|
|
|
Книга Вдячності та Пошани |
|
|
 Українська Спілка ветеранів Афганістану
(воїнів-інтернаціоналістів)
ЗІНЧЕНКО Олександр Олексійович — український політик і медіа-менеджер.
Народився 16 квітня 1957 року в Славуті Хмельницької області. У 1979 – закінчив фізичний факультет Чернівецького державного університету, де працював інженером кафедри теоретичної фізики, був аспірантом, молодшим науковим співробітником.
Комсомольську кар'єру розпочав у 1983. За шість років пройшов шлях від заступника секретаря комітету комсомолу Чернівецького університету до завідувача відділу пропаганди та агітації ЦК ВЛКСМ, голови координаційного комітету по зв'язках з молодіжними організаціями СРСР. У 1990 – один із засновників Руху демократичних реформ у Москві, співавтор публічної заяви ЦК ВЛКСМ про рішуче засудження путчу як спроби державного перевороту. Тоді ж курирував молодіжні програми ТВ і газету «Комсомольская правда».
З жовтня 1991 по серпень 1992 — голова виконкому координаційної ради ЦК ВЛКСМ. Голова ліквідаційної комісії ВЛКСМ. Закінчив Академію суспільних наук за спеціальністю «політологія» і повернувся до Києва, де очолив ТОВ «Омета-Меркантайл», яке було частиною холдингу «Омета–XXI сторіччя», був віце-президентом, заступником керівника представництва АТ «Балчуг».
У 1995 став генеральним директором АТЗТ ІА «Україна-Експрес», генеральним директором АТЗТ «Українська незалежна ТВ-корпорація» (телеканал «Інтер»). У1998–2002 – почесний президент телеканалу, але 2003-го був остаточно позбавлений можливостей впливу на «Інтер».
У 1998 і 2002 – обирався народним депутатом 3-го і 4-го скликань за партійним списком СДПУ(о). Очолював підкомітет з питань електронних засобів масової інформації Комітету з питань свободи слова та інформації, а після — Комітет з питань ЗМІ. У 1999–2002 був лідером фракції об'єднаних соціал-демократів. У травні 2002 обраний віце-спікером парламенту за квотою СДПУ(о).
Очолював дві ТСК: з аналізу стану справ у Збройних Силах України, ходу їх реформування, узагальнення проблем, які є у цій сфері, та підготовки пропозицій та з підготовки і попереднього розгляду узгоджених законопроектів про засади внутрішньої політики, про засади зовнішньої політики та про засади національних інтересів і національної стратегії розвитку України (2002).
У 2003 році порвав із СДПУ(о), у липні 2004 очолив виборчий штаб Віктора Ющенка. 25 вересня того ж року очолив штаб коаліції «Сила народу». У листопаді 2004-го був обраний головою виконкому Комітету національного порятунку.
24 січня 2005 року призначений Державним секретарем України при Президенті. Був серед засновників партії Народний союз «Наша Україна». Звільнений з Секретаріату Президента у вересні 2005 року за власним бажанням — на знак протесту проти «відродження корупційних схем у вищих ешелонах влади». Одночасно порвав із НСНУ.
Напередодні виборів-2006 очолив Партію патріотичних сил, яка здобула менше 1 % голосів виборців. На виборах до Київської міської ради 2008 року балотувався за списком Блоку Юлії Тимошенко (4 місце), очолював фракцію БЮТ у Київраді.
З лютого 2009 до березня 2010 був головою Національного космічного агентства України.
Кандидат фізико-математичних наук. Академік Телевізійної академії України.
Автор (співавтор) 35 наукових праць з фізики напівпровідників, 15 статей з теорії молодіжного руху; 10 праць, присвячених глобальним інформаційним системам і ролі ЗМІ в сучасних умовах.
Працюючи у ЦК ВЛКСМ та на відповідальних державних і політичних посадах у 1989 – 2010 рр., зокрема у керівництві провідних ЗМІ та у Верховній Раді України, з повагою ставився до ветеранів війни, ветеранського руху, в тому числі до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
Нагороди: орден «За заслуги» III ступеня (2001), Заслужений журналіст України (1998), Державна премія України в галузі науки і техніки 2012 року — за роботу «Проблемно-орієнтовані обчислювальні засоби обробки інформації в реальному часі» (у складі колективу; посмертно); Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2003). Премія «Телетріумф» 2003 року в номінації «За особистий внесок у розвиток українського телебачення»; орден Святого Князя Володимира IV ступеня.
