначеного підвищення становив 42 відсотки прожиткового
мінімуму, встановленого законом, для осіб, які втратили працездатність;
2)
членам сімей померлих осіб, зазначених у пункті 1 статті 10 Закону
України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, а
також дружинам (чоловікам) померлих інвалідів Великої Вітчизняної
війни, які не одружилися вдруге, для того, щоб розмір зазначеного
підвищення становив 28 відсотків прожиткового мінімуму, встановленого
законом, для осіб, які втратили працездатність;
3) дружинам
(чоловікам) померлих учасників війни і бойових дій, партизанів і
підпільників, визнаних за життя інвалідами від загального захворювання,
трудового каліцтва та з інших причин, які не одружилися вдруге, для
того, щоб розмір зазначеного підвищення становив 12 відсотків
прожиткового мінімуму, встановленого законом, для осіб, які втратили
працездатність.
4. Установити, що дітям війни (крім тих, на яких
поширюється дія Законів України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх
соціального захисту” і “Про жертви нацистських переслідувань”) до
пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної
соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, підвищення,
встановлене статтею 6 Закону України “Про соціальний захист дітей
війни”, провадиться у розмірі 7 відсотків прожиткового мінімуму,
встановленого законом, для осіб, які втратили працездатність.
Особам,
які одночасно мають право на отримання підвищення до пенсії або
щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної
допомоги, що виплачується замість пенсії, відповідно до Законів України
“Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, “Про
жертви нацистських переслідувань” і “Про соціальний захист дітей війни”,
таке підвищення провадиться за їх вибором за однією з підстав.
5.
Установити, що виплата разової грошової допомоги, передбаченої Законами
України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” і
“Про жертви нацистських переслідувань”, здійснюватиметься у таких
розмірах:
1) інвалідам війни та колишнім малолітнім (яким на момент
ув’язнення не виповнилося 14 років) в’язням концентраційних таборів,
гетто та інших місць примусового тримання, визнаним інвалідами від
загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин:
інвалідам I групи — 1200 гривень;
інвалідам II групи — 1020 гривень;
інвалідам III групи — 920 гривень;
2)
учасникам бойових дій та колишнім неповнолітнім (яким на момент
ув’язнення не виповнилося 18 років) в’язням концентраційних таборів,
гетто, інших місць примусового тримання, а також дітям, які народилися у
зазначених місцях примусового тримання їх батьків, — 675 гривень;
3) особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, — 1200 гривень;
4)
членам сімей загиблих та дружинам (чоловікам) померлих інвалідів війни,
дружинам (чоловікам) померлих учасників бойових дій, учасників війни і
жертв нацистських переслідувань, визнаних за життя інвалідами від
загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин, які не
одружилися вдруге, — 340 гривень;
5) учасникам війни та колишнім
в’язням концентраційних таборів, гетто, інших місць примусового
тримання, особам, які були насильно вивезені на примусові роботи, дітям
партизанів, підпільників, інших учасників боротьби з
націонал-соціалістським режимом у тилу ворога — 125 гривень.
6. Установити, що фінансування виплат, передбачених пунктом 3 цієї постанови, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету.
7.
Абзац перший пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 28 липня
2010 р. № 656 “Про встановлення щомісячної державної адресної допомоги
до пенсії інвалідам війни та учасникам бойових дій” (Офіційний вісник
України, 2010 р., № 57, ст. 1968) викласти в такій редакції:
“1.
Установити, що з 1 січня 2012 р. інвалідам війни та учасникам бойових
дій, у яких щомісячний розмір пенсійних виплат (з урахуванням надбавок,
підвищень, додаткових пенсій, цільової грошової допомоги, сум індексації
та інших доплат до пенсій, встановлених законодавством, крім пенсій за
особливі заслуги перед Україною) не досягає в інвалідів війни I групи —
285 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили
працездатність, II групи — 255, III групи — 225, учасників бойових дій —
165 відсотків, виплачується щомісячна державна адресна допомога до
пенсії у сумі, що не вистачає до зазначених розмірів.”.
8. Визнати
такою, що втратила чинність, постанову Кабінету Міністрів України від 20
червня 2011 р. № 690 “Про установлення доплати до підвищення пенсії
членам сімей загиблих (тих, які пропали безвісти) осіб, зазначених у
пункті 1 статті 10 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії
їх соціального захисту” (Офіційний вісник України, 2011 р., № 51, ст.
2022).
9. Міністерству соціальної політики та Пенсійному фонду
України забезпечити проведення перерахунків пенсій і різних видів
допомоги за матеріалами пенсійних (особових) справ.
10. Ця постанова набирає чинності з 1 січня 2012 року.
Прем’єр-міністр України
М. АЗАРОВ.
28 грудня 2011 р.,
Київ,
№ 1381.
Коментар
редакції. До постанови Кабінету Міністрів України №1381 від 28
грудня 2011 року внесено пропозиції, які були записані у Меморандумі
про взаємодію і співробітництво між Кабінетом Міністрів України та
Українською Спілкою ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), а
саме статті 1 і 5 повністю. Доопрацювання інших статей постанови
ведеться в Консультативній раді, створеній при Міністерстві соціальної
політики України, до якої входять представники УСВА – голова УСВА С.
В. Червонописький і його заступник О. І. Міхнюк.
Дорога до «афганського» храму
У Шепетівці на Різдвяні свята вулиці сповнюються веселим гомоном і
усмішками дітвори, що поспішає з колядками й віншуваннями в оселі
городян. Не минають вони своїм співом і військові частини. Та щоразу
їхня дорога повертає до особливого духовного центру, яким для багатьох
юних мешканців міського району Шешукова став Храм Віри, Надії, Любові та
матері їхньої Софії. Вагома роль церкви в суспільному житті міста, у
відродженні традицій, утвердженні духовних цінностей. А участь дітей у
релігійних святах свідчить про духовний засів, який дає добрі сходи,
дбайливе пастирське піклування про майбутнє віри. Це, як і сам храм,
який постає з фундаменту, розраховане на наступні віки.
