15 лютого — День вшанування учасників бойових дій на території інших держав і  24-а  річниця виведення військ з Афганістану    
Дорогі бойові побратими!
Шановні родини наших полеглих бойових друзів!

   Від імені Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)  щиро вітаю з Днем вшанування учасників бойових дій на території інших держав і  24-ю річницею  виведення  військ з Афганістану.
   Після Другої світової війни вихідці з України брали участь у війнах і військових конфліктах у 26 країнах світу, де гідно і мужньо виконували інтернаціональний обов’язок.
   Найбільш  тривалою і тяжкою стала військово-політична спецоперація в Афганістані, де наші воїни проявили мужність, стійкість, відвагу і героїзм. 87 воїнів відзначені високим званням Героя Радянського Союзу, 19 з  них – уродженці України. Десятки тисяч солдатів і офіцерів нагороджені бойовими орденами і медалями.
   Маємо всі підстави вже вкотре стверджувати, що радянські війська не програли жодної операції і покинули далеку країну з розгорнутими бойовими знаменами.        
   Українська Спілка ветеранів Афганістану вже чверть століття займається усім спектром питань соціального захисту ветеранів війни і сімей загиблих, реалізовує цілу низку довгострокових програм життєзабезпечення воїнів-інтернаціоналістів, допомагає інвалідам реабілітуватись і знайти своє місце в мирному житті, сприяє сиротам в отриманні вищої освіти, займається військово-патріотичним вихованням української молоді, увічнює пам'ять полеглих бойових побратимів.
   Але  сьогодні ветерани війни потребують допомоги і підтримки держави, особливо  це стосується інвалідів війни і сімей загиблих.
   Цього дня ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю полеглих бойових друзів. Вони навічно в нашому строю!
   Цього святкового дня ми вшановуємо усіх живих!
   Бажаю Вам, дорогі бойові побратими,  сім’ям наших загиблих друзів, усім Вашим рідним і близьким міцного здоров’я, добробуту й злагоди, щасливого майбутнього, а головне – мирного неба над головою!

З глибокою повагою –

Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова УСВА.

    Голова Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) С. В. Червонописький з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав і 24-ї річниці виведення військ з Афганістану звернувся до Прем’єр-міністра України  і членів уряду про підтримку і участь в урочистих заходах.
    Прем’єр-міністр України М. Я. Азаров надав  доручення №3815/0/1-13 від 28 січня 2013 року КОРОЛЕВСЬКІЙ Н. Ю., БОГАТИРЬОВІЙ Р. В., ЛЕБЕДЄВУ П. В., ТАБАЧНИКУ Д. В., ТЕМНИКУ Г. П., ЗАХАРЧЕНКУ В. Ю., БОГУЦЬКОМУ Ю. П., МАСЛАКОВУ В. О., МОГИЛЬОВУ А. В., ПОПОВУ О. П., ЯЦУБІ В. Г., АРБУЗОВУ С. Г., ЧЕРВОНОПИСЬКОМУ С. В., головам обласних держадміністрацій у зв'язку з відзначенням Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав і 24-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан здійснити організаційні заходи щодо проведення урочистостей з нагоди пам'ятної дати за участю учасників бойових дій, представників громадських організацій ветеранів і громадськості. Зокрема, забезпечити покладання квітів до меморіалів, пам'ятників, місць поховань загиблих в Афганістані, проведення урочистих концертів, нагородження учасників бойових дій відзнаками та інші заходи патріотичного змісту.

---

Час	Заходи	Місце проведення
	12 лютого
13.00 – 14.00	Прес-конференція до Дня вшанування учасни-ків бойових дій на території інших держав та 24-ї річниці виведення військ з Афганістану.	УНІА «УКРІНФОРМ», вул. Б. Хмельницького, 8/16
	14 лютого
10.00 -12.00	Урочистості біля Всеукраїнського   меморіального комплексу – пам’ятника полеглим в Афганістані за участі Київської обласної організації УСВА   7	Вул. Лаврська, 1
15.00 – 17.00	Урочистий прийом у голови Київської міської державної адміністрації О. П. Попова до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав.	Вул. Хрещатик, 36
	15 лютого
10.00 – 10.15	Покладання квітів до Всеукраїнського меморіального комплексу – пам’ятника полеглим в Афганістані за участі керівництва держави	Вул. Лаврська, 17
10.00 – 12.00	Заходи Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів): 10.00 – 10.15 покладання гірлянди пам’яті до Меморіалу Вічної Слави та квітів до пам’ятника І.М. Кожедубу 10.20 – 10.40 рух колони з оркестром, технікою до Всеукраїнського меморіального комплексу – Пам’ятника полеглим в Афганістані 11.00 –11.20 покладання гірлянди пам’яті та квітів  до пам’ятника полеглим в Афганістані  11.20 – 11.50  громадська панахида	Площа Слави, вул. Лаврська Вул. Лаврська, 17 Вул. Лаврська, 17
12.00 – 15.00	Зустріч бойових друзів біля реліквійної експозиції «Трагедія і доблесть Афгану	Територія Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.р.
	16    лютого
15.00 – 17.00	Урочистий концерт	Центральний будинок офіцерів  ЗС України, вул. М. Грушевського, 30/1

