У Меморіальному комплексі «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років» репрезентовано виставку «Родинна пам’ять про війну: Збережено», яка є підсумком роботи науково-гуманітарного музейного проекту, започаткованого співробітниками в 2012 році.

    Упродовж трьох років до фондових колекцій Меморіального комплексу надійшло 1500 музейних предметів із сімейних архівів з різних регіонів України, які склали базову основу виставки. Її метою є вшанування українського народу та його визначного внеску в перемогу антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні; висловлення поваги всім борцям проти нацизму та фашизму; утвердження спадкоємності військових традицій; консолідація суспільства навколо ідеї захисту України.
    Епілог виставки – реліквійно-образні композиції «День Перемоги» та «Кіборги».
    Композиція «Кіборги» присвячена синам, онукам і правнукам учасників Другої світової війни, які нині захищають українську землю. Однострої безпосередніх учасників бойових дій утворюють стрій, у якому Герої України Надія Савченко, Євгеній Зеленський, Сергій Кульчицький, Руслан Лужевський, Костянтин Могилко, Олександр Петраківський та їхні побратими. Хтось із них і нині зі зброєю на передовій відстоює територіальну цілісність України, а хтось уже віддав життя у боях за свободу й незалежність…
    Серед наших героїв є люди з певним бойовим досвідом, отриманим під час військово-політичної спецоперації радянських військ в Афганістані у 1979–1989 роках. Після виведення Обмеженого контингенту з чужої східної країни тоді ще молоді ветерани Афганської війни були переконані, що вони вже відвоювали і більше ніколи не доведеться хоронити своїх побратимів. Однак ворог прийшов на нашу землю… й «афганці» знову змушені були взятися за зброю.
    «У тих, хто пройшов Афган, загострене відчуття справедливості», – вважав Олег Іванович Міхнюк, який своє життя присвятив служінню Вітчизні.
    Олег Міхнюк в Афганістані – з березня 1984 року. Сержант, згодом – старший сержант, заступник командира 3-го десантно-штурмового взводу 7-ї роти 56-ї окремої гвардійської десантно-штурмової бригади. Наприкінці травня 1984 року був тяжко поранений під Гардезом при рятуванні поранених товаришів. Після лікування повернувся до своєї частини. У травні 1985 року знову дістав тяжке поранення: під час бою в Мараварській ущелині прикрив собою командира.
    Кавалер   двох  орденів  Червоної  Зірки,  орденів  «За мужність» ІІ та ІІІ ст., нагороджений медалями «За відвагу» та «Захиснику Вітчизни». У  1998 – 2014 роках – заступник голови УСВА.
    Виховуючи молодь у дусі патріотизму і любові до рідної країни, Олег Іванович не зміг бути осторонь подій, які сколихнули Україну наприкінці 2013 року. З перших днів брав активну участь у Євромайдані в Києві, був командиром 8-ї «афганської» сотні Самооборони Майдану. Науковці експозиції «Трагедія і доблесть Афгану», збираючи для музею свідчення про участь ветеранів-«афганців» у протестному русі, навесні 2014 року не раз побували на Євромайдані. Це був час, коли Росія вже анексувала Крим, а на сході та півдні України відбулася серія акцій проросійських виступів. Одного разу пощастило: у штабній палатці №27 8-ї «афганської» сотні, вдалося застати Олега Івановича. Він не шкодував про пережите ним та його побратимами взимку на Євромайдані, був переконаний у перемозі. На запитання «Чи введе Путін війська?» після паузи відповів: «Ні, не посміє». Олег особисто з великим задоволенням збирав речі, які знаходилися біля палатки, – протигази, саморобні щити, обпалені каски, металеві пластини, що служили бронежилетами. Передав і прапор «афганської» сотні із символікою УСВА. Сказав: «Він постійно був із нами, навіть 18 лютого на Грушевського», а побратимам пояснив: «Це потрібно для нашого музею». Тоді зібрані матеріали вже стали артефактами, експонувалися не на одній виставці.
    З початком військової агресії Олег Іванович зі своєю «афганською» сотнею, яка увійшла до складу 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар», воював у багатьох місцях на Сході України. У середині серпня 2014 року українські військові підрозділи боролися за контроль над трасою до Луганська. 20 серпня під час обстрілу місця дислокації "афганської" сотні Олег Міхнюк загинув. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» першої ступені. Він перший в історії незалежної України повний кавалер ордена «За мужність».
