|
|
|
№ 13 - 14 (325-326) 2006 рік, липень |
|
|
| |
Газеті Третій Тост – 15 років
Виповнилося 15 років всеукраїнській газеті “Третій Тост”, засновником і
організатором якої стала Українська Спілка ветеранів Афганістану
(воїнів інтернаціоналістів). Спочатку газета мала назву “Набат”, а з
січня 1993 року перейменована на “Третій тост”. Ця назва – біль за
бойових побратимів, загиблих на афганській війні, зрозумілий для
кожного воїна – “афганця”. І краще, ніж у цих поетичних рядках
висловити той біль, напевно, неможливо:
Чашу найтерпкішого вина
Стоячи. І мовчки. І до дна.
Третій тост – це подзвін із Безсмертя,
Подзвін, що відлунює війна.
Газета стала справжньою трибуною воїнів-інтернацоналістів, а їх в
Україні більш як 150 тисяч. Вона віддзеркалює основні напрями
діяльності як громадської організації так і урядового органу – спочатку
Комітету ветеранів війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших
зарубіжних країнах при Президенті України, який став також
співзасновником газети, пізніше цей урядовий комітет змінював назву
кілька разів, а зараз його, нажаль, ліквідовано.
Газета всі ці роки залишалася вірною своєму високому призначенню –
служити ідеї єднання воїнів-інтернаціоналістів, відстоювання їхніх прав
і свобод, захисту найбільш постраждалої від війни категорії суспільства
– сімей загиблих військовослужбовців.
Хочеться висловити теплі слова подяки всім тим, хто стояв біля витоків
створення газети – професійним журналістам, людям зі щирою душею –
насамперед головному редакторові Валентині Євсєєвій, заступнику
головного редактора Василю Парфьонову, журналістам Юрію Зарєву, Ігорю
Курбангалієву, Анатолію Шерепицькому, Михайлу Каменському, Валерію
Аблазову, Валентину Авдєєнку, літературному редактору Наталії
Казимировй. Слава і шана їм за цей вагомий внесок у справу розбудови і
підтримки афганського руху в Україні. З різних причин склад редакції за
ці п’ятнадцять років змінювався, але газета як завжди живе, працює і не
змінює своїй основній ідеї - єднання воїнів-інтернаціоналістів.
Газета “третій Тост” завжди існувала за підтримки Української Спілки
ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), яку всі ці роки
очолює її легендарний лідер Сергій Васильович Червонописький.
За п’ятнадцять років існування газета надала путівку у життя багатьом
авторам статей і нарисів, з яких читачі дізналися багато цікавого і
корисного про бойове братерство на війні, про життя молодих ветеранів у
повоєнні роки, про роботу і проблеми ветеранських організацій, про
міжнародні відносини з ветеранськими організаціями різних країн. Вони
змогли ознайомитись із законодавчими матеріалами, які стосуються
ветеранів війни, сімей загиблих, дістати юридичні консультації.
Хочеться подякувати за плідну співпрацю з газетою постійним її автором,
такими як Георгія Даценко, Володимир Сіроштан, Валерій Аблазов, Віталій
Раєвський, Валерій Гринчак, Михайло Каменський, Роман Драпак, Анатолій
Гончар, Анатолій Шерепицький, Юрій Ковч, Володимир Жуковський, Олег
Короти гін, Костянтин Мелехов, Сергій Урсов, Микола Грабовський,
В’ячеслав Кукоба, Ірина Коломієць, Георгій Киреєв, Валерій Вишневський,
Юлія Бабенко, Олег Кривопалов, Анатолій Скрипник і багатьом іншим.
Газета була і залишається трибуною, де виступають лідери ветеранського
руху – народний депутат України С. В. Червонописький, Герой України
народний депутат України І. О. Герасимов, Герой Радянського Союзу
губернатор Московської області Б. В. Громов, Герой Радянського Союзу В.
І. Гринчак, активісти – керівник Української Спілки ветеранів
Афганістану Ю. Г. Зубко, С. В. Куніцин, О. І. Міхнюк, М. І. Приступа,
О. В. Соколов, В. М. Рижков.
