Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

У місію військових спостерігачів ООН у Таджикистані Микола Красний потрапив наприкінці травня 1998 року. Передували цьому спеціальні та мовні курси як в Україні, так і за кордоном. Серед сорока претендентів він увійшов до п’ятірки найкращих. Тож згодом почав збирати валізу миротворця. А збирати, власне, й не було чого, адже «тривожна» валіза у командира розвідроти була завжди напоготові.
У складі групи спостерігачів, яка слідувала з Києва через Москву до Душанбе, де розміщувався штаб місії ООН, були й бувалі офіцери. Один із них направлявся туди вдруге. А перша його місія закінчилася перебуванням у полоні Об’єднаної таджицької опозиції (ОТО) з подальшим обміном на представника кабінету міністрів Таджикистану. Тому дорогою до Таджикистану миротворцям було про що поспілкуватися.
Загалом українські спостерігачі почувалися впевнено, адже тритижнева підготовка у Голландії, що передувала відправці у місію ООН, була максимально наближеною до майбутніх подій. Зокрема, миротворців навчили жити в «польовому офісі» в умовах повної автономії з певним запасом продуктів та пального. Їм також пояснили особливості спілкування з місцевим населення, перемовин з польовими командирами, дії під час виникнення нештатних ситуацій тощо. Але все це було вже у минулому. Попереду чекав Таджикистан.
Стажування у Душанбе
На момент прибуття українських миротворців до Таджикистану в країні діяла угода про припинення вогню, відповідно до якої бойовики опозиції повинні були вийти у визначені місією райони, здати зброю та інтегруватися в офіційні силові структури.
Представники ОТО являли собою добре підготовлені озброєні загони, що виникли у період громадянської війни та протистояли урядовим військам. Ці загони формувалися за місцевим та клановим принципом та отримували підтримку з-за кордону у вигляді зброї та боєприпасів.
— Усіх новачків-миротворців, що прибували до штабу місії ООН, залишали на два тижні у Душанбе, де їх знайомили зі станом справ у країні, вчили елементарних навичок спілкування з місцевими авторитетами та польовими командирами, пояснювали особливості місії.
Нічого не бійся
— У складі групи спостерігачів, яка складалася з представників п’яти країн місії, ми виїхали на зустріч з польовими командирами. На чолі з Рахмоном Сангіновим, який вирізнявся особливою жорстокістю, обізнаністю у військовій справі та вмінням воювати з урядовими військами, — пригадує начальник відділу ЦАМО МО України полковник Микола Красний. — Дорогою до нас підбігали обірвані та брудні діти з автоматами, щось жваво кричали, при цьому не відмовлялися від цукерок, якими їх пригощали спостерігачі. Також вони із задоволенням приймали й пігулки від шлункових розладів, адже в цих місцях через забруднену воду подібні хвороби доволі поширені.
Представники ОТО зустріли спостерігачів радо та одразу запросили на трапезу. Польовим командирам було близько п’ятдесяти, і поводилися вони як дуже поважні люди. У центрі розмістився Рахмон. Почалася розмова...
Згодом він звернув увагу на нашивку одного зі спостерігачів, прочитавши «Збройні Сили України».
— Ти з України ? — несподівано запитав російською Сангінов.
Проте розмовляти рідними мовами спостерігачам заборонялося інструкцією, тим більше під час виконання завдання. Але не звиклий до відмов та заперечень Рахмон наполягав на розмові, висловлюючи повагу до щирості українців.
Після завершення зустрічі він таки перехопив офіцера та вивів на подвір’я для розмови «тет-а-тет». «Нічого не бійся. Таджики люблять та поважають український народ. Живи та служи гідно, як чоловік та офіцер», — додав на завершення польовий командир.
— Було дивно чути з вуст цієї людини таке побажання. Зрозуміло, що люди втомилися від війни. Проте стало зрозумілим й інше, — розповідає Микола Миколайович. — Під час бесіди до приміщення зайшов їхній інструктор у польовій формі. Я обережно оглянув його спорядження та як він озброєний. Все свідчило про високий рівень підготовки. Той вловив мій погляд, і ми вмить зрозуміли один одного. Тож стало ясно, що при збігу певних обставин я можу стати першою жертвою.