    Побратими Олега і його дружина передали до Меморіалу залиті кров’ю й посічені осколками карти, військову польову куртку, обпалені рештки зброї тощо. Ці речі, які були з Олегом в останні хвилини його земного життя, відразу помістили на виставку, вони зупиняли біля себе вражених відвідувачів, нагадуючи, що війна зовсім поруч…
Пліч-о-пліч з Олегом Міхнюком на Євромайдані, а згодом в «Айдарі» відстоював цілісність України «афганець» Андрій Мирославович Марунчак зі Львівщини. Термін його служби в Афганістані припав на 1985 – 1986 роки. Сержант, радист 1996-го окремого радіотехнічного батальйону ППО. Повернувся із трьома пораненнями та контузією, однак своїми спогадами про пережите ні з ким не ділився. Був представлений до нагороди, яку так і не отримав. Щоб дізнатися, яким бійцем був Андрій, вдалося розшукати його командира, який нині проживає у Фастові на Київщині. З його слів, Андрій був гарний солдат, надійний, справедливий і сміливий. Таким він був і в житті. Після демобілізації вступив до Львівського державного університету імені Івана Франка. Після першого курсу, щоб допомагати родині, змушений був залишити навчання. Одружився, виховував доньку та сина. У рідному селі збудував хату, знайшов себе в будівництві. Нині по різних областях України є не один десяток осель, збудованих Андрієм і його братом Петром. Проте спокійне життя було не для Андрія. Не міг мовчати, коли зневажали людську гідність: брав участь у Помаранчевій революції, у Податковому майдані, захищав права «афганців» і чорнобильців. З першого до останнього дня був учасником Революції Гідності на Євромайдані, де отримав ще одну контузію. Після початку війни на Сході України разом із Петром подався до зони проведення АТО, став бійцем 8-ї «афганської» сотні 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». Поїхали туди вчити 20-річних солдат-«дітей», як розумно воювати, щоб не було марних смертей. Рідним чоловіки сказали, що перебувають на заробітках в Золотоноші.
    13 серпня 2014 року бійці «Айдару», серед яких були і брати Марунчаки, отримали завдання: звільнити від бойовиків село Новосвітлівку в Краснодонському районі. Щоб закріпитися на позиціях, «айдарівці» очікували на підкріплення з боку Краснодону, аж раптом почули гуркіт техніки, що наближалася з боку станиці Луганської. Андрій разом із товаришем вирушив назустріч. Та виявилося, що це були ворожи танки, з яких відкрили вогонь. Стікаючи кров’ю, Марунчак устиг вихопити гранату й кинути у в танк. Унаслідок вибуху в бойовій машині здетонували боєприпаси і Т-72 розірвало на шматки. А тим часом наш танкіст знешкодив інші танки противника. Палаюча техніка заблокувала проїзд. Піхота сепаратистів була знищена, і решта ворожої бронетехніки дала задній хід. Якби не Андрій, той російський танк вистрелив би першим, і все могло б закінчитися для підрозділу набагато гірше.
    Посмертно нагороджений орденом «За мужність» І ст. Матеріали Андрія Марунчака передали до музею дружина Оксана та брат Петро, який нині перебуває на передовій.

Вижив в Афганістані, проте знайшов смерть у зоні АТО Микола Анатолійович Личак із Приірпіння. У 1982–1984 роках виконував військовий обов’язок в ДРА у десантно-штурмовій бригаді. Був двічі поранений. Нагороджений орденами та медалями. У 1986 році брав участь  у ліквідації аварії на ЧАЕС. Пізніше працював у міліції, був в спецназі МВС, Головному управлінні охорони Президента України. Останні роки перебував на пенсії та займався громадською діяльністю. Активний учасник Революції Гідності. Коли почалася війна в Донбасі, їздив із гуманітарною допомогою для наших військових. Після однієї з таких поїздок залишився добровольцем у 24-му батальйоні територіальної оборони «Айдар». Ті, хто близько його знав, кажуть, що такий уже бійцівський у Миколи був характер, що закарбувався ще на Афганській війні… Він і тоді йшов під душманські кулі, прикриваючи собою інших, і зараз не зміг спокійно повернутися додому, вважаючи, що саме тут його місце.  Загинув 27 липня 2014 року під час виконання бойового завдання в с. Георгіївка Лутугинського району Луганської області. Матеріали Миколи Личака надійшли  до музею від його побратимів з Ірпінської регіональної організації УСВА.
Для полковника Ігоря Федоровича Момота, заступника начальника Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України, це була вже четверта війна. Основним гартом стали чотири роки в десантно-штурмовій групі в Афганістані. Потім  участь у чечено-осетинському конфлікті, згодом – Придністров’я. На останню в своєму земному житті війну він їхав із патріотичним почуттям, тому що знав, як її виграти. Правильно виграти. У березні 2014 року, прибувши в зону АТО, все передбачив, аби ворог не пройшов: дав розпорядження викопати глибокі рови, встановити залізобетонні їжаки, зробити насипи, замінувати підходи з російської території, розставити вартових. Полковник Момот душею вболівав за кожного солдата, не роздумуючи, рятував хлопців, які потрапляли до полону. Поки він був живий – не загинув жоден із його підлеглих. Не врятував лише свого життя, загинув 11 липня 2014 року під обстрілами російських «градів»…
    Указом Президента України від 12 липня 2014 року Ігорю Момоту посмертно присвоєно військове звання генерал-майора. Навчальному гвардійському Оршанському центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України присвоєно ім'я генерал-майора Ігоря Момота. Серед нагород Ігоря Федоровича – ордени Богдана Хмельницького II і ІІІ ст., Червоної Зірки, медалі «За бойові заслуги», «Захиснику Вітчизни», «За відзнаку в охороні державного кордону СРСР».