Церква
Великомучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії у Шепетівці
споруджується вже не один рік. Її парафіяни на чолі з настоятелем,
протоієреєм Анатолієм Вересюком зводять подвижницьки, самотужки,
розраховуючи лише на свої сили.
— Отак і у долі людини основа
духовності, покладена на міцний грунт, крупинка за крупинкою кристалізує
силу духу особистості, її віру в чесноти, благочестя, добро й
милосердя, — говорить отець Анатолій.
Оповідаючи про будівництво
храму, підтримку вірян і достойників, повнокровне життя церкви, яке
окреслене не лише стінами каплиці, не оминаємо й моменти з біографії
самого настоятеля святині. Своє життя отець Анатолій умовно ділить на
дві частини: те, що було «в миру», й іншу, значно ширшу та об’ємнішу,
присвячену утвердженню духовності й будівництву храму.
У першій —
село дитинства Біла на Чемеровеччині, шкільна юність в
Кам’янець-Подільському, мамині акорди на фортепіано, розповіді про
роботу батька-водія. А ще — навчання у професійно-технічному закладі у
Ленінграді. Там же, у місті на Неві, працював у місцевому тресті на
будівництві доріг, зарекомендував себе добросовісним,
висококваліфікованим робітником. Звідти пішов на службу в армію.
Підготовка у Ташкенті, далі за наказом виконував інтернаціональний
обов’язок у Афганістані. Служив командиром відділення в автомобільному
підрозділі військово-повітряних сил.
Досі пам’ятає «перевалочну»
базу в поселенні Тарагунда, рейси задля забезпечення авіаційного полку
боєприпасами, побратимів по зброї. Загалом рік і сім місяців важких
бойових буднів у Афганістані, які завершив у званні сержанта, назавжди
залишили свій відбиток у серці, як і в кожного, хто там побував.
— Там важко було всім. Годі було й нарікати, що здоров’я не для такого
клімату. З Божою допомогою подолав усі стреси й випробування, — каже
отець Анатолій. — Адже були на війні, серед чужого горя, біди. В
Афганістані, як ніде, мабуть, на перший план виходили турботи,
взаємодопомога, підтримка наставників, які старались уберегти від
небезпеки. Там не було свого, а все спільне. Повністю віддавалися
виконанню обов’язку. Саме на війні пізнається хто друг, а хто ні.
Афган став тим порогом чи предтечею духовних пошуків, які призвели
Анатолія Вересюка до нового періоду життя. Як він каже, саме на війні
почав замислюватися над тим, для чого існує людина, яке її покликання.
Ще в Афганістані підійшов до релігійного сприйняття того, що без Бога
нема сенсу на землі. Як і розуміння того, що цю нетлінну істину треба
передати іншим.
— Була робота, кваліфікація машиніста шостого
розряду, квартира у Ленінграді. Але все це розміняв і поїхав у
Чернівецьку єпархію, — ділиться спогадами протоієрей Анатолій Вересюк. —
Виконував при єпископі обов’язки старшого іподиякона. Як мовиться,
пізнавав життя церкви зсередини. Паралельно готувався до навчання у
семінарії. З благословення правлячого єпископа Чернівецького Антонія
здав іспити й 1988 року був прийнятий у Московську семінарію.
А у
1997 році священика відправляють у Хмельницьку єпархію. Спершу – в село
Слобідка Рихтецька, що на Кам’янеччині. А через рік – на Шепетівщину, з
призначенням на служіння в Траулині, Поляні. Протягом 2002 – 2006 років
навчався у Київській духовній академії.
Священику доводилося
займатись реєстрацією багатьох статутів і будівництвом церков,
формуванням релігійних общин у районі. З пастирською підтримкою отця
Анатолія виникли духовні осередки у Хролині, Великій Медведівці,
Рудні-Новенькій. Наглядав він й за будівництвом храмів у Новичах,
Білокриниччі, Хуторі, Конотопі, Майдан-Вилах. А коли у мешканців району
Шешукова виникла духовна потреба у будівництві православного храму, то
взятися за цю справу єпископ доручив саме отцю Анатолію.
Відколи
постало питання щодо виділення землі під храм священик пройшов численні
інстанції, аби домогтися передачі її Міністерством оборони в руки
церковної громади. На його плечі лягло й згуртування людей у спорудженні
храму.
Як зазначає протоієрей, першими помічниками у
будівництві стали воїни-«афганці» Шепетівщини. Це його побратими, друзі,
які долучилися до спорудження храму від закладання першого каменю і до
цього часу. Ця святиня у народі вважається «афганською», каже
священик. А ще усіляку допомогу надають військові частини, що
розташовані поруч. Є й благодійники, які жертвують на церкву хто скільки
може. Навіть віряни з-за кордону відгукуються на заклики отця Анатолія,
допомагають у будівництві храму.
З 2004 року діє каплиця, де
здійснюються усі таїнства, богослужіння, діє недільна школа, яка охоплює
чимало дітей. Тут вагому допомогу й вірну підтримку надає матінка
Тетяна, педагоги-парафіяни. Віряни ведуть благодійну діяльність.
Зокрема, діти з виступами відвідують ветеранів. Активні усі, від малого
до великого, особливо батьківський комітет, наголошує отець Анатолій.
А його, як керівника відділу Шепетівської єпархії із взаємодії зі
Збройними Силами, знають в усіх військових частинах гарнізону, де він
буває під час святкових заходів, особливо коли новобранці складають
військову присягу.
— Витрачаючи величезні кошти на сучасне
озброєння, новітні технології у цій галузі, не забуваймо про душу
людини, про її духовне виховання, — наголошує протоієрей. — Ось чому
сьогодні треба говорити про необхідність духовної опіки над
військовослужбовцями.
