Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Чугуївське військове авіаційне училище льотчиків-винищувачів якому була придана навчальна ескадрилья, сформовано у вересні 1938 року. А перші заняття з курсантами на ґрунтовому аеродромі проводилися на легкомоторних літаках типу І-16.
З початком Великої Вітчизняної війни училище було перейменовано на Чугуївську військову школу пілотів. А з наближенням фронту влітку 1941-го перебазовано до міста Чимкент Казахської РСР. Наприкінці року з льотчиків-інструкторів школи для фронту сформували 728-й винищувальний авіаційний полк, який з боями пройшов шлях від Москви до Берліна, звільняючи сотні населених пунктів України, інших держав. Загалом за роки війни школа випустила 2515 льотчиків. Проте найбільше слобожанці пишаються тим, що у стінах Чугуївського училища «стали на крило» 236 Героїв Радянського Союзу, 12 двічі Героїв Радянського Союзу. Цим показником можуть похвалитись далеко не всі колишні навчальні заклади. Наприклад, командир авіаційної ескадрильї двічі Герой Радянського Союзу Арсеній Ворожейкін збив 46 літаків, а випускник училища 1941 року тричі Герой Радянського Союзу Іван Кожедуб — 62. А прославився повітряний ас 6 липня 1943 року під час боїв на Курській дузі. Саме тоді 23-річний пілот відкрив особистий бойовий рахунок. Далі — нові і нові перемоги.
Під час боїв на території України льотчики полку, в якому воював Кожедуб, зустрілися з асами Геринга з ескадрильї «Мельдерс» і виграли поєдинок. Тоді за 10 днів напружених боїв Іван Микитович особисто збив 11 ворожих літаків. Як відомо, він здійснив 330 бойових вильотів, провів 120 повітряних боїв та збив понад 60 літаків противника.
Ще одна, не менш відома постать, «чугуєвець» — Двічі Герой Радянського Союзу Віталій Попков, однокашник Івана Кожедуба.
8 вересня 1943 року за мужність та військову доблесть, проявлені Віталієм Івановичем у боях з ворогом, його удостоєно звання Героя Радянського Союзу. До кінця війни командир ескадрильї 5-го гвардійського винищувального авіаційного полку гвардії капітан Попков здійснив 475 бойових ви
льотів, провів 117 повітряних боїв та особисто збив 41 літак противника. Також він здійснив один таран фашистського літака, після чого ледь живий зумів посадити на аеродромі свою охоплену полум'ям машину. Однак і поранення його не зупинило: після одужання Віталій Попков продовжив підійматися у небо, вступаючи в повітряні бої з окупантами. Другу «Золоту Зірку» він отримав після війни, 27 червня 45-го, будучи командиром ескадрильї гвардійського винищувального авіаполку повітряної армії 1-го Українського фронту.
Брав участь у визволенні України молодший лейтенант Олександр Клубов, якого Велика Вітчизняна війна застала на Закавказзі. Туди він потрапив після закінчення Чугуївського військового авіаційного училища. В першому ж бою 28 липня 1941-го він збив ворожий літак. Через деякий час на його рахунку вже було кілька літаків. Так за ним закріпилася слава повітряного аса. В травні 43-го Олександра Клубова було направлено до ескадрильї славнозвісного Олександра Покришкіна. Між двома бойовими льотчиками зав'язалася міцна дружба. Переймаючи досвід свого наставника, Клубов виробив для себе нову методику ведення повітряного бою і досконало оволодів мистецтвом маневру. В найважчих сутичках він міг нав'язати свою волю противнику. Олександр Покришкін так характеризував свого товариша: «У ньому жила справжня душа винищувача. Мені подобалася його манера битися. Він завжди шукав бій».
За роки війни льотчик-винищувач Олександр Федорович Клубов здійснив 457 бойових вильотів, під час яких особисто збив 31 літак та ще 19 — у складі групи, брав участь у визволенні Донбасу, битві за Дніпро. Воював у Криму, відзначився у Львівсько-Сандомирській наступальній операції.
14 квітня 1944 року льотчику було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Однак уже 1 листопада 1944-го він загинув під час приземлення після тренувального польоту на найновішому винищувачі Ла-7. Через сильні пориви вітру його літак понесло за межі смуги, де він колесом потрапив у канаву і літак скапотував. Через деякий час гвардії капітана Олександра Клубова посмертно нагороджено другою медаллю «Золота
Зірка». Поховали героя у Львові, на пагорбі Слави. А 2001 року його було перепоховано. Сьогодні він спочиває на цвинтарі у Вологді.
