В Українському національному інформаційному агентстві «Укрінформ» 4 березня відбулася прес-конференція, організована Державною службою з питань інвалідів та ветеранів спільно з Українською Спілкою ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
Учасники прес-конференції – перший заступник голови Служби Володимир Сіроштан, голова УСВА Герой України Сергій Червонописький, заступники голови УСВА Валерій Аблазов і Павло Покутний чітко визначили своє ставлення до поточних тривожних подій, окреслили ситуацію, яка сьогодні склалася в різних регіонах країни, відповіли на запитання журналістів.
Головний меседж до суспільства, який прозвучав і, до речі, був підтриманий учасниками селекторної наради регіональних організацій УСВА, яку перед прес-конференцією провів Сергій Червонописький, полягає в тому, що ветерани-«афганці» єдиним фронтом виступають за збереження єдності й суверенності Української держави. Усі засуджують агресивні дії та роль Російської Федерації в останніх подіях в Криму і східних областях України. Вони одностайні в тому, що у своєму домі ми спроможні самі впоратися з тими політичними викликами, які постали перед нами, стабілізувати ситуацію і налагодити мирне життя в державі.
Внутренняя политическая нестабильность в Украине, доведенная до угрозы гражданской войны и потери территориальной целостности государства, как это было в Афганистане, Югославии, Молдове, Грузии и в других странах мира, является катализатором иностранного военного вмешательства под флагом защиты прав человека вообще и безопасности своих граждан в частности.
Украинский Союз ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) небезосновательно считает, что Украина, ее народ в состоянии самостоятельно справиться с теми политическими вызовами, которые поставлены перед нами, стабилизировать положение и восстановить мирную жизнь в стране.
Мы, ветераны войны, участники боевых действий в зарубежных странах, хотим предупредить руководителей государств, пытающихся навязать Украине «медвежьи услуги» по защите прав наших граждан путем военной интервенции, об ответственности и последствиях таких шагов.
Мы, патриоты государства, всегда будем стоять на защите его интересов.
Внутренняя политическая нестабильность в Украине, доведенная до угрозы гражданской войны и потери территориальной целостности государства, как это было в Афганистане, Югославии, Молдове, Грузии и в других странах мира, является катализатором иностранного военного вмешательства под флагом защиты прав человека вообще и безопасности своих граждан в частности.
Украинский Союз ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) небезосновательно считает, что Украина, ее народ в состоянии самостоятельно справиться с теми политическими вызовами, которые поставлены перед нами, стабилизировать положение и восстановить мирную жизнь в стране.
Мы, ветераны войны, участники боевых действий в зарубежных странах, хотим предупредить руководителей государств, пытающихся навязать Украине «медвежьи услуги» по защите прав наших граждан путем военной интервенции, об ответственности и о последствиях таких шагов.
Мы, патриоты государства, всегда будем стоять на защите его интересов.
С целью стабилизации положения и восстановления мирной жизни в стране рекомендуем во всех территориальных образованиях Украины организациям УСВА выступить инициаторами:
– проведения консультаций со всеми государственными и влиятельными негосударственными организациями и формированиями по вопросам противодействия росту преступности и обеспечения безопасности граждан, защиты их жилищ и личного имущества, восстановлению законности и правопорядка;
– содействия восстановлению дееспособности местных органов власти, правоохранительных структур и органов;
– возобновления и активизации деятельности Общественных советов (Громадських рад) при органах местной власти;
– защиты социальных прав семей погибших и умерших ветеранов, инвалидов войны и участников боевых действий;
– продолжения патриотической работы с населением Украины, используя для этой цели мероприятия, запланированные в рамках Года чествования участников боевых действий в зарубежных странах;
– укрепления единства УСВА, противодействия инициаторам раскола и ослабления организации в такой сложный для страны период.
6 березня у Брюсселі відбулося позачергове засідання глав держав та урядів країн Європейського Союзу, де обговорювалася непроста ситуація в Україні, що склалася через дії військових підрозділів на території Автономної Республіки Крим.
Власне у ході засідання Ради ЄС більшість заяв зводилася до необхідності як-найшвидшого врегулювання ситуації в Україні. Прем'єр-міністр головуючої в Європейському Союзі Греції Антоніс Самарас наголосив, що ситуація в Криму дає нагоду Європі довести, що вона може бути посередником між Україною та Росією у врегулюванні кризи.
Прем'єр-міністр Великої Британії Девід Камерон заявив, що Європейський Союз має в нинішній важкий час для українського народу прийти йому на допомогу. За його словами, дії Росії в Криму є неприйнятними і матимуть наслідки для відносин на рівні ЄС — Росія.
Про необхідність надання підтримки нашій державі говорив і Президент Франції Франсуа Олланд. «Якщо Європа буде єдиною, вона, здається мені, має вийти на таке рішення: тиск на Росію, зниження напруги і перехід до посередництва в інтересах України. Треба вагомо підтримати Україну в цей складний момент і, з іншого боку, чинити дуже потужний тиск на Росію, щоб перейти до диплома-тичного рішення. В питанні тиску, безумовно, є можливість застосування санкцій. Для чого потрібен тиск? Не для того, аби вкотре посилити напругу, а для того, щоб відкрити дорогу до діалогу».