Военно-политическая обстановка в Афганистане все больше осложнялась. Чем слабее и уязвимее становились позиции государственной власти, тем давление на советское военное командование оказывалось сильнее. С каждой неделей требования официального Кабула все возрастали. В 1987 году более 85 % территории страны, разделенной в административном порядке на 31 провинцию и один округ Хост, находилось под контролем моджахедов. Государственная власть теряла уезд за уездом, провинцию за провинцией.
Особую озабоченность у афганского руководства и советского военного командования вызывала обстановка в провинции Пактия, а именно в округе Хост. Это было вызвано  тем, что вооруженные отряды оппозиции практически завершили блокирование города, население голодало. Продукты питания доставлялись туда преимущественно самолетами. Транспортная авиация отправлялась в Хост, как правило, ночью.
После вывода из Хоста гарнизона советских войск сложилась реальная угроза потери города, да и всего округа. Положение осложнялось тем, что сам округ находился в двойной изоляции. Первое кольцо состояло из вооруженных формирований оппозиции, а второе проходило по горной гряде перевала Сатыкандав, высота которого достигала трех тысяч метров.
Потеря кабульским правительством Хоста стала бы важным приобретением для оппозиции. Поэтому к решающему удару моджахеды готовились основательно. Воспользовавшись отсутствием советских войск в этом районе, душманы восстановили одну из самых крупных своих перевалочных баз – «Джавара», что в переводе означает «Волчья яма», которую наши войска разгромили еще весной 1986 года.
После многократных настойчивых просьб афганского руководства командование 40-й армии начало планировать крупную совместную войсковую операцию афганских и советских войск под условным названием «Магистраль». Основной целью ее был прорыв блокады для обеспечения населения Хоста продовольствием, горючим, медикаментами.
23 ноября начались боевые действия и к исходу 29 ноября передовые части овладели перевалом Сатыкандав. Основная заслуга в этом принадлежит личному составу 103-й воздушно-десантной дивизии, которой в то время командовал генерал-майор Павел Сергеевич Грачев. Он лично руководил действиями своих подчиненных и сумел захватить перевал, понеся при этом минимальные потери.
В ходе боев нами был сначала блокирован, а потом и уничтожен крупный базовый район Срана чуть южнее перевала Сатыкандав и ближе к Хосту. Его ликвидация сыграла решающую роль в окончательном разгроме сопротивлявшихся отрядов вооруженной оппозиции и взятии советскими войсками под свою охрану магистрали Гардез – Хост, по которой 30 декабря пошли первые колонны с продовольствием для жителей Хоста.
За успешно проведенную операцию «Магистраль» командующий 40-й армии Борис Всеволодович Громов 3 марта 1988 года награжден высоким званием Героя Советского Союза. 

14 апреля 1988 года министры иностранных дел Афганистана, Пакистана, Советского Союза и США подписали в Женеве пять документов по политическому урегулированию положения вокруг Афганистана. Согласно Женевским соглашениям Ограниченный контингент советских войск должен был покинуть территорию Афганистана через девять месяцев.
7 апреля 1988 года министр обороны СССР издал директиву, в которой были определены порядок вывода войск и обеспечение их безопасности на марше. Эта директива была полностью подготовлена на основании предложений командования 40-й армии и предусматривала начало вывода соединений и частей армии 15 мая 1988 года и завершение 15 февраля 1989 года.
Для вывода войск использовались те же маршруты, которыми соединения и части 40-й армии входили  в Афганистан в 1979 году: на западе – Кандагар–Шинданд–Кушка, на востоке – объединявшиеся в Кабуле маршруты из Газни, Гардеза и Джелалабада. Далее войскам на этом направлении предстояло преодолеть перевал Саланг, выйти в район Пули-Хумри и завершить марш в Термезе.
К моменту подписания Женевских договоренностей численность советских войск в Афганистане составляла 102,3 тыс. человек. На первом этапе  соединения и части должны были выводиться из гарнизонов Джелалабад, Гардез, Газни, Кандагар, Лашкаргах, Герат, Файзабад, Шинданд, а некоторые части – обеспечения и обслуживания – из Кабула. Советские войска выводились на территорию СССР на западе через Кушку, на востоке – Термез. При этом строго соблюдались поэтапность и последовательность вывода соединений и частей, но в силу ряда причин график приходилось иногда корректировать.
Для руководства выводом войск были созданы две оперативные группы: на западе – во главе  с первым заместителем командующего армией генерал-майором Н. П. Пищевым, а на востоке это было поручено  заместителю командующего армией генерал-майору А. Г. Шеенкову.
С территории Афганистана мы уходили в условиях серьезного обострения внутриполитической обстановки. Командование армии отчетливо представляло всю тяжесть и сложность вывода войск, особенно на последних этапах. Была проведена большая работа по подготовке. Для обеспечения максимальной безопасности были приняты беспрецедентные меры по организации боевого охранения колонн на марше. На случай отдельных попыток воспрепятствовать продвижению наших колонн в направлении границы были спланированы мощные воздушные и огневые удары.
Оперативные мероприятия со стороны армии носили преимущественно упреждающий характер. Мы активно проводили разведку, постоянно следили за передвижениями вооруженных формирований противника. Под жесткий контроль были взяты  возможные районы скопления мятежников и вероятные места их выхода к основным маршрутам движения воинских частей.
Была значительно усилена охрана дорог. Все использовавшиеся войсками коммуникации, помимо стационарных  сторожевых застав и сил боевого охранения, выделенных от этих застав, были основательно заблокированы силами и средствами 108-й мотострелковой и 103-й воздушно-десантной дивизий.
В случае необходимости воздушные и огневые средства  40-й армии  были  готовы  нанести упреждающий или ответный удар в любом районе Афганистана. Мы тщательно спланировали действия авиации и артиллерии в зонах повышенной опасности. Места ночного отдыха подразделений и прилегающая к ним территория  постоянно подсвечивались авиацией. Это исключало возможность внезапного нападения противника.
Большой интерес к выводу войск проявили известные во всем мире информационные агентства. Вывод войск освещали более двухсот корреспондентов из разных стран. Вместе с ними работала небольшая, чуть больше десяти человек, группа советских журналистов Гостелерадио, АПН и ТАСС. Они сопровождали наши войска во время движения до Кабула и далее на север.
Многие репортеры пытались оказаться в составе колонн и совершить марш вместе с военнослужащими. Как правило, мы отказывали в этом, потому что в любой момент полк или батальон мог подвергнуться внезапному нападению противника. Исключение было сделано только для нескольких наших соотечественников. Журналистам мы практически впервые предоставили полную свободу действий. Это они отмечали в своих публикациях, подчеркивая, что им предоставлены исключительные возможности для правдивого изложения событий, происходящих в Афганистане.
14 мая 1988 года в Кабуле командующий впервые провел пресс-конференцию. Она вызвала, на мой взгляд, значительный интерес, и в первую очередь потому, что у журналистов наконец-то появилась возможность задать все интересующие их вопросы напрямую командованию 40-й армии. Затрагивались многие темы, были и «неудобные» вопросы. После пресс-конференции стало ясно, что ответы командующего удовлетворили журналистов. Ни тогда, ни, тем более, сейчас нам нет необходимости скрывать то, чем советские войска занимались в Афганистане.


