-- Володимире Михайловичу, відомий військовий фотограф Брюс Хейлі колись висловив таку думку: направляючись у «гарячі точки», приготуйтеся до того, що кожного разу ви собі обіцятимете, що більше ніколи туди не повернетеся, а потім знову й знову порушуватиме дане собі зобов’язання. У Вас ніколи не виникало бажання сказати: ну все, досить, навоювався?
    -- Ні, поки не виникало. І не згадаю, щоб подібні слова звучали від інших льотчиків. Хіба що хтось із них планував після закінчення місії звільнитися в запас. Ті ж, хто продовжує служити, готові знову й знову відправлятися в такі миротворчі відрядження.
Розповім чому: у наших сьогоднішніх умовах участь у миротворчих місіях -- це, по суті, єдина реальна можливість регулярно літати, удосконалювати свій професійний рівень, одержувати непогані за українськими мірками зарплати. Поясню на конкретному прикладі. Крайній раз із мною в Африку йшли молоді пілоти і деякі з них мали наліт лише 10 годин. А поверталися -- льотчиками 3-го класу і з нальотом під 200 годин! Тому якщо з'являється така можливість -- звичайно ж треба її використовувати і літати, і літати!
І потім... Український дипломат Олександр Олексійович Шульга (ми знайомі не перший рік) колись сказав: «Я от уже 20 років працюю в Африці на різних посадах у різних країнах і переконався, що існує особлива африканська хвороба -- ти їдеш додому, займаєшся іншою роботою, а Африка продовжує й продовжує тягнути до себе». Не думаю, що таке явище властиве лише Африці, але те, що я вертаюся в ті краї із задоволенням -- це точно.
    -- За півроку перебування в Ліберії екіпажі 56-го окремого вертолітного загону ЗС України 15-ї ротації, яким Ви командували, виконали 151 літну зміну із загальним нальотом 2 453 години, перевезли понад 4,5 тис. пасажирів і майже 155 т вантажів. Погодьтеся, що людям, далеким від авіації, ці всі цифри мало про що говорять.
    -- Так, згодний. Мені самому не раз доводилося в цьому переконуватися. На початку цього року, наприклад, мене запросили на телеміст, який проводили Львівське й Харківське телебачення. Міст проходив напередодні Дня учасників бойових дій на території інших держав, і журналісти вирішили обговорити тему Афганістану й миротворчості. Поки мова йшла про Афганістан -- мовчав, хоча й тут мені було що сказати. Однак коли побачив, у якому напрямку починає розвиватися розмова, зрозумів, що треба брати ситуацію у свої руки.
    Адже до чого все звелося? А скільки отримує український миротворець? А у скільки разів це менше, ніж одержують американці, англійці, росіяни? А скільки б ви хотіли отримувати? І в той же час жодного питання про те, які завдання ми виконували в Африці, з якими труднощами зіштовхнулися, як проявили себе люди, техніка. Цей бік миротворчості журналістів чомусь не зацікавив.
Я кажу: «Якщо ви так вже хочете обговорити фінансовий бік питання, то давайте поговоримо і про це, але тільки під іншим кутом». Так, наші хлопці в Африці заробляють гроші. Але, по-перше, вони їх отримують за чесну й нелегку працю. А, по-друге, треба обов'язково враховувати й ті суми, які при цьому надходять у казну України! Льотчики-миротворці -- це трудяги, які заробляють чималі гроші для своєї держави!
    За кожну годину польоту вертольота Мі-8 ООН перераховує Україні 2400 доларів, за годину польоту Мі-24 - 3400 доларів. За кожного військовослужбовця -1111доларів на місяць! І це незалежно від того рядовий він чм генерал. За кожний автомат - 5 доларів, за ложку, вилку, ніж - по 10 центів. І так за все: за автомобілі, ліжка, стільці, холодильники, кондиціонери...
    А тепер займемося найпростішою арифметикою. За період 15-ї ротації ми налітали 2453 години. Множимо це на середню вартість години польоту. Виходить більше 6,5 млн.доларів. Мінус зарплата особового складу за півроку - це десь 1,8 млн.доларів. Разом 4,7 млн. доларів. надійшло в казну України! І це тільки за польоти! Колись я підрахував, що за 42 місяці миротворчості заробив державі більше 4 млн. доларів. Не собі, підкреслюю, державі!
    Журналісти часто мене запитують: так вигідно Україні брати участь у миротворчих операціях чи не вигідно? Та миротворчі вертолітні загони (їх зараз два -- у Конго й Ліберії) - це єдині в нашій країні військові частини, які не просять: «Дайте нам гроші!», а самі дають державі мінімум 1-1,5 млн. доларів щомісяця. І це тільки за польоти, без урахування компенсаційних виплат!
 

---

Довідка «К»
    56-й окремий вертолітний загін ЗС України виконує завдання у складі Місії ООН у Ліберії з січня 2004 р. Загальна чисельність загону -- 275 військовослужбовців.