У газеті усі ці роки велися постійні рубрики до знаменитих дат перемоги
у Великій Вітчизняній Війні, “Слава синам України”, “Нагороди шукають
героїв”, “Вітаємо з днем народження” тощо.
Газета “Третій Тост” і її працівники завжди були зі своїми читачами,
ветеранами війни і у радощах і у тяжкі моменти життя – вона об’єктивно
і правдиво розповідала про ті заходи які проводила Спілка у
громадському і політичному житті країни. За ці роки газета стала більш
сучасною у подачі матеріалів та дизайні.
Хочеться побажати нашій газеті, її співробітникам і друзям більше
цікавих і злободенних матеріалів, подальшого збільшення тиражу, поваги
і любові читачів.
Валерій Січевий начальник редакційної групи газети “Третій Тост” | | | |
Солдаты-ветераны и сегодня в строю.
Александрийская общественная организация воинов-интернационалистов «Солдаты в Афгане», основанная в 1991 году, объединяет в своих рядах 900 членов семей погибших в Афганистане военнослужащих, инвалидов войны и участников боевых действий. Ее председатель – подполковник запаса, вертолётчик, участник боевых действий в Афганистане, ликвидатор аварии на чернобыльской АЭС Евгений Владимирович Зверевщиков.
На протяжении всех лет своего существования организация уделяет особое внимание семьям погибших, которых в городе восемнадцать, инвалидам-«афганцам», оказывает посильную моральную и материальную помощь. Решаются вопросы улучшения жилищных условий ветеранов войны и семей погибших, оказывается помощь в выделении спецавтотранспорта инвалидам. Налажено взаимодействие с мэрией, не один год успешно сотрудничали с городским головой Степаном Кириловичем Цаплюком – бывшим военнослужащим, который стал членом нашей организации и поддерживает ее материально и морально. К его решениям всегда прислушивались предприниматели города и оказывали помощь ветеранам. Думаем, что с избранием С. К. Цаплюка народным депутатом Украины наше положение улучшится, ведь кто как не наш избранник лучше знает состояние дел в городе. Мы и сегодня поддерживаем контакты с нашим бывшим мэром.
В память о погибших в Афганистане воинах Александрии 15 февраля 2002 года открыт мемориал. Большая заслуга в этом принадлежит Е. Зверевщикову, М. Баглаеву, В. Делиеву, горадминистрации, членам организации и всем тем, кому небезразлична память о погибших земляках.
Большое значение уделяется военно-патриотическому воспитанию молодёжи. «Афганцы» - частые гости в школах, профтехучилищах. На этих встречах они рассказывают молодежи о суровой правде войны, о воинском братстве, о любви и преданности Родине. В таких встречах принимают участие бывшие офицеры-«афганцы» В. Жарков, А. Петренко и другие. В воинской части 2269 (командир – полковник В. Шестюк) для молодёжи города открыт военно-спортивный клуб «Защита» и клуб восточных единоборств «Ояма».
В городе часто проводятся мероприятия, подготовкой которых занимается организации воинов-интернационалистов «Солдаты в Афгане», традиционно они приурочены у дням родов войск. Ежегодно отмечается 25 декабря – день ввода советских войск и 15 февраля – день вывода советских войск из Афганистана. В эти дни воины-интернационалисты города собираются возле памятника погибшим в Афганистане, чтобы почтить их светлую память, встретиться с боевыми побратимами, вспомнить прошлое и обсудить проблемы сегодняшнего положения в организации и в стране. Трижды наш город посетила вокально-инструментальная группа «Контингент» из города Лубны Полтавской области. Всех, кто присутствовал на этих концертах, окрылило мастерство исполнителей, чувство долга и дань памяти тех минувших дней.
Александрийская организация «Солдаты в Афгане» тесно сотрудничает с другими ветеранскими организациями города и области. Частые гости у нас – из города петрова и из Кировограда. На этих встречах ветераны делятся опытом работы, обсуждают насущные проблемы. «Афганцы» уверены, что только вместе, в крепкой связке можно решать вопросы социального и политического характера, стоящие перед организациями УСВА.
