Уявлення про японських пілотів-смертників як про холодних, бездушних
хлопців, які тільки й мріяли про те, щоб швидше померти за батьківщину й
імператора, помилкові
Минуло 67 років із дня перемоги над гітлерівською Німеччиною, а не за горами — 67 років із дня перемоги над Японією — найсильнішим союзником Гітлера у Другій світовій війні. Про Японію тих років ми знаємо набагато менше, хоча гіркий і страшний досвід, пов’язаний із японською війною, не менш цікавий і корисний. Узяти хоча б таке вражаюче явище, як льотчики-камікадзе. Відмовляючись від чогось однозначно небезпечного, ми інколи говоримо «знайдіть іншого камікадзе», але, якими були насправді ці льотчики-смертники, не дуже уявляємо.
«З чотирьох тисяч японських пілотів-камікадзе, загиблих у боях з американським флотом 1945 року, у трьох тисяч ще молоко на губах не обсохло. Їм було від 17 до 21 року, коли вони піднімалися зі своїх аеродромів, щоб ніколи не повернутися додому...» — пише швейцарський журнал «Ді Вельтвохе». Одну чверть цих смертників становили студенти японських університетів, яким уряд достроково видавав дипломи. Не в останню чергу це робилося для того, щоб зберегти для справжніх повітряних боїв досвідчених кадрових пілотів. Та й називати камікадзе героями, напевно, не варто, хоча б тому, що багато з них ставати такими не хотіли. Питання, як і чому вони добровільно погоджувалися йти на неминучу смерть, заслуговує на ретельне дослідження.
На відміну від сьогоднішніх ісламських смертників-терористів, яким їхні діяння нібито відкривають ворота до раю, пілоти-камікадзе, наприклад, не знали, що на них чекає «після». Жодна зі сповідуваних у той час у Японії релігій не відкривала їм перспективу реінкарнації. Під час Другої світової японці вже не були прихильниками буддизму, а синтоїзм звертав погляд людей на земні проблеми. Найвища винагорода, на яку міг розраховувати японський смертник, — це символічне перевтілення у гілку квітучої декілька тижнів вишні біля національного комплексу-пам’ятника Ясукуні. І ще, дуже важливо, японські камікадзе на відміну від сьогоднішніх терористів, зокрема й тих, хто 11 вересня висадив у Нью-Йорку Всесвітній торговельний центр, жодного разу не атакували використовувані мирним населенням висотні будинки, транспортні магістралі, школи чи університети...
І ВСЕ ВИЯВИТЬСЯ ЛИШЕ СТРАШНИМ СНОМ...
Уявлення про те, що всі японські пілоти-смертники були холодними, бездушними роботами, які тільки і мріють, аби їм швидше померти за батьківщину й імператора, не зовсім правильне, вважає японський антрополог Еміко Огнукі з університету Вісконсин-Медісон. Вона довгий час збирала листи і щоденники пілотів-смертників, а потім видала книгу «Щоденники камікадзе», яка дає можливість зазирнути у внутрішнє життя пілота перед обличчям смерті. Знайдені й оприлюднені записи Огнукі сповнені болю, відчаю, страху. Поринувши у них, можна відчути і зрозуміти, як ці відчай, біль і страх перепліталися з вимогами почуття обов’язку й усвідомленням безповоротності того, що відбувається. Сімнадцятирічний льотчик Хаяші Тагао пише: «Смерть аморальна, жити — абсолютний обов’язок». Вісімнадцятирічний Іхіда Хаяші за день до вильоту: «Мамо, я хочу відчути твої любов і ласку, як тоді, коли я був маленьким. Мені так хочеться сьогодні лежати у твоїх руках і спати...». Накао Такінорі: «Раз я колись народився, мені не хочеться помирати». А ось що пише у щоденнику для своєї маленької доньки двадцятирічний Масахі: «Ясуко, коли я завтра підіймусь у повітря, твоя лялька буде зі мною. Тому я піду від тебе не наодинці. Якщо ти колись себе запитаєш: де мій тато, скажи мамі, аби вона відвела тебе до вишень Ясукуні. Там ти зможеш мене зустріти. А може, я завтра прокинуся і тоді все це виявиться лише страшним сном...».
БОЖЕСТВЕННИЙ ВІТЕР
А тепер трохи історії. Щоб дізнатися, звідки взялися камікадзе, зробимо крок назад у ХІІІ ст., коли 70% населення нашої планети перебувало під п’ятою непереможного Кублайхана — онука Чингісхана. Щоб розширити свій вплив, Кублайхан, підпорядкувавши собі Китай, відправляє 1274 року морську армаду і тридцятитисячне військо до Японії. Монголам вдалося швидко захопити декілька японських островів, але потім сталося непередбачуване. Уночі почався сильний шторм і десять тисяч людей за декілька годин потонули біля японських берегів. За те, що тайфун зберіг їхній країні незалежність, японці назвали вітер-рятівник «камікадзе», тобто «божественний вітер».