Схожу позицію висловила Прем'єр-міністр Данії Гелле Торнінг-Шмідт: «Я вважаю, ми маємо дати сигнал, що дії Росії позначаться на відносинах ЄС і Росії. Ми маємо дати чіткий сигнал, що Росія має вивести свої війська, бо їх пере-бування поза межами дислокації є неприйнятним і суперечить нормам ООН. Ми будемо обговорювати політичні санкції проти Росії і надішлемо дуже чіткий сигнал, що. ми бачимо її дії як неприйнятні. Якщо ми матимемо політичні санкції, це вже буде нашою дією і сигналом. Водночас двері треба тримати відкритими до діалогу, бо цей конфлікт має вирішитися через політичний діалог і політичні переговори. І це є єдиним шляхом виходу із ситуації».
Різкішою у своїх висловлюваннях була ПрезидентЛитви Даля Грібаускайте: «Україна — наш сусід, цей регіон близький нам, і цей регіон став небезпечним. Бо тут ведемо мову не лише про Україну, а й про весь балтійський регіон також. Щодо санкцій проти Росії — давайте спочатку розглянемо і зрозуміємо. Сьогодні Росія є небезпечною і непередбачуваною. І тут не стоїть питання, що хтось боїть-ся. Мова про те, щоб стати і сказати, що ми це розуміємо, і дати це чітко зрозуміти Росії, а також оперативно відреагувати».
Мы с Вами знаем цену неразумных решений правителей, которые, игнорируя желания простых граждан, удовлетворяли свои личные интересы и амбиции.
Мы с Вами знаем, что такое кровопролитие, вытаскивали друг друга из-под вражеского огня. Мы с Вами всегда выручали своих боевых товарищей в сложных ситуациях, порой отдавая свои жизни для их спасения.
Так неужели мы с Вами допустим, чтобы наши дети стреляли друг в друга!? Неужели мы опустимся до того, что сами станем причиной новых слез и горя наших семей – матерей, отцов, жен, сестер, братьев и детей!?
Только мирное решение всех споров и конфликтов принесет желаемые результаты.
Братья! Не допустим нового кровопролития и урегулируем все спорные вопросы мирным путем, а не так, как того желают руководители, которые со своими семьями, как всегда, останутся в стороне от боевых действий.
Призываем Вас к благоразумию! Давайте вместе сохраним мирное небо над нашими головами!
События последних дней, происходящие в Украине, вызывают всеобщую тревогу и озабоченность у ветеранов боевых действий государств – участников Содружества.
Координационный Совет Комитета по делам воинов-интернационалистов при Совете глав правительств государств – участников Содружества неоднократно выступал и выступает за решение всех возникающих противоречий и конфликтов мирными, политическими средствами. Об этом говорится и в поступивших в адрес Комитета обращениях руководителей ряда ветеранских общественных организаций, объединений и союзов стран СНГ.
Убежден, что ветераны боевых действий в Афганистане Украины сделают все необходимое и возможное, чтобы способствовать стабилизации общественно-политической ситуации в стране, недопущению проявления экстремизма, кровопролития и выступят стабилизирующей силой для сохранения мира, безопасности и правопорядка.
Ветераны-«афганцы» России, наши боевые товарищи, просим вас обратиться к своим политикам, к Президенту России В. В. Путину с требованием остановить дальнейшую эскалацию насилия и напряженности между нашими странами, немедленного вывода российских войск в места их постоянной дислокации.
15 мая 2013 года, в день 25-й годовщины начала вывода войск из Афганистана, Львов принимал делегации организаций «афганцев», представителей Комитета по делам воинов-интернационалистов при Совете глав правительств государств – участников Содружества во главе с его председателем Героем Советского Союза Русланом Аушевым. В составе делегации были народний артист СССР Иосиф Кобзон, Герой Советского Союза Валерий Востротин и другие, не менее уважаемые нами люди. Мы уверены, что никто из них не хочет войны. Только мирные, цивилизованные отношения могут укрепить дружественные отношения наших стран и народов.
Неужели мы не остановим кровопролитие? Неужели политика может расколоть боевое братство?
Звернення правління
Київської міської спілки ветеранів Афганістану
Шановні побратими-«афганці»!
Громадська організація «Київська міська спілка ветеранів Афганістану» глибоко обурена позицією Російської Федерації, а саме політикою втручання у внутрішні справи України, та рішенням Ради Російської Федерації щодо введення російського військового контингенту на територію АР Крим.
Ми, воїни-«афганці», які пройшли через горнило Афганської війни і знаємо ціну життя, як справжні патріоти своєї країни, засуджуємо безпрецедентну позицію Російської Федерації по відношенню до України з силовим втручанням. Ми вважаємо дії Російської Федерації порушенням не тільки Конституції і законів України, демократичних і загальнолюдських норм, але й норм міжнародного права.
Під час війни в Афганістані пліч-о-пліч ми разом з нашими побратимами з Росії, Білорусі, Молдови протистояли міжнародному тероризму і з честю виконували свій інтернаціональний обов’язок. Важко уявити, що у цій війні ми будемо стояти на протилежних боках з нашими побратимами-росіянами.
Закликаємо всю міжнародну спільноту підтримати нас у намаганні зберегти цілісність країни і зберегти державність, до якої ми так довго прагнули. Будь-який конфлікт повинен вирішуватися виключно мирним шляхом, без застосування сили, за участі міжнародного посередництва ОБСЄ, ООН, Ради Європи, Європейського Суду, країн Будапештського меморандуму.