Виктор Жарков
Полковник запаса, участник боевых действий в Афганистане.
Автор просит откликнуться ветеранов войны, которые служили в 1980-1981 годах в отдельном разведывательном батальоне 201-ой мотострелковой дивизии, полевая почта 53336 (Кундуз), командиры – майор Кадыров и майор Ревенко, а также тех, кто служил в Кабульском 103-м полку связи, полевая почта 52011, командир – полковник Осянин. Пишите по адресу: 28006, г. Александрия Кировоградской обл., пр-т Строителей, 37, кв. 501, Жаркову Виктору Викторовичу. |
| | |
Кто защитит наши права?
Почему в Украине ущемляются права семей погибших участников боевых действий в Афганистане по установлению второй пенсии по потери кормильца? В настоящие время семьи погибших по потери кормильца – сына или мужа – получают доплату к пенсии 29 гривен 87 копеек. А, например, в России семьям погибших воинов, кроме своей заработанной – трудовой, установлена вторая пенсия по потери кормильца в достойном размере.
3 ноября 2005 года верховной Радой Украины принят долгожданный Закон № 3054-IV «О внесении изменений в некоторые законы Украины по вопросам пенсионного обеспечения и социальной защиты военнослужащих». В статье 7 говорится о праве семей погибших получать две пенсии: одну – свою, заработанную трудовою и вторую – по потери кормильца.
Президент Украины В. А. Ющенко этот закон подписал только 4 апреля 2006 года под № 3591-IV, но, к большому нашему сожалению, справедливая, очень своевременная статья 7 из закона исключена. Включена в него новая статья 39 «О повышении доплаты у пенсии по потери кормильца» согласно изменениям в Законе «О статусе ветеранов войны, гарантиях их социальной защиты».
Таким образом, вместо законной второй пенсии по потере кормильца – участника боевых действий в Афганистане нам, осиротевшим семьям, с 1 июля 2006 года незначительно увеличена доплата к пенсии по потере кормильца всего на 60 гривен (с 29,87 грн. до 89,75 грн.).
Мы считаем, что увеличение доплаты к пенсии на 60 гривен является не доплатой за погибшего сына-кормильца, а частичной индексацией на значительное повышение цен на жилищно-коммунальные услуги, газ, электроэнергию, телефон, что поставит семьи погибших на грань выживания.
Всем известно, что семьи погибших воинов имеют самую минимальную льготу на оплату вышеуказанных услуг в сравнении со всеми остальными льготными категориями, а ведь семьи погибших – наиболее пострадавшая категория от афганской войны и наиболее социально незащищенная категория, так как более 90% из семей погибших – это пожилые родители-пенсионеры.
Родители за свой многолетний трудовой стаж получают минимальную пенсию, равную так называемому «прожиточному минимуму» в сумме 359 гривен, на которую прожить практически невозможно.
Мы, семьи погибших воинов, должны бороться за свои права, активизировать работу всех областных советов семей погибших в Афганистане.
Мы уверенны, что нам поможет Сергей Васильевич Червонопиский, как народный депутат Верховной Рады Украины подаст депутатский запрос Президенту Украины о восстановлении статьи 7 в Законе «О внесении изменений в некоторые Законы Украины по вопросам пенсионного обеспечения и социальной защиты военнослужащих» о праве семей погибших на получение двух пенсий – своей трудовой и по потере кормильца.
Очень надеемся, что семьи погибших поддержат народные депутаты нового состава Верховной Рады Украины. Как говорится, надежда умирает последней.
Е. Гусак,
Заместитель председателя
областного Совета родителей
и вдов военнослужащих,
погибших в Афганистане.
| | | |
Это наша с тобой страна, это наша с тобой биография
Специальная операция советских войск в Афганистане (1979-1989 гг.) все больше привлекает внимание историков. Подтверждение тому – вышедший на днях фундаментальный труд «Політична історія України. ХХ століття». Ее авторы – доктор исторических наук, профессор А. И. Кудряченко, кандидаты исторических наук, доценты А. А. Костыря и Г. И. Калиничева написали объективную историю нашего государства за прошедший век.
Пока это единственная книга, в которой прописана история спецоперации СССР в Афганистане. Участие в ней принимали общевойсковое объединение – 4-я армия, пограничные войска, подразделения КГБ и МВД СССР. Авторы пишут, что «политика «разрядки» (которую проводил Советский Союз в 1970-е годы) была уничтожена введением Ограниченного контингента советских войск (ОКСВ) на территорию Демократической республики Афганистан». После краткого анализа боевых действий в книге приводятся суммарные потери выходце из Украины, которые были призваны в те годы в ряды ОКСВ.
Но авторы протягивают логическую историческую нить дальше. Они пишут о стихийно создаваемых в 1980-е годы советах воинов-интернационалистов для защиты своих прав. Из них выросло мощное афганское движение в Украине во главе с бессменным лидером С. В. Червонописким. Первые «афганские» организации были сформированы в Киеве, Чернигове, Черкассах. В 1988 году в Севастополе состоялся І Всеукраинский сбор воинов запаса, на котором председателем Республиканского совета воинов запаса был избран Сергей Червонопиский. В июне 1990 года совет реорганизован в Союз воинов-интернационалистов Украины, а с октября 1991 года начал называться украинским Союзом ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов). УСВА объединяет не только участников боевых действий в Афганистане, но и других вооруженных конфликтов.
Сегодня афганское движение в Украине – это организованная на государственном, общественном и политическом уровнях, политически защищенная социально-демографическая категория граждан Украины, объединенная выполненным долгом на военно-профессиональной основе и социальной защитой ветеранов локальных войн. Такое классическое определение афганского движения в Украине в современных условиях дают авторы в своей книге.
По свидетельству авторов работа над книгой далась нелегко. На ее пути стояли «новейшие» политики и историки, для которых уже не существуют такие понятия как Великая Отечественная война. В их трудах нет места и многим политическим деятелям, таким как В. Ленин, И. Сталин, В. Щербицкий. Но авторы отстояли свои позиции, подвергнув минувшее столетие критическому анализу.
Ценным в этой книге стало и то, что в ней, опять же впервые за последнее время, есть подразделы про комсомол. Через его школу прошли миллионы советских граждан.
Авторы посвятили свой труд нашим родителям и их поколению – участникам и свидетелям бурных и противоречивых событий прошедшего столетия.
Очень важно, что Министерство просвещения и науки рекомендовало новое издание для изучения во всех высших учебных заведениях страны.
| | | |
Артилерія в Афганській війні у 1980-1981 рр.
У січні 1981 року мотострілецький батальйон, підсилений артилерійським дивізіоном, вийшов у район гірського масиву Луркох для душманів неочікуваним.
Шоста мотострілецька рота капітана В’ячеслава Кузнєцова, до якої я був призначений коректувальником, отримала завдання піднятися на висоту перед районом можливого розміщення бази банд формування, закріпитися на ній та забезпечити просування батальйону у міжгір’я на техніці.
Коли піднялися на третину висоти, були обстріляні душманами. З’явилися перші поранені. Рота розгорнулася у бойовий порядок, під обстрілом супротивника вимушено розділилася на дві групи і продовжувала просуватися на домінуючу висоту двома маршрутами.
Група, в якій був і я, піднялась на висоту першою, закріпилася на ній і вогнем забезпечила просування другої групи, яка, досягнувши висоти, також зайняла тут позицію.
Душмани не були готові до нашої появи, мали а бойовій охороні з нашого напрямку тільки кількох вояків, головні сили не встигли зайняти вигідні позиції на висоті. Після доповіді про виконання завдання рота отримала наказ спуститися по зворотних схилах висоти у район можливого розташування бази банд формування.
Батальйон на техніці, який мусив прикрити наш фланг з рівнини, чомусь не зайшов у міжгір’я, можливо, сапери не змогли розмінувати дорогу.
Спостерігаємо, як на відділі 1000-1200 метрів група з 20-30 важко навантажених майном душманів ховається у горах, а ще не менше 30 бойовиків швидко рухаються у нашому напрямку. Чудова нагода використати артилерію, але ми за гірським гребенем, зв’язку з вогневими позиціями нема. Мені як коректувальнику залишитися б не висоті, де зв’язок був, але ні я, ні командир роти у запалі бою про це не подумали.
