Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Хтось у ці дні запалив свічку на братській могилі, вшановуючи пам’ять визволителів України. А для когось дотиком до всенародного подвигу став урок мужності, проведений за участю сивочолого ветерана Великої Вітчизняної війни. Але всіх нас цими днями згуртував Вічний вогонь всенародної пам’яті.
Тема вірності пам’яті про великий подвиг покоління переможців знайшла відображення й у листах та зверненнях до редакції «Народної армії». Авторами більшості з них є ветерани війни — творці визволення України від фашистських окупантів і Перемоги 1945 року.
Зателефонував до редакції і наш постійний автор — ветеран війни Олександр Вовченко. Він повідомив, що нещодавно Печерський суд столиці засудив до трьох років позбавлення волі з відстрочкою покарання на два роки дівчину, яка на Вічному вогні біля могили Невідомого солдата намагалася смажити яєчню. «Справедливий вирок виніс суд молодій людині, яка посягнула на найсвятіше для всіх нас і вдалася до наруги над символом народної пам’яті». Так прокоментував ветеран це рішення суду і порадив поміркувати над такими питаннями: хто і що породили прояв такого безпам’ятства, кого ще потрібно засудити за таке «виховання» цієї молодої людини?
Гадаю, на подібні запитання відповісти доволі легко і водночас винятково важко. Ми маємо констатувати, що нині в Україні виросло покоління, сформоване під впливом чинників, які не завжди позитивно впливали на військово-патріотичне виховання молоді. Взяти, наприклад, уже саму назву Великої Вітчизняної війни. Одні «вчителі й наставники» юних вихованців називають її тільки Другою світовою. На перший погляд, ніби дрібниця. Але можна стверджувати, що таким чином простежується спроба вимити вже з назви війни все, що містить у собі таке величне і багатогранне слово Вітчизна! От і скажіть тоді, де починається «дрібниця» і закінчується «різниця»?!
Дехто пішов ще далі й поділив учасників тієї війни на «своїх» і «чужих», виходячи з того, під яким прапором вони воювали. Під історію війни заклали певні «ідеологічні міни» дуже «свідомі» автори підручників, де так переписали нашу історію, що не залишили місця для розповіді про масовий подвиг справжніх творців Перемоги.
А якщо до цього додати перейменування вулиць, підприємств, установ, організацій, які були названі на честь Героїв Радянського Союзу, інших відважних воїнів, партизанів, підпільників, знесення пам’ятників — символів ратної слави, то можна дійти висновку, чому в нас почали проростати паростки безпам’ятства.
З цього приводу пригадав історію, яку розповів керівник Всеукраїнської асоціації ветеранів-підводників капітан 1 рангу Олександр Кузьмін. Свого часу в одній зі столичних шкіл існував музей імені Героїв Радянського Союзу — відважних підводників. Серед його експонатів були металеві зірки з бойових кораблів, зокрема з двох підводних човнів, якими в роки війни командували Герої Радянського Союзу. Одного разу до приміщення прийшли депутати місцевої райради і у присутності школярів зірвали зі стіни ці символи мужності й слави.
Не знаю, яке враження справив на дітей такий «урок» патріотичного виховання. Але припускаю, що та дівчина, яка на Вічному вогні намагалася приготувати яєчню, могла бути присутня на якомусь з подібних «патріотичних» шкільних уроків.
Були часи, коли деякі прояви історичного безпам’ятства намагалися привнести й у армію. На зорі розбудови національного війська прокотилася хвиля відмов від почесних найменувань, бойових нагород і прапорів, гвардійських звань, яких удостоїлися військові частини та з’єднання у роки Великої Вітчизняної війни. Не оминула вона і музеї, кімнати бойової слави. Багато експонатів і реліквій уже назавжди втрачено. Зокрема, така доля спіткала музей колишньої 25-ї дивізії імені Чапаєва.
Але пізніше зрозуміли, що не можна виховувати нових героїв, забуваючи про подвиги їхніх попередників. Коли Міністром оборони України став Олександр Кузьмук, військовим колективам повернули і почесні назви, і нагороди і прапори. Почесними солдатами і матросами навічно зарахували до особового складу частин і з’єднань Героїв Радянського Союзу, повних кавалерів ордена Слави.
Зараз у багатьох вищих навчальних закладах Збройних Сил України засновано іменні стипендії на честь уславлених полководців, Героїв Радянського Союзу. Такі стипендії, наприклад, отримують кращі курсанти і студенти двічі Червонопрапорного Військового інституту телекомунікацій та інформатизації Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут», Військового інституту Національного університету імені Тараса Шевченка та інших.