Сімсот років потому, в жовтні 1944 року, японський уряд заявив, що «країна знову опинилася у смертельній небезпеці». Але цього разу розраховувати на допомогу тайфуну японські генерали не могли. У них залишалася єдина надія на удар з повітря за допомогою спеціального ударного загону пілотів-смертників, яким дали ім’я «камікадзе» — «божественний вітер». Віце-адмірал Такізіро, якого в Японії вважають «батьком льотчиків-камікадзе», сформулював проблему таким чином: «Я не думаю, що у нас є ще якийсь інший спосіб виконати завдання, що стоїть перед нами, окрім як обрушити озброєний 250-кілограмовою бомбою літак особливого типу на американський авіаносець».
КВИТОК ЛИШЕ В ОДИН КІНЕЦЬ
Що відбувається в голові камікадзе? Цим питанням до цього часу переймається австралійський матрос Білл-Вільямс Стокер, коли він згадує, як жовтневим ранком 1944 року озброєний 200-кілограмовою бомбою літак врізався в надбудови крейсера «Австралія». Уламки фюзеляжу розкидало по палубі, але Біллу-Вільямсу і його крейсеру пощастило — підвішена під літаком бомба не вибухнула і під його уламками загинуло лише 30 осіб, разом із командиром корабля. Крейсер «ХМАС Австралія» став першою мішенню нової, як говорили японці, «диво-зброї». З цілеспрямованого падіння літака з льотчиком-смертником на палубу цього крейсера почався новий, невідомий донині тип ведення бою. Упродовж наступних десяти місяців камікадзе потопили 81, а пошкодили і на довгий час вивели з ладу 195 великих кораблів. Їхніми жертвами стали 5 тисяч моряків-союзників, а 15 тисяч були поранені. Готовність таким чином жертвувати собою перевершувала всі уявлення американців і їхніх союзників. Серед моряків ходили чутки, що японці приковують льотчиків-смертників до кабіни ланцюгами, що перед польотами їх напихають психотропними засобами, що їх спаюють, а літаки заправляють лише «на рейс в один кінець».
«ЯКЩО НІМЦІВ УЧИЛИ ВБИВАТИ, ТО НАС УЧИЛИ ПОМИРАТИ»
Більшість студентів-камікадзе були насправді за духом лібералами і замислювалися про огидне єство війни. У студентський час багато запоєм читали Гете, Рільке, Достоєвського, Томаса Манна, Шопенгауера, Бальзака, Канта. Студентові Такенорі Накао був близький Сократ: «В останніх своїх лекціях Сократ звеличує життя саме по собі. Це допомагає мені теж більше хотіти жити, ніж померти, але смерть, на жаль, неминуча. Як все безглуздо. Мені лише 23...». З таким світоглядом студентам було пекельно важко переходити на казармовий спосіб життя, тим більше з єдиною перспективою — померти. Відомий у Японії історик Ірокава Дайкіхі, якого оминула доля «камікадзе», хоча він служив на одній із військово-повітряних баз, так описує свою службу: «Мене теж настільки часто били в обличчя, що не можна було впізнати. Колективні покарання через найменшу провину були повсякденним явищем. Нас годинами примушували сидіти на крижаній землі, солдатів били палицями до втрати свідомості. Мого друга побили так, що його довелося відвезти в госпіталь, звідки він не повернувся. Якщо німців учили вбивати, то нас учили помирати в буквальному розумінні цього слова...».
Справді, перша лекція, яку читали в японській армії новобранцеві, складалася з порад і навчання тому, як правильно покінчити з собою, як і куди (переважно під підборіддя) прикладати дуло зброї, аби смерть настала миттєво.
КРОК УПЕРЕД
Набір у «камікадзе» відбувався в японських університетах за однаковим зразком. Зазвичай вищі офіцери зганяли студентів до величезної зали. Після палкої промови про патріотизм і обов’язок подавалася команда: «Хто хоче добровільно записатися в ударний загін «камікадзе» — крок уперед!». Психологічний тиск офіцерів і групова динаміка, помножена на традиції і кодекс поведінки «ідеального» воїна, спрацьовували однозначно. І не зробити крок уперед було неможливо.
З перших днів навчання пілоти-смертники жили групами по шість-сім осіб в одному приміщенні, ходили разом до їдальні, у багатьох із них ще ніколи не було дівчини, у деяких, як пишуть дослідники, зав’язувалася гомоеротична дружба. Повернути назад у повітрі — означало кинути у біді друзів. Багато хто присягався один одному померти разом. Інколи все-таки доводилося повертатися на аеродром через погану погоду, технічні неполадки або тому, що не вдалося виявити корабель супротивника. Але уникнути останнього польоту не вдавалося практично нікому. Втім американські моряки інколи спостерігали, як деякі камікадзе намагалися «дезертирувати», роблячи посадку на воду, але всі при цьому тонули. Одного з пілотів, який потрапив у камікадзе з університету Васеда і не хотів помирати, після третього повернення на базу — він нібито знову не зміг виявити ціль, офіцери розстріляли одразу ж після посадки...