    На озброєнні загону перебувають 8 вертольотів Мі-8 та 3 вертольоти Мі-24. Серед основних завдань Місії ООН у Ліберії, що виконують українські авіатори, -- перевезення персоналу Місії та високоповажних осіб, перевезення вантажів, медичне транспортування, евакуація поранених, польоти спостереження, повітряне супроводження переміщення військ.
    Загальний наліт 56-го окремого вертолітного загону в Ліберії за 8 років вже перевищив 43 тис. годин. Наші військовослужбовці перевезли понад 175 тис. пасажирів та близько 6 тис. т вантажу.

---

    -- Ви згадали про молодих льотчиків, які поїхали з Вами в Ліберію. Але ж раніше існували стандарти ООН, згідно з якими командир екіпажу, наприклад, повинен був мати не менше 1000 годин нальоту, з них 30 -- польоти по приладах, і не менш як 50 годин нальоту вночі. Ці вимоги тепер змінено?
    -- Ні, тут усе залишилося в силі. Є таке поняття, як льотчик-тисячник -- це такий хлопець, що має наліт 1000 і більше годин і може з повним правом виконувати завдання ООН у миротворчій місії. Цього разу ми опинилися в такій ситуації, що або бери в Ліберію молодих льотчиків, або відмовляйся від участі України в цій миротворчій місії. А причина в тому, що всім було відомо: з 1 січня 2012 р. зарплату в миротворчих місіях піднімуть в 2,5 разу. Тому частина льотчиків при формуванні 15-ї ротації у «бій» особливо не рвалася.
    От і виходило: приїжджаєш у черговий полк, розмовляєш із льотчиком: «Поїдеш у ротацію?». А у відповідь: «Ні, товаришу полковнику, не можу -- у мене проблеми...». В одного донька до першого класу йде, другий чекає одержання квартири, у третього ще якась причина. Тільки двоє сказали мені як є: «Товаришу командире, вибачте, але в нас інші плани: хочемо поїхати в місію із січня, коли з'явиться можливість заробити більше». І спасибі їм за чесність!
     Якщо людина не хоче чогось робити – вона завжди знайде причину. Мені з цим не раз доводилося зіштовхуватися і вперше – в 1986 р., ще під час служби в Забайкаллі. Літаю, ходжу в наряди і раптом наказ: «Ваша ескадрилья у повному складі направляється в Афганістан!». І відразу внутрішня ситуація в колективі помітно змінилася: одна справа -- летіти на полігон, а інша -- на війну. Не буду брехати -- було страшно: там же вбивають. У газетах тоді про це, звичайно, не писали, але ми-то знали, хто з пілотів загинув у тих краях і за яких обставин. І для мене всі, хто пройшов Афганістан, були героями. Тому питання стояло так: так, небезпечно, так, страшно, але ж вони змогли. А я зможу?!
    І от приїхала медкомісія. Проходимо одного лікаря, другого, третього. У результаті всіх визнали «придатним до проходження служби в умовах високогір'я й жаркого клімату» крім одного: наш секретар парторганізації виявився хворим. Хороший хлопець: душа компанії, відмінний спортсмен, дружина симпатична. Так вийшло, ми разом зайшли тоді в кабінет хірурга. Лікар нам: «Нахиліться, дістаньте підлогу пальцями». Я нахилився, дістав. А цей хлопець -- кращий футболіст нашої ескадрильї -- може опустити руки тільки до колін і не нижче. І він відразу отримує діагноз «остеохондроз із... наслідками». Як наслідок, ми летимо в Афганістан, а він лягає в госпіталь лікуватися. Його дружина потім казала подругам: «Так, дівчата, вам добре. Ваші чоловіки поїхали -- і немає проблем. А мені доводиться щодня обід у госпіталь носити!».
    -- Що тут скажеш, показова історія. І яким же чином вдалося набрати льотний склад в 15-ту ротацію?
    -- Крім грошей є ще й інші критерії, через які люди йдуть у миротворці. Пригадую, як на засіданні високої комісії один з військових керівників запитав мене: «Чому ви не можете набрати досвідчених льотчиків?», хоча і так все було цілком зрозуміло. Я відповів йому, що мене зараз більше хвилює інше: як з тим льотним складом, що є, виконати завдання, які стоять перед загоном?
    -- А з яким нальотом приходять зараз із військового інституту лейтенанти-вертолітники?
    -- По 10–20 годин.
    -- А скільки Ви налітали за чотири роки навчання у Сизранському льотному?
    -- На час випуску в мене було 235 годин. Причому це був не найбільш видатний результат, деякі хлопці налітали ще більше. А зараз трапляються капітани, що проходять службу на посадах старших льотчиків, у яких через 10 років після випуску наліт менше 100 годин. І це разом із училищним нальотом! Для розуміння ситуації: у мене через 10 років офіцерської служби був 1 клас, я пройшов Афганістан, налітав більше тисячі годин. У свій перший лейтенантський рік налітав 151 годину, потім -- 160, 178...