Подводя итоги  деятельности 40-й армии за 1988 год, генерал–полковник Б. В. Громов в своей книге «Ограниченный контингент» заявил: «В результате боевой деятельности 40-й армии в течение 1988 года отряды оппозиции были значительно ослаблены. Совместно с подразделениями  вооруженных сил Афганистана мы провели большую работу по расчистке районов вдоль магистралей. После несостоявшихся переговоров с оппозицией во время проведения войсковых операций мы нанесли моджахедам внушительный ущерб. Советскими войсками было захвачено более 1000 зенитных  горных установок,  более 30000 реактивных снарядов, свыше 700 минометов и примерно 25000 мин, а также значительное количество стрелкового оружия и более 12 миллионов патронов. Во второй половине 1988 года силами 40-й армии было захвачено 417 караванов оппозиции, следовавших  из Пакистана и Ирана. Тем не менее, моджахеды по-прежнему представляли опасность для правительства Афганистана».
После завершения первого этапа вывода войск командующий определил порядок реализации второго, завершить который следовало до 15 февраля 1989 года согласно утвержденному графику по двум направлениям, гарнизон за гарнизоном, начиная от наиболее  отдаленных от советско-афганской границы.
Мы постоянно держали под контролем территорию, прилегающую к дорогам, по которым двигались войска, и мятежники не препятствовали выводу. Но командование имело все основания предполагать, что Ахмад Шах Масуд будет препятствовать правительственным войскам выставлять свои заставы вдоль дороги. Через посредников мы предупредили его о том,  что в таком случае советские войска будут вынуждены применить силу. Ответственность за возможные жертвы мы возложили на Масуда.
Несмотря на предупреждение, 23 января 1989 года правительственные войска во время движения по автомобильной дороге в районе Южного Саланга подверглись интенсивному обстрелу. Это вынудило нас нанести мощный удар  по формированиям Ахмад Шаха Масуда.
Последние боевые действия советских войск на территории Афганистана проводились под условным названием «Тайфун». Цель операции – нанесение максимального ущерба оппозиции в центральных и северных провинциях страны, лишение противника возможности вести активную вооруженную борьбу на последнем этапе вывода войск. В район перевала Саланг были стянуты значительные силы и большое количество огневых средств, в том числе реактивные системы залпового огня «Ураган», «Град» и тяжелые огнеметы «Буратино».
Начиная с 24 января,  наносились бомбо штурмовые удары авиации, осуществлялись огневые налеты артиллерии по базовым районам мятежников, проводилось минирование возможных путей подхода резервов противника. Было совершено более 600 самолето-вылетов и нанесено 46 бомбо-штурмовых ударов авиации, артиллерией выполнено более 400 огневых задач.
Начались прочесывание, зачистка  местности и выставление на магистрали сторожевых блоков с афганским личным составом. Основные усилия были сосредоточены на охране мостов, галерей и тоннелей. Местность постоянно простреливалась, а в ночное время освещалась авиацией, артиллерией. Инженерные подразделения расчищали на дороге каменные и снежные завалы. С целью приведения коммуникации в порядок командование приняло решение на время ее закрыть.
В результате ударов мятежники  были деморализованы. В течение последующих суток противодействие с их стороны оказывалось незначительное. Управление вооруженными формированиями было явно нарушено. Постоянно наносимые авиацией и артиллерией удары затрудняли возможность восстановить их боеспособность. Подход резервов противника воспрещался дальними огневыми налетами.
За двое суток боевых действий было уничтожено более 600 мятежников, обезврежено и захвачено много оружия и техники. Наши потери за это время составили убитыми три человека, ранеными – пять.
Боевые действия на Южном Саланге продолжались примерно трое суток, в результате отрядам мятежников был нанесен серьезный урон. Чтобы максимально снизить потери своих войск, решили наносить огневые и авиационные удары по прилегающим к магистрали районам,  где отмечалось скопление мятежников.
К сожалению, не обошлось без жертв и среди жителей прилегающих к дороге кишлаков: часть из них не покинула свои дома и оказалась под воздействием наших огневых средств.
С 27 января 1989 года вывод войск был возобновлен. На завершение операции отводилось всего двадцать дней. Такие сроки вынуждали  осуществлять движение сплошным потоком. Установили режим работы тоннеля: проводка колонн в направлении госграницы осуществлялась через день, так как в другие дни шли из Союза колонны с боевой техникой, с продовольствием, горючим и предметами первой необходимости для Кабула. График вывода войск был на пределе.