Радіє серце отця Анатолія кожному внеску в
будівництво, кожному досягненню у цій справі. Он уже й оздоблювальну
цеглу придбали, знову ж таки «афганці» підсобили її розвантажити.
Обладнали підвальне приміщення для потреб недільної школи, бо до цього
заняття проводили на базі військової частини. Нині тут уже три
повноцінних класи.Та й взагалі, коли близько семи десятків дітей
відвідують службу в храмі, це є неабияким здобутком церковної громади та
її священика.
— У цю святкову пору хочеться усіх привітати і
побажати Божої благодаті й заступництва усіх святих, щоб милість Божа
охороняла, надавала сил, здоров’я й винагороджувала за плоди, принесені у
храм Господній, – говорить священик. – А ще висловити подяку
благодійникам, парафіянам, достойникам за підтримку у будівництві
церкви. Подвижництво добра у цій справі дає й усім іншим світло віри і
шлях до Божої благодаті. На цьому закладено і храм, який будується
вірою, надією, милістю Божою та щирою молитвою парафіян.
В. НИТКА.
В организациях УСВА
Немало сделано, много дел впереди
Состоялось заседание правления Харьковского
областного Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов),
посвященное 21-й годовщине создания организации. Во встрече приняли
участие представители облгосадминистрации, областного совета,
руководители первичных, городских, районных организаций УСВА,
представители региональных общественных организаций, политических
партий.
Председатель областного Союза ветеранов Афганистана В. Н. Рыжков рассказал об основных этапах деятельности организации.
Областной Совет воинов-интернационалистов был создан в ноябре 1990 года по инициативе многочисленных
«афганских» организаций разного уровня, которые массово создавались в
середине 80-х. Активное участие в этом процессе принимали областной,
городской и районные комитеты комсомола, но многие «афганские»
организации создавались самими воинами-интернационалистами.
Одними из первых были созданы организации на крупных предприятиях:
на заводе им. Малышева (346 человек), на заводах тракторном (284) и
авиационном (234), тракторных двигателей (186) и ПО «Коммунар» (126), в
высших учебных заведениях: в Харьковском государственном университете
(86), авиационном (76) и политехническом (112) институтах.
К концу 80-х в области было создано более 200 «афганских»
организаций, 100 военно-патриотических клубов, руководителями которых
были ветераны Афганской войны.
Со временем возникла острая необходимость координации действий такого
количества общественных организаций, которые начали активно занимать
освобождавшиеся ниши в общественно-политическом устройстве региона.
Весной 1989 года по инициативе обкома комсомола в поселке Васищево
состоялся слет воинов-интернационалистов, в котором принимали участие
представители всех «афганских» организаций Харькова и области. На слете
было принято решение о создании областного Совета
воинов-интернационалистов, первым председателем которого был избран Е.
Ф. Слиденко.
После завершения слета закипела работа, в первую очередь она была
направлена на объединение «афганских» организаций в единую, крепкую
семью. Было нелегко, приходилось полностью отдаваться работе, и сегодня
воины-интернационалисты искренне благодарны первым вожакам областной
организации – Евгению Слиденко и Владимиру Лавриновичу.
В Харькове на базе заводских первичек были созданы районные
организации, руководителями которых стали первые активисты «афганского»
движения, в основном это были простые рабочие парни, имевшие боевые и
трудовые заслуги. После завершения структурирования организации стала
налаживаться ежедневная работа, многому учились на ходу, ведь для
абсолютного большинства избранных руководителей организаций
общественная деятельность была чем-то новым, неизвестным. Но ничего, со
временем справились и многого добились, ведь именно тогда, в начале
90-х, «афганская» организация уверенно вошла в число наиболее массовых,
структурированных, авторитетных организаций региона. И такое положение
она занимает и сейчас.
Многое приходилось делать впервые. 15 февраля 1989 года в
Благовещенском соборе Харькова была проведена панихида по погибшим в
Афганистане воинам, которую проводил митрополит Харьковский и
Богодуховский Никодим, через центральную часть города прошло более
четырех тысяч ветеранов Афганской войны и членов семей погибших
воинов. Впервые был оформлен и введен в эксплуатацию электропоезд
«Интернационалист», электропоезд метрополитена имени Героя Советского
Союза Н. Чепика, а также трамвай и троллейбус «Интернационалист».
Было сделано многое, но никто не мог даже представить, какие
испытания выпадут на организацию, но именно испытания позволили
по-настоящему осознать ее силу. В 1994 году после принятия Закона
Украины «Об объединениях граждан» «афганская» организация, как и многие
другие, лишилась налоговых льгот и преференций, государство в очередной
раз нас «кинуло», абсолютное большинство наших коммерческих структур по
сути было уничтожено, а общественная организация оказалась на грани
выживания. Именно с этого времени организация вошла в затяжную полосу
распада, и эта полоса продолжалась до 1997 года, когда в строю
оставалось до десяти районных организаций из 36, рассыпались и
самоликвидировались десятки военно-патриотических клубов.
Воины-интернационалисты превратились в изгоев, мародеров и убийц, стали
никому не нужны, от них шарахались в кабинетах чиновников, со своими
понятиями боевого братства и социальной справедливости они явно не
вписывались в новый формат постсоветского общества.
Как показало время, этот жестокий период самоочищения пошел на
пользу организации, она освободилась от аферистов и авантюристов,
которые активно «клеялись» к ней в лихие и смутные 90-е. «Афганский»
союз сумел выстоять тогда, когда рухнули, казалось бы, непотопляемые
общественные организации, и ветеранская организация заняла свою нишу в
общественно-политической жизни региона. Воины-интернационалисты выжили,
выстояли, как бы ни было трудно и больно от равнодушия всякого рода
чинуш, сумели показать свою силу и свое единство.
На протяжении более чем 20-летней деятельности у организации
складывались непростые отношения с властными структурами, но многие
подсказывали советом, относились, как к сыновьям, помогали и словом, и
делом. Это А. С. Масельский – председатель облгосадминистрации, В. И.