Помер 9 червня 2010-го у віці 53 років від раку крові, з яким боровся близько десяти років. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
ЗЛЕНКО Анатолій Максимович — перший міністр закордонних справ незалежної України (1990–1994, 2000–2003).
Народився 2 червня 1938 року у смт Ставище Київської області. 1959 року закінчив Київський гірничий технікум, гірничий майстер шахти «Максимівка-Полога» тресту «Кадіїввугілля».
1967 року закінчив Київський університет. 1967–1973 — аташе, 2-й секретар відділу міжнародних організацій МЗС УРСР. З 1973 — співробітник Секретаріату ЮНЕСКО в Парижі. 1979 — радник відділу міжнародних організацій у справах ЮНЕСКО МЗС УРСР. У 1983 – 1987 — Постійний Представник УРСР при ЮНЕСКО.З1987 — заступник міністра закордонних справ УРСР, у 1989 – 1990 — перший заступник міністра закордонних справ УРСР, у 1990 – 1994 — міністр закордонних справ України. У 1994 – 1997 — Постійний представник України при ООН. У 1997 – 2000 — Посол України у Французькій Республіці,
У 1997 – 2000 — Постійний Представник України при ЮНЕСКО, Представник України у Виконавчій раді ЮНЕСКО.
З 1998 – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Португальській Республіці (за сумісництвом).
У 2000–2003 —Міністр закордонних справ України. З 2003 — радник Президента України з міжнародних питань. З 2003 — представник України в Комісії ООН з прав людини.
З 2010 року – декан факультету міжнародних відносин Київського славістичного університету. Володіє англійською, іспанською, португальською, французькою мовами. Автор 100 праць на міжнародну тематику.
Працюючи на відповідальних державних дипломатичних посадах у 1987–2010 рр., зокрема заступником міністра, міністром закордонних справ України, радником Президента України з міжнародних питань, представником України в Комісії ООН з прав людини, підтримував ініціативи і робив суттєві дипломатичні кроки для встановлення миру в Афганістані, ліквідації наслідків афганської війни, визволення військовополонених, розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті в Афганістані у 1979–1989 рр., з повагою ставився до ветеранів війни, ветеранського руху, в тому числі до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту прав ветеранів, діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень. Нагороди: орден Князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2011), V ступеня (2008); орден «За заслуги» I ступеня (2003), II ступеня (1999), III ступеня (1997); Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР; орден Почесного легіону (Франція, 1998); орден «За заслуги» (Португалія, 1998); орден Честі (Грузія, 2003).
ІЖЕВСЬКА Тетяна Іванівна — український дипломат.. Надзвичайний і Повноважний Посол.
Народилася 19 листопада 1956 року в Прилуках на Чернігівщині.
У 1978 році закінчила романо-германський факультет Київського університету імені Т. Шевченка,.
У 1981–1986 — старший лаборант, викладач, стажер-дослідник, 1986–1987 — навчання в аспірантурі. З 1986–1990 — викладач кафедри практики англійської мови, старший викладач кафедри лексикології та стилістики Київського державного педагогічного інституту іноземних мов. У 1990–1993 — старший викладач, доцент, керівник Курсів іноземних мов МЗС України.
У 1993–1996 — у Швейцарській Конфедерації координатор Постійного Представництва України при Відділенні ООН та інших міжнародних організаціях у Женеві з питань підготовки Всесвітньої конференції зі становища жінок.
У 1997 — завідувач відділом координації програм двостороннього культурного співробітництва. У 1997–1998 рр. — в.о. начальника Управління культурних зв'язків МЗС України. Член постійно діючої робочої групи для забезпечення оперативного вирішення питань, пов'язаних з доставкою і розподілом гуманітарної допомоги. У 1998–2001 — начальник Управління культурного співробітництва та гуманітарних питань МЗС України.
У 1998–2000 — член Бюро Керівної ради з питань культурного співробітництва Ради Європи.
У 2001–2003 — перебувала у Королівстві Бельгія у зв'язку з довготерміновим відрядженням чоловіка.
У 2003–2005 — начальник Управління культурного і гуманітарного співробітництва МЗС України. 2005–2007 — директор Департаменту культурного та гуманітарного співробітництва МЗС України.
З 2004 — заступник голови Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, Представник України у Комітеті Ради Європи з питань рівноправності між чоловіками і жінками.
З 2006 — Надзвичайний та Повноважний Посол України у Ватикані.