Мы внимательно наблюдали  за действиями моджахедов. После операции «Тайфун» вооруженные отряды оппозиции в целом не препятствовали выводу наших войск, а также занятию режимных зон, застав и постов безопасности частями 2 пд, подразделениями Царандоя и МГБ.
На территории Афганистана еще находилось свыше 25 тысяч советских солдат и офицеров. Обеспечивая вывод войск, соединения и части армии продолжали выполнять задачи по охране коммуникаций, режимных зон и объектов. В частности, только на моем восточном направлении для охраны дорог было задействовано 26 батальонов, более четырех с половиной тысяч военнослужащих несли службу на 193 сторожевых заставах и постах, более семи тысяч военнослужащих выполняли задачи по охране аэродромов. 
 Зима 1989 года выдалась снежная и морозная.   «Волчьи клыки» Саланга скалились в небо. На перевале наблюдались исключительно сложные погодные условия: туманы, обледенение дороги, заносы, сход снежных лавин, которые образовывали многокилометровые завалы на дороге. Приходилось проводить огромный объем работ по инженерному, дорожному и тыловому обеспечению. Это отнимало много сил и ресурсов. Спасали присланные по моей просьбе пять роторных шнековых машин на базе автомобиля «Урал». Иногда приходилось сталкивать автомобили-длинномеры в ущелье, чтобы освободить дорогу. Пришлось несколько раз протоптать южные склоны перевала, чтобы ликвидировать заторы. Хорошо зарекомендовала себя в эти трудные дни комендантская служба, пропускавшая колонны. Метод один: днем идут войсковые колонны, ночью – очистка и проветривание тоннеля и галерей.
С 30 января до 8 февраля по ночам пропускали над Салангом авиацию, которая перебазировалась на территорию Советского Союза, для чего использовались мощные прожекторы, освещавшие коридор пролета над вершинами Гиндукуша. В ходе перебазирования вертолетного полка, который раньше дислоцировался в Джелалабаде, один из вертолетов врезался в скалу, погиб командир полка.
4 февраля командование и штаб 40-й армии оставили Кабул и переместились в район Ташкургана в местечко Найбабад.
10 февраля я прибыл на КП армии, доложил командующему о завершении вывода наших частей с перевального участка Саланга, передаче всей трассы под охрану правительственных войск и получил задачу на дальнейшие действия.
12 февраля я прибыл в Хайратон, прошел таможенный досмотр и вышел на мост через Аму-Дарью. Подъехав к белой широкой полосе, которая на мосту обозначала государственную границу, дал команду адъютанту постелить белую простынь, зашел на нее, вытер ноги, выбросил в реку трофейные «штучки», пересек госграницу и прибыл в Термез, в военный городок мотострелковой дивизии, где был развернут КП армии.
Согласно приказу командующего армией взял управление на себя, уточнил обстановку на западном направлении и доложил министру обороны. 13 и 14 февраля ушли на подготовку торжественных мероприятий, связанных с окончанием вывода. Для встречи и приветствия в Термез прибыл главнокомандующий войсками Южного направления генерал армии Н. И. Попов.
15 февраля через мост, связывающий Термез с афганским населенным пунктом Хайратон, вышел последний советский батальон – разведбат 201-й мсд во главе с командующим 40-й армией генерал-лейтенантом Б. В. Громовым, который  доложил генералу армии Попову о том, что войска 40-й армии благополучно выведены с территории Афганистана.
После  торжественного митинга части и подразделения 201-й мсд были отправлены маршем в Душанбе, на место постоянной дислокации. Именно в этот день пришло сообщение о том, что командиру дивизии полковнику В. В. Рузляеву присвоено звание генерал-майор.
40-я армия была необычным объединением. В ее состав входили четыре дивизии: три мотострелковые и одна воздушно-десантная, а также несколько отдельных бригад, полков и батальонов. За всю историю наших Вооруженных Сил не было такой армии, которая располагала собственными военно-воздушными силами. Серьезной силой были батальоны специального назначения, которых в составе армии насчитывалось восемь. Численный состав доходил  до 120 тысяч солдат и офицеров.
29 марта 1989 года в 6.00 по московскому времени ликвидационный акт о расформировании 40-й армии был подписан начальником штаба армии генерал-майором В. С. Соколовым.
Так закончилась для Советского Союза и 40-й армии эта тяжелая, изнурительная и долгие годы засекреченная для советских людей война в Афганистане, продолжавшаяся 2238 дней и ночей.
19 февраля командующий армией, я, генерал-майор Н. П. Пищев, генерал-майор В. А. Васенин вылетели в Москву на беседу в Главное управление кадров и ЦК КПСС с последующим назначением на командные должности в системе ВС СССР.  В Ташкент мы вернулись втроем. Борис Всеволодович Громов убыл в Киев, так как еще в январе был назначен командующим войсками Киевского военного округа.
Вскоре я был назначен командующим 13-й общевойсковой армией Прикарпатского военного округа со штабом в Ровно и убыл к новому месту службы.

---

У Кривому Розі ветерани-«афганці» ще на початку 90-х об'єднались для взаємодопомоги, і згодом організація розповсюдила свої дії на всіх, хто був обпалений Афганською війною. Це, насамперед, інваліди війни і сім'ї загиблих воїнів.
З початку 2000-х у місті почали вирішувати квартирне питання, і за кілька років поліпшили житлові умови всі «афганці», які мали такі проблеми. Усе відбулося з налагодженням партнерських взаємовідносин з керівництвом міста, органами місцевого самоврядування, міським головою, депутатським корпусом.
Багато що зроблено у Кривому Розі завдяки міській організації воїнів-інтернаціоналістів, яку започаткував Віктор Пантелеймонович Бобров, а зараз очолює Юрій Іванович Федосенко.
Щомісяця сім’ї загиблих отримують матеріальну допомогу і щороку одноразову в сумі 5000 гривень.  Налагоджено постійне лікування і реабілітацію хворих, поранених та інвалідів війни в шпиталі «Лісова поляна».
Ветеранам-«афганцям» надається допомога у започаткуванні підприємницької діяльності за умови, якщо буде зворотня допомога бізнесмена для «афганської» організації. Постійно проводяться юридичні консультації та надається юридична допомога ветеранам війни і сім'ям загиблих. Воїни-інтернаціоналісти проводять військово-патріотичні й виховні заходи в школах та інших навчальних закладах міста, організували музеї в приміщеннях шкіл, де колись навчалися ветерани війни і полеглі в Афганістані. Споруджено кілька пам'ятних знаків і пам'ятників воїнам-інтернаціоналістам, загальноміський пам'ятник загиблим у центрі міста, поруч споруджено християнський храм.
Криворізьку міську організацію УСВА в області поважають, на неї рівняються, з нею співпрацюють і навіть об'єднуються. З ініціативи «афганців» створено об'єднання громадських організацій міста «Патріоти України», до складу якого входять організації воїнів-інтернаціоналістів, козаків,  ветеранів спецназу і прикордонних військ, бійцівський клуб «Барс», асоціація особистих охоронців, організація працівників Криворізького педагогічного університету.
Ми пройшли крізь вогонь війни і пам’ятаємо про неї. Нам не байдуже майбутнє наших дітей, рідних і близьких, всього українського народу. Збереження пам'яті про війну та її трагедії для нового покоління – наш святий обов'язок перед тими, хто загинув у пеклі Афгану й навіки залишився молодим, кого сьогодні немає з нами. Ця війна загартувала ціле покоління громадян нашої держави, навчивши понад усе цінувати життя, людяність і справедливість. Мабуть, саме тому «афганці» відіграють таку вагому роль в процесах розбудови громадянського суспільства.
Історія свідчить, що пам'ять і правда є запорукою того, що історичні помилки не повторяться в майбутньому. І ніхто, окрім солдата, не зможе розповісти всю правду про Афганську війну. Тому особисті спогади і мемуари ветеранів-«афганців» стали чистим джерелом інформації, що відкриває людям, особливо молоді, нові грані правди про війну в Афганістані та героїзм наших солдатів.
У Кривому Розі регулярно, впродовж року, воїни-інтернаціоналісти зустрічаються з молоддю, щоб розповісти юнакам і дівчатам про Афганську війну, про подвиги земляків.
Ветерани хочуть, щоб війна назавжди залишилась тільки в історії, а наступні
покоління раділи сонцю і мирному небу.