Закликаємо чинну владу до прийняття негайних невідкладних антикризових кроків для захисту життя і здоров’я громадян України, їхніх прав і свобод, для унеможливлення у майбутньому ескалації конфлікту!
Ми закликаємо всіх бойових побратимів і небайдужих громадян України в цей складний для нашої країни час не залишатись осторонь, активно долучитися до побудови мирного майбутнього України.
МИ ЗА ЄДИНУ І ЦІЛІСНУ УКРАЇНУ!
2 березня 2014 року.
НЕ СТРЕЛЯЙТЕ!
Не стреляйте!
Пожалуйста,
Не стреляйте!
Я вас заклинаю,
Господом Богом прошу:
Больше не убивайте!
Души свои не убивайте!
Детей матерям отдайте!
Ваши победы
Им ни к чему…
Вспомните! 35 лет назад нас, одурманенных полувековой кремлевской пропагандой 18-летних детей, отправили «помогать» братскому афганскому народу. Вспомните, какой скорбью закончилась та «помощь» в чужих землях! Вспомните поток гробов и искалеченных! На самом деле мы нужны были плану сатаны, как пушечное мясо, чтобы приумножить страдания мирного местного населения и своих матерей. Их слезы до сих пор не высыхают! Сейчас российскую армию отправили сеять страдания в Святой Земле Киевской Руси, которую все мы Матерью городов русских называем.
Мыслите глобально! Сопоставьте факты. Вам откроются очевидные вещи. Под копытом цензуры нет и быть не может объективной журналистики. Предварительно россиян и население юго-востока Украины обработала пропаганда настолько, что оно оказалось неспособным отличить понятие человеконенавистнического нацизма от национализма, что является синонимом патриотизма. Нацизм – маниакальное порождение, гремучая смесь расизма, фашизма, антисемитизма и тоталитаризма под праведной маской социализма и национализма. Национализм же, напротив, идеология, отражающая любовь к Отчизне, к ее национальным традициям и культуре, ее гармонии музыки и слова, сыновняя чувственная привязанность к материнским корням родной земли. В Украине нет нацизма, нет фашизма, есть патриотизм, на волне которого истинные патриоты Отчизны, жертвуя жизнью, свергли кровавую власть проворовавшихся злодеев и убийц, отдавших приказ стрелять в собственный народ. Сейчас Святую Память о них пытаются очернить, развешивая ярлыки типа: коричневая чума, фашисты и т. д.
В Афганистане советская пропаганда старалась воспитать из меня убийцу. Но силой своего Вдохновения Бог вернул мне жизнеутверждающую мораль и сделал писателем-пацифистом. В том живой пример силы Провидения Создателя. Всевышний лжецов к своему Вдохновению не подпускает. Так поверьте же: нет в Украине притеснения русского языка! Не врите сами себе! Не грешите против заповедей Божьих!
Очевидно, что литератор, которого издают и на русском, и на украинском, способен объективно оценить свойства обоих языков. Намеренно на русском, чтобы достучаться до разума русскоязычных, я утверждаю: отвращение к украинскому языку и культуре, как, якобы, ко второсортному продукту, сотни лет внушает многолетняя сатанинская пропаганда с целью скрыть от человека красоту гармонии украинской мовы. Это, воистину, дар Божий! Счастье величайшее – творить очарованным мовою с Господним Вдохновеньем!
Общеизвестно: сколько языков ты знаешь, столько раз ты человек. Познавая культуру соседних народов, человек расширяет кругозор, улучшает способность ориентироваться в окружающих социальных условиях, учитывает больше обстоятельств и принимает более разумные решения, совершает меньше ошибок при принятии решений и с каждым осознанным шагом улучшает собственный социальный статус. Изучите мову, и вам откроется еще один мир. Добавьте к русскому языку английский, немецкий, французский, марсианский – и вы познаете целую Вселенную, вам откроются силы и знания, которые помогут и накормить голодных, и от всех болезней избавиться, и прекратить войны. Но не демонстрируйте в угоду сатане свою безграмотность на митингах в поддержку воинствующего невежества! Именно невежество и культивированную ненависть к украинской культуре, в основе которой – Богом данная мова, используют сейчас в оправдание агрессии, с целью ваши же Души отправить в пекло!
Более того, всему миру известно: корни современной Цивилизации именно здесь, в Северной Припонтиаде. Именно с Арарата и отсюда послепотопные племена начали свой тысячелетний путь расселения по планете. Украинская культура наиболее приближена к Цивилизации-праматери – Богом данной культуры. Именно отсюда может начаться и духовное возрождение Человека. Именно поэтому Украина и терзаема так в последние времена Цивилизации. И чтобы отвлечь продуктивные силы от еще большей проблемы. На самом деле Человек стоит перед еще более глубокой пропастью – самоуничтожением, вызванным бездуховностью. Со всей очевидностью можно утверждать: тот, кто сейчас разжигает пламя войны в землях Святой Киевской Руси, – подручный сатаны. Хотите послужить рогатому чудовищу – атакуйте Украину – колыбель Цивилизации!