    Ми тоді днювали й ночували на полігонах. За перші три роки служби в стендальському полку в Німеччині мені довелось виконати 12 пусків керованої протитанкової ракети «Фаланга». А до цього були сотні навчальних пусків на тренажері, який придумав і виготовив інженер нашого полку із озброєння (на жаль, не пам'ятаю його прізвища, золоту голову мала людина). Навички у стрільбі були такими стійкими, що коли під час одного з пусків мені сказали про відсутність влучення, я став наполягати на тому, що влучив. На полігоні під час огляду танка, що служив мішенню, керівник стрільби зовнішніх слідів ураження не виявив. Усе прояснилося після того, як він заліз на броню і заглянув у відкритий люк башти: ракета пройшла через цей люк і вибухнула всередині танка.
    Але хіба можна звинувачувати сьогоднішніх старших лейтенантів і капітанів у тому, що в них такий невеликий льотний стаж? Вони б, зрозуміло, літали й літали, однак можливості для цього зараз, на жаль, зовсім інші...
    Люди, що розумілися на цьому, казали перед крайньою ротацією: «Ну ти й намучишся, командире». Я відповідав: «Дайте добратися до Ліберії, а там розберемося». Хоча звичайно, ризик був чималий. Адже раніше вимоги були такими: у загоні на 11 вертольотів мало бути 11 досвідчених командирів (льотчиків 1-го або 2-го класу), інші -- молодь. А у нас один снайпер, один льотчик 1-го класу й два -- 2-го класу. Всі інші -- 3-го класу й 8 осіб взагалі без класності.
    За ротацію ця молодь налітала по 150--200 годин. Всі безклассники повернулися льотчиками 3-го класу. Коли ми прощалися, вони мене запитували: «Товаришу командире, а в наступну ротацію візьмете?». Звичайно, візьму -- тепер ці хлопці справжні бойові штики.
    -- При Вашому досвіді льотної роботи як швидко Ви можете визначити: вийде із цього лейтенанта хороший льотчик чи ні?
    -- У принципі достатньо одного польоту. Тут навіть і польоту не треба -- подивишся зліт і посадку -- і все ясно. Молодий льотчик може багато чого не вміти, він навіть повинен багато чого не вміти, але якщо в ньому є іскра, є запал... Це як у волейболі (у нас, вертолітників, це найпопулярніша гра). Мені іноді кажуть: «Товаришу командире, та що там впиратися -- всіх ігор однаково не виграти»... Але хіба у виграші справа? Мені треба бачити, що ти гориш у грі, що ти до чогось прагнеш, до останнього борешся. Тоді, навіть якщо ми програємо, я підійду і скажу: «Молодець!». Так і в польотах: якщо цей лейтенант горить роботою, якщо він прагне взяти по максимуму з кожного вильоту -- це буде не просто льотчик, це буде боєць. У минулій ротації в нас прижилося таке визначення: боєць -- не боєць. Причому не лише стосовно льотчиків, а й щодо інженерно-технічного персоналу, водіїв, охоронців. І неважливо, у якому званні ця людина і на якій посаді».
    Уже не перший рік перед початком місії кажу підлеглим: «Я завжди служив у кращих вертолітних частинах Збройних сил. І наш миротворчий загін теж має бути кращим!». А інакше й бути не може -- до нього відбирають кращих фахівців, нам дають кращу техніку. Близько 2--3 місяців іде на налагодження й притирання «механізму». Коли я тільки починав, часу на це витрачалося більше. Зараз стало простіше: і я багатьох знаю, і люди вже знайомі з моїми вимогами, але однаково -- віддай два місяці й не гріши. При цьому двох однакових ротацій не буває, кожна по-своєму унікальна. Це так само як і з польотами -- яким би досвідченим ти не був, а в кожному польоті береш щось нове для себе, продовжуєш учитися.
    Наприкінці кожної ротації з великим жалем розстаюся з колективом. Все вже відпрацьовано, налагоджено, перевірено -- служити б і служити, але... Крайнього разу на одеському аеродромі мене зустрічав мій друг, який за півроку до цього проводжав нас в Африку. Подивився на наш загін збоку й каже: «Минуло всього шість місяців, а як усе змінилося. Якби всі Збройні сили України складалися з таких підрозділів -- ми б горя не знали!».
    З великою повагою ставлюся до тих людям, які пішли із мною в 15-ту ротацію. Їх же деякі називали «лохами» -- мовляв, у наступній ротації могли заробити набагато більше. Але ці люди поставили інтереси держави вище власних.
Миротворчість дає змогу літати. І тепер льотчиків з миротворчим досвідом стало більше. У 16-й ротації, що нас змінювала, 17 льотчиків мали 1-2 клас. Це красномовний приклад того, як спрацьовують стимули.