---

Перш ніж учасники бойових дій відзначатимуть 24-ту річницю виведення радянських військ з Республіки Афганістан, а громадськість буде вшановувати воїнів-інтернаціоналістів, у селах, районах і областях України, напевно, підіб’ють підсумки тих трагічних подій.
А підсумки ці – невтішні. Бойові дії лише в Афганістані зловісним смерчем пролягли через долі майже 160 тисяч наших співвітчизників, з яких 3360 не повернулися додому, більш як 8 тисяч зазнали поранень, понад 100 тисяч перенесли притаманні азіатським країнам захворювання. Залишилися без синів 2729 матерів і  1982 батьки, стали вдовами 505 молодих жінок, сиротами – 711 дітей. Після війни померло від ран і хвороб увосьмеро більше, ніж загинуло, кількість інвалідів збільшилася вчетверо.
З мого рідного Ямпільського району Вінницької області пройшли через службу в Афганістані понад 110 земляків. Троє з них загинуло, п’ятеро пішли із життя вже після служби, понад тридцять бійців і командирів  були поранені чи контужені, майже стільки ж  сьогодні є інвалідами.
Ми згадаємо усіх своїх побратимів поіменно і віддамо належне героїзму й мужності доблесних нащадків ветеранів Великої Вітчизняної війни. Згадаємо, як бойовий досвід, стійкість, мужність і відданість Батьківщині фронтовиків були яскравим прикладом беззастережного виконання поставлених бойових завдань, наказів і розпоряджень командирів.
Болять душевні рани «афганців» від того, що трапилося у грудні 1979 року і що закінчилося 24 роки тому. Але понад усе обурює багатьох воїнів-інтернаціоналістів сьогоднішнє ставлення до них деяких чиновників. То, бачте, декому з них здається, що ми займалися не своєю справою, що в нашій участі у бойових діях немає жодної доблесті, бо воювали ми невідомо за що, і що, зрештою,  вони нас ТУДИ не посилали!
Що сказати на це? По-перше, ми і самі пам’ятаємо, як зустрічали останні колони наших військових підрозділів уже тут, на рідній землі, без хліба з сіллю і без присутності тих, хто насправді нас ТУДИ послав. А по-друге, таке може верзти лише людина, яка не служила в армії і не знає військового порядку, не знає, що таке наказ, доблесть і честь військовика! Час вибрав нас! От і вся відповідь на те, як ми ТАМ опинилися.
Не будемо вдаватися до політичного аспекту Афганської війни і нашої участі в ній – то не компетенція рядового бійця чи навіть офіцера, і, тим більше, не слід судити про неї з позицій сьогодення й роздавати оцінки і поради, виходячи з нашого, «родового» – бути сильними заднім розумом.
Ну, а оскільки ми служили у «гарячій точці», то і по нас стріляли, і нам доводилося в когось стріляти. Тож справді, чи можна сумніватися, що кулі, випущені душманами і найманими моджахедами, якось по-іншому могли вбивати наших бійців і командирів, ніж ті фашистські, що вбивали наших батьків і дідусів у окопах прикордонних застав чи Сталінграда? Чи ми якось по-іншому, ніж фронтовики, горіли в танках, підривалися на мінах і фугасах, по-іншому гинули у підбитих літаках і гелікоптерах? Ні! Усе було так, як це і буває на війні. І тут нас із фронтовиками об’єднує головне: ми зі зброєю в руках, у бойовій обстановці виконували військову присягу, накази командирів, і багато з нас – ціною власного життя.
Я це до того, що, як на мою думку, «афганці» заслуговують на повагу не менше, ніж фронтовики. І їм, особливо інвалідам, сім’ям загиблих, не завадило б встановити пільги фронтовиків, першочергово надавати інвалідські візки, автомобілі,  допомогу у придбанні чи ремонті житла, путівок на лікування і оздоровлення в санаторіях, профілакторіях, будинках відпочинку і т. ін. Саме через це у багатьох організаціях ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) України сьогодні народжується ідея: заради пам’яті загиблих бойових товаришів, заради матерів, котрі втратили синів, удів, які залишилися без чоловіків, і їхніх дітей, що росли без батьків, заради тих, хто помер уже після Афгану, хто залишився живим і ще працює на нашій грішній землі, – звернутися до Президента України з клопотанням оголосити 2014-й – рік 25-ї річниці виведення радянських військ з Республіки Афганістан – Роком ветерана війни в Афганістані, воїна-інтернаціоналіста з виданням відповідного указу.
Не знаю, можливо, і дослухається до цієї пропозиції Президент України, але на місцях вже й сьогодні можна розпочинати цілеспрямовану роботу до зазначеної дати і багато що зробити для увічнення пам’яті загиблих і померлих, вшанування живих «афганців». А працювати є над чим і є з ким. Приміром, нещодавно, спілкуючись з директором школи одного із сіл, я запитав, як він ставиться до того, щоб на будівлі школи встановити невеличку мармурову меморіальну дошку, присвячену випускнику-«афганцю», померлому після служби в Афганістані? Боже мій! Він відразу ж видав на-гора таку тираду про злиденність і матеріальні негаразди школи, що мені, який і без цього добре знає про скудність шкільного бюджету і про мізерну зарплатню вчителів, стало соромно і боляче за цю людину. Керівник-педагог навіть і не заїкнувся про бажання подумати над пропозицією, обміркувати її з педагогічним і батьківським колективами, пошукати спонсорів чи вжити якихось інших заходів для винайдення необхідних коштів. Ні! Відчувалося, що йому чуже горе не болить! Така-от педагогіка!
А воїнів-інтернаціоналістів з кожним роком, як це сталося вже з ветеранами Великої Вітчизняної, буде все менше. Вже сьогодні є села і містечки, де, крім «афганців», не залишилося жодного фронтовика чи учасника війни. Тож давайте хоча б стосовно «афганців» – бойових нащадків фронтовиків – дотримаємося девізу «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!».
Розраховувати на можливості у цій справі лише на одних голів організацій ветеранів Афганістану не варто: частині з них було «згори» нав’язано хоч якось курувати цю категорію мешканців району, бо для офіційного їх обрання вони не спромоглися зібрати отих «афганців», тому і «працюють» відповідно, а ті, кого обрали, один-два рази стикнулися з байдужістю місцевих властей – самі опустили руки ввжаються головами спілок умовно. Є, що правда, патріоти-ентузіасти, які добровільно взяли на себе обов’язок час від часу нагадувати властям районів про існування на їхній території воїнів-«афганців», не більше того. Отже, з таких і відповідна вимога!
Звідси і пояснення того, чому воїни-інтернаціоналісти областей – Запорізької, Хмельницької, Одеської, Харківської, Івано-Франківської, Полтавської – передплатили свою рідну «афганську» газету «Третій тост» на 2013 рік у кількості 498, 356, 500, 498, 498, 277 примірників відповідно, а Волинської, Чернівецької, Тернопільської, Житомирської, Луганської, Вінницької, Миколаївської областей – відповідно 59, 64, 85, 110, 125, 166, 174. Хоча і ці показники мають бути більшими щонайменше у три-чотири рази. Бо є «афганці», особливо у селах, які не знають про існування такої газети. Отже, де працюють – там і результат!
За зазначені проблеми слід узятися усім: керівництву міст, районів і сіл, директорам шкіл і вчителям, міським і сільським громадам і просто небайдужим людям. Створити при райдержадміністраціях ініціативні групи, розробити план дій і черговість його виконання, призначити відповідальних за конкретний етап і вид роботи. Словом, подумати над тим, яку пам’ять ми залишимо нашим дітям і онукам про тих, хто не зі своєї волі брав участь у бойових конфліктах у так званий «мирний час».
Першооснова, впевнений, в районах для такої роботи є. Але багато що потребує свого нагального доопрацювання і продовження. Приміром, не в усіх районах України написано і видано книги про своїх учасників бойових дій. Чи не повсюдно створення й оформлення музеїв, кімнат чи хоча б куточків бойової слави воїнів-інтернаціоналістів – лише у початковій стадії.
Вже сьогодні саме створеними ініціативними групами мають бути підготовлені та всебічно обговорені кандидатури «афганців» на присвоєння їм чергових військових звань (офіцерам), нагородження орденами і медалями держави і УСВА, присвоєння почесних звань тим, хто тривалий час успішно працює за фахом.
До 25-ї річниці виведення військ з Афганістану встановити на усіх школах, випускники яких проходили службу в цій країні і померли вже на «гражданці», меморіальні дошки.
Слід обстежити помешкання ветеранів війни і «афганців», членів сімей загиблих, з’ясувати об’єм необхідного ремонту, якщо такий знадобиться, подумати усім над тим, що ще можна зробити для них. Головне – не залишатися байдужими і пам’ятати, що ці люди, їх «афганська» служба і те, що вони зазнали в Афганській війні та в бойових конфліктах на території інших держав, забуттю не підлягає!