В Украине нет нацизма! Обманутых пропагандой, с искалеченной сатанинской цензурой моралью и сознанием отправляют убивать не мифических фашистов, но своих же братьев, рубить свои же исторические корни и духовные связи с Создателем с единственной целью – приумножить поток загубленных душ и страдания на алтаре сатаны. Если Души их усыпили, Разум должен отозваться. Русские, украинцы, татары, англичане, французы – земляне, опомнитесь: закончится все это для всех для нас неизбежным Страшным Судом, на котором спросят: «С вами были Богом Вдохновенные, они просили вас от имени Создателя – не убивайте, не губите свои Души. Что вы сделали со своими Святыми Душами?»
Остановитесь! Одна капля крови с ваших штыков в степях Киевской Руси, на Святой Земле – Прародине Человеческой Цивилизации, и вашим бессмертным Душам гореть в адском пламени тысячелетия. И на том Суде не проходят оправдания типа: я выполнял приказ, весь преданный присяге. У вас всегда был и остается выбор – штык в землю или в тело брата и в собственную Богом сотворенную Душу.
Игорь МОИСЕЕНКО,
лауреат литературной премии им. Богдана Хмельницкого,
член Национального союза писателей Украины, инвалид войны в Афганистане.
Предлагаю
Организуем Марш Мира
Я живу в Луганской области, председатель Лутугинской городской организации УСВА. Пограничник, в Афганистане – с 1 июня 1983-го по 14 февраля 1985 года.
Что мы, «афганцы», можем предпринять для стабилизации обстановки в Украине? Ведь гибнут люди. Хочу предложить С. В. Червонопискому обратиться к и. о. Президента Украины А. Турчинову и получить разрешение на проведение всеукраинского Марша Мира. Что это означает: руководство страны обращается к главам областных администраций с просьбой о выделении по одному автобусу для поездки ветеранов Афганистана по областям Украины для проведения Марша Мира. Двигаемся в сторону Львова, в областных центрах проводим митинги за целостность и мир в Украине. В Киеве присоединяются еще автобусы и двигаемся дальше – в Крым. Можно пригласить и российских ветеранов.
Давайте обдумаем это предложение все вместе.
Александр ДУЛЕНКО.
Наші бойові побратими – жінки
Любов, яка пройшла війну
Голова Кіровоградської міської організації УСВА старший прапорщик Любов Дозор віддала військовій службі двадцять п’ять літ (1973–1998 р.р.). Служила в Маловисківському районному й Кіровоградському міському військкоматах, в Афганістані, Німеччині, у Заполяр’ї, на полігоні Капустин Яр, у Казахстані. У Німеччині — начальником складу озброєння. У Кіровограді, після Афганістану – командиром жіночого взводу, начальником лабораторії ракетного палива ракетної бригади. Нагороджена орденом Княгині Ольги третього ступеня, Почесними грамотами Президії Верховної Ради СРСР і Кабінету Міністрів України.
Початок
Потрапила до Афганістану 1981 року, вже будучи службовцем військкомату. Прослужила два роки. Майже весь час — у 159-й бригаді, що дислокувалася в провінції Пулі-Хумрі й здійснювала матеріальне забезпечення 40-ї армії та військ ДРА. До бригади входило понад двадцять військових частин. Тут зберігалися озброєння, харчі, медикаменти, пально-мастильні матеріали — ласий шматок для душманів. Вони постійно обстрілювали територію бригади, підпалювали бензовози... Призначили начальником складу медикаментів, тож на ходу освоювала медичні й фармацевтичні знання і навички (цивільна освіта — товарознавець). Отримували вантажі ліків, формували з них партії за призначенням і супроводжували при перевезенні до госпіталів і медчастин.
Перший бій
Ще необстріляний військовослужбовець, Люба вирішила їхати в головній машині колони — і цікаво, і престижно. Душмани ж, за своєю тактикою, саме першу й останню машини колони, а також «наливники» (бензовози), знищували першими. Дівчина й злякатися не встигла, коли куля прошила кабіну і водій, обхопивши руками голову, опустив її на кермо. Крізь пальці зацебеніла кров. Вколола йому промедол, перев’язала, але через кілька хвилин він помер на її руках зі словом «мама» на вустах...
Потім, ніби в тумані, разом із іншими відстрілювалася під час цього й ще одного нападу душманів на колону. Було дуже страшно, але якось взяла себе в руки. У тому бою загинуло більше половини бійців. Живі, а серед них і Любов Дозор, переформували колону і продовжили виконувати бойове завдання.
За два роки в Афгані схудла майже на 20 кілограмів — після осколочного поранення, хвороб, стресів, перевантажень. Повернувшись додому, продовжила службу в Кіровограді — контролером ракетного палива.
Місце жінки в строю
У важкий час жінки — поруч з чоловіками. Це відома істина. Так було й в Афганістані, де потрібні були лікарі, медсестри, зв’язківці, продавці, бухгалтери, кухарі. Після виведення радянських військ із Афганістану ці жінки увійшли до ветеранських організацій. Вони дбають про сім’ї загиблих, доглядають могили, допомагають відновлювати документи, добиватися соціальних пільг, направлень на лікування, медикаментів. Яких часто немає, хоч усе це нібито передбачено законодавством.
У ветеранській організації вона з 1996 року. Через два роки увійшла до її правління, а згодом і очолила. Багато потрібно зробити. А клопотів з роками не меншає. Меншає лише ветеранів тієї війни. І багатьом чиновникам-бюрократам здається, що й проблем їхніх меншає теж. Любов Дозор не може з тим змиритися — біль кожного «афганця», сімей загиблих сприймає як власний.
