|
|
|
"Третій Тост", № 4 (364), 2008 рік, лютий |
|
|
| |
Україна вшанувала воїнів-інтернаціоналістів
З нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав
та 19-ї річниці виведення військ з Афганістану Президент України Віктор
Ющенко, Секретар Ради національної безпеки і оборони України Раїса
Богатирьова, перший віце-прем'єр України Олександр Турчинов, керівники
органів виконавчої влади, народні депутати України, голова Української
Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Сергій
Червонописький, голова Державного комітету України у справах ветеранів,
Герой Радянського Союзу Ігор Плоскоос, голова Всеукраїнської
громадської організації "Закінчимо війну", перший заступник голови УСВА
Юрій Зубко, голова Київської ради сімей військовослужбовців, загиблих в
Афганістані, Алла Шипова, представники інших громадських організацій,
ветерани війни, військовослужбовці Київського гарнізону, мешканці
столиці й області поклали вінки і квіти до Всеукраїнського Меморіалу
загиблим в Афганістані.
З 1979 до 1989 року через горнило Афганської війни пройшли близько 160
тисяч українців. 3360 з них не повернулися додому, близько 4 тисяч
стали інвалідами. Залишилися без підтримки синів 1982 батька і 2729
матерів здебільшого пенсійного віку. Стали вдовами 505 жінок і
напівсиротами - 711 дітей.
У церкві Воскресіння Христового - Храмі-пам'ятнику жертвам Афганської війни відбулася панахида по загиблих воїнах.
На території Меморіального комплексу "Національний музей історії
Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років" було розгорнуто намети і в
польових кухнях парувала смачна солдатська каша. Тут і відбулися
зустрічі бойових друзів, які згадали однополчан і минулі фронтові роки,
поділилися враженнями від сьогодення. Бойові побратими оглянули
реліквійну експозицію "Трагедія і доблесть Афгану", яку представила її
завідуюча І. К. Коломієць.
Цього дня в Укрінформі відбувся "круглий стіл" "Українці у зарубіжних
війнах і конфліктах", на якому керівники громадських організацій
обговорили проблеми ветеранів війни і членів сімей загиблих (матеріали
зустрічі друкуються у газеті).
У Київському Будинку офіцерів відбувся святковий концерт, організований
Українською Спілкою ветеранів Афганістану. На концерті виступили
народні артисти України М. Гнатюк, Н. Шестак, О. Василенко, Л. Семенко,
а також добре відомі "афганському" середовищу автори-виконавці,
ветерани Афганської війни Ю. Шкітун (Запоріжжя), В. Коваленко
(Івано-Франківськ), гурти "Баграм" (Суми) і "Побратими" (Київ) та інші.
Кожний виступ глядачі сприймали тепло і бурхливо. Концерт пройшов на
високому мистецькому рівні.
День вшанування учасників бойових дій на території інших держав
відзначено в усіх областях і районах країни. Україна пам'ятає тих, кому
довелося пережити страшні часи війни, шанує своїх синів. Вони були і
залишаються відданими і мужніми - справжнім прикладом виконання
службового обов'язку для українського суспільства.
Кор. "ТТ".
|
|
| |
Вони виконували свій військовий обов'язок
В Україні нині проживає майже 250 тисяч воїнів-інтернаціоналістів. З них без малого 160 тисяч - "афганці". Усі вони гідно й віддано виконували свій військовий обов'язок. Згадаймо Афганістан.
19 років минуло відтоді, як останній БТР розвідувального батальйону 201-ї дивізії з командувачем 40-ї окремої армії генералом Борисом Громовим перетнув афгано-радянський кордон поблизу містечка Термез. Ця подія стала знаковою для тих, хто воював у Афганістані.
Минув час. Радянський Союз залишився в минулому. "Афганців" визнали воїнами-інтернаціоналістами. Ще за часів СРСР поміж чиновників почали лунати фрази на кшталт "Я вас в Афганістан не посилав". Нині - схожа ситуація. "Україна в Афганістані не воювала", - доводиться чути від чиновників вже незалежної України. Ці фрази, які, мов ніж по серцю, для роздумів журналістам озвучив голова Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Сергій Червонописький під час "круглого столу" під назвою "Українці у зарубіжних війнах і конфліктах".