«Затишок» у Калайхумбі
Згодом вертольотами у складі визначених груп спостерігачів доставили до місць, де їм належало виконувати миротворчі завдання.
— Наша група базувалася у невеличкому кишлаку Калайхумб безпосередньо на таджицько-афганському кордоні на річці Пяндж. Польовий офіс розташовувався в орендованій місією будівлі колишнього голови місцевої сільради, де ми й проживали, — продовжує полковник Микола Красний. — Акліматизація проходила складно. Згодом усіх нас здолали шлункові розлади. Будь-які ліки не допомагали. Певні проблеми були й з харчуванням, адже продовольства, що доставлялося вертольотами до цього кишлаку для нас, не вистачало. Так і служили ми разом — я, українець, швейцарець, австрієць та місцевий перекладач.
Завдання миротворців полягало у спостереженні за виконанням Угоди про тимчасове припинення вогню та інших ворожих дій на таджицько-афганському кордоні та в країні, наданні допомоги в реінтеграції комбатантів у державні силові структури або їх демобілізації тощо.
Зона відповідальності спостерігачів була доволі великою та пролягала вздовж кордону із загальною відстанню близько 100 км. Незадовільний стан доріг гальмував пересування автівкою під час виконання завдань до 20 км на годину. Тож відстань, наприклад до кишлаку Ванч, у 30–40 км миротворці долали близько двох годин.
По сусідству з польовим офісом спостерігачів дислокувалася доволі чисельна російська прикордонна застава, мотоманеврена група, яка за своїми завданнями була ближчою до підрозділу спецпризначення. Також у горах причаїлася вертолітна ланка російської армійської авіації. На блокпостах зони відповідальності несли службу механізовані підрозділи казахських миротворців. Також неподалік розташовувався малочисельний таджицький полк.
Прикордонний район у Калайхумбі контролював доволі молодий польовий командир, так званий генерал Саламшо — бойовик з чорно-синьою бородою, одягнений в американський камуфляж та взутий у ковбойські чоботи. Він контролював будь-яке пересування у своєму районі: особисто зустрічав вертольоти місії ООН з продовольством, медикаментами, постільною білизною та матрацами для госпіталю й розподіляв гуманітарну допомогу серед місцевих мешканців.
Музей «непримиренних»
Неподалік колишнього посту радянської системи протикосмічної оборони, що розташувався у високогір’ї Паміру, дислокувалося формування «непримиренних», які не приймали угоду про припинення вогню, не здавали зброю та не поспішали цього робити.
Завдання спостерігачів полягало у черговій спробі умовляння бойовиків реінтегруватися до урядових силових структур або демобілізуватися.
Унаслідок бойових дій між бойовиками та угрупованням російських і таджицьких урядових військ гірський серпантин, що вів до загону «непримиренних», був зруйнований. Вздовж дороги залишилось чимало покинутої пошкодженої військової техніки.
— Діставшись до кишлаку, ми побачили великий майданчик, на якому непокірні влаштували музей підбитої техніки. Серед десятка експонатів цієї експозиції були танк, БМП, БТР, БРДМ тощо, — згадує офіцер. — Як вони витягли таку кількість машин на таку висоту, дивує й досі. Вражений побаченим, мій швейцарський колега почав фотографувати, за що ми вмить були заарештовані бойовиками. В нас відібрали гроші, документи, ремені та посадили у сарайчик під охорону двометрового бойовика, озброєного кулеметом.
Згодом до миротворців завітав польовий командир Рустам, який, уважно вислухавши наміри спостерігачів, наказав відпустити їх з побажанням ніколи не фотографувати їхню експозицію. Коли було повернуто власні речі арештантів, польовий командир додав, що їх були готові розстріляти ще дорогою до кишлаку, проте вирішили спочатку вислухати.