    Матеріали Ігоря Федоровича на виставку передала дружина Надія Валентинівна. Вони познайомилися в Афганістані. Надія як хірургічна медсестра літала на гелікоптері і вивозила поранених. Врятувала під час перельоту й лейтенанта Момота, який отримав контузію. Однак у родини Момотів була домовленість – не торкатися теми афганського минулого. Вона побачила багато смертей на своєму віці. Надія до цього часу не може чути афганських пісень – відразу підступають сльози, не відвідує вечори пам’яті. Звільнилася Надія Валентинівна після 20 років служби у званні старшого прапорщика медслужби. Зараз працює на цивільній посаді в ЦКГ ДПСУ.

    Нині Україна так само потребує відповідальності, сили, мужності і впевненості воїнів-«афганців», ветеранів тієї війни, яка не має дня перемоги. Їхнє свято – це день виведення військ з Афганістану, яке припадає на 15 лютого. Цього дня зустрічаються бойові побратими. Під час однієї такої зустрічі на майданчику перед музеєм наш співробітник звернув увагу на чоловіка, який вирізнявся з-поміж інших не лише нетиповим камуфляжем із шевроном у вигляді українського прапора, а й поглядом,  зовсім іншим, не «святковим»… У нашого наступного героя за плечима була не лише Афганська війна й бої під Кабулом, у складі підрозділу, що входив до 350-го парашутно-десантного полку. Прапорщик Юрій Олексійович Глухенький – старшина роти вогневої підтримки 54-го розвідувального батальйону ЗСУ, який стримує атаки російського агресора під Маріуполем. Юрій Олексійович на той час відбував до місця дислокації підрозділу. Та повертаючись з ротації, у першу чергу заїхав до нас, у музей. Приїхав з подарунками – прапором підрозділу, бронежилетом, простріленим казанком, уламками снарядів від «Градів» тощо. Ці всі речі, які пахли димом і порохом, можна побачити на виставці.
    Юрій Олексійович нам розповів про свого товариша, друга дитинства, ветерана шести воєн, «кіборга» Олега Івановича Сільніцкого. Справжній музейний працівник, почувши таку інформацію, відкладе всі справи, щоб розшукати живу легенду. Ми знайшли Олега Івановича в шпиталі… З листопада 1983 року в Афганістані, молодший сержант, заступник командира групи 459-ї окремої роти спеціального призначення ГРУ. У грудні 1984 року під час операції по знешкодженню каравану з контрабандою зброї, Сільніцький отримав важку контузію. За участь у цій операції  нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю «За бойові заслуги».
    Потім була участь у Придністровському конфлікті, у війні в Хорватії, у грузино-абхазькому конфлікті, у бойових діях у Чечні. Був командиром групи «Центр» батальйону «Алія» – ізраїльської громадської організації військовослужбовців, створеної для патрулювання та охорони прикордонних із Палестиною районів Ізраїлю. Серед його нагород – ордени Вагтанга Горгасала ІІІ ст. (Грузія), Військової честі (Ізраїль), медаль "За бойові відзнаки" (Росія). У 2006 році повернувся в Україну.
    Учасник Революції Гідності, із квітня 2014 року – Антитерористичної операції на Сході України. У листопаді 2014 року Сільніцький призначений командиром розвідувальної роти 81-ї десантно-штурмової бригади, яка з початку 2015 року тримала оборону в Донецькому аеропорту.
    22 січня під час операції з деблокування українських солдатів у будівлі нового аеропорту БМП-2, у якій знаходився Олег Іванович, була підбита. Командир отримав контузію хребта з компресійним переломом. Наразі після тривалого лікування та реабілітації Олег Іванович готовий повернутися на передову лінію оборони.
    Для воїнів-«афганців» бойове братерство не пусті слова! Вони повертаються туди, де їх бойові товариші, де проливається кров, де ворог порушує спокій нашої держави, де зараз найбільше потрібні. Маємо надію, що доля вбереже їх, захисників України, від ворожих куль.
         Запрошуємо відвідати виставку «Родинна пам’ять про війну: Збережено», яка проходить в центральному корпусі музею і тривати півроку.