23- річниця її завершення вкотре збере побратимів у спогадах, що вперемішку зі скреготом зубів і невгамовним серцебиттям, якого не сила приховати. А у свою 24- річницю щасливого повернення додому рядовий, зв’язківець, кавалер медалей «За бойові заслуги» і «За отличную воинскую службу» другого ступеня та інших нагород новодністровець Анатолій Грищук пригадає чимало. Спочатку, під звуки маршу Перемоги 9 Травня в урочистій ході до Пам’ятного знака пліч-о-пліч з побратимами-шураві мимоволі повернувся у події четвертого етапу Афганської війни (січень 1987 р. – лютий 1989 р.), під час якого у провінції Кундуз у складі Обмеженого контингенту радянських військ служив із квітня 1986-го до травня 1988-го у батальйоні зв’язку. А згодом по-чоловічому стримано гортатиме уявні сторінки афганської історії на традиційному мітингу 15 травня біля меморіальних дощок загиблим землякам Ігорю Рибіну та Ігорю Кузнєцову.
Вдивляючись у юне покоління, знову згадуватиме він себе, 18-річного хлопця із Розкопинців, який був вихований родиною справді у дусі патріотизму, на яскравому прикладі земляків, котрі повернулися додому, виконавши інтернаціональний обов’язок. Лише йому одному було відомо, чому тоді у Сокирянському райвійськкоматі він так довго і наполегливо залишався останнім у черзі призовників. На запитання комісії, де бажає служити, Толя відповів коротко: «Афганістан», у відповідь на що військком В. Гетьман сказав: «От вам і живий приклад патріотизму!» А потім особисто супроводжував хлопця до Славутського розподільчого пункту. Далі була учбова частина в Кіровакані, де вивчали основи багатьох спеціальностей, а відтак – і Кундуз.
Розуміючись і люблячи техніку з дитинства, маючи водійські права, Толя спочатку з легкістю довів до ладу запропоновану командиром машину, а згодом почав торувати свою нелегку афганську стежку на хвилях радіозв’язку. А між тим сім’я навіть і не здогадувалась, де він служить: ну як їм про це розказати, коли на той час про війну вже говорили відкрито і горем було густо всіяно подвір’я сотень, тисяч родин?! Тому, пригадавши історію свого діда Миколи, у листах додому писав, що служить, як і той, у Монголії. Та от коли військове керівництво прийняло рішення відправити батькам, Миколі Івановичу і Марії Миколаївні, листа вдячності, молодому солдатові довелося рішуче рятувати ситуацію: на допомогу прийшла сестра Галя (благо, що звістки, незважаючи на війну, «долітали» за три-чотири дні!), і коли в урочистій обстановці у райвійськкоматі за зразкову службу сина звучала така до сліз і болю хвилююча вдячність, разючу несподіванку вдалося оминути, бо Галя зуміла напередодні дібрати батькам потрібних слів правди…
Натомість із усією тремтливо-ніжною любов’ю мати щонеділі упродовж цих довгих двох літ замовляла службу за його здоров’я у церкві – таки вимолила, таки уберегла. Бо ж як інакше тепер тлумачити один і той же страхітливий сон Анатолія: він один в оточенні душманів, без зброї і техніки – і лише їхні спопеляючі погляди… І все, щоразу прокидався у невідомості. Хтозна, що то за попередження було від долі, але мамина любов врятувала, бо за увесь час, де б не був на чужій землі, яке б завдання не виконував, жодного разу навіть не зачепило!
А от його листи мати і досі зберігає – трепетним спомином про роки важкого очікування, яке щоднини краяло серце отим «а раптом…», тривожного і щемного виглядання листоноші з омріяним конвертом і, звичайно ж, незабутню травневу днинула 88-го.
…Хвилини незабутньо-піднесеного відліку часу до повернення додому нам, стороннім, уявити неможливо, яких би ми слів і відчуттів не додавали: таке лиш переживається у звучанні кожної струночки єства під час перельоту Кундуз–Ташкент у передчутті запаху рідної землі, уповільнено-принадного вдихання СВОГО повітря під чисто-усміхненим поглядом СВОГО неба! У щасливо примруженій усмішці весняної природи, що як ніколи дивувала своєю зеленню обабіч дороги Ташкент–Львів–Чернівці–Сокиряни, яка година за годиною наближала до рідного порогу. У всьому, в кожній дрібничці, від яких затамовував подих, від яких бракувало повітря. А чи можна взагалі описати щасливий зойк батьків, коли од сина відділяло яких ось кілька кроків! Можна лише уявляти, яким скарбом залишалися для рідних його подарунки, а для Марії Миколаївни впродовж багатьох років – ота афганська хустина, що вдалося привезти, незважаючи на сувору перевірку перед кордоном.
Це вже потім, читаючи на меморіальній дошці воїнам-інтернаціоналістам на стіні Новодністровської школі ім’я «Ігор Рибін», Анатолій Грищук неодмінно згадуватиме, як познайомився з ним у Славуті на розподільчому пункті. Дізнавшись, що в Толі є права і освіта зв’язківця, юнак якось пророче шкодуючи сказав: «А я потрапив у піхоту, точно одразу вляпаюсь». І вже тільки після повернення додому Толя, який мало не вирушив до Новодністровська на зустріч із земляком, дізнався від сестри, що стрічатися, на жаль, нема з ким – Ігор загинув...
Ворушитиметься тривожним спогадом і бій в ущелині Чау-Гані, в якому загинуло вісімнадцятеро бійців, а п’ятеро зникло безвісти; і випадок із машиною, в якій відмовив один двигун, тож довелося втрьох із бойовими товаришами наодинці, вже без колони, повертатися у розташування частини, і це через загрозливу зелену зону – «зеленка» відібрала у тій війні не одну тисячу молодих життів…
Укотре згадає батько двох дорослих 22-річних синів, що вже стали старшими за нього, який пішов до Афгану, омріяний шлях повернення – виведення радянських військ з території Афганістану. Тоді, вночі, їхню колону обстріляли з кишлака трасуючими кулями; під час поворотів башти БТРа один піхотинець упав, і виявили це не одразу. Однак бійця не залишили, повернулися, врятувавши від смерті вже практично на порозі рідної землі. За ісламським календарем тоді був 1409 рік…
Усе згадається, як би літа не переколошматили змінами режимів і влади, як би не вражало до болю ставлення до «афганців» але, дякувати Богу й маминим молитвам, – живий, не загубився у перипетіях долі, не втратив совісті й мужності, знайшов і реалізував себе як майстер-золоті руки, чиї ексклюзивні меблі прикрашають не одне помешкання. На батьківській землі посадив сад і доглядає за ним разом із синами, ставши для них яскравим прикладом і непохитним авторитетом. І лише фотографії зі старого альбому ще розкажуть онукам і правнукам… Нащадкам…
Саме ці поетичні рядки найпершими обережно й трепетно лягли на новий аркуш, перш ніж почуте, побачене і відчуте мною знайшло своє відображення іще в одній історії українського «афганця», яка стала невід’ємною частиною до болю вражаючого літопису 3340 днів і ночей Афганської війни. 
