Згадувати про військову службу Леонід Гриб із Княжі Звенигородського району на Черкащині не дуже любить, але з його пам'яті не стерлись, хоча і притупилися, події афганської кривавиці. Йому й досі сниться, як горіли земля і небо. Cпрага і гарячий пісок навкруги, спекотні дні й холодні ночі, або неприступні гори. А за кожним каменем чатує смерть. Він знає, яка вона, і як страшно помирати, коли ще тільки починаєш жити. Але йому випало жити...
– Закінчив сільську десятирічку, – розповідає Леонід Володимирович, – тільки-но отримав права у Шполянській автошколі, як викликали до райвійськкомату. Це було 1 квітня 1983 року, а вже наступного дня я був у потязі. Рідні знали, куди вирушаю, дуже побивалися батьки. Здогадувався і я, що доведеться нелегко, але щоб настільки...
Після тримісячної «учебки» за скороченою програмою у Вірменії Льоня разом з півтисячею таких, як він, українських солдатів уже летів до Кабула виконувати свій інтернаціональний обов'язок. Сільський хлопчина й гадки не мав, що через кілька діб опиниться в афганському горнилі.
Палюче сонце, гарячий вітер-афганець, скрипуча піщана пилюка, що не дає дихати. Так зустрів юнака Афганістан. На аеродромі їх, розподілили по військових частинах. Льоня потрапив у гірсько-стрілецький батальйон.
З першого погляду, як йому здалося, він опинився у мирному і спокійному краї. Але почалася нелегка служба. Патрулювали дороги, прочісували території, ходили в розвідки, вибивали бойовиків-моджахедів. І знали, що ворожа куля могла дістати на кожному кроці. Про свій перший бій з ворогом розповідає, що страшно не було, не мав часу налякатися, настільки все закінчилося швидко й без людських втрат. А вже незабаром солдат потрапив у ворожу засідку.
– У кишлаку нас оточили два десятки душманів, – продовжує розповідь Леонід Володимирович. – Чотирьох роздвіників поранили. Зав'язався нерівний бій. Їх було більше, та ще й зненацька нас оточили. Ми зайняли оборону. А тим часом по радіостанції викликали підкріплення. Чекаючи вертольоти, оборону тримали з останніх сил. І лише завдяки умілому командуванню вдалося вистояти.
Майже два роки провів у тому пеклі княжанський юнак. Не раз бував під кулями душманів. Але вони минали його аж до чергового гарячого бою в Панджшері…
– Після чергової «прочіски» йшли на Панджшер – до перевалочної бази супротивника. – Перші бійці підірвалися на мінах. Спробували прорватися – потрапили під перехресний вогонь ворога. Довелося відступати. Пішли по горах. Тільки вийшли на висоту – там знову ворожа засідка.
Всю ніч точився запеклий бій. Були величезні втрати, смерть забирала його побратимів. Ось тоді він насправді відчув страх, якого ніколи не знав. Та відступати нікуди. Раптом відчув біль з правого боку. Багрянцем залило бушлат. Попливло перед очима, обважніли кінцівки, помутніла свідомість. Куля прошила легені, пошкодила лопатку і пройшла навиліт. Як у тумані, з глибини свідомості зринув образ заплаканої мами, котра проводжала його в дорогу, село, що потопало в зелені, пропливали обличчя побратимів Валерія Лісняка з Полтави, Ігоря Панова з Києва, Васі Гусака, котрі надавали першу медичну допомогу. Його кудись несли, поплескували по обличчю, підбадьорювали, мовляв, у сорочці народився.
Гелікоптер не забарився, швидко доправив поранених до Кабула, а звідти Леоніда повезли у шпиталь до Ташкента. Через три довгих місяці лікування й реабілітації в шпиталях солдат Леонід Гриб повернувся в стрій.
Так пройшов ще рік служби на афганській землі. А за місяць до осені 1985 року Леонід Гриб ступив на рідну землю.
Світанкова прохолода м'яко огорнула втомлене тіло юнака, зросила молодий чуб, в якому, здавалося, навіки осів афганський пісок, росяні краплини скотилися по загрубілому обличчю. Ні, то не роса, а розпечені сльози радості. Він ступає по м'якому рідному споришевому подвір'ю, він чує вранішній спів солов'я й далеке рівномірне зозулине «ку-ку». Леонід прочинив двері домівки…
– У нього за плечима залишилися болючі спогади про війну, яка скалічила молоде тіло, але не зламала бойовий дух, – каже голова районної спілки ветеранів Афганістану Олександр Антонюк. – Леонід Володимирович – справжній боєць, хоч нині дуже скромно розповідає про ті події. Він з честю виконав свій солдатський обов'язок. Про це свідчить висока урядова нагорода – медаль «За відвагу».