    -- Які, на Ваш погляд, головні складові успішного виконання завдань місією?
    -- Раніше існувало таке поняття -- партійний актив, тепер – ядро колективу. Якщо тобі як командиру вдалося сформувати таке ядро, зібрати однодумців – виходить, можна розраховувати на результат. Під час минулої ротації я знав, що сильні й надійні в моральному і професійному плані хлопці є й серед льотчиків, і серед інженерів, водіїв, охоронців, тиловиків. А коли є основа, є на кого покластися – тоді можна вирішувати будь-які питання. На сьогоднішній день в Україні служать чимало людей, за спиною в яких по 4--5 і навіть по 8 місій. Всі вони не раз перевірені у справі, так що вибирати є з кого.
    -- А як починалася Ваша особиста участь у миротворчості?
    -- Усе почалося в 1996 р. На той момент від України в колишній Югославії перебували дві вертолітних ескадрильї. Вони стояли в Клісе (Східна Славонія). Зізнаюся, що до певного часу я не дуже вникав, чим вони там займаються -- мені тоді й у своїй бригаді турбот вистачало. І тут мені пропонують поїхати в Югославію командиром вертолітного загону.
    Мені, звичайно, було цікаво подивитися, що являє собою миротворча робота, та й фінансовий бік питання теж виявився дуже привабливим. У той час миротворцям платили просто неймовірні гроші. Якщо я, будучи заступником командира вертолітної бригади, одержував зарплату еквівалентну 42 доларів, то в Югославії командиру загону платили 900 доларів. Пам'ятаю, саме в той період завершився Уїмблдонський турнір і Піту Сампрасу за перемогу вручили грошовий приз у розмірі 700 тис. доларів. Заради жарту я підрахував, що для того щоб заробити такі гроші, мені на посаді замкомбрига треба було прослужити 1000 років.
    До нашого приїзду в Югославії перебували дві ескадрильї по 120 чоловік, а тут їх об'єднали в один загін. Два командири (обоє шановні люди, полковники, старші мене за віком) здали свої справи й посади, потисли мені руку й полетіли в Україну. А на прощання сказали: «Михалич, не переживай, ти сам у всьому розберешся». І хоч би елементарно ввели мене в курс справи, хоча б щось підказали. Нічого! Пізніше я зрозумів, у чому справа. Вони самі, очевидно, тільки до кінця ротації розібралися, що й до чого. А тут їм на зміну приходить «молодий орел»... І що, піднести йому все на блюдечку? «Вибач, мужик, але розбирайся сам». Я не ображаюся на них -- що було, те було...
    І от приїжджаю в Клісу, а там... Спочатку нічого не міг зрозуміти: тут тобі й американці, і німці, і пакистанці, і словаки, і іорданці, і бельгійці, і росіяни. І в кожного контингенту свої завдання, свої зони відповідальності, своя структура. На якийсь момент я відчув себе головним героєм фільму Джорджа Лукаса «Зоряні війни». Пам’ятаєте, він по ходу сюжету потрапляє у величезний конференц-зал, де сидять представники різних космічних цивілізацій. І мало того що всі вони досить екзотичного вигляду, так ще й розмовляють на своїх, незрозумілих йому мовах. От у такій же ситуації опинився тоді і я... Перший час, звичайно, довелося чимало попотіти, щоб зрозуміти, хто й чим там займається, за що відповідає і як мені з ними взаємодіяти.
    Одинадцять місяців ми відпрацювали на хорошому рівні, керівництво місії було задоволене українським загоном -- всі завдання виконувалися точно й у строк. А потім -- прокол. Один із наших екіпажів працював окремо від основних сил, у складі іншої місії -- у Боснії й Герцеговині. Якось йому поставили завдання забрати у встановленому місці в призначений час і перевезти групу працівників місії на чолі зі спеціальним представником Генерального секретаря ООН. Годину чекають, другу, третю -- нікого немає. А вже зголодніли і вирішили з'їздити щось перекусити. Повертаються через 20 хвилин, а їх уже чекають представники комісії, обурюються: «У чому справа, де ви пропадаєте?». Нашим би вибачитися та летіти. А перекладач замість цього почав сперечатися: «А ми вас самих скільки чекали?» і так далі.
    Закінчилося все скандалом. Глава місії відмовився летіти нашим вертольотом -- поїхав на автомашині. А після повернення до Сараєва повідомив про інцидент у штаб-квартиру ООН. Звідти прийшли папери в український МЗС, далі в Генеральний штаб... Мені дзвінок з Києва: «Ви негідник, не впоралися із завданням, негайно повертайтеся на Україну». Приїжджаю додому -- лежить телеграма: «Позбавити звання полковника». Мене?! За що?!
    З тих пір я завжди намагаюся зробити так, щоб у складі загону були люди, яким у разі потреби можна довірити очолити такі невеликі, «відірвані» від основної маси групи. Під час минулої ротації поруч із мною були два дуже надійних офіцери полковник Вербельчук Юрій Володимирович і підполковник Ковальчук Андрій Трохимович. Я знав, що в складній ситуації на них завжди можна покластися -- такі не підведуть.
