Як на загал, для багатьох весна є покликом до життя, її прихід
спонукає до нових надій і сподівань. У долі нашого земляка Петра
Васильовича Шидея ця пора має особливе значення. Вірніше, у нього було
дві весни, від яких він веде окремий відлік своєї долі.
З однієї він пішов у великий світ життя 19 березня 1966 року в селі Микулині (тоді ще Шепетівського, а нині – Полонського району), де отримав напутню батьківську й шкільну науку.
А була ще й інша — «афганська» весна 1987 року, квітуча й спекотна. Вона принесла день, який відібрав життя його товаришів і у пам’ять про який, дивом уціливши, Петро Шидей відзначає свій другий день народження.
І даниною подіями того далекого 10 березня, світлій пам’яті бойових побратимів була його поїздка у нині закордонну Білорусь, на могилу товариша. Не зчувся, як збігло з тієї пори 25 років. Дата поважна, та спомини, мов кулі, у душі…
…Вибух, який пролунав несподівано, мовби поділив світ на дві частини: високе, спокійне небо і землю, на якій усе перемішалось — розкидані тіла бійців, понівечена техніка. Ще яку мить до цього усі сиділи на броні командирської машини зв’язку, та й настрій попри небезпеку був піднесений. Адже ця операція мала бути останньою, після неї мали збиратись уже додому. А тут враз — ні поворухнутись, відчуття потрощених кісток й безпомічного тіла.
Коли всі, хто тоді їхав у колоні, кинулись допомагати уцілілим Петру Шидею згадалось все з його, тоді ще невеликої, біографії. І отчий поріг, і навчання у столичному технікумі, яке йшло до завершення. Саме залишилось написати дипломну роботу, згадує Петро Васильович, як викликали у авіаспортивний клуб «Чайка», що під Києвом. Тут кілька стрибків з парашутом, які він зробив, відіграли свою роль у біографії юнака. Адже невдовзі його призвали в армію і вже довелось стрибати з літаків в учбовій частині узбецького міста Фергана.
Після трьох місяців «залізної» дисципліни і виснажливих занять бійців відправили до Афганістану. Після розподілу Петро Васильович Шидей потрапив у 56-у окрему десантну-штурмову бригаду, яка дислокувалася в місті Гардез. За військову доблесть був нагороджений медаллю «За відвагу».
…Минав другий рік важкої служби серед розпечених гір та пісків. Другого березня 1987 року розпочалась операція проти афганських моджахедів під кодовою назвою «Гроза». Вона проходила у районі Газні. Отож бригада, у якій служив наш співрозмовник, відбула на бойові позиції.
А 10 березня, під час передислокації під машиною управління командира дивізіону вибухнув фугас. Оскільки машина на марші рухалась посеред колони, то очевидним є те, що вибуховий заряд був радіокерованим, тобто це була продумана засідка. Механік-водій Юрій Самсонов (родом з Білорусії) загинув відразу, йому був неповний 21 рік. Розірвало на частини й Ігоря Флегонтова, уродженця м. Ульяновська. Ці хлопці перебували в епіцентрі вибуху. Інших розкидало в різні боки, покалічило.
Тоді у бронетранспортері перебували командир дивізіону, гвардії майор Валерій Лисенко, уродженець Хмельницького, зв’язковий Дамір Тимірбулатов, татарин, який був призваний в армію з м. Саратова. Йому після вибуху ампутували обидві ноги.
Також під час цієї операції, так би мовити, «обстрілювався» й Віктор Бурматнов з м. Ульяновська, який мав замінити Петра Шидея по службі у якості старшого вичислювача дивізіону.
Тепер тим, хто уцілів після вибуху, довелось корчитись від болю, доки не прилетів вертоліт.
У Кабульському госпіталі Петру Васильовичу зробили операцію. Лише через півтора місяця він зміг підвестися з ліжка, вже будучи кавалером ордена Червоної Зірки (нагороди знайшли гвардії сержанта на «гражданці»). Вчитись ходити йому довелось практично заново. Пощастило з чуйними медсестрами. Ще й досі Петро Шидей із вдячністю згадує його берегинь у білих халатах – Світлану Моржилову, Зульфиру Хурамшину, Музу Махову, Галину Савчук.
Після госпіталю наш земляк повернувся до своїх хлопців у дивізіон. А після демобілізації разом з іншими вирушив до Києва. І дав собі обітницю провідувати могили загиблих товаришів, розповісти рідним про те, як усе було.
Так і сталось. Практично чи не кожної круглої трагічної афганської дати, яка змінила все його життя, Петро Шидей буває на побаченні з товаришами – з нині сущими й тими, що у пам’яті – на їхніх могилах. І не один.
Так, могилу побратима Юрія Самсонова, його рідних сестер Таню, Галину й матір Любов Євгеніївну у селі Рудня-Антоновська на Гомельщині він провідував із старшим сином Петром, донькою Наталею, дружиною Оксаною Володимирівною. Туди ж навідався і бойовий побратим із Львівщини Микола Оприск з донькою Наталею.
— Хотілося б відвідати своїх товаришів й у Саратові, Ульяновську, — каже Петро Васильович. — Адже не з багатьма хлопцями щастило зустрічатись після Афгану. А тут ще стоять на заваді і державні кордони, і брак коштів…
Проте спогади з пам’яті стерти нічим не можливо. Як і весняну снагу до життя самого афганського братерства.