Уславлений льотчик, який не зазнав поразок у найважчі години війни, відомий унікальною майстерністю повітряного снайпера, природжений стратег і організатор групового повітряного бою, вихователь цілої плеяди видатних учнів, Герой Радянського Союзу — таким увійшов у історію ще один чугуївський випускник Арсеній Ворожейкін.
В одному з боїв, рятуючи свого товариша на підбитому літаку, комеска відволік увагу на себе, вступивши у сутичку з чотирма «месершмітами». Один проти чотирьох! Згодом у своїй книзі «Над Курською дугою» Ворожейкін напише: «Літак ніби розчинився у мені. Він став продовженням моїх рук, ніг, думок. Мить вирішує успіх короткої сутички. Однак від такої миті, коли в потилицю наводять гармати та кулемети, в жилах стигне кров і секунди здаються вічністю». В цій вічності переміг ас Ворожейкін, збивши два Ме-109 і підбивши третій. Четвертий вдарив по п'ятах у зворотному напрямку. Це лише один з багатьох героїчних епізодів за участю Арсенія Васильовича.
Свою першу Золоту Зірку Героя Радянського Союзу Ворожейкін отримав 4 лютого 1944 року, а вже 19 серпня цього ж року йому було вдруге присвоєно звання Героя.
Інший випускник Чугуївської військової авіаційної школи льотчиків 1941 року — Віктор Александрюк. Він брав участь у Острозько-Росошанській та Вронізько-Касторненській операціях, звільняв Правобережну Україну, Білорусію, Прибалтику та Польщу, штурмував Берлін. Загалом командир авіаційної ланки 176-го гвардійського винищувального авіаційного полку Александрюк здійснив понад 300 бойових вильотів на винищувачах МіГ-3, Ла-5 і Ла-7, провів більше ніж 70 повітряних боїв, в яких особисто збив 20 і в складі групи — 2 літаки противника. 29 червня 1945 року офіцерові присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Серед чугуївських випускників були й льотчики, які заради перемоги свідомо йшли на самопожертви. Один із таких відважних пілотів — харків'янин Михайло Віжунов. Як відмінник навчання після закінчення училища він залишився у ньому на посаді
льотчика-інструктора, а за деякий час став командиром ланки. В боях Великої Вітчизняної війни брав участь з 1943 року. Командир ескадрильї 517-го винищувального авіаційного полку старший лейтенант Михайло Віжунов 7 липня 1943 року в повітряному бою збив гітлерівський винищувач, а другий, ціною власного життя, на повній швидкості протаранив у повітрі. І хоча такі випадки у роки війни були непоодинокі, подвиг 26-річного чугуївця залишився в пам'яті з'єднання.
Старший лейтенант Михайло Баранов закінчив Чугуївську військову авіаційну школу льотчиків у 1940 році. З червня 41-го брав участь у повітряних боях, а вже у серпні 1942 року отримав звання Героя Радянського Союзу.
Увечері 6 серпня 1942 року Михайло Баранов по тривозі вилетів у складі групи винищувачів Як-1 на перехоплення ворожих бомбардувальників, яких прикривали винищувачі. Попри те, що сили були занадто нерівні, на користь ворога, наші льотчики вступили у бій. Поки інші пілоти вели бій з «юнкерсами», Михайло Баранов спрямував свій літак у стрій «месершмітів». Зламавши бойовий порядок «месерів», Михайло відразу збив одного з них і почав атакувати наступного, якого, також за лічені хвилини, знищив. Баранов помітив, як декілька літаків з хрестами атакують наш Іл-2. Прийшовши на допомогу товаришу, повітряний ас кулеметною чергою підбив «месершміт» і кинувся в атаку на інших. На жаль, боєприпаси скінчилися, однак треба було діяти. Оцінивши складну ситуацію, Михайло Баранов наздогнав противника ззаду й завдав вирішального удару своїм крилом по хвосту ворожої машини. Та на цьому його бій не закінчився. Майбутній герой набрав певну висоту та спрямував свій пошкоджений літак назустріч п'ятому винищувачу, встигнувши вистрибнути з парашутом. Через деякий час він повернувся до свого полку, де у січні 43-го, на жаль, розбився на літаку під час виконання складної фігури вищого пілотажу. І таких історій у літописі Чугуївського училища безліч. Але водночас кожна — особлива. Адже за ними стоять живі люди, які ціною власного здоров'я, а подекуди і життя наближали перемогу та робили свій неоціненний внесок у розгром фашистських загарбників.