    -- І чим завершилася історія з Вашим розжалуванням?
    -- Знайшлися люди, які стали на мій захист. Покарати -- покарали, але звання відбирати не стали. Хоча понервуватися тоді довелося чимало. А в цей час у ротації, що нас поміняла в Югославії, відбувся НВ -- наш вертоліт з 16-ма пасажирами на борту (серед них був і той самий спеціальний представник Генерального секретаря ООН місії) зазнав катастрофи. Екіпаж залишився живий, а пасажири загинули. Я коли довідався про це, то перше, про що подумав: «От це дійсно лихо! Порівняно з цим моя особиста проблема нічого не варта» -- і різко заспокоївся, перестав уживати якихось заходів для свого захисту.
    -- А як відреагували на Ваш раптовий від'їзд керівники місії ООН у Східній Славонії?
    -- Вони були розгублені. Приїжджаю до командувача військ місії -- бельгійського генерала Віллі Хансета, доповідаю: «Є розпорядження – завтра я повинен відбути до Києва». Він: «Як же так? А що з прощальною вечерею?». А там існувала така традиція: коли від’їжджав командир національного контингенту, командувач у ресторані в місті Вуковар влаштовував прощальний вечір. Приїжджали командири всіх миротворчих підрозділів, казали хороші гарні слова, дарували якісь сувеніри. Пояснюю: «Є наказ і я повинен його виконати». Командувач: «Так, так, розумію. Стосунки з національними командуваннями -- це для нас завжди найскладніша проблема... Але коли вже так сталося -- буду у вашому підрозділі через дві години».
    І справді, через дві години він до нас приїхав. Каже: «Шкода, що прощального вечора не буде. Проте хочу вручити Вам перед від'їздом кілька офіційних документів». І передає мені «Лист оцінки діяльності командира підрозділу», що направляється в штаб-квартиру ООН у Нью-Йорку. А в ньому по 20 позиціях дана оцінка моєї роботи. «Вам, -- каже командувач, -- за всіма показниками я поставив «відмінно». Вручає ще якісь документи, грамоту, пам'ятний подарунок. «Усе це було від командувача, а тепер від мене особисто». Вручає щось ще і обіймає. Дивлюся, а при цьому в нього по щоці тече сльоза. Мене це просто приголомшило. Командувач поїхав, а я думаю: «Це ж треба: натовський генерал -- мій колишній потенційний супротивник -- щиро шкодує через мій від’зд»...
    От такими були мої перші миротворчі уроки. Невдала дискусія одного перекладача в підсумку перекреслила результати всієї 11-місячної роботи.
    -- Так, кадри вирішують усе. Яким чином відбувався підбір людей у миротворчу місію?
    -- Перед поїздкою в Югославію я в цьому процесі участі майже не брав (мене призначили командиром загону за три тижні до від'їзду, коли всі посади були вже укомплектовані). Кого дали -- з тими й поїхав. Спробував було напередодні від'їзду замінити свого заступника по виховній роботі (серед офіцерів загону були полковники, підполковники і майори, а замом дали капітана, якого лише місяць тому призначили заступником командира ескадрильї по виховній роботі). Приходжу до генерала, що відповідав тоді за виховну службу, розповідаю йому, в чому проблема, а він: «Що, що?! Та ми, полковник, швидше тебе замінимо, ніж цього капітана». «Дякую, -- кажу, -- я все зрозумів. Дозвольте йти?». Таким був «підбір».
    А тут ще проблема. На багато інженерних посад у загін приїхали люди з дуже серйозних посад з Києва й Львова (зі штабів Сухопутних військ і Прикарпатського військового округу). Усі у званнях полковник/підполковник, а призначені на посади старших лейтенантів, максимум -- капітанів. І таких набралося досить багато. А мені ж треба організовувати повсякденну внутрішню службу, обслуговування техніки, її ремонт. Бачу: треба щось робити. Зібрав їх усіх у штабі, запитую: «Товариші начальники, мені зрозуміло, чому ви опинилися тут, але треба вирішувати: хто тягатиме акумулятори?». Вони кілька хвилин мовчали, потім один із них устав і каже: «Товаришу командире, проблем не буде -- тягати акумулятори будемо ми». І все -- більше до цього питання ми ніколи не верталися. Ці полковники, треба віддати належне, повелися порядно й сумлінно виконували свої штатні обов'язки. За це я і сьогодні їм усім вдячний.
    Уже пізніше мені стали давати можливість самому підбирати людей. Коли, наприклад, тривало формування 6-ї ротації в Ліберію, із 400 осіб треба було відібрати 300. Ми поставилися до цьому дуже відповідально. Незважаючи на всю завантаженість, я тоді з кожним мав особисту бесіду, вивчив усі документи, що їх характеризували, поговорив по телефону з багатьма командирами, які направляли цих людей у загін. І хоча того разу командиром поїхав інший офіцер, колектив вийшов сильний – кожен на своєму місці.