З 2008 — Надзвичайний та Повноважний Посол України при Суверенному військовому Ордені Госпітальєрів Святого Іоанна Єрусалимського, Родосу і Мальти за сумісництвом.
Працюючи на відповідальних дипломатичних посадах у 1997–2007 рр., зокрема начальником Управління культурного і гуманітарного співробітництва та директором Департаменту культурного і гуманітарного співробітництва МЗС України, сприяла організації і проведенню заходів з ліквідації гуманітарних наслідків війни в Афганістані, визволенню військовополонених, розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті в Афганістані у 1979–1989 рр, з повагою ставилася до ветеранів війни, ветеранського руху, в тому числі до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), приймала рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту прав ветеранів, діяльності організацій ветеранів війни, забезпечення оперативного вирішення питань, пов'язаних з доставкою і розподілом гуманітарної допомоги, наполегливо домагалася виконання прийнятих рішень.
Кандидат філологічних наук, володіє англійською, італійською, російською, французькою. Автор понад 20 друкованих праць.
Нагороди: Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2001), орден Княгині Ольги III ступеня (2011), Папська відзнака «Великий Хрест Ордену Папи Пія IX» (2009).
ИЩЕНКО Федор Калистратович – военный и общественно-политический деятель.
Родился 17 апреля 1922 года в селе Ивница Андрушевского района Житомирской области в семье кузнеца и колхозницы. В 1940 году после окончания средней школы был призван в Красную Армию и направлен на учебу в авиационную школу штурманов бомбардировочной авиации. В ноябре 1941 года в числе лучших курсантов сержант Ищенко был направлен в сводный авиационный полк и принял боевое крещение в боях с фашистами под Ворошиловградом.
За время Великой Отечественной войны совершил 204 боевых вылета, из них 97 – на разведку войск противника. Трижды был сбит, но всегда возвращался в боевой строй. Войну капитан Ищенко закончил в должности помощника начальника политического отдела авиационной дивизии по комсомольской работе.
После войны окончил Военно-политическую академию и продолжил службу в разных военных округах и на различных должностях: был заместителем командира авиаполка по политической части, начальником отделения организационно-партийной работы воздушной армии, начальником политотдела авиационной дивизии, заместителем командующего ВВС Забайкальского военного округа, первым заместителем начальника политического управления Дальневосточного военного округа, членом Военного Совета – начальником политического управления Южной группы войск и начальником политуправления Северо-Кавказского военного округа.
Депутат Верховного Совета РСФСР и УССР IX и X созывов.
Генерал-полковник Ищенко отдал службе в ВС СССР более 47 лет и в 1987 году был уволен в запас, после чего активно включился в работу по укреплению ветеранского движения в Украине. В 1988 году был избран первым заместителем председателя Украинского Республиканского Совета ветеранов войны и труда, а также членом Республиканской редакционной коллегии по написанию Книги Памяти.
В своей повседневной работе Федор Калистратович много делал для социальной защиты ветеранов войны и труда, был одним из основных разработчиков предложений к ряду законов Украины, в том числе «О статусе ветеранов войны, гарантиях их социальной защиты», пенсионного законодательства, увековечения Победы в Великой Отечественной войне.
Активно работал в Государственном Комитете Украины по делам ветеранов руководителем инспекторской ветеранской группы, проводил большую работу по укреплению единства и организованного сплочения ветеранского движения в Украине и странах СНГ.
Активно участвовал в патриотическом воспитании молодежи, в совместных мероприятиях и акциях, которые проводили Организация ветеранов Украины и Украинский Союз ветеранов Афганистана. Его всегда и везде отличали высокое чувство долга перед Родиной, стремление прийти на помощь простому человеку и защитить его права и достоинство.
Боевой и трудовой путь Федора Калистратовича достойно отмечены Родиной. Он награжден двумя орденами Красного Знамени, орденом Отечественной войны I степени, тремя орденами Красной Звезды, орденами «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» II и III степени, орденами «За заслуги» І, ІІ и ІІІ степени, орденом Богдана Хмельницкого ІІ и ІІІ степени, венгерскими орденами «Красная Звезда» и «Красное Знамя», польским офицерским крестом «Возрождение», более 70 медалями СССР и стран боевого содружества, а также наградами неправительственных организаций: УСВА, ОВУ и др.
Умер 2 января 2009 года, похоронен в Киеве на Байковом кладбище.
|
|
|
|