Байбиков – первый заместитель председателя облгосадминистрации, Е. П.
Кушнарев – председатель Харьковского городского совета, О. А. Демин –
председатель облгосадминистрации, И. С. Бей – заместитель председателя
облгосадминистрации, В. В. Салыгин – председатель областного совета, А.
М. Мельник – начальник главного управления труда и социальной защиты
населения, М. Д. Пилипчук – Харьковский городской голова, Ю. А. Клынкин –
областной военный комиссар, А. А. Колесников и В. И. Потапов – первые
заместители председателя облгосадминистрации.
С 1998 года, в союз начали приходить новые руководители,
возглавлявшие организации не по комсомольскому направлению, а
исключительно благодаря своему авторитету среди ветеранов-«афганцев»,
ведь по сути это своеобразная казацкая республика, где атаманом
становится только тот, кто имеет непререкаемый авторитет и уважение.
Главным толчком для возрождения организации стало возобновление
строительства памятника харьковчанам, погибшим в Афганистане. Не стоит
сегодня вспоминать не самые лучшие моменты, связанные с использованием
средств, которые выделил на строительство памятника тогдашний
губернатор А. С. Масельский. Пусть это останется на совести тех людей,
кто приложил руку к такому гнусному поступку. Но стоит сказать о всех
тех, кто, несмотря ни на что, доказал всем недоброжелателям, что
«афганцы» – крепкая семья и память об ушедших товарищах – не пустой
звук, а смысл нашей жизни.
После открытия памятника организация по сути родилась заново, в
течение нескольких лет возобновилась деятельность всех без исключения
районных и городских отделений, и сегодня в ее структуре 36 районных и 5
городских организаций.
В 26 районных центрах открыты памятники, установлено 220
мемориальных досок в честь харьковчан, погибших в Афганистане и других
локальных конфликтах, ежегодно проводится более 30 мероприятий, в том
числе межрегиональный туристический слет памяти воина-интернационалиста
В. Олейника в Золочеве, международный детско-юношеский турнир по вольной
борьбе памяти купянчан, погибших в Афганистане, соревнования по
гиревому спорту памяти Героя Советского Союза, воина-интернационалиста
Н. М. Ноги в Новой Водолаге, турнир по мини-футболу памяти
воина-интернационалиста П. Н. Андрианова в Двуречной, турнир по боксу в
Чугуеве. Начиная с 1999 года, ежегодно проводятся Международный
фестиваль героико-патриотической песни «Солдаты мира XXI столетия» и
медиа-конкурс «Камрад. Амиго. Шурави».
Выполнена полная реконструкция областного комплекса памяти
харьковчан, погибших при выполнении интернационального долга, проведена
архивная работа, которая позволила увековечить имена 572 земляков,
сложивших головы в 16 вооруженных конфликтах, начиная с 1929 (конфликт
на КВЖД) и заканчивая 2005 годом (Ирак). Открыта Стела Героев, на
которой высечены имена Героев Советского Союза –
воинов-интернационалистов. Это М. Н. Нога (Халхин-Гол, 1938 год), Г. М.
Громницкий (Венгрия, 1956 год), Н. М. Кутынцев (Египет, 1970 год), а
также высечены фамилии В. А. Поддубного – участника штурма дворца
Тадж-Бек и В. А. Киселя – кавалера трех боевых медалей «За отвагу».
По инициативе организации, при непосредственной поддержке
Харьковского городского головы М. М. Добкина и секретаря горсовета Г.
А. Кернеса в самые кратчайшие сроки на территории мемориального
комплекса сооружен Храм Взыскания Погибших памяти харьковчан, погибших
при выполнении интернационального долга.
– За прошедшие 20 лет мы прошли путь становления, испытаний и
достижений, мы многое сделали, но многое предстоит еще сделать, мы не
имеем права стоять на месте, должны идти вперед. Вместе мы – сила,
вместе мы победим, – убежден председатель областной организации В. Н.
Рыжков.
Пресс-служба ХОСВА.
В организациях УСВА
Первая конференция
Состоялась первая отчетно-выборная конференция
Севастопольской городской организации Украинского Союза ветеранов
Афганистана (воинов-интернационалистов).
За отчетный период были созданы и юридически зарегистрированы четыре
районные организации, где на собраниях были подведены итоги работы за
2011 год и избраны делегаты на конференцию.
С докладом о проделанной за отчетный период работе выступил
председатель Севастопольской городской организации УСВА Александр
Перминов. Он проанализировал работу руководства организации и выразил
пожелания новому составу правления.
На конференции присутствовали представители законодательной и
исполнительной власти города-героя, руководители ветеранских
организаций, председатель Крымской республиканской организации УСВА С.
В. Куницын.
Представители органов власти и руководители ветеранских организаций
обратили внимание присутствующих на возросшую роль и авторитет
«афганской» организации в городе. Сергей Куницын говорил о
необходимости сплочения воинов-интернационалистов для защиты и
отстаивания своих прав и интересов семей погибших, инвалидов войны,
увековечивания памяти боевых товарищей.
О работе ревизионной комиссии доложил ее председатель Юрий Балтивец.
Участники конференции признали работу правления и ревизионной
комиссии удовлетворительной.
Председателем Севастопольской городской организации УСВА единогласно
был снова избран Александр Павлович Перминов, председателем
ревизионной комиссии – Игорь Николаевич Истомин.
Пресс-служба Севастопольской городской
организации УСВА.
Фестиваль
Песни, продиктованные сердцем и душой
Уже двенадцатый фестиваль солдатской песни
«Афганский ветер» с большим успехом провели в Днепропетровске. То, что
этот уникальный по своей природе праздник с нетерпением ждут зрители и
участники, в очередной раз подтвердил переполненный зал КСК «Шинник»,
который не смог вместить всех желающих послушать людей, знающих о войне
не понаслышке.