Сьогодні всі, кому довелося пройти цей тернистий шлях і залишитися жити, намагаються відстояти свої права і відповідне визнання в суспільстві. Усі вони тоді виконували наказ. Відомо, що військові контингенти СРСР брали участь в більш як 24 локальних війнах і збройних конфліктах на території 16 іноземних держав, і українці не були винятком.
До обговорення проблем, з якими сьогодні доводиться стикатися воїнам-інтернаціоналістам, зокрема "афганцям", долучилися також голова Всеукраїнської громадської організації "Закінчимо війну" Юрій Зубко, радник Уповноваженого Верховної ради України з прав людини Валерій Аблазов, голова асоціації миротворців Юрій Донський, голова Всеукраїнської асоціації "Афганці Чорнобиля" Олександр Рябека, міський голова Чернігова, голова обласної спілки УСВА Олександр Соколов та інші.
- Війна - це передусім загибель і каліцтво людей, - зазначив Сергій Червонописький. - Треба пам'ятати, що за всім цим - люди, які чесно виконували свій військовий обов'язок.
Сьогодні з-поміж держав колишнього СРСР, громадянам яких довелося виконувати інтернаціональний обов'язок, Україна приділяє увагу своїм синам найбільше. Зокрема, в нас існують державні свята, пов'язані з тими подіями, збереглися пільги.
- У нас не пільга, - зазначив Сергій Червонописький. Це компенсація держави, я так вважаю, за втрачене здоров'я, за моральні збитки, які понесли 18-19-річні юнаки, коли вони вбивали і їх змушені були вбивати, тому що не по своїй волі поїхали туди.
Але ставлення до них не таке, як хотілося б самим воїнам-інтернаціоналістам. Здавалося б, уже рік, як буцімто відновлено роботу Державного комітету у справах ветеранів. Але досі він не може запрацювати на повну силу. Згадаймо, як переконливо за відновлення роботи цього комітету проголосувала Верховна Рада України V скликання - 362 голоси...
Серед прогалин, на яких представники громадських кіл зосередили свою увагу, також те, що держава досі не створила єдиний реєстр ветеранів війни. Давно, вже можна було, поважаючи свої громадян, підрахувати тих, кому пощастило повернутися з війни живим. Проте, як казав відомий український політик, "маємо те, що маємо". Якщо оцінити пільги, які передбачені для наших воїнів, то вони є "знущальними". Взяти, наприклад, компенсацію за втрату годувальника - 64 гривні...
Загалом, питання, які порушувалися керівниками громадських організацій, беззаперечно заслуговували на увагу. Мова йшла про наболіле - про таке непереконливе сьогодні патріотичне виховання молоді, про так званий, "афганський синдром".
Голова УСВА Сергій Червонописький розповів один яскравий приклад з власного життя. Чергова сутичка в афганських горах. Склалася така ситуація, що була відсутня зона обстрілу. В таких умовах розпочалася дуель між радянським снайпером і кулеметником-афганцем. Один в одного стріляли, але влучити так і не змогли.
- У нашого хлопця, як в народі кажуть, "зриває кришу", він бере свою гвинтівку, як дубину, і з криком біжить на ворога, - розповів Сергій Червонописький. - А кулеметник у свою чергу перелякався і втік. Тоді зловили свого бійця і відпоїли горілкою. Потім він цілу добу спав. Неважко уявити, який удар був по психіці того 19-річного юнака.
Подібних випадків на війні чимало, і безслідно вони не минають. З часом у таких людей виникають всілякі негаразди зі здоров'ям. Як думаєте, потребує допомоги така людина? Питань наразі виникає дуже багато. З відповідями, на жаль, протилежна ситуація. Загалом під час "круглого столу" називали багато проблемних тем, які потребують конструктивного обговорення і якнайшвидшого вирішення. Зокрема, щодо колишніх військовополонених, непорозумінь між ветеранами ОУН-УПА і Великої Вітчизняної війни, соціальних гарантій для військовослужбовців, які нині беруть участь у миротворчих місіях тощо.