---

    У Шепетівській міськраді керівники міста зустрілися з представниками Шепетівської  спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
    У зустрічі взяли участь міський голова С.  Антонюк, його заступник з питань діяльності виконавчих органів ради Т. Зайцева, начальник фінансового управління міської ради В. Дрищ,  директор КП «ШРЕП» Ю. Шайнога, головний лікар центральної районної лікарні  В. Поліщук, директор місцевого медичного училища Т. Федоришина, викладач військової дисципліни професійно-технічного ліцею, кавалер двох орденів Червоної Зірки В. Малошик,  голова та активісти міської  спілки ветеранів Афганістану В. Окорський, В. Дудар, В. Лук'янчук, Ю. Казмірчук, П. Шидей, С. Хом'як, В. Косогов.
    Учасники заходу обговорили коло питань, що безпосередньо стосуються життєдіяльності ветеранської організації, її співпраці з місцевими органами влади, інститутами громадянського суспільства, освітніми закладами. Більшість питань стосувалися медичного обслуговування і зубопротезування «афганців», житлової проблеми, ролі спілки  в патріотичному вихованні підростаючого покоління, підготовки до святкування Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав  і  24-ї річниці виведення військ з Афганістану.
    Про оздоровлення і лікування воїнів-інтернаціоналістів говорив головний лікар районної лікарні Валентин Поліщук. Він наголосив, що саме ця категорія пільговиків однією з перших потребує кваліфікованої медичної допомоги, яка відповідно до закону має надаватися на безоплатній основі. Для цього у лікарні функціонують спеціалізовані  палати, де можна пройти стаціонарне лікування. Також діє механізм отримання ліків за пільговими рецептами у комунальних аптеках.
    Конструктивний діалог склався при обговоренні питань співпраці у виховній роботі,  залучення молоді до відзначення патріотичних свят, створення спеціалізованих куточків виховання у школах і навчальних закладах, проведення спільних уроків мужності й позакласних годин. Велика увага приділялася утриманню пам’ятників і меморіалів слави міста, наголошувалося на поліпшенні співпраці у цьому напрямі з комунальними службами,  військовими частинами і військовим комісаріатом.
    Міський голова Сергій Антонюк наголосив на тому, що такі зустрічі мають стати традиційними, оскільки вони дозволяють побачити проблеми воїнів-інтернаціоналістів зсередини, адже кожен має право висловити своє бачення і думку, а влада, у свою чергу, повинна вислухати й сприяти у вирішенні  всіх  нагальних питань спілки ветеранів Афганістану.  Також він  розповів про плани міської влади, спрямовані на посилення соціального захисту воїнів-інтернаціоналістів, про те, як місто вшановуватиме учасників бойових дій 15 лютого.