На фестиваль солдатского братства из года в год приезжают те, чьи
виски посеребрила Афганская война, кто потерял в ней сыновей, мужей,
отцов. Именно им боевые побратимы из разных уголков Украины посвящают
свои проникновенные песни, звучащие как дань памяти, мужеству,
проверенной годами и испытаниями мужской дружбе.
Уже традиционно на фестиваль зрители приходят задолго до его начала.
Крепкие объятия, душевные разговоры, горькие воспоминания,
непрошенные слезы – неотъемлемая часть этой встречи. И это не
удивительно, ведь практически каждый, кто выходил на сцену, прошел
Афган, испытал горечь потерь. Поэтому уже много лет несут они свою
песенную вахту памяти перед погибшими друзьями, вместе с организаторами
– председателями областного и городского объединений ветеранов
Афганистана Виктором Волошиным и Юрием Виноградовым – дарят неповторимые
минуты общения тем, кто остался жив.
Буквально «взорвали» зал песенным приветствием участники группы
«Обелиск» Владимир Никитенко и Альберт Сердцов. Гимн всех «афганцев»
«Виват!» вместе с «шурави» стоя пели все. За пятнадцать лет крымские
исполнители дали огромное количество концертов в городах и сельских
клубах, в госпиталях, школах, училищах. Этот коллектив хорошо знают не
только в нашей стране, он частый гость российских военных частей,
лауреат фестивалей и конкурсов военно-патриотической песни. И это не
случайно, ведь то, о чем поют ребята, им близко и понятно. Как,
собственно, и другим участникам.
Спецназовцу кавалеру двух орденов Красной Звезды, лауреату
многочисленных международных конкурсов Вячеславу Куприенко аплодировали
во многих городах Украины, России, Беларуси, Германии. Но с особой
радостью он уже десять лет подряд приезжает именно в Днепропетровск,
потому что здесь, по его словам, особенная атмосфера, каждое слово
пропускается через сердце. А как иначе, ведь то, что звучит со сцены,
тоже продиктовано сердцем. В творческом арсенале известного
автора-исполнителя – сборник стихов, пять альбомов, песни из которых
часто можно услышать в исполнении участников военно-патриотических
фестивалей и концертов. Кстати, сразу же после фестиваля Вячеслав
презентовал в Киеве свой новый песенный альбом «Ничего взамен».
…Святая минута молчания. В память о тех, кто не дожил, не долюбил, не
допел. На экране – лица и имена погибших. Такое чувство, что их души
здесь, в этом зале. Низкий поклон мамам и женам за подвиг сыновей и
мужей. Наш общий долг – подставлять им надежное плечо. Среди тех, кто
это делает на протяжении многих лет, и городской голова Иван Куличенко.
– Я прихожу на этот фестиваль и каждый раз не могу оставаться
равнодушным, – признался он. – Творчество этих мужественных людей снова
разбередило мою душу. От их искренней песенной исповеди замирает
сердце, набегают слезы. Но именно они – яркое подтверждение тому, что
жизнь продолжается, и в ней всегда будет место для памяти, для таких
волнующих встреч. Те, на чью долю выпало испытание войной, в очередной
раз доказывают, что они востребованы, учат других быть полезными
обществу. Искренне радуюсь тому, что наши областное и городское
объединения ветеранов Афганистана считаются лучшими в Украине, занимают
активную жизненную позицию. Афганистан – особая страница в истории нашей
страны, где невозможно поставить точку, поэтому ее, в том числе, будут
писать дальше и вот такие удивительные фестивали.
От облгосадминистрации участников и гостей приветствовал начальник
главного управления труда и социальной защиты Владимир Семенюк,
приветственный адрес от председателя Украинского Союза ветеранов
Афганистана Сергея Червонопиского зачитал его советник Владимир
Червинский.
Для пограничника, командира расчета АГС-17 мотоманевренной группы
Сергея Бабенко песня – это состояние его души. Чтобы передать то, что
пришлось пережить на войне, не обязательно быть профессионалом или иметь
какой-то особенный голос. Наверное, тем удивительна и неповторима
атмосфера «Афганского ветра», что каждый аккорд и каждое слово со сцены,
как исповедь, диктуется душой. А еще наш земляк стоял у истоков
ветеранского и «афганского» фестивального движения. Поэтому так искренне
дорожит встречами с боевыми товарищами, с кем по-братски делил
последний глоток воды и щепотку табаку.
Вместе с ним на фестивале Днепропетровск представлял гвардии майор
запаса Василий Дидук. Этого человека в городе тоже хорошо знают. На
протяжении многих лет его можно видеть с гитарой не только у памятника, а
и на встречах с учащимися школ, техникумов, вузов. Кавалеру медалей
«За отвагу» и «За боевые заслуги» есть о чем вспомнить, рассказать и
спеть.
Сергей Костецкий – один из тех, кого можно смело назвать «одержимым»
фестивалями. Он всегда там, где собираются боевые друзья, исполнители и
ценители солдатской песни. Нынешнему машинисту экскаватора Чкаловской
обогатительной фабрики Орджоникидзевского ГОКа, как и многим другим
землякам, пришлось пройти испытание войной, с которой вернуться
невозможно – она живет во снах, воспоминаниях, песнях. И отважный
командир танка 149-го мотострелкового полка помнит все до мелочей. А
еще Сергея называют «человек-музей». В своей квартире он хранит столько
экспонатов об Афгане, что любое историческое заведение позавидовало бы.
Прославился он на всю область и Украину и своими уникальными
фотовыставками. А теперь можно прочитать о нем и в книге «История нам
не поставит двойку».
Постоянный участник из Кривого Рога Владимир Стецкий давно покорил
зрителей своей игрой на скрипке. Служил в Шинданде командиром
самоходного артиллерийского орудия. Любовь к музыке пронес через войну и
теперь дарит ее людям. Во время днепропетровских фестивалей у Владимира
открылось «второе дыхание», и заместитель главного энергетика Северного
ГОКа «пристрастился» к поэзии. Недавно вышел его первый сборник
«Струны, зазвучавшие стихами», где он рассказывает о войне, настоящей
дружбе, чувстве долга, любви к земле, родным и близким.