Ветерани гідні людської пошани. Вони заслужили цього своїм життям, кров’ю, здоров’ям і втраченою молодістю, виконуючи місію, покладену на них державою. Проблеми їх у післявоєнному житті — не лише психологічні й фізичні. Часто втрачені під час воєнних дій чи пожеж в архівах чи просто загублені документи стають злим роком для людей. Чи служив, чи був пораненим, чи нагороджували? Немає документа — немає людини! Десятки літ люди копаються в архівах, розшукують свідків, доводять, що справді воювали, що мають поранення... Без цього ти — не ветеран. Пільги, соціальні гарантії — не для тебе.
Цьогоріч ветеранські організації знову оббивали пороги благодійників — випрошували гроші на придбання для «афганців» ювілейних медалей. А відбулися мітинги та уроки слави. Дешево, але сердито!
Закони про підтримку ветеранів гарно написані, але погано виконуються. Від найвищого владного рівня й до найнижчого. Тому й доводиться осередкам УСВА братися за те, що мало б вирішуватися в державі автоматично.
У нелегкій громадській діяльності Любов Дозор не самотня — понад сімдесят активних членів організації завжди готові підставити надійне плече. У Кіровограді 1230 тих, хто пережив війну в Афганістані. Без фінансових пожертв, лише за членські внески, міська організація не змогла б діяти повноцінно. За фінансову та іншу допомогу вона не перестає дякувати постійним благодійникам і помічникам, бойовим побратимам.
Родовід з княжих часів
Не без гордості розповідає вона про свій рід, корені якого сягають ще княжих часів. Прізвище Дозор її предки через багато поколінь передали її батькам, учасникам війни, зокрема — батькові, який був в’язнем концтаборів і вижив. Можливо, так кувалася й її життєва криця, міцна й незламна. Таким вони разом із чоловіком виховують змалечку, як рідного сина, єдиного онука. Після загибелі дочки Любов Борисівна для нього — і бабуся, і мама в одній особі.
Слово про Любу
Служив командиром взводу радіолокаційної роти в Газні, за 150 кілометрів від Кабула, з 1981-го. Але з Любою познайомився через багато років після війни, в Кіровограді.
Уже працюючи редактором газети, випадково зустрівся з жінкою, яка здивувала мене своєю наполегливістю, людяністю, відданістю ветеранській справі — це була Любов Борисівна. Чув від побратимів з «афганського» товариства, що вона гори може перевернути, щоб допомогти ветеранам. У цьому пересвідчився, коли довелося виручати з біди нашого побратима. Той жив у віддаленому селі, чомусь навіть без документів. На соціальні виплати, пільги йому годі було й сподіватися. Ми написали про цей випадок. А потім до справи взялася Дозор. І проблеми ветерана вирішили. Відтоді вже багато років тісно і плідно співпрацюємо. Для нашого бойового братства це незамінна людина, яка почує кожного...
Анатолій БЕЗТАКА,
учасник бойових дій в Афганістані,
Заслужений журналіст України.
Поєднав Афганістан
Військова частина 41575 «Роща» на Одещині – напрямок мого чергового відрядження. Саме тут, посеред степу, розмістилося військове містечко, де живе сім’я Кашпур. Наше спілкування розпочалося зі спогадів майже тридцятилітньої давнини.
Корінний біляївець, Олександр Сергійович обрав для себе справою життя службу в армії. У зв’язковій ВЧ «Роща» служить давно. У званні прапорщика у квітні 1985 року був направлений до Афганістану. В один день разом з ним з Одеського військового округу до ДРА були відряджені сорок службовців різних родів військ. Першочерговим пунктом призначення був Кабул. Та, як тоді часто траплялося, по ходу відбулася заміна подальшого місця служби, і два роки провів у військовому розташуванні поряд з Джелалабадом.
Війна – велика руйнівна сила. Однак на тлі бойових дій в Афганістані зароджувались міцна чоловіча дружба, знайомства, а ще – кохання. Саме там, у військовому містечку, що ніби вросло у передгір’я, Олександр зустрів любов усього життя, свою другу половинку – працівницю штабу зв’язку Ольгу.
Перші дні перебування в епіцентрі військових сутичок міцно врізалися в пам’ять багатьма невіданими донині подіями.
Ольга Василівна прибула в Афганістан на півтора місяця раніше, ніж Олександр Сергійович. Батькам про відрядження сказала майже перед відльотом.
– Чесно кажучи, я мало тоді знала про реальні події. Розуміла, що там триває війна, однак гадала, що в місцях, куди їдемо ми, буде безпечно, – згадує вона.
Перший рік перебування в Джелалабаді був спекотним: постійні обстріли бази розташування, шквал вогню у відповідь. Неодноразово влучали снаряди в адмінбудівлі, лишаючи величезні отвори.
– Тоді кожен займався своєю справою, – приєднується до розмови Олександр Сергійович. – У розташуванні перебували підрозділи розвідки, спецпризначенці, піхота, авіація та інші. Мені часто доводилося супроводжувати колони з пальним, зброєю або провізією. І цей маршрут щоразу міг бути останнім. Пригадую випадок, коли військові, чий термін служби закінчувався, поверталися додому. У літаку було молоде подружжя, наші знайомі. Ми бачили, як догорав цей літак неподалік у пісках, підбитий ворожим вогнем.