---

     Колегія Рахункової палати розглянула результати аудиту ефективності використання коштів, передбачених у держбюджеті для забезпечення інвалідів автомобілями. Висновок: державні гарантії щодо забезпечення цієї категорії громадян особистим транспортом не виконуються.
     Рівень надання цієї пільги залишається вкрай низьким: 2011 року автомобілями забез-печені лише 0,3% інвалідів, які перебували на обліку, замість запланованих 2,1%. У 2012 році бюджетні призначення на закупівлю автомобілів для існуючої черги становили лише 2% загальної потреби. Тобто лише кожен 80-й інвалід, який перебуває на обліку, зміг реалізувати своє право на забезпечення засобом пересування. Погіршує ситуацію постійне зростання ринкової вартості автомобілів, яка у 2011 році перевищувала заплановану на 13,4%, у 2012 році – на 10,5%. Тому автомобілів закупили
мало, а інваліди не можуть їх отримати, бо їм ніде
взяти гроші на доплату 7—30% вартості.
     Через те, що дуже довго визначали виконавців держзамовлення, у 2011 році Фонд соціального захисту інвалідів, хоч і мав кошти з бюджету, не використав їх і повернув 75,5 мільйона гривень. Як наслідок, держзамовлення було виконане лише на 10,5%. Тож коли 1296 інвалідів отримають машини – невідомо. Мінсоцполітики і Фонд соціального захисту інвалідів упродовж 2009–2011 років не вживали заходів для ефективного використання надходжень до спеціального фонду держбюджету на придбання автомобілів. У результаті на початок 2012 року в спецфонді накопичилося 19,5 мільйона гривень, за які, за розрахунками аудиторів, можна було б забезпечити транспортом 321 інваліда за закупівельними цінами 2011 року.
     Колегія Рахункової палати запропонувала активніше використовувати альтернативні шляхи розв'язання проблеми у зв'язку з браком бюджетних призначень: надати інвалідам право вибору компенсації за невиділений автомобіль, збільшити розмір компенсації на транспортне обслуговування, а також створити в усіх регіонах спеціалізовані служби для перевезення людей з особливими потребами.

---

   В Нововодолажской ДЮСШ на Харьковщине состоялись соревнования по гиревому спорту среди молодежи, посвященные памяти Героя Советского Союза, воина-интернационалиста Митрофана Петровича  Ноги.
   Инициаторами выступили районная организация УСВА и местная ДЮСШ при поддержке райгосадминистрации и Харьковского областного союза ветеранов Афганистана.
   С приветствием к спортсменам обратились заместитель председателя Нововодолажской райгосадминистрации А. Б. Куземский, председатель районного совета ветеранов Д. Т. Тарасенко, председатель  правления ХОСВА  В. Н. Рыжков. Председатель районного союза ветеранов Афганистана  С. Ф. Воротняк призвал молодеж брать жизненный  пример с отважного земляка, памяти которого посвящены соревнования.
   М. П. Нога родился 19 августа 1914 года в селе Ключеводское в семье крестьянина. В 1930 году окончил семь классов неполной средней школы, работал слесарем на Харьковском авиационном заводе. В 1932 году по комсомольской путёвке поступил в военную школу лётчиков и лётчиков-наблюдателей в Харькове. Служил в авиачастях Киевского и Забайкальского военных округов пилотом, командиром звена и эскадрильи. 
   Участвовал в боях с японскими милитаристами на Халхин-Голе в 1939 году. Командир эскадрильи 70-го полка старший лейтенант Митрофан Нога совершил 109 боевых вылетов, в 22 воздушных боях сбил лично девять истребителей и два бомбардировщика в группе. За мужество и воинскую доблесть, проявленные в боях с врагами, Митрофан Петрович Нога 17 ноября 1939 года удостоен звания Героя Советского Союза.
   Позже командовал 41-м истребительным авіаполком, учился на курсах при Военной академии командного и штурманского состава ВВС. В годы Великой Отечественной войны сражался на Южном, Крымском, Северо-Кавказском, Западном, Брянском, 3-м Белорусском и 1-м Украинском фронтах. Командовал 182-м истребительным авиационным полком ПВО, а затем – 144-й, 322-й и 256-й истребительными авиационными дивизиями. В воздушных боях уничтожил 18 самолётов лично и один в группе с товарищами. Дважды ранен. Всего в 1939–1945 годах совершил более 550 успешных боевых вылетов, в 120 воздушных боях сбил лично 27 и в группе три самолёта противника. Награжден многими боевыми орденами и медалями.
   После войны продолжал служить в ВВС. В 1949 году окончил Военную академию Генерального штаба, затем командовал авиационным корпусом, был заместителем командующего ВВС округа. В 1963 году генерал-лейтенант авиации М. П. Нога уволен с военной службы по состоянию здоровья. Жил и работал в Киеве. Умер 22 декабря 1986 года.       
   Соревнования проходили в острой борьбе, особым их украшением стали юные воспитанницы Нововодолажской ДЮСШ. Участники имели возможность повысить спортивный уровень, выполнив нормативы очередного разряда. Победили в своих весовых категориях Наталья Расторгуева, Карина Черных (Нововодолажская ДЮСШ), Виктория Кисич (пгт Новая Водолага), которые выполнили третий спортивный разряд и улучшили свой личный рекорд. Среди  юношей победителями стали: Артур Штиллер, Владислав Калиниченко (оба – поселок Близнюки), Антон Терентаев (пгт Новая Водолага), Илья Смелинский (Харьков), Евгений Масловский, Вадим Бабин (оба – поселок Близнюки), Владимир Кудник (Харьков), Богдан Коваленко (пгт Новая Водолага).
   В командном зачете первое место завоевала Нововодолажская ДЮСШ, второе – Близнюковская ДЮСШ, на третьем месте – гиревики КЗДЮСШ №16 из  Харькова.
   Именно в таких соревнованиях закаляется характер, формируется непреклонная тяга к победе, достигаются спортивные разряды и завоевываются первые медали. Желаем всем участникам новых побед и достижений.