Стало доброй традицией, что «Афганский ветер» открывает зрителям
новых исполнителей. Житель Магдалиновки Днепропетровской области Сергей
Шулык служил в Джелалабаде и посвятил свою песню дороге, от которой
тоже зависела жизнь на войне.
Впервые вышли на днепропетровскую сцену и участники группы «Рикошет»
из Измаила Одесской области – Петр Окунь, Александр Бугаев, Сергей
Курочкин и Андрей Русов. Этим тридцатилетним ребятам, к счастью, воевать
не пришлось. Но через Афганистан прошли близкие им люди. Поэтому они
стремятся достойно продолжать военно-патриотическую эстафету, прилагают
много усилий, чтобы не прерывалась связь поколений. Ансамблю всего лишь
год, но он уже стал лауреатом Международного фестиваля «Дорога надії» в
Виннице и фестиваля солдатской песни в Донецке.
Можно смело назвать сыном нашего фестивального «полка» Ивана
Шерстюка, который участвует в нем с первого дня. Его отец, майор запаса,
кавалер ордена Красной Звезды Сергей Шерстюк отдал эстафету в надежные
руки. Сегодня автор-исполнитель, старший лейтенант Иван Шерстюк –
преподаватель дирижерской кафедры Львовской академии сухопутных войск
им. Петра Сагайдачного. Подтянутому, талантливому парню горячо
аплодировали в родном городе.
Настоящим подарком для участников и зрителей стало выступление
лауреата международных и всеукраинских конкурсов образцового театра
песни «Бис» под руководством поэта и композитора, депутата
Днепропетровского горсовета Татьяны Гребенюк.
Массу незабываемых эмоций подарил гость фестиваля из
Ивано-Франковска, подполковник запаса Владимир Коваленко. Он
единственный из участников боевых действий в Афганистане удостоен звания
Заслуженного артиста Украины. После Кандагара окончил школу милиции,
стал солистом ВИА «Поиск», а позже – группы «Афган» при областном совете
ветеранов Афганистана. За двадцать три года сценической деятельности
Владимир дал множество концертов, принял участие в десятках фестивалей и
конкурсов регионального и всеукраинского масштаба.
И снова по традиции все участники выходят на сцену для того, чтобы
вместе со зрителями исполнить «Виват!». Искренне благодарят всех Виктор
Волошин и Юрий Виноградов. Почти три часа мы были на одной волне, наши
сердца бились в унисон, сказали они. Так было и будет всегда. Несмотря
на трудности и расстояния, мы обязательно соберемся снова. «Афганский
ветер» доказал: солдатское братство не имеет границ, долг, память и
честь неподвластны времени.
Юлия БАБЕНКО.
Фото автора.
Пошук
Маршрутами наукового відрядження
Неспокійна вдача науковців Національного музею
історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років уже майже чотири
десятиліття веде їх дорогами України з однією метою – зібрати і зберегти
реліквії воєн ХХ століття, в яких брали участь наші земляки. Маршрути
останнього наукового відрядження пролягли територією Сквирського району
Київської області.
За три дні перебування на Сквирщині відбулося багато знайомств, зібрано
цікаві матеріали, які поповнять фондову колекцію музею. Однією з тем, що
розроблялася науковцями під час відрядження, була участь сквирян у
війні в Афганістані. Надовго залишаться в пам’яті зустрічі з родинами
загиблих хлопців.
У селі Кривошиїнці в хатині, до якої веде дорога, що мало чим
відрізняється від фронтової, живе мати Петра Петюра. Більше року
перебував він, спеціаліст-планшетист, у зоні ведення бойових дій. За
його плечима були сотні кілометрів гірських доріг, участь у багатьох
бойових операціях. 31 січня 1985 року Петро, як завжди, повів загін у
гори. Вони мали виявити душманський караван і вказати точні його
координати. Вийшовши у прямий ефір з повідомленням про місце знаходження
каравану, загін викликав вогонь на себе. Зав’язався нерівний бій, в
якому полягла вся група. Вже понад чверть віку живе постаріла мати з
болем у серці, що не відпускає. А зі стіни, з портрета, прикрашеного
рушником, дивиться на неї син, якому завжди буде дев’ятнадцять. Тепер
фотографія П. Петюра і цей рушник зберігатимуться у музеї. Така була
воля матері.
У селі Великі Єрчики познайомилися з батьками Анатолія Коноплястого.
Майже за два роки служби в Афганістані радіотелеграфістом він
зарекомендував себе як досвідчений командир. На його рахунку було багато
нічних вилазок в гори, 27 бойових операцій. Ще кілька місяців служби – і
додому. Проте 14 жовтня 1986 року підрозділ, в якому служив Анатолій,
отримав наказ терміново вирушити в гори і виставити засідку на шляху
відступу банди душманів. Сидячи в засідці, він помітив, як група
моджахедів заходить у фланг їхнього підрозділу. Щоб застерегти бойових
побратимів від розстрілу, Анатолій викликав ворожий вогонь на себе. Це
був його останній бій. Лише отримавши тяжку звістку про загибель сина,
батьки дізналися, що місцем його служби був Афганістан.
«Тату, мамо, ви не хвилюйтесь, що я потрапив служити в Афган…» – писав у
листі додому Микола Слободський із села Малі Лисовці, де і донині
проживають його батьки. Специфіка служби підрозділу, в якому служив
водієм Микола, полягала у своєчасній доставці авіаційного пального до
військових аеродромів, що були розташовані у найвіддаленіших провінціях
Афганістану. 21 вересня 1982 року автомобільна колона виконувала рейс за
маршрутом Кабул–Гардез–Матун. Колона не пройшла й кількох десятків
кілометрів від основної бази, коли розпочався бій. КамАЗ, що рухався
попереду Миколиного авто, був обстріляний і запалав. Найкращим виходом
було скинути машину з дороги і продовжити рух. Він кинувся до кабіни
КамАЗу і здійснив свій задум, вискочивши з пекельного вогню. Та саме
тієї миті куля ворожого снайпера смертельно вразила Миколу. І донині
не висохли сльози на очах його батьків, для яких час зупинився в тому
трагічному для них 82-му.