А через півроку я приїхав їх міняти вже з 7-ю ротацією загону. Але цього разу його формування відбувалося без моєї участі. Так склалося, що коли вже всіх підібрали, розставили за посадами, з'ясувалося, що цим загоном нема кому командувати. Тут згадали про мене: «Ну що, полковник Пастухов, ви готові рятувати Батьківщину?» -- «Готовий!» -- «Тоді вперед!».
    -- У свій час у нашому журналі було опубліковано інтерв'ю з начальником 13-ї і 16-ї українських антарктичних експедицій майором Євгенієм Карягіним. За його словами, уже на третій місяць зимівлі у деяких полярників виникають проблеми психологічного характеру (див. «Камуфляж» № 6 за 2011 р.). А як це виглядає в миротворчій місії?
    -- У миротворців напруження служби починає позначатися на п'ятому місяці. Це вже перевірено не одним роком оонівських місій, тому іноземні авіаційні миротворчі контингенти працюють, як правило, по 4 місяці. Причому такі строки встановлені не лише для військових, а й для цивільних фахівців. А моя найдовша місія тривала більше 11 місяців. Правда, це відбувалося в Європі, а там зовсім інша, ніж у Африці, ситуація. За 130 км від нас була розташована станція Субботіца (це Сербія). І коли я бачив, що людині зовсім вже важко -- надавав йому відпустку з виїздом в Україну. Траплялося навіть таке, що приходить до мене офіцер: «Все, більше не можу, набридло, стомився -- пишу рапорт про звільнення!». А я йому: «Пишіть! Але для початку от вам 10 діб відпустки -- їдьте додому, а повернетеся -- вирішимо». Через 10 днів повертається -- зовсім інша людина: «Товаришу командире, дозвольте забрати свій рапорт -- я погарячкував».
    А в Африці по-іншому: відлетів ротаційний літак -- і все, лише через 6 місяців він з'явиться знову. Так, є телефон, Інтернет, але живого спілкування із близькими вони не замінять. І, зрозуміло, командир має враховувати цей фактор, думати, як не створювати зайвої напруженості, уникнути конфліктів усередині колективу, як правильно організувати відпочинок людей, їх дозвілля.
    -- Не можу не запитати про африканські хвороби. Знаю, що вони відлякують багатьох потенційних миротворців...
    -- Та про що Ви кажете? Я вже стільки разів їздив в Африку і при цьому не був навіть носієм малярійного плазмодія. У цьому питанні все елементарно просто. Існують такі поняття, як особиста гігієна й виконання розпоряджень командира. Ще до поїздки в місію ми всіх інструктуємо: вдень можна ходити хоч у шортах, хоч у трусах -- ніякий комар тебе не вкусить. А прийшов вечір -- будь ласка надягни штани, носки, куртку з довгими рукавами, головний убір, нанеси репеленти на відкриті ділянки тіла. Ідеш у їдальню -- ретельно вимий руки. Не їж місцевої їжі -- вона не для європейців. Харчуйся тільки в літній їдальні. І в тебе не буде жодних проблем! А будеш по вечорах курити на свіжому повітрі з голим торсом, прогулюватися по траві -- отримаєш свою частку болячок. Це все вже не раз перевірено!
    -- Цього року виконується 20 років з початку участі України в миротворчих місіях. Що за ці роки змінилося на краще, які проблеми залишилися?
    -- Що стосується нас, вертолітників, то тут, по-перше, з'явилася стабільність. Коли ми повернулися з Югославії в 1997 р., то, за великим рахунком, наш досвід нікому не був потрібний. «Ваша місія закінчилася -- забудьте!». И цілком зрозуміло, чому так сталося -- наступного разу я опинився в миротворчій місії лише через п'ять років. А тепер ми знаємо, що в найближчі роки будуть місії і в Ліберії, і в Конго. Тепер за місяць до відправлення чергової ротації вже розпочинається формування наступної. А отже, потрібні кадри, потрібні досвідчені фахівці. І це однозначний позитив.
    По-друге, у нас з'явилися професійні миротворці. Тепер льотчик або технік повертається з місії, півроку проводить в Україні -- і знову в місію. Але тут, правда, є одне але... Здавалося б, чудово -- люди постійно літають, набираються досвіду. Однак часом виходить так, що Збройні сили витрачають чималі кошти на підготовку льотчика, дають йому знання, досвід, а він, як тільки встав на крило, налітав 1000 годин -- кладе рапорт на стіл. Іде в цивільну авіацію, проходить допідготовку і як цивільний фахівець їде в ту ж Африку, але отримує вже зовсім інші гроші.
    -- Недавнє підвищення зарплати військовим якось змінило ситуацію?