Тобто є всі підстави стверджувати, що нині Збройні Сили стали справжньою школою військово-патріотичного виховання молоді. Це вкотре засвідчили й заходи з відзначення 68-ї річниці визволення України від фашист-ських окупантів.
Листи і звернення, які надійшли до редакції з нагоди цього всенародного свята, засвідчують велику повагу їх авторів до воїнів-визволителів, необхідність збереження пам’яті про кожного з них.
«На кожній з перевірок з нагоди свята Перемоги дедалі менше залишається учасників війни, творців тієї великої Перемоги, — пише в листі до редакції активіст ветеранської організацій Василь Приходько. — На жаль, уже відійшов у вічність ще один з наших бойових побратимів В.Слободянський. До війни він був добрим кравцем. Одного разу його викликали до 145-го військторгу Першого Білоруського фронту. Там підполковник Малиновський наказав йому і помічникові К.Янкелю протягом ночі пошити два прапори: один завдовжки 15 метрів, інший — меншого розміру. Останній встановили на куполі рейхстагу в Берліні радянські бійці Єгоров і Кантарія. А потім Слободянський шив нову форму для генералів, які брали участь у підписанні акта про капітуляцію гітлерівської Німеччини».
На думку автора звернення, потрібно поспішати записувати спогади ветеранів війни. І такими літописцями всенародного подвигу, виявленого в роки війни, могли б стати школярі та студенти. Для них такі зустрічі з живими свідками, окрім всього, ще й стануть переконливими уроками військово-патріотичного виховання.
З цього приводу варто нагадати, що кілька років з ініціативи Організації ветеранів України проводилася Всеукраїнська акція «Листи творців Перемоги». Якщо долучити до справи із зібрання та записів спогадів ветеранів війни нашу молодь, то отримаємо ще одну можливість увічнення подвигів наших дідів, батьків, посилення військово-патріотичного виховання молоді, поєднання поколінь наших громадян.
З міста Червоноград Львівської області написав лист В’ячеслав Онопко. Він повідомив, що дві вулиці міста колись були названі на честь Героїв Радянського Союзу начальника прикордонної застави Олександра Лопатіна і почесного громадянина Рубена Багірова. Автор звернення ставить питання про повернення цим вулицям назв героїв. Гадаю, що така проблема актуальна й для інших регіонів України, де теж свого часу відреклись від слави і пам’яті людей, які загинули в боях за звільнення сіл та міст цих регіонів.
В Україні відбулася комерціалізація багатьох сфер суспільного життя, зокрема тих, які раніше працювали на військово-патріотичне виховання населення: це радіо, телебачення, газети і журнали, кінотеатри, інші заклади подібного спрямування. Як це впливає на стан такого виховання, засвідчив останній приклад. Ще у березні поточного року уряд затвердив розпорядження про відзначення на державному рівні 70-річчя створення антифашистської організації «Молода гвардія». Ним передбачався, зокрема, показ на телебаченні, в кінотеатрах художнього фільму «Молода гвардія». Але власники приватних телеканалів, кінотеатрів дружно проігнорували урядове розпорядження. Бо з точки зору бізнесменів, такий фільм для них — явний «неформат».
Я в дитинстві бачив кінострічку про молодогвардійців, яка вийшла на екрани країни в 1948 році. Й дотепер пам’ятаю, який вплив на мене і моїх ровесників справив подвиг героїв «Молодої гвардії». Я б із задоволенням переглянув цей фільм тепер. Але, на жаль, нині такої нагоди немає. З цього приводу доречно нагадати слова з виступу на мітингу-реквіємі в Краснодоні Прем’єр-міністра України Миколи Азарова, який сказав: «Подвиг молодогвардійців має стати прикладом для виховання. Ми повинні виховувати в нашої молоді, наших дітей почуття патріотизму, вчити поважати їхню пам’ять, самовідданість, героїзм. Бо в історії будь-якої країни завжди настає такий момент, коли саме такі герої визначають її майбутнє».
Можна наводити ще безліч прикладів закладення «ідеологічних мін» під справу військово-патріотичного виховання населення. На них інколи «підриваються» деякі молоді люди. Саме так, упевнений, сталося з тією дівчиною, яка біля Вічного вогню вдалася до акту безпам’ятства з кримінальним забарвленням.
Є такий вислів: сонце рукою не закриєш. Так і Вічний вогонь всенародної пам’яті нікому не затьмарити! Звісно, за умови, що запалюватимуть його не лише у День Перемоги чи інші свята. Він має горіти щодня! І в прямому розумінні слова, й у значенні проведення постійної роботи з військово-патріотичного виховання молоді.