Зробивши невеличку паузу, чоловік різко перевів тему й зауважив:
– Не треба нам шани і почестей, просто не принижуйте нас згадкою лише раз на рік, – з серцем говорить Олександр Сергійович. – Ми не шкодуємо про те, що чесно служили Вітчизні.
Палкий виступ чоловіка поволі вгамовує дружина. Торік подружжя Кашпур відзначило своє срібне весілля. Життя триває…
Кіма ДЕРКАЧ.
Країни її долі
Свою долю не об’їдеш і не обминеш. Те, що судилося, обов’язково станеться. Закінчивши школу, про професію кухаря Надія Михайлова і не мріяла, планувала стати економістом. Якось дівчина на затишній одеській вуличці проходила біля технічного училища, де готували спеціалістів морського і туристичного сервісу. Це і була її доля.
Саме в цьому навчальному закладі вона опанувала професію суднового кухаря. А 1973 року випускниця потрапила на теплохід «Тарас Шевченко».
– Ми були у відкритому морі й вже прямували додому. Аж раптом – термінові збори, під час яких помполіт оголосив про зміну планів: доведеться йти на спеціальне завдання. Що саме це було – ніхто не знав, інформація засекречена. З чуток довідалися, що направляємось в «гарячу точку». Підходячи ближче до берега, зрозуміли, що так і є, коли в небі над головами закружляли вертольоти, а у воді плавали уламки затопленого судна. Це була столиця Сирії – Дамаск. З міста ми вивозили наших військових. Потім був Єгипет, з якого евакуювали членів посольства, далі – Алжир. Наше судно було розраховано на 900 туристів. А в той час на теплоході, крім команди, перебувало близько 1200 людей. Членам екіпажу доводилося спати на палубі, адже в їхніх каютах розміщувались пасажири. Ніхто тоді не думав про небезпеку. Ми були комсомольцями, вихованими на радянських цінностях, отож і завдання держави виконували без найменших сумнівів, – згадує Надія Іванівна.
Багато країн світу відвідала вона у складі екіпажу. Працювала старанно й сумлінно, за що її фотографія постійно була на Дошці пошани. А найголовніше, чим вона завдячує морю – родина, бо саме на судні знайшла свою долю – чоловіка. Через народження первістка «зійшла на берег».
Статус воїна-інтернаціоналіста Надія Іванівна отримала 14 років тому. І лише тоді розповіла мамі про події минулого. Сьогодні вона – турботлива дружина, мати двох доньок, бабуся чотирьох онуків. Найстарша онучка частенько розпитує її про минуле. І, беручи до рук карту світу, бабуся починає згадувати про мандри молодих років, про події свого життя, в яких було чимало пригод.
Інна КОБЗАР.
Память в бронзе, металле и камне
Біль душі – Афганістан…
У Богородчанах на Івано-Франківщині відкрито пам’ятник загиблим на афганській землі та померлим на батьківщині від фізичних і душевних ран воїнам-інтернаціоналістам.
Після промови голови Богородчанської районної ради Михайла Головчука – воїна-«афганця», очільника районної організації УСВА пам’ятник відкрили учні середніх шкіл сіл Саджави і Гринівки, в яких навчалися загиблі солдати. Із 135 богородчанських «афганців» не повернулися з війни живими двоє – двадцятирічні Іван Дерин (загинув 13 травня 1981 року) і Богдан Яцків (загинув 26 серпня 1987 року). Передчасно пішли з життя після війни – 31.
Вшанувати пам'ять загиблих приїхали колишній командир розвідроти майор Іван Лутик з Чернівців і голова Рівненської районної організації ветеранів Афганістану Іван Тижук.
– Я воював в одній роті 370-го окремого загону спецпризначення з Богданом Яцківим, – сказав І. Тижук. – Вдячний усім вам за те, що не забуваєте про подвиг «афганців» й увічнюєте пам'ять про них.
Після панахиди та освячення пам’ятника поклали до нього вінки і квіти. Поіменно згадали і вшанували хвилиною мовчання пам'ять загиблих і померлих воїнів-інтернаціоналістів. Голова обласної організації ветеранів Афганістану Юрій Купчій і голова Богородчанської районної ради Михайло Головчук вручили «афганцям» відзнаки Спілки.
Любомир ДЕМЧУК,
заступник Івано-Франківського обласного
військового комісара, підполковник.
В честь героев-выпускников
По инициативе ялтинской «афганцев» и Массандровского поселкового совета в Ялтинском высшем профессиональном училище строительных и пищевых технологий открыта мемориальная доска в честь погибших на афганской земле выпускников.
В Афганистане воевали 447 ялтинцев, погибло тринадцать. После войны от ран и болезней умерло 64. Семей погибших при исполнении интернационального долга воинов осталось восемь.
Открыли мемориальную доску председатель Ялтинской общественной организации ветеранов Афганской войны Валерий Мухин и председатель первичной организации воинов-интернационалистов поселка Массандра Владимир Пириг. Минутой молчания почтили светлую память погибших героев и возложили цветы.