    -- Ситуацію поліпшило введення з минулого року премій льотному складу в розмірі 100% зарплати за умови, якщо льотчик виконує польоти протягом місяця. Це, звичайно, не ті тис., які зараз одержує російський військовий льотчик, але в Україні і це підвищення дає підстави почуватися шановною людиною. У результаті: якщо раніше армійську авіацію щорічно залишали 50-60 льотчиків, а з військового інституту приходили 5-6, то торік у запас звільнилися тільки 6 осіб. Різниця очевидна. А після підвищення зарплат у місіях знімуться проблеми з їх комплектуванням. Якщо люди погоджувалися летіти в Африку за тисячу доларів, то за 3-4 тис. доларів - і поготів.
    -- Український миротворчий контингент перебуває в Ліберії з 2004 р. Що змінилося в країні за цей час?
    -- Обстановка поступово стабілізується. Змінюється й ставлення до миротворців. Коли ми були в Сьєрра-Леоне, там нас приймали «на ура», відносини з місцевим населенням були самими добрими. А от у Ліберії до миротворців спочатку ставилися досить насторожено -- підозрілість, а то й злість в очах, агресивність у поведінці. А тепер проїжджаєш через якесь селище і тобі махають руками: «Привіт, Україна!». У день відльоту до мене в аеропорту підходили незнайомі люди й казали: «О, Пастухов! Повертайся через 6 місяців. Ми чекаємо!» А я їх навіть не знаю.
    -- Звідки така симпатія?
    -- Цілком зрозуміло, що ми, насамперед, виконуємо ті завдання, які на нас покладені, але якщо є така можливість -- намагаємося допомагати місцевому населенню. Машина в багнюці застрягла -- вони біжать до нас: «Пастухов, допоможи!». Немає проблем: направляю наш тягач -- витягуємо. Наступного разу невдало підпалили траву. Пожежа. Знову до нас. А одного разу під час лову на ліберійському судні відмовив двигун, і його понесло в океан. Нам було поставлене завдання розшукати цих рибалок. Ми знайшли їх за 30 км від берега, повідомили координати, до них прийшов буксир. А народ-то бачить, хто їх виручає.
    А крім того, у нас у загоні працюють так звані службовці ЗС України із числа місцевих жителів. Зарплати в них, за нашими мірками, невеликі, але в Ліберії й --30 -- уже гроші. І плюс ми годуємо їх обідом, а коли від’їжджаємо -- віддаємо свої особисті речі: спортивні костюми, кросівки, рушники. Там адже такі злидні, що тут, в Україні, навіть уявити складно! До першої поїздки в Африку я ніколи не думав, що в XXI столітті таке можливо!
    У День незалежності Ліберії шикуємо весь загін і запрошуємо на шикування тих місцевих жителів, які працюють у нас. Вони приходять гарно вбрані, схвильовані. Зачитуємо святковий наказ, вручаємо грамоти, подарунки... Біжиш потім вранці на зарядці дорогою вздовж нашого табору, а зустрічні мотоциклісти тобі сигналять, кричать на все горло: «Біг бос Пастухов! Хелло Володимир!». Така от військова дипломатія в дії.
    -- Володимире Михайловичу, чому при такому організаторському досвіді, знаннях, нальоті Ви не йдете на гражданку? Адже від армійської служби, зважаючи на все, Ви вже все взяли...
    -- Зізнаюся, що я й сам іноді запитую себе про це? З одного боку, тут, напевно, відіграє роль мій консерватизм, небажання щось глобально змінювати в житті. А з іншого... Звичайно, я міг би собі сказати: «Так, у тебе більше 70 років вислуги ( 38-й календар), більше 4 тис. годин нальоту. Саме час піти в якусь цивільну контору й одержувати 4-5 тис. баксів», але...
    Знаю, що не всі мене в цьому плані правильно зрозуміють, але поки мене в армії утримує усвідомлення того, що я їй ще потрібен. І потрібен не міністру оборони або комусь із генералів, а тим людям, які йдуть за мною. Тільки за сьогоднішній день мені подзвонили десятки людей. Один просить допомогти перевестися в іншу частину, інший -- радиться, як бути зі вступом до академії, третій -- ділиться планами щодо поїздки в чергову миротворчу місію. І таких дзвінків не перерахувати....
    І потім, знаєте, за багато років я вже настільки звик нести свій командирський хрест, відповідати за підлеглих, допомагати їм у вирішенні всіляких проблем, що мені вже складно уявити себе таким, що веде якийсь інший спосіб життя.
    Адже починалося як... Приїжджаю після училища в полк і мені кажуть: «Будете, товаришу лейтенанте, служити штурманом-оператором вертольота Мі-24. Ваш командир -- старший льотчик капітан Ковальов Михайло Миколайович». По моїх тодішніх мірках цей Міша Ковальов був старим капітаном -- йому вже було добре за 30. Це мені зараз 55, а я почуваюся молодим полковником, хоча ходжу в цьому званні вже 16 років. А тоді... І от з тієї лейтенантської пори попереду завжди був такий Міша Ковальов. Була надійна спина, яка і прикриє, і захистить. Якась проблема -- я до нього: «Товаришу командире, те-то і те-то». А він мені: «Слухай, Володя, мене -- я всьому тебе навчу, все тобі підкажу». І справді: учив, наставляв, допомагав, підказував.
