Роздуми напередодні Дня журналіста (6 червня) про роль і місце газет у роки війни
Кожного разу, коли мої колеги, журналісти газети «Народна армія», повертаються з району проведення АТО (а більшість із них побували там по 2–3 ротації), я помічаю багато змін як у їхній зовнішності, так і душевному стані. Їхні обличчя і руки взимку обвітрені пекучими морозами, а влітку — опалені сонцем Донбасу. Ці зміни природного характеру, на мій погляд, роблять зовнішність журналістів більш мужньою. А ще спостерігаю зміни внутрішні, які письменник-фронтовик охарактеризував так: «Хороших людей війна робить ще кращими». Перебування моїх колег на передовій позначається не лише на психологічному загартуванні, а й на тематиці та якості їхніх матеріалів із полів бойових дій. Я неодноразово чув від учасників АТО, що пропахлі порохом рядки бійці читають на передовій, як написані саме про них і адресовані саме їм.
Із цього приводу мимоволі проводжу таку історичну паралель. У роки Другої світової війни прадіди та діди учасників АТО, перебуваючи на бойових позиціях, із нетерпінням чекали на військові газети. Вони сприймали їх як боєприпаси, зброю, що гартувала серця та бойовий дух бійців, надихала на подвиги. Я роблю такі висновки з розповідей газетярів-фронтовиків, які, говорячи словами поета, прирівняли до журналістського пера багнет. Так уже склалося, що саме такі професіонали були моїми першими вчителями і наставниками в опануванні професії військового журналіста.
Серед них був відповідальний редактор газети Київського військового округу, правонаступницею якою є «Народна армія», полковник Петро Шурлаков. Він належав до плеяди людей, яких називали живими легендами. Військові історики вважають його одним із тих, хто 22 червня 1941 року підняв по тривозі Київський гарнізон. Саме того дня випускник столичного танкового училища був начальником варти, яка охороняла військові об’єкти в районі аеродрому в Жулянах. Коли перші бомби впали на їхню територію, офіцер організував гасіння пожеж, надання допомоги пораненим бійцям, негайно сповістив коменданта гарнізону про початок війни. Потім Петро Шурлаков поїхав на фронт. Очолюючи танкову роту, він двічі горів у підбитій бойовій машині. З боями дійшов до Берліна, за мужність і відвагу був нагороджений кількома орденами. Коли став редактором окружної газети, зробив її однією з кращих серед друкованих військових видань.
А от безпосереднім моїм начальником у цій газеті був підполковник Яків Оксюта. До війни Яків Григорович закінчив Харківський газетний технікум, товаришував і жив у одній кімнаті з Олесем Гончаром, майбутнім видатним українським письменником і державним діячем. 22 червня 1941 року зустрів у роті автоматників на західному кордоні України. 1943 року, напередодні битви за визволення Києва, його призначили заступником редактора дивізійної газети. Щоб здобути інформацію безпосередньо з переднього краю, військовий журналіст двічі на селянських ночвах перепливав на правий берег Дніпра. Під вибухами снарядів занотовував спостереження, прізвища і героїчні вчинки бійців. Гортаючи пожовклу від часу підшивку дивізійної газети, я відчував гарячий подих тих боїв, холодну глибину дніпровської води, забарвленої кров’ю бійців-визволителів столиці України. За особисту мужність й оперативне висвітлення у дивізійній газеті битви за Київ Яків Оксюта отримав медаль «За відвагу».

Довідка «НА»
На початку війни Радянського Союзу проти нацистської Німеччини було розгорнуто широку мережу військових газет. Уже станом на 1942 рік виходило 4 центральних видання, 13 фронтових, 60 армійських, 33 корпусних та 600 дивізійних газет. Разовий наклад цих видань становив майже 8,5 мільйона примірників. Для посилення творчого потенціалу військових газет до штату редакцій мобілізували 943 письменники. Майже кожен третій із них загинув у боях при виконанні редакційних завдань. А загалом у роки війни загинули 1500 військових журналістів.

У складі редакції дивізійної газети «В атаку!» капітан Оксюта дійшов до Берліна. Він першим прийняв по радіо повідомлення про перемогу над нацистською Німеччиною й одразу розмістив на першій шпальті цю історичну інформацію.
Багато журналістів фронтової пори прирівняли багнет до пера в повному розумінні цих слів. Вони особистим прикладом водили в атаку бійців. За такі подвиги деякі з них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Серед них українець полковник Сергій Борзенко. Майор Борзенко як кореспондент армійської газети 1943 року брав участь у висадці морських десантників на узбережжя Криму. Коли в бою загинув командир, він узяв керівництво операцією на себе, організував відбиття численних атак гітлерівців. А в лічені хвилини затишшя відправляв до редакції матеріали, рядки яких пахли порохом. У Харкові іменем героя-журналіста названі вулиця та школа. У Краматорську, де в одній з газет працював до війни Сергій Борзенко, ім’я воєнного кореспондента увічнили в назві площі.
Нині, коли на Сході України триває війна, військові журналісти знову залишають редакції й відбувають на передову. Так, представники Центрального друкованого органу Міністерства оборони України «Народна армія» протягом двох років постійно перебувають у зоні проведення АТО. Вони зустрічаються з бійцями безпосередньо на передовій. Журналісти на власні очі бачать прояви героїзму і мужності захисників України і надсилають до редакції матеріали. Таким чином вони продовжують традиції фронтових журналістів часів Другої світової війни, які зобов’язують бути у вирі бойових дій, натхненно писати про ратні подвиги бійців. Їхні матеріали з АТО й нині переконливо доводять, що газети бійцям конче потрібні, як боєприпаси. Окрім того, бойові репортажі — це не лише сторінки літопису війни, а й моральна підтримка бійців. Водночас такі матеріали відіграють велику роль у патріотичному вихованні майбутніх воїнів.
На жаль, деякі редакції не дочекалися повернення своїх військових журналістів з АТО. Серед тих, хто не повернувся, 28-річний капітан-лейтенант Дмитро Лабуткін. Свого часу він був журналістом військового телеканалу «Бриз» у Севастополі, а після анексії Криму переїхав з родиною до Одеси. З початком бойових дій на Донбасі його призначили на посаду прес-секретаря сектору «С» АТО. Дмитро Лабуткін загинув у бою під Дебальцевим у лютому минулого року. Є загиблі та поранені й серед цивільних журналістів друкованих та електронних засобів масової інформації. Їхні рядки, телерепортажі, фотографії розповідають на весь світ про «гарячі» події на Сході України, увічнили героїчні подвиги захисників України і стали надбанням історії війни на Донбасі.
Коли я навчався у Львівському політичному училищі, начальник кафедри журналістики, фронтовик полковник Михайло Свинаренко порадив нам придбати книгу «В редакцію не повернувся», яка тоді вийшла друком. Він сказав нам: «Вам, майбутнім військовим журналістам, потрібно знати і завжди пам’ятати тих, хто газетним рядком і багнетом наближав перемогу!» Перечитавши її нині, я подумав: імена журналістів, які не повернулися з району проведення АТО, гадаю, теж увійдуть до новітньої книги про героїзм майстрів пера.