Директор училища Андрей Авдеенко рассказал о погибших в Афганистане выпускниках. С честью выполнили интернациональный долг Бирюков Сергей Николаевич, Волгин Олег Борисович, Горобец Сергей Николаевич, Кондратенко Виталий Викторович, Федоренко Николай Николаевич. За мужество и героизм они посмертно награждены орденом Красной Звезды.
Валерий Мухин говорил о том, что время лечит телесные раны, но раны душевные, нанесенные Афганской войной, оно не в силах излечить и вычеркнуть из сердец участников боевых действий, родителей, чьи сыновья погибли в Афганистане.
Воины-интернационалисты провели урок мужества «Живая память», поделились воспоминаниями о войне в Афганистане, рассказали интересные случаи, о радости встреч с земляками в чужой стране. Учащиеся с большим интересом слушали ветеранов, задавали множество вопросов, интересовались судьбой каждого, а после урока организовали для гостей концерт.
Валерий МУХИН,
председатель Ялтинской общественной
организации ветеранов Афганской войны.
Шана загиблим і живим
У Голосіївському районі Києва відкрито меморіал «Пам’ятаємо загиблих, шануємо живих».
У церемонії взяли участь заступник голови Київської міськдержадміністрації Віктор Корж, голова райдержадміністрації Юрій Курінний, голова Спілки ветеранів – учасників бойових дій в Афганістані та на території інших держав Голосіївського району, начальник Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка генерал-майор Віктор Балабін, воїни-інтернаціоналісти, родини загиблих, мешканці району.
Промовці говорили на мітингу про військово-патріотичне виховання молоді, збереження пам'яті про загиблих, вирішення соціальних питань ветеранів війни.
– Кожен такий пам’ятник повинен стати нагадуванням і зверненням до всіх наших сучасників розв’язувати конфлікти тільки мирним шляхом. Сьогодні відкрито воістину Святе Місце, де можна віддати належну шану героям, – наголосив під час освячення пам’ятника Митрополит Білоцерківський і Богуславський високопреосвященнійший Августин.
М. ДОРОХОВ,
учасник бойових дій в Афганістані.
Уходим в Союз
(Окончание.
Начало – в №3 (507).
День быстро заканчивался. Горы стремительно погружались во мрак. Батальон, если верить карте, заполз выше двух с половиной ки¬лометров над уровнем моря. С уходом солнца пришел лютый холод.
Теперь мы шли в горах, покрытых снегом. С каждым километром сугробы становились все больше. Движение замедлялось, все чаще приходилось стоять, все меньше ехать. Радовало одно: чем больше снега в горах, тем меньше вероятность «духовских» засад.
Полностью стемнело. С каждой минутой холод проникал все глубже под одежду. Мечтать о горячем чае, а тем более о горячей пище, не приходи¬лось.
Часто приходилось буквально на плечах заталкивать колесные машины на крутых участках дороги. Не помогали даже надетые на ко¬леса цепи. Хотя наши, БМПешки третьей роты без особого труда про¬ходили любые подъемы, помочь вытягивать буксующие машины мы не могли. Ведь колонны шли по узкой колее, пробитой мощными трак¬торами в глубоком снегу. Слева и справа стояли вертикальные стены из спрессованного снега, позволяя пройти всего одной машине. По¬этому приходилось терпеливо ждать, пока впереди затянут на оче-редной обледеневший подъем буксующую технику.
Наступило восьмое февраля. К этому времени мы ненамного продвинулись к высшей точке перевала, входу к тоннелю. Все бойцы и офицеры задубели и устали. Всю ночь, не переставая, ругали, на чем свет стоит, правительство и маршалов, решивших выводить войска зимой, в самый жуткий холод.Оставалось радоваться тому, что дорожники сумели расчистить дорогу, и хоть очень медленно, с огромным трудом, но колонны все же ползли вверх.
Наконец, бесконечно долгая ночь отступила. Забрались мы к этому времени довольно высоко и видели впереди серпантин дороги, на которой среди снегов чернела полоска стремящейся к перевалу техники.
Теперь можно было разглядеть несколько мощных бетонных гале¬рей, построенных в самых опасных местах дороги, где с почти отвесных склонов могли в любую минуту сойти лавины или камнепады. За галереями останется совсем немного до въезда в тоннель.
Прошли несколько галерей, поднимаясь по серпантину. Внизу хо¬рошо просматривалась лента дороги. Она выглядела безжизненной. Батальон действительно уходил одним из последних с южной стороны Саланга.
Когда снимутся и уйдут через перевал последние наши бло¬ки, на перевале останутся только подразделения афганской армии. Сколько они смогут продержаться? Мы продержались девять лет.
К обеду, обогнув расположенный недалеко от входа в тоннель гарнизон, наконец-то доползли до желанной цели. Но тут идущие впереди роты колесные машины прочно застряли. Небольшой подъем перед самым въездом в тоннель настолько раскатали прошедшие пе¬ред нами войска, что автомобили просто скатывались вниз. Водители пытались преодолеть ледовую горку, но ничего не выходило. Попытаемся протолкнуть машины БМПешками, решили мы. Пусть машины подъедут и упрутся одна передним бам¬пером сзади, в другую. БТР будет тянуть спереди, мы упремся в ма¬шину сзади.
Так и сделали. Треск ломающегося дерева, скрежет железа, рев двигателей. Немного поломанные и помятые, автомобили медленно, но уверенно вползли в тоннель вслед за идущим впереди БТРом.