Усі ці зустрічі стали можливими завдяки допомозі районної організації
Української Спілки ветеранів Афганістану. Її голова Володимир Андрійович
Годованюк супроводжував науковців під час поїздок по району. У кожній
оселі, де мешкають батьки загиблих хлопців, відчувалося, що представник
ветеранської організації тут бажаний гість. Він живе інтересами цих
родин, чим може допомагає їм.
І ще про одну цікаву людину, з якою звела подорож Сквирщиною, хотілося б
розказати. Це Петро Феодосійович Лисюк, учитель історії, краєзнавець,
який зібрав багатий матеріал про всіх сквирян – учасників війни в
Афганістані. Майже готова книжка, але, на жаль, немає коштів на її
видання. Можливо, хтось із читачів зможе допомогти.
І. ВАСИЛЬЄВА,
Н. ГАМАРНИК.
Національний музей історії Великої
Вітчизняної війни 1941-1945 років.
Память в бронзе, металле и камне
Навіки у наших серцях
На подвір’ї Погорілівської загальноосвітньої школи зібралися учні,
педагоги і сільчани на мітинг з нагоди відкриття меморіальної дошки
колишньому випускнику, загиблому воїну-«афганцю» Олек-сандрові Іванчаку.
Заставнівщина в Афганістані втратила семеро юнаків, яких завжди
пам’ятають і вшановують бойові побратими, родичі, земляки, учні шкіл, в
яких вони навчалися. Їхні прізвища викарбувані на пам’ятнику в
райцентрі.
Олександр Григорович Іванчак народився 8 грудня 1963 року в селі
Погорілівка Заставнівського району. Після закінчення школи і
Черні-вецького ПТУ №7 працював електрогазозварювальником у колгоспі.
Гарно співав, захоплювався спортом. З 1982 року після Ашхабадського
навчального підрозділу служив у Афганістані (польова пошта 51884)
наводчиком-оператором БМП. Рядовий Іванчак загинув 19 жовтня 1983 року
при бойовому супроводі колони радянських військ, яку душмани заблокували
неподалік від афгано-пакистанського кордону. За мужність і відвагу
посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Похований у рідному селі.
Меморіальну дошку відкрили заступник голови обласної організації УСВА В.
Остафійчук, голова районної «афганської» організації В. Сте-цюк, брат
загиблого Микола, племінники Назар і Сашко, які навчають-ся у цій же
школі. У мітингу через недугу не брала участі мама Олек-сандра.
Настоятель Свято-Миколаївської церкви села Погорілівка отець Ярослав
відслужив поминальну панахиду і освятив меморіальну дошку. Пам’ять О.
Іванчака, усіх загиблих воїнів-інтернаціоналістів вшанували хвилиною
мовчання.
Юних заставнівчан, які полягли на Афганській війні, у своїх висту-пах
згадали заступник голови райдержадміністрації Р. Павчак, завіду-вач
інвестиційним відділом райради І. Мойса. Погорілівчанам, дирек-тору
школи, вчителям, учням щиро дякували заступник голови Черні-вецької
обласної організації УСВА В. Остафійчук, голови районної і первинної
організацій УСВА В. Стецюк та І. Велущак. Медаль «За звитягу» було
вручено голові Погорілівської первинної організації УСВА І. Велущаку.
Учні прочитали вірш класного керівника Надії Василівни Панчук,
присвячений Олександру Іванчаку. До присутніх звернулася директор школи
М. Ф. Пітик, яка подякувала районній організації УСВА, яка зробила усе
необхідне, щоб у школах, де навчалися загиблі воїни-«афганці», були
меморіальні дошки. Олександра Іванчака завжди пам’ятатимуть і
шануватимуть земляки. Марія Федорівна низько вкло-нилася його мамі, усім
матерям, які не дочекалися своїх синів з пеке-льної війни.
Звучали пісні у виконанні викладачів В. Ластюка, М. Скігара, М. Ду-длея,
дівочої вокальної групи «Дзвіночок» Погорілівського будинку культури
(художній керівник – Д. Рудан), А. Лисюк та інших.
На мітингу були присутні воїни-«афганці» Заставнівщини В. Голик, В.
Лашта, М. Тофан, М. Василевич, М. Семотюк, В. Ганич, М. Стасюк, І.
Мартинюк, Д. Білокопитний, М. Нечик. Вони завітали до оселі мами О.
Іванчака – Марії Іванівни Рудан, яка після операції потребує
додат-кового лікування. Через кілька днів її відправили на лікування у
Черні-вецький військовий госпіталь (цьому посприяв головний лікар району
В. Липка). Побували ветерани й на могилі бойового побратима.
Василь СТЕЦЮК,
голова Заставнівської районної організації УСВА.
Материнский поклон за добро
В канун 23-й годовщины вывода советских войск из Афганистана от имени семей погибших в Афганистане воинов Амур-Нижнеднепровского района Днепропетровска благодарим председателя исполкома района А. А. Ганноченко за доброе и душевное отношение к нам.
Александр Анатольевич лично и представители служб, которыми он руководит, всегда находят для нас время, относятся к нам чутко, всегда поддерживают, помогают как морально, так и материально. В это нелегкое время, когда мы видим такое душевное отношение к людям, на душе становится теплее и светлее.
Мы также благодарны директору школы №26 Днепропетровска Светлане Александровне Корж, руководителю музея «Зал Афганской Славы» Ирине Александровне Нижниковой и всему коллективу школы за патриотическую работу, которую они проводят на протяжении многих лет.
Всем этим людям – низкий материнский поклон.