Трагедія у Гармі
У межах надання допомоги в реінтеграції комбатантів у державні силові структури місія ООН вивела з Афганістану два великих формування бойовиків загальною чисельністю близько 800 чоловік до таджицького міста Гарм. Водночас серед польових командирів опозиції існувала конкуренція щодо отримання постів в уряді Таджикистану. Один з них — Мулло Абдулло, який контролював цей район, також претендував на пост в уряді, тож намагався забезпечувати певний рівень безпеки в Гармі та його околицях. Але з прибуттям потужного угруповання бойовиків з Афганістану його бездоганний авторитет дещо постраждав, що згодом призвело до безпрецедентних провокацій.
Одного дня український спостерігач Віктор Вариченко чергував у польовому офісі в Гармі, підтримуючи контакт з патрулями та зі штабом місії ООН у Душанбе. Але несподівано зв’язок із групою спостерігачів зник, і після багаторазових спроб викликати групу, він доповів про цю подію представникам штабу місії.
Наступного дня вертольоти пошуково-рятувальної групи знайшли спостерігачів. Проте рятувати було нікого. Неподалік обгорілої автівки ООН в ущелині були знайдені обгорілі тіла чотирьох миротворців ООН. Після огляду стало зрозуміло, що після тортур їх розстріляли.
Мета цієї провокації полягала в демонстрації опонентами Мулло Абдулло його нездатності контролювати ситуацію в регіоні та неможливості претендувати на пост в уряді Таджикистану.
Згодом до спостерігачів надійшла телеграма зі штабу місії ООН такого змісту: «Всьому військовому персоналу. Будь ласка, будьте інформовані. Інцидент, що відбувся у Лабіджарі, підтверджений як холоднокровне вбивство. Всім групам бути готовими до евакуації згідно з встановленими графіками».
— Наша група розробила три плани евакуації. Перший — пробиватися на Душанбе через загін «непримиренних» польового командира Рустама, другий — йти вздовж кордону з Афганістаном до Киргизії, третій — вибиратися вертольотами, — розповідає полковник Микола Красний. — Зупинилися на третьому варіанті та згодом вилетіли на Душанбе. Проте протягом кількох днів, проведених у столиці країни, загинув ще один миротворець — охоронець спеціального представника Генерального секретаря місії ООН у Таджикистані, яким на той час був словацький дипломат Ян Кубіш. Цей випадок остаточно підтвердив необхідність евакуації більшої частини особового складу місії до Ташкента. Протягом двох тижнів ситуація залишалася нестабільною, та згодом було прийняте рішення про часткове скорочення місії. В подальшому ситуація в Таджикистані знову вийшла з-під контролю, а за місяць після виводу українських миротворців зі складу місії на півдні країни почався заколот.
Результат місії
— У зоні відповідальності нашої групи, де я був командиром, у цілому вдалося підтримати певну стабільність обстановки, — завершує розповідь Микола Миколайович. — Ми намагалися згладжували конфліктні ситуації, що виникали. При цьому, як відомо, військові спостерігачі не мають зброї навіть для самооборони. Тож єдиною нашою зброєю було слово, завдяки якому велася постійна робота з польовими командирами...
Загалом з квітня 1994 року по травень 1997 року під егідою ООН минуло вісім раундів переговорів між ворожими сторонами, але їх лідери самі на той час не мали чіткої позиції. В результаті опозицію представляли розрізнені групи польових командирів. На дев’ятій зустрічі між представниками протиборчих сторін (Уряду РТ і Об’єднаної таджицької опозиції) за посередництва ООН було підписано остаточну мирну угоду. Малі групи, які не підписали угоди, продовжували опір. До 2009 року, зокрема, загін Мулло Абдулло продовжував контролювати важкодоступні райони. Після примирення обстановка в країні поступово стабілізувалася.
Унаслідок війни тільки в 1992–1993 роках загинули близько 60 тисяч чоловік. Понад 60 тисяч втекли до Афганістану, а 195 тисяч були змушені переселитися до інших країн СНД. Число внутрішніх переселенців досягло близько 1 млн осіб. За час війни економіка країни була підірвана. Таджикистан опинився поряд із найбіднішими країнами світу.