Вот что значит предусмотрительный, знающий свое дело техник! Не зря рота «переобулась» в зимние гусеницы позже всех. Теперь наши машины, вгрызаясь железными шипами в лед, спокойно про¬ходили любой подъем, разбивая при этом колею, по которой за нами спокойно поднимутся остальные машины.
Осталось преодолеть четыре километра под горами – и мы выйдем на северный склон Гиндукуша.
Выскочив из тоннеля, очутились словно в другой стране. При въезде нам освещало дорогу солнце, а с северной стороны рота попала в плотный туман. Вернее, не в туман, а в плотные облака, наползающие на горы. Теперь машины двигались в холодном полумраке, через который не пробивался ни единый луч света, падал крупный редкий снег.
Несколько километров рота лихо промчалась вниз, пока снова не уткнулась в хвост медленно ползущей колонны. Шли теперь по петляющему зигзагами серпантину с очень крутыми, опасными поворотами, где колесным машинам, особенно с прицепами, приходилось туго. Несколько машин вылетели с дороги. Никто даже и не думал вытаскивать сами машины. Ни мощной техники, ни времени для этого не было. Поэтому еще перед маршем приказали бросать слетевшие с дороги или перевернувшиеся машины, забирать ценные грузы и быстро уходить дальше.
Так же, как и вчера, колонна двигалась рывками. Часам к семи вечера, наконец, опустившись ниже линии облаков, увидели, что практически дошли до Килагая, где я был почти год назад. В августе взорвались склады боеприпасов. Никак не мог представить, что от городка 395-го полка ничего не осталось.
Заправить должны всю технику полка, только после этого дви¬немся дальше. Как только рота подошла к месту заправки, отправили механиков в десанты спать. Поспать ребятам удалось почти три часа – и вперед. Прошли знакомый перевальчик за Килагаем, затем Чертов пово¬рот, где перевернулось за время войны очень много техники и погибло немало солдат и офицеров.
К сожалению, в темноте, проходя возле элеватора на въезде в Пули-Хумри, не получилось рассмотреть заставу, где прожил со взво¬дом почти два месяца. Колонна прошла по мосту через реку и взяла курс на Хайратон.
Медленно, но суверенно колонна продвигалась вперед, к кажущейся неприступной горной гряде. Где-то там дорога проходит по знаменитому ущелью, которым много веков назад воспользовался Александр Македонский, чтобы провести свои непобедимые войска и завоевать лежащие за горами плодородные равнины и богатые восточные города. Преодолев узкое ущелье, по дну которого текла бур¬ная река, полководец в самом узком месте оставил сильный гарнизон. Если верить историкам, македонцы перегородили ущелье неприступ¬ной высокой стеной с мощными воротами, обитыми железом. С тех пор ущелье так и называют: «Железные Ворота».
Казавшиеся еще недавно далекими горы вдруг как-то сразу заполнили собой весь горизонт. Сумрачное узкое ущелье осталось позади, и колонна вышла на простор. Куда ни посмотри – до самого горизонта плоская, как стол, равнина, поросшая редкой невысокой растительностью. Дорога прямой стрелой уходит в сторону границы.
Остаток пути до последней ночевки в Афгане колонна шла, видя перед собой только полоску дороги. Ни кишлаков, ни военных городков не встречали.
Десятого февраля разбудили нас в половине седьмого, когда небо на востоке только начинало сереть. Начинался новый день. Наш последний день в Афганистане.
В восемь часов комбат построил батальон.
– Выходить будем сегодня. Готовность – одиннадцать часов. К этому времени переодеться в чистую форму, проверить и навести по¬рядок на машинах. Перед выходом роты проверят сначала особисты, потом пограничники и таможня.
В одиннадцать часов батальон построили еще раз. Солдаты и офицеры – в новых бушлатах, начищеные, готовые к выводу.
Медленно, стараясь не поднимать много пыли, техника батальона выехала на асфальт дороги, ведущей к мосту «Дружбы». Некоторое время постояли на дороге. Ждали приказ. Все волновались. Не терпелось пересечь границу. Минут через двадцать колонна медленно поползла вперед. Вдалеке показался мост, по центру которого проходит граница.
Вот уже БТР командира полка, идущий впереди с развевающимся Боевым Знаменем, заехал на мост. За командиром по мосту пошла остальная техника с красными флагами на антеннах. Вот и наша рота, гремя гусеницами, идет по мосту. Пограничный столб, полосатый, с гербом СССР. Все, дома! Я поглядел на часы. Тринадцать сорок, десятое февраля. Для меня и моих товарищей Афган позади.
За мостом, на нашей стороне, играл оркестр, встречая выходящие батальоны маршами. Метрах в стах, у обочин, плотной массой стояли мужчины, женщины, дети. У многих в руках – таблички с номерами частей и фамилиями сыновей. Приехав в Термез, отцы и матери ожидали выхода частей, в которых служили их сыновья, и теперь с нетерпением и надеждой всматривались в лица сидящих на броне солдат.
Только увидев матерей, отцов, родственников, встречающих нас, полностью осознали – мы ДОМА!!!
На глаза навернулись слезы, мы кричали от восторга, обнимались, поздравляли друг друга. Люди, стоящие у дороги, бросали на броню цветы и, радостно улыбаясь нам, махали руками.
Александр ПИВЕНЬ.