Мария БУГАРА,
заместитель председателя организации семей погибших в Афганистане воинов
Днепропетровской области.
Новое издание
Не допел…
При поддержке Украинского Союза ветеранов Афганистана и Херсонской областной организации УСВА вышла в свет книга «Мой Афган» Николая Вишняка под редакцией доктора философии, профессора Международной кадровой академии Н. А. Лебедевой.
Книга рассказывает о замечательном человеке – воине-«афганце», талантливом певце, композиторе и поэте Николае Вишняке. Его жизнь трагически оборвалась 1 февраля 2010 года. Ему было всего лишь сорок шесть… Многое он не успел воплотить в жизнь: его поэма должна была стать спектаклем, планировал за¬пись нового диска с песнями, создание клипов, концерты и фестивали…
В книге собраны тексты песен, впервые публикуется поэма, отклики боевых побратимов, семейные материалы, оценки творчества Николая Александровича известными деятелями культуры. Творчество Николая Вишняка нельзя рассматривать узко, как просто поззию или музыку, здесь и удивительный артистический талант, и продолжение исторических традиций, и воспитание молодежи.
Особая благодарность жене Николая Александровича – Ольге и всей его семье за предоставленные рукописи и фотографи. Он всегда говорил. что именно супруга – его самый надежный и верный советчик и слушатель.
Презентация книги состоится 11 февраля в районном Доме культуры города Голая Пристань – на родине Николая Вишняка.
Из поэтической тетради
Валентин Александрович Мантула родился 14 декабря 1949 года на Полтавщине. В 1971 году окончил Полтавское высшее зенитное ракетно-артиллерийское училище. Проходил воинскую службу в Южной группе войск, Прикарпатском, Туркестанском военных округах. Выполнял интернациональный долг в Афганистане с 1986 по 1989 год (провинция Газни, 191-й мотострелковый полк и Гардез, 56-я отдельная десантно-штурмовая бригада) в должности начальника противовоздушной обороны. Награжден орденами Красной Звезды, «За службу Родине в ВС СССР» третьей степени, медалями. Полковник в отставке, проживает в Ровно.
Поэзией увлекается более 20 лет, написал до полутысячи стихов на военную тематику.
«Прости меня, седой Афганистан…»
Помню
Помню я далекие те годы,
Когда юность нас звала, звала,
Рериха афганские просторы
И молитву, что читал мулла.
Помню пыльных бурь прикосновенье,
Красный цвет пустыни Регистан,
Ежедневные тревоги и обстрелы –
Так встречал всех нас Афганистан.
Помню я товарищей, что пили
«Третий» за погибшего средь гор,
Письма из дома, где всегда молили
Вернуться целыми домой.
Помню, как кружили вертолеты,
На тропе верблюжий караван,
Зной пустыни и поддержку друга,
И огнем пылающий дувал.
Помню я маршрут из Хайратона,
Аму-Дарью, колонны длинный хвост,
Седой Термез, встречающих улыбки,
Свою судьбу, лежавшую, как мост.
Мост из далекой юности военной
До сих пор не в силах пересечь,
Прозу об афганских серых буднях –
Мне ее за жизнь не перечесть.
Помню я далекие те годы,
Когда юность все звала, звала,
Дружбу верную, предательства отраву,
И молитву, что пропел тогда мулла.
ИСПОВЕДЬ
Афганистан, Афганистан, тебе пою я песню,
Такую грустную, как утренний туман,
Страна поэтов, мудрецов и солнца,
И мой визит к тебе, как сон или обман.
Ты извини меня, о гордая страна,
За мой визит к тебе без приглашенья,
За грохот танков, самолетов рев
И той войны былые искушенья.
Прости меня, седой Афганистан,
Что попирал обычаи народа,
Твою свободу, гордость, красоту,
В те времена другая была мода.
В те времена Приказ нам правил бал,
Кто прав, кто виноват – рассудит время,
Вершины гор и снежный перевал,
И каждого вина – войны той бремя.
Ты извини меня, «афганец» – жаркий ветер,
Цветение весны и горький опий-мак,
Седой старик, растерзанное небо
И в дреме утренней расстрелянный кишлак.
Афганистан, Афганистан, тебе пою я песню,
Такую грустную, как утренний туман,
Страна высоких гор, забытая Аллахом,
Страницы той войны, как сон или обман.
Афганский туман
На душе неспокойно, тревожно,
Годы снова умчались назад...
Снова я, молодой подполковник,
Возвратился в афганский туман.
И застыли в строю побратимы,
Вновь звучит им суровый приказ,
Чтобы землю свою боронили
И – как раньше – ни шагу назад!
Молодые, улыбчивы лица,
Напряженно за мною глядят
И надеются, верят, что скоро
Возвращаться придется назад.
Где-то там, за седым горизонтом,
Родина с радостью будет встречать,
А потом, после встречи с родными,
Нужно новую жизнь начинать.
Начинать по-иному, другому –
Бесшабашному плану страны,
Той могучей, что нас провожала
На афганские будни войны.
Той великой, сплоченной уж нету,
Разобщил ее подлый упырь,
Распродал, разменял и всех предал,
Превратил все в духовный пустырь.
Как же жить, как дышать, подскажите,
Все продали за медный грош,
Нашу веру, надежду, улыбки
Обернули в обычную ложь.
И потянутся серые будни,
Безработные, пьяные дни,
И базары, базары, базары –
Все торгуют – возьми, погляди.
Продают – покупают не вещи,
Это совесть свою продают,
Душу вынь и положь на прилавок,
Тебе гривню за это дадут.
Разделили, продали, отдали,
Шли вперед, а вернулись назад.
Были там, а сегодня проснулись,
Видим снова холодный Майдан.
Нет порядка нигде и не будет,
Нету власти, что может вести,
Вместо дела – одни обещанья,
Понадейся, а завтра умри!
На душе неспокойно, тревожно,
Годы снова умчались назад...
И опять я, седой уж полковник,
Возвратился в афганский туман.
|
