Ж
        ЖУЛИНСЬКИЙ Микола Григорович – український літературознавець і політик. Директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України.
        Народився 25 серпня  1940 року в селі Новосілки Демидівського району Рівненської області у багатодітній селянській родині.  
       У 1960–1962 — вчитель 8-річної школи у селі Озерськ Дубровицького району. 1962 — закінчив Дубнівське педагогічне училище. Згодом переїхав до Луцька. 1962–1965 — робітник промкомбінату, підсобний робітник, слюсар. 1965–1968 — трубозгинальник Ленінградського суднобудівного заводу.
        1968 року закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. З 1968 — в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України: аспірант (1968–1971), молодший науковий співробітник, науковий секретар, з 1978 — заступник директора з наукової роботи, з 1991 — директор.
        У 1992 році – державний радник України з питань гуманітарної політики, голова колегії Державної думи України. 1992—1994 — віце-прем'єр-міністр України з питань гуманітарної політики.
        Народний депутат України 2-го скликання (1994–1998). Голова підкомітету з питань творчої діяльності, мистецтва, мовної та культурно-просвітницької політики Комітету з питань культури і духовності. Член групи «Конституційний центр».
        З 30 грудня 1999  до 29 травня 2001 року — віце-прем'єр-міністр України.
        Народний депутат України 4-го скликання (2002–2006). Голова підкомітету з питань охорони історико-культурної спадщини Комітету з питань культури і духовності.
       У 2006–2008 — радник Президента України. 2008 —2010 — голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
      Працюючи на відповідальних державних посадах у 1992–2001 рр., зокрема віце-прем'єр-міністром України, з повагою ставився до ветеранів війни, регулярно зустрічався з керівництвом Державного комітету України у справах ветеранів, УСВА, приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки ініціатив і програм діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався   виконання прийнятих рішень.
        Доктор філологічних наук, академік НАН України. Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Автор понад 700 статей, оглядів, рецензій.    
       Член Спілки письменників України (з 1977 р.), член президії Ради, з 1998 року — секретар НСПУ. Заступник голови правління Товариства дружби з українцями за кордоном «Україна», член Української всесвітньої координаційної ради. У 1989 році – один із ініціаторів створення Міжнародної асоціації україністів. Член редколегії журналів «Київ», «Київська старовина», «Слово і час». Очолював редколегію Зводу пам'яток історії та культури України.
      Нагороди: орден Князя Ярослава Мудрого п’ятого ступеня (2009), орден «За заслуги» третього ступеня (1997) і першого ступеня (2000), лауреат Республіканської премії ім. О. Білецького в галузі літературно-художньої критики (1978), Державної премії України ім. Т. Шевченка (за книгу «Із забуття — в безсмертя», 1991), премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1994), Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень».    
З
     ЗАЙЧУК Борис Олександрович – український педагог, політолог, економіст, дипломат.
     Народився 27 серпня 1949 року в Старокостянтинові Хмельницької області. З вересня  1966 по липень 1967 року працював слюсарем  ремонтно-будівельного управління Жовтневого району Києва.
      У 1971 році закінчив Київський педінститут ім. М. Горького за спеціальністю «Українська мова та література». Працював учителем  Білогородської середньої школи Києво-Святошинського району Київської області.
      У 1972—1973 – проходив строкову військову службу. У 1974—1986 — директор Бобрицької, Гореницької, Білогородської середніх шкіл.. З 1986 до 1992 року — заступник голови виконкому Києво-Святошинської районної ради.
     У 1991 році закінчив Київський інститут політології та соціального управління, політолог, викладач соціально-політичних дисциплін.
     З 1992 до 1993 року — заступник голови Києво-Святошинської райдержадміністрації. З вересня 1993 року — заступник голови, з 1996 до 2008 року — голова правління Пенсійного фонду України. З 1998 року — член Координаційної ради з питань внутрішньої політики.
    У 2000 році закінчив  Київський національний торговельно-економічний університет,  економіст-фінансист. 2002 року захистив кандидатську дисертацію «Організаційно-економічний механізм побудови в Україні трирівневої системи пенсійного забезпечення».     
     З січня 2008 по серпень 2009 року — заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України. З 2009 до 2010 року — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Хорватія. З березня 2010 до листопада 2012 — голова правління Пенсійного фонду України. З 2012 року — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чеській Республіці.
      Працюючи на відповідальних посадах в органах виконавчої влади, у Пенсійному фонді України, завжди з повагою ставився до ветеранів війни, приймав рішення на захист соціальних прав ветеранів, їх пенсійного забезпечення.
     Удостоєний почесного звання «Заслужений працівник соціальної сфери України». Нагороджений орденами «За заслуги» третього ступеня (1998) і Князя Ярослава Мудрого п’ятого і четвертого ступенів, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.  

      ЗАЙЧУК Валентин Олександрович — український державний та освітній діяч.      
     Народився 27 серпня  1949 року в Старокостянтинові Хмельницької області. Брат-близнюк – Б. О. Зайчук.      
     У 1966–1967 – слюсар РБУ Жовтневого району Києва. 1967–1971 – студент Київського педінституту. 1971–1972 – вчитель української мови та літератури Лебедівської середньої школи і Музичанської 8-річної школи Київської області.
     У 1972 – 1973 – служба в Збройних Силах СРСР. 1973–1975 – організатор позакласної і позашкільної роботи, заступник директора з навчально-виховної роботи, директор Гореницької середньої школи Києво-Святошинського району Київської області. 1975–1982 – директор Боярської середньої школи №3. 1982–1988 – заступник завідувача Київського обласного відділу народної освіти, 1988–1991 – перший заступник начальника управління народної освіти Київського облвиконкому. 1991–1997 – заступник, перший заступник міністра освіти України, 1997–1998 – радник президента Академії педагогічних наук України. 1998 – 1999 – заступник директора Дослідного інституту педагогіки АПНУ. 1999 –  міністр освіти України.
    У 2000–2001 – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Литовській Республіці. 2001 –  2002 – державний секретар Міністерства освіти і науки України.  2002–2014 –  керівник Апарату Верховної Ради України.
     Працюючи на відповідальних державних посадах у 1991–2014 рр., зокрема керівником Апарату Верховної Ради України, з повагою ставився до ветеранів війни, регулярно організовував зустрічі активістів ветеранського руху, в тому числі УСВА, з керівництвом Верховної Ради України, народними депутатами, забезпечував процедури нагородження ветеранів грамотами Верховної Ради України, приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо підтримки захисту соціальних прав ветеранів, діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
    Кандидат педагогічних наук. Автор понад 80 наукових праць з питань педагогіки. Заслужений працівник народної освіти України (1999).
     Нагороджений орденом  «Знак Пошани» (1986).