Отже, є факт, коли керівники громадських організацій, які мають конкретну мету, координують зусилля заради спільних дій. Всі учасники зустрічі погодилися працювати "широким фронтом". Вони запевнили присутніх, що робота з відстоювання інтересів наших військовослужбовців відбуватиметься й надалі. Хотілося б тільки вірити, що керівництво держави, яке так серйозно поставилося до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав, не втратить в один прекрасний момент цікавість та увагу до своїх синів-захисників. І, зрештою, побачить, в якій ситуації сьогодні перебувають воїни-інтернаціоналісти в українському суспільстві.
Віталій СИЧ.
|
|
| |
УКАЗ Президента України
№ 144/2008
Про відзначення державними нагородами України
За вагомий особистий внесок у зміцнення обороноздатності України, мужність і самовідданість, виявлені під час виконання військового, службового обов'язку, патріотичне виховання молоді та з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав і Дня захисника Вітчизни постановляю:
Нагородити орденом "За заслуги" ІІІ ступеня
БОДАШКА Володимира Павловича - заступника начальника штабу. Командування Сухопутних військ Збройних Сил України, полковника
ГРИГОРЬЄВА Миколу Володимировича - голову ради Організації ветеранів Оболонського району міста Києва
КРИВУНЮ Миколу Миколайовича - заступника голови Сумської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану
НАМЕТЧЕНКА Олександра Віталійовича - голову Запорізького обласного об'єднання Української Спілки ветеранів Афганістану
ОКОРСЬКОГО Валерія Миколайовича - голову Шепетівської спілки ветеранів Афганістану, Хмельницька область
СУЛИМУ Віктора Івановича - голову Мукачівського районного товариства воїнів-ветеранів афганської війни "Шураві", Закарпатська область
ТЕРТЕРЯНА Антона Петровича - заступника голови Харківського обласного комітету Міжнародної Української спілки учасників війни
ЧЕБАНА Дмитра Івановича - заступника голови Чернівецької обласної ради ветеранів України
Нагороди орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня
АРТЕМОВА Олександра Сергійовича - генерального директора Меморіального комплексу "Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років", генерал-лейтенанта у відставці
ХРАМЦОВА Сергія Івановича - голову центру волонтерського руху Одеської міської секції ветеранів війни-однополчан
Нагородити орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня
ВЛАСЕНКА Анатолія Дмитровича - голову правління Донецького обласного осередку Асоціації соціальної підтримки і захисту співробітників спецслужб "Співдружність"
ВОВКА Анатолія Антоновича - голову Київського міського відділення Всеукраїнської асоціації "Афганці Чорнобиля"
КОКОРІНА Вадима Олексійовича - доцента кафедри Національної академії оборони України, генерал-майора у відставці
ЛЕОНЧЕНКА Василя Степановича - члена правління Севастопольської Спілки ветеранів Афганістану
ЛІСОВОГО Сергія Гурійовича - начальника військ - начальника управління Командування Сухопутних військ Збройних Сил України, полковника
ЛУКІЯНЧУКА Віктора Анатолійовича - заступника начальника центру - старшого льотчика-випробувача Державного науково-випробувального центру Збройних Сил України, полковника
МЕНТОВА Павла Валентиновича - голову Житомирської обласної спілки ветеранів афганської війни
СІТНІЧЕНКА Юрія Миколайовича - заступника голови правління Сумської міської організації Української Спілки ветеранів Афганістану, підполковника запасу
ШАВРІНА Юрія Васильовича - члена Тернопільської організації ветеранів-учасників миротворчих операцій, підполковник запасу
Нагородити орденом "За мужність" ІІІ ступеня
АНІСІМОВА Володимира Володимировича - члена Дніпропетровського обласного об'єднання ветеранів Афганістану
ГРИГОРЯНА Григорія Сергійовича - начальника відділу управління Департаменту МВС України, полковника міліції
ДАРМОГРАЯ Володимира Михайловича - члена Городенківської районної організації Української Спілки ветеранів Афганістану, Івано-Франківська область
ДОНЧЕНКА Анатолія Івановича - члена Дніпропетровського обласного об'єднання ветеранів Афганістану
КОНОХОВА Миколу Васильовича - члена правління Севастопольської Спілки ветеранів Афганістану
КУУРУ Миколу Феліксовича (посмертно) - водія-сапера Аварійно-рятувального загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, старшину внутрішньої служби.