Командир роти розумів небезпеку подальшого просування з відкритим флангом і без підтримки артилерії, але мусив виконувати наказ. Для безпеки руху він призначив групу прикриття небезпечного флангу, яку наказав очолити мені.
Основна група роти почала спуск донизу, до бази банд формування, по абсолютно відкритій ділянці на зворотних схилах висоти, пройшла метрів 80-100 і, потрапивши під шквальний фланговий вогонь, залягла. Виручила група прикриття. Завдяки її діям основна група роти відійшла без втрат.
У горах пішов дощ зі снігом, наближалася ніч, пораненим потрібна була допомога. Доповіли обстановку і отримали наказ повертатися.
З великими труднощами спускалися з гір, рух стримували поранені та постійний обстріл душманів, які переслідували нас.
Нам так і не пояснили , чому батальйон не пішов у міжгір’я, можливо, такі дії і не планувалися. Узагалі тоді нас це і не дуже цікавило, повернулися всі живі, у роті були лише кілька поранених солдатів.
Капітан Кузнєцов хоч був дуже стомленим, але радів із того, що усі залишилися живі, жартував і дякував за виконання завдання. Чудова людина і офіцер, він був сміливий і рішучий у бою та простий і привітний у повсякденному житті. Завдяки йому я зберіг на все життя повагу до мотострільців (піхоти) більше, ніж до будь-якого іншого роду військ. Доля зводила мене з ним в операціях ще не раз, а востаннє вже у 340-му госпіталі у Ташкенті, де ми разом лікувалися після поранення.
Наступного дня спробу піднятися на висоту повторили, але без успіху. Банд формування чисельністю у кілька сотень вояків, які підійшли з навколишніх населених пунктів, тепер добре підготувалося до оборони. Супротивник зупинив роту ще у підніжжя гір. Знову поранені і відхід назад...
Довго працювала артилерія, гори стали білими від вибухів снарядів. Але щоразу при чергових спробах рот батальйону піднятися на висоту гори відповідали вогнем.
Погода погіршилася, літаки і вертольоти не літали, боєприпаси закінчувалися. Завдання не було виконано, але командир дивізії прийняв рішення залишити гори Луркох, а знищення банд формування перенести надалі.
Квітень 1981 року, знову операція у горах Луркох. Завдання – знищити базу, з якої бойовики активно вели дії не тільки в найближчих районах провінції Фарах, але загрожували нормальному пересуванню наших колон по трасі Кушка-Герат-Кандагар.
Захопити базу зненацька не вдалося. Розпочалось її вогневе ураження. Нанесла удари авіація (штурмовики і вертольоти). Артилерія у складі двох причіпних артилерійських дивізіонів, реактивного артилерійського дивізіону та кількох мінометних батарей довго обстрілювала оборонні позиції душманів. Зазвичай коричнево-білими від вибухів снарядів артилерії. Витрата снарядів на цілі перевищувала звичайні норми у десятки разів, але спротив душманів не зменшився. Командир дивізії прийняв рішення розвідувальним батальйонів дивізії захопити ключові висоти, зайняті супротивником, вночі. А вдень – закріпити усіх мотострілецькими батальйонами із застосуванням бойової техніки.
Просуватися на незнайомій місцевості у горах і вдень нелегко, а вночі тим більше. Розвідникам був потрібний провідник.
Так трапилося, що з усіх офіцерів, які брали участь в операції у квітні, тільки я вже відіймався у ці гори у січні 1981 року. Тому я, командир артилерійської батареї лейтенант Головкін те ще кілька артилерійських розвідників і зв’язківців були включені до складу розвідувальної роти.
Командир дивізії особисто поставив розвідувальному батальйону завдання і побажав удачі. Деталізувати завдання командир розвідувального батальйону дивізії.
Увесь день, до пізнього вечора артилерія вела вогонь по позиціях душманів, щоб примусити їх залишити схили гір, повернуті до нас, і тим самим забезпечити найкращі умови для підйому розвідників на висоту. При цьому застосовувались зосереджений вогонь дивізіонів і вогонь батарей із закритих вогневих позицій та вогонь окремих гармат напівпрямим наведенням.
Розвідувальні роти батальйону в цей час готувались до виконання завдання вночі. Артилеристи прибули у розташування роти, познайомилися з розвідниками.
З заступником командира роти і командирами взводів офіцери-артилеристи швидко знайшли спільну мову, але з командиром роти взаємини чомусь не склалися. Він був дуже незадоволений і навіть ображений тим, що розвідників поведе в гори артилерист. Тому, мабуть, не стільки прискіпливо, скільки зневажливо перевірив нашу готовність до виходу, демонстративно зробив багато зауважень, у тому числі офіцерам у присутності їхніх підлеглих.
Можливо, саме через незрозумілу зневагу до моєї думки він вибрав маршрут у гори, який я не знав, а мені, як статисту, визначив місце у середині колони.
До цього доводилось в основному воювати разом із мотострільцями, які поважали артилеристів, прислуховувались до їхньої думки, узгоджували дії. А тут – відверта зневага.
Опівночі почали висуватись. У підніжжя на вибраному командиром роти напрямку гір з великої відстані нас обстріляли душмани, очевидно, випадково. Супротивник не міг нас бачити, але його присутність на цьому напрямку ставила під сумнів виконання завдання.
Командир роти по радіостанції доповів про обстановку командиру батальйону, той наказав здійснити підйом на висоту за запропонованим мною маршрутом. До ранку я вивів більшу частину розвідувальної роти на висоту.
Охорона банд формування із трьох душманів спала між каменями на зворотних схилах одразу ж за гребенем висоти.
Командир роти вирішив узяти полоненого. Робив він це невміло й навіть зневажливо до ворога: ударив ногою у спину душмана, що спав. Його помилка стала фатальною для усіх нас. Навіть сонний афганець зреагував блискавично, вистрелив з автомата і поранив офіцера у ногу. Від пострілу банда проснулась.
Душмани не очікували на такі дії, тому спочатку це дало нам певну перевагу. З півгодини розвідувальна рота без ускладнень розстрілювала переважаючу у кілька разів банду. Але перевага в раптовості дій швидко закінчилася, з флангу вдарив кулемет – одразу ж у нас четверо поранених, двоє важко.
Кілька годин розвідувальна рота вела бій з переважаючим супротивником майже у повному оточенні. Потім душмани підійшли впритул і закидали нас гранатами.
Першими загинули поранені солдати. Вони перебували, як нам здавалося, у найбільш безпечному від куль місці, посередині групи у невеликому заглибленні між скелями, але гранати впали саме на них.
Ситуація стала некерованою. В останню мить командир батареї подав команду на вогневі позиції батареї про ведення вогню димовими снарядами у безпосередній близькості від місця бою. За димовою завісою від щільним, практично упритул вогнем супротивника ми відступили. Прикрила відхід частина розвідувальної роти, що не встигли вийти на висоту.
Із п’ятнадцяти розвідників, які піднялися на висоту, більшість або загинула, або були поранені. Мене, важкопораненого, врятували, ризикуючи своїм життям, лейтенант Головін і солдати-розвідники й артилеристи.
Із восьми загиблих у тій операції, про що згадує Б. В. Громов, можливо, більшість загинула саме у цьому бою.
Базу душманів усе ж було знищено, а банд формування у горах Луркох надовго припинило свою діяльність.
Дорога Кушка-Герат-Кандагар стала більш безпечною, що врятувало життя багатьох радянських солдат і офіцерів.
Деякі висновки:
- успішне ведення бойових дій військами (силами) у горах можливо тільки при відповідних до реальних умов їх підготовці та оснащення;
- помилки вищого командування не можуть бути компенсовані героїзмом підлеглих;
- навіть правильні рішення старших командирів (начальників) не можуть успішно виконуватись непідготовленими підлеглими;
- у сучасних збройних конфліктах артилерія залишається основним засобом вогневого ураження супротивника;
- без результативної розвідки ефективне вогневе ураження супротивника артилерією неможливо.
| | | | | | | | | |
|
|
|
|