    Став командиром екіпажу -- мене прикривала спина командира ланки, став замполітом -- попереду спина командира ескадрильї і так далі. А потім одного разу настав такий момент, коли я майже фізично відчув, що попереду в мене спини вже немає. Спочатку навіть занервував: як же без поводиря? Психологічно це був дуже неприємний стан -- мені нема на кого покластися, мене нема кому захистити. І знаєте, що мене тоді врятувало? Я обернувся назад і побачив, що там маса людей, для яких спиною став я. І таких не один, не два десятки. Був комеском -- 120 підлеглих! Став командиром бригади -- 800. А потім пішли миротворчі підрозділи -- Югославія, Сьєрра-Леоне, Ліберія. А це теж чимало людей, причому з різних частин, з різними характерами, різним життєвим досвідом... Не подумайте, що я вихваляюся, але в мене є така здатність: робити з багатьох розрізнених людей єдиний згуртований колектив. Благо, мені було в кого в цьому плані повчитися.
     У зв'язку із цим згадую своїх командирів: першого льотчика-інструктора капітана Деркачова Миколу Вікторовича, командира ескадрильї в училищі тоді ще майора Базарова Олексія Федоровича (згодом -- начальник Сизранського училища), першого командира ескадрильї в бойовому полку майора Онуфрієнка Володимира Івановича, командирів полків полковників Шакірова Махмуда Закіровича і Апаленова Володимира Олексійовича, командира бригади полковника Цимбала Володимира Вікторовича. Це були не тільки висококласні льотчики (командир -- це завжди кращий льотчик), а й фантастичні організатори. А яка мудрість, працездатність, витривалість!
    -- Пропоную перейти від кадрових питань до технічних. За 20 років українська армійська авіація не поповнилася жодним новим вертольотом. Що її чекає попереду?
    -- Я почав літати на Мі-24 у 1978 р. – тобто 34 роки тому! На той час це був дуже хороший вертоліт. Коли в середині 1990-х до нашого загону в Кліссе приїжджали натовські генерали й знайомилися із цією машиною, вони не приховували свого захвату: «Приголомшливий вертоліт!». Двигун, ергономіка, конфігурація озброєння – усе на вищому рівні. Та й сьогодні 24-ка -- це прекрасна машина. Коли в минулому році в Кот-д'Івуарі двом нашим екіпажам довелося застосовувати зброю, це було зроблено настільки майстерно й так ефективно, що, по суті, визначило результат операції. Цій машині поки заміни немає.
    А для транспортно-десантних завдань немає кращого вертольота, ніж Мі-8 -- що б там не казали про нові іноземні розробки. Так, за своїми бойовими можливостями, за авіонікою є машини й кращі, але за надійністю -- рівної Мі-8 немає і найближчим часом навряд чи такі з'являться.
    -- Але ж поступово зношується метал, планер...
    -- Так, ті машини, на яких ми сьогодні літаємо, не вічні. Не так давно в Кіровському пройшли випробування модернізованих Мі-24 і Мі-8. Судячи з повідомлень преси, вийшли хороші машини, але питання: коли такі з'являться у військах? Під час телемосту я висловив думку, що частина зароблених миротворчістю грошей варто було б направляти на відновлення вертолітного парку. Але така пропозиція звучить не вперше, а результати поки нульові.
    -- Як сьогодні використовуються гроші, які ООН перераховує Україні за участь у миротворчих місіях?
    -- Це питання не за адресою. Якийсь час ми, авіатори, знали, що загін, що йде в Югославію, заробляє гроші на квартири в бродівському гарнізоні. І тоді, дійсно, для нашої бригади були закуплені 20 квартир. Наступна ротація заробляла гроші на житло для бердичівської бригади, потім -- для Калинівської, Херсонської. А зараз цього немає. Як наразі використовуються оонівські гроші -- мені невідомо.
    -- Передбачаю можливі застереження при відповіді на наступне запитання, оскільки ставлю його людині військовій, і все-таки запитаю: які Ваші плани на найближчі роки?
    -- У лютому я пройшов медичну комісію, що продовжила строк моєї придатності до льотної роботи ще на рік. Тому якщо не буде якихось службових несподіванок -- продовжу подальшу службу на посаді начальника авіації 13-го армійського корпусу.
    -- А стосовно миротворчості?
    -- Тут поки важко казати про щось конкретне. Але якщо мені знову запропонують очолити миротворчий вертолітний загін -- не відмовлюся. Поки я потрібний, поки є можливість підніматися в небо -- звичайно ж, літатиму!