ПЕРЕВЕРЗЄВА Миколу Анатолійовича - командира взводу полку патрульної служби Харківського міського управління Головного управління МВС України в Харківській області, капітана міліції
САВЧЕНКА Віктора Кириловича - начальника служби управління Головного управління МВС України, полковника
САЧУКА Володимира Миколайовича - голову Любомльської районної організації Української Спілки ветеранів Афганістану, Волинська область
СВІТЛИЧНОГО Олександра Вікторовича - члена правління Харківської міської спілки ветеранів Афганістану
ТРАЧУКА Ігоря Володимировича - заступника голови Кременецької районної організації Української Спілки ветеранів Афганістану, Тернопільська область
ФЕДОРЧЕНКА Олександра Миколайовича - провідного спеціаліста відділу управління Головного управління МВС України в місті Києві
ХЛОНЯ Сергія Миколайовича - голову Глухівської міської організації Української Спілки ветеранів Афганістану, Сумська область
ШУХА Івана Олександровича - голову Старовижівської районної організації Української Спілки ветеранів Афганістану, Волинська область
Нагородити орденом Данила Галицького
БРАІЛКА Леоніда Петровича - головного спеціаліста відділу Головного управління Генерального штабу Збройних Сил України, полковника запасу
ГІДУ Олександра Федоровича - ветерана органів внутрішніх справ, генерал-майора внутрішньої служби у відставці
ДАШКЕВИЧА Олександра Івановича - головного спеціаліста відділу Департаменту Міністерства оборони України, полковника у відставці
Нагородити орденом княгині Ольги ІІІ ступеня
ОПРОНЕНКО Людмилу Миколаївну - відповідального секретаря Одеської міської організації ветеранів України
Присвоїти почесні звання:
"Заслужений працівник транспорту України"
ДОНЧЕНКУ Анатолію Івановичу - учасникові війни в Афганістані, заступникові начальника Управління транспортного забезпечення Державного управління справами, полковника запасу
"Заслужений юрист України"
БАРНАЦЬКОМУ Павлу Степановичу - члену Партії захисників Вітчизни, помічнику-консультанту народного депутата України, м. Київ
КОЛОМІЙЦЮ Володимиру Івановичу - заступникові голови правління Коростенської міськрайонної Спілки ветеранів Афганської війни і воїнів-інтернаціоналістів, Житомирська область
РИБЧЕНКУ Олександру Володимировичу - голові Черкаської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану.
Президент України
Віктор Ющенко
20 лютого 2008 року.
|
|
| |
Сергій Червонописький:
"20 років доводимо, хто ми - герої чи агресори"
15 лютого виповнилося 19 років з дня виведення радянських військ з Афганістану. Цього дня поминають загиблих і вітають тих, кому вдалося вижити. Голова Української Спілки ветеранів Афганістану Сергій Червонописький в інтерв'ю кореспонденту "24" розповідає про перегляд історії, контрактну армію та роль сьогоднішніх українських миротворців.
- Клуби ветеранів фактично почали з'являтися більше 20 років тому, ще в останні роки війни, - розповідає Сергій Червонописький. - Зароджувалися вони на хвилі позитиву: люди вижили, повернулися додому, були раді побачити вчорашніх друзів, шукали товаришів по службі. Але дуже швидко перша хвиля ейфорії минула - "афганцям" потрібно було вживатися в життя. Навчання, житло, народження дітей, лікування, іноді дуже складне, придбання колясок, протезів... Сьогодні наша головна мета - підтримувати ветеранів, не давати їм скотитися, спитися. Після війни "афганців" померло набагато більше, ніж під час самих бойових дій. Боротися з посттравматичним синдромом для багатьох виявилося складніше, ніж воювати.
- Цим, напевно, не самі ветерани повинні займатися, а лікарі, психологи...
- Повинні. Але таких фахівців майже немає, у США в одному тільки штаті Техас - 64 центри реабілітації, де ветерани отримують не тільки медичну допомогу, але й необхідні психологічні консультації. В американців взагалі великий досвід - вони усе ще ветеранів В'єтнаму приводять до тями, а тут уже нове покоління - після Афганістану, Іраку.
В Україні ж таке місце зараз одне - шпиталь "Лісова Поляна" у Пущі-Водиці.
- Чим "афганський синдром" відрізняється від інших?
- Двадцять років нам доводиться щось доводити. У 80-х заборонялося якесь згадування про війну в Афганістані, навіть на могилі воїна ми не мали права написати, де і як він загинув. Потім - навпаки - називали героями, співали дифірамби на кожному розі. З приходом демократичної влади пішов інший перегин. Ми раптом стали загарбниками, агресорами.
- А самі себе ким вважаєте?
- Солдатами. Ми давали присягу й виконали її, виконали наказ. Якщо солдат буде думати, чи не злочинний йому дали наказ, - це катастрофа. Знаєте, навіщо ми будуємо всі ці пам'ятники в кожному місті України, навіщо постійно нагадуємо про себе? Щоб нагадати владі про відповідальність. За наказ. І за тих, хто цей наказ буде виконувати.
- Навіть через стільки років - не переглядаєте свою роль?
- Нам немає чого соромитися. Зараз жителі Афганістану з повагою згадують радянські війська. Кажуть, мовляв, ви воювали чесно: автомат на автомат. А американці - тільки бомби скидають. І від цієї "високоточної зброї" гинуть мирні жителі.
- Це вам самі афганці говорили?
- Так, я був в Афганістані знову, і прийом був дуже теплим.
- І як повернутися туди через 20 років?
- Ми ж не туристи, які в подорож відправилися за враженнями. Вертаємося не із цікавості, а тому, що продовжуємо шукати тих, хто під час війни потрапив у полон. Перед усіма полоненими був поставлений вибір: прийняти іслам або померти. Багато загинуло, але ми продовжуємо шукати й знаходимо тих, хто залишився. У деяких там уже нове життя склалося, вони асимілювалися, знайшли роботу, у них нові друзі, сім'ї, й нема сенсу повертатися, точніше, приїжджати в нову країну.
- Але є ті, хто повертається?
- Ми знайшли чоловіка, який пішов на війну хлопчиною-новобранцем потрапив у полон, прожив у Афганістані більше 15 років, а нещодавно ми з великими труднощами допомогли йому повернутися в Україну.
Матір, зовсім уже похилого віку, зустрічала його на злітній смузі, перед сином, якого вже й не чекала, на коліна впала. Але більше знаходимо мертвих, ніж живих, і ця робота надзвичайно важлива. Тисячі людей вважаються зниклими безвісти або загиблими, але з позначкою "тіло не знайдено". І родичі багато років продовжують сподіватися - а раптом? Якщо мати отримала з Афганістану порожню труну, то їй необхідно знайти сина живого чи мертвого, щоб перепоховати й заспокоїтися.
- Серйозне нагадування тим, хто сьогодні їде в гарячі точки".
- Не всі паралелі між ветеранами Афгану й, наприклад, Іраку коректні. Є істотна різниця: ми йшли туди, тому що батьківщина покликала. А сьогодні хлопці самі рвуться в "гарячі точки" гроші заробляти. І психологічно це зовсім інше. Ми не давали хабарі, щоб потрапити в Афганістан.
Коли американці розпочинали війну в Афганістані, приїжджали до Києва і Москви, зустрічалися з ветеранами, радилися. Я та інші, котрі пройшли Афган, одразу їм порадили не сунутися туди. І своїм постійно говоримо те ж саме.
- Тобто правда, що найбільш затяті пацифісти - це колишні військові?
- Так, напевно. Але за армію дуже соромно. І перехід на контрактну основу нам поки що не потрібний. Елементи обов'язкового призову повинні залишитися, щоб за необхідності українські чоловіки хоча б знали з якого кінця братися за автомат. Якщо зараз призов скасують - взагалі нікого не буде в частинах. Ні нинішніх військових, ні ветеранів.
Головною проблемою було й залишається житло. Запускали державну програму житла для ветеранів, але ефект від неї мізерний. Важко боротися із шахраями. Як мінімум 600 мільйонів гривень пішло не за призначенням.
Спонсорів у нас як таких немає. Один ветеран може організувати машину яблук та іншому відвезти. От таке "самоспонсорство". Ми зараз не в моді. Ніяк не можемо довести, що ми не верблюди, і що допомога нам потрібна. Реальна, а не жалюгідні допомоги та пільги. Не люблю я слово "пільги". Це в Радянському Союзі в партійної еліти були пільги. А те, що призначено ветеранам, інвалідам, - це чесна компенсація.
Інтерв'ю вела
Олександра БУРД.
|
|
| |
К Дню защитника Отечества
Начало Великой Победы
Одна из площадей французской столицы более шестидесяти лет носит название "Сталинград". И этот факт может служить примером для нас. Если мы стремимся жить цивилизованно, заявляя о своем европейском выборе, то, наверное, должны взять пример бережного отношения европейцев к своей истории (и не только), к героям, к мужеству и достоинству нашего многострадального народа, которому мы должны учить новые поколения граждан независимой Украины. Ибо в этом главная нравственная сила общества и государства. Доблесть родителей - наследие детей!
Сегодня мы должны помнить и знать истинную цену победы под Сталинградом, которую одержали советские войска и которая стала началом разгрома фашистских войск в Великой Отечественной войне 1941-1945 годов.
В десятую годовщину третьего рейха, 30 января 1943 года, за два года до полной победы советских войск, рейхсмаршал Г. Геринг, выступая по радио, сказал пророческие слова: "Над всеми нашими гигантскими сражениями, как колоссальный монумент, высится Сталинград. Настанет день, когда эта битва получит признание как величайшее сражение в нашей истории, как битва героев..." В тот момент он не мог предполагать, что его слова полностью будут относиться к победе советского оружия. Оборонительные бои в городе на Волге, продолжавшиеся 125 суток, уносили ежедневно более 6 тысяч жизней советских солдат и офицеров. Однако они выстояли. А 19 ноября 1942 года под канонаду 3500 орудий семь советских армий перешли в наступление и к 2 февраля 1943 года разгромили отборную армию фельдмаршала Паулюса.
Среди героев Юго-Западного, Донского, Сталинградского фронтов, 6-й армии, 2-й воздушной армии Воронежского фронта, Волжской военной флотилией победу одержали и девять гвардейских стрелковых дивизий - от 33-й до 41-й включительно. И Герои Советского Союза - генерал Александр Родимцев, капитан Рубен Ибаррури, сержант Яков Павлов - из этих дивизий. Только мало кто знает, что перечисленные герои - десантники. И эти стрелковые дивизии сформированы из десяти воздушно-десантных корпусов, но по-прежнему оставались десантными.
Командующий 62-й армией Василий Чуйков вспоминал: "Не могу не сказать несколько слов о прибывших гвардейцах дивизии генерала В. Г. Жукова. Люди все молодые, рослые, здоровые, одеты в форму десантников, с кинжалами и финками на поясах. Дрались они геройски. Отступления не знали, в окружении дрались до последних сил..."
Личный пример подчиненным показывали командиры и политработники. В музее обороны Сталинграда хранится шинель легендарного десантного комдива генерала В. Глазкова, в которой более ста пулевых и осколочных пробоин. А политрук И. Герасимов с горсткой бойцов уничтожил 40 танков.
В самые тяжелые дни обороны, 13-15 сентября 1942 года, в Сталинград прибыла 13-я гвардейская ордена Ленина дивизия генерала Родимцева, того самого, который трагическим летом 1941 года со своими десантниками остановил немецкие танковые колонны в Голосеевском лесу под Киевом и отбросил их назад. Руины Сталинграда с приходом его десантников стали крепостью. А 16 сентября парашютисты Родимцева отбили Мамаев курган. Отбили навсегда, потеряв при этом более восьми тысяч гвардейцев.
Через два месяца завершился оборонительный период Сталинградской битвы. Город не сдавался врагу. Наступательные возможности фашистов были исчерпаны. Чем закончилась оборона города, известно всему миру. Весомый вклад в этот разгром врага вместе с пехотинцами, летчиками, танкистами и артиллеристами внесли воины-десантники. Выучка, сплоченность, мужество, героизм, воспитанные в частях воздушно-десантных войск, спасли Отечество. Это главная победа ВДВ за всю историю их существования!
В этом феврале Сталинградской битве уже 65 лет.
В стихотворении поэта-десантника М. С. Селезнева сказано проникновенно:
Нет для людей моей страны,
прошедших сквозь лихие беды,
печальней памяти войны
и драгоценней Дня Победы.
Среди героев той битвы были наши земляки-днепропетровцы Мария Сергеевна Буцык, А. П. Епишин, В. К. Овсиенко, И. С. Духовенко, Н. П. Молчанов, Г. Н. Нефедов, М. А. Никитский, Ю. Я. Немченко, П. В. Чернявский. Командиры артбатарей двадцатилетний лейтенант Г. М. Куликов, Е. И. Артюхов получили в развалинах Сталинграда свои первые ордена Красной Звезды и медали "За отвагу". Будущий проректор мединститута, профессор, десантник П. И. Сябро геройски сражался в тех боях, его родные трижды оплакивали сына, первую похоронку на него получили из-под Сталинграда. Всю битву под бомбами прошла хрупкая телеграфистка 66-го женского полка связи днепропетровчанка Лидия Павловна Гетманская. Впоследсвии на дорогах той войны она нашла своего суженого - лейтенанта П. Н. Волкова, ставшего генералом.
В эти дни ветераны вспоминают своего товарища, героя той битвы, комиссара десантного батальона полковника И. П. Зубко. В послевоенном Днепропетровске его знали многие. Не одно ранение в боях за Родину получили И. Е. Жуков, М. П. Тихомиров, В. С. Столяров, А. Н. Рыкун. А десантник лейтенант П. Д. Глоба, сражаясь в городе на Волге и освобождая Днепропетровск, не предполагал, что впоследствии здесь, на комбайновом заводе, за доблестный труд получит орден Ленина.
Редеет строй сталинградцев, но, как и прежде, они сильны душой. Главной заботой ветеранов остается работа с молодежью. Уроки мужества, вечера боевой славы, общение с призывниками, сбор материалов для комнат боевой славы в школах, поездки по местам сражений - все это составляет смысл их жизни. До сил пор активно работают с молодежью фронтовики-десантники П. Ф. Суханов, В. С. Столяров, Н. Е. Баленко, И. Г. Залоило, А. Е. Емельянов, Н. С. Касьянова, И. А. Михайлюк, А. П, Серко, Р. Н. Портнова, хотя всем уже за 80 лет. Вызывают неподдельный интерес у молодежи их рассказы о боях и сражениях. Мужество и отвага запечатлены в книгах о войне писателя и поэта десантника М. С. Селезнева, участников войны и ветеранов военной службы А. К. Немыкина, В. П. Осадчего, Ф. Е. Иленко.
Днепропетровская земля - заветная для воздушно-десантных войск. Ее освобождали героическая 62-я Сталинградская армия (впоследствии ставшая 8-й гвардейской армией под командованием бессменного командира генерала В. И. Чуйкова), шесть десантных дивизий (1-я, 10-я вдд, Сталинградские 33-я, 35-я, 39, 57-я гвардейские стрелковые дивизии). А после войны долгие годы десантники здесь дислоцировались. Днепропетровцы гордятся земляками, прославившими родной город боевыми подвигами. Им установлены памятники, их именами названы улицы и учебные заведения.
В этом году ветераны войны, военнослужащие и общественность области будут отмечать столетний юбилей нашего великого земляка Героя Советского Союза, первым форсировавшего Днепр при освобождении родной Украины, генерала армии В. Ф. Маргелова. Летучим девизом героя стали крылатые слова: "Никто, кроме нас!" Наша область шефствует над аэромобильными войсками.
Молодое поколение, облученное по-маргеловски, достойно продолжило боевые традиции крылатой пехоты в Афганистане, в миротворческих операциях в "горячих точках" планеты. В январе ветераны 15-й отдельной бригады спецназа ГРУ ГШ ВС СССР, воевавшие в Афганистане, отпраздновали 45-летие своего прославленного соединения. В настоящее время наши сыновья и внуки достойно служат Украине в Вооруженных силах. Боевые традиции - в надежных руках.
Сталинградская битва.
Абчаканское ущелье
12 мая 1987 года в провинции Логар спецназом был захвачен самый большой на тот период караван моджахедов. Подробности операции изучались во всех частях ОКСВ. Мастерство и мужество командира досмотровой группы № 423 старшего лейтенанта П. Г. Трофимова ставились в пример всему личному составу.
Мой рассказ - о наших земляках, героях украинского 668-го отряда спецназа, сформированного в 1984 году в Кировограде на базе 0-й обрСпН ГРУ. Провожал его на войну лично командующий войсками Киевского военного округа генерал армии И. А. Герасимов, не догадываясь, что совсем скоро 52 военнослужащих вернутся обратно на Родину грузом "200"...
Тот день начинался как обычно. С утра - долгое ожидание подлета вертолетов из Газни, предназначенных для воздушной разведки на караванных маршрутах. Только к 13 часам они прилетели. Боевым звеном командовал капитан Н. Майданов. По плану командира отряда этим вечером разведывательная группа (далее РГСпН) № 424 под командованием лейтенанта Е. С. Барышева должна была высадиться с вертолета и организовать засаду на одном из наиболее вероятных маршрутов движения караванов мятежников. Для обеспечения действий группы была назначена бронегруппа № 425 в составе трех БМП-2 и БТР-70. Для проведения воздушной разведки и рекогносцировки места представляющей группы (далее ДГР № 423) был назначен старший лейтенант П. Г. Трофимов.
Только в 14.00 досмотровая группа вылетела. В ее составе было 20 человек: из них три офицера (заместитель командира роты старший лейтенант П. Г. Трофимов, командиры групп лейтенанты В. А. Боков и Е. С. Барышев), два радиста группы связи, 13 разведчиков и два минера.
Трофимов к тому времени был авторитетным и опытным боевым офицером, награжденным медалью "За отвагу", и вполне подходил на роль боевого наставника.
На двух Ми-8 под прикрытием пары Ми-24 группа должна была совершить облет местности по так называемому малому кругу: Пандхаби-Шана - Бараки - Ахундхейль. Особое внимание уделялось южной части провинции Логар: кишлакам Альтамур, Чаунай, Абчакан, ущелью Дубандай. Ущелье в районе населенного пункта Абчакан, как уверяли знающие люди, - место спокойное во всех отношениях. Пересохшее русло реки днем хорошо просматривалось и не внушало опасений.
Однако, проходя над ним, командир досмотровой группы, а также лейтенант Е. Барышев и командир 2-го отделения младший сержант Г. Пасахович практически одновременно обнаружили караван, находящийся на дневном отдыхе.
Павел Трофимов принимает решение десантироваться и связать боем охрану каравана до прибытия подкрепления. Вся досмотровая группа под прикрытием пары "крокодилов" была высажена приблизительно в 120 метрах от Абчакана, на противоположном склоне каньона. Вертолетчики отработали по ущелью и доложили на ЦБУ, что спецназ ведет бой, а они все уходят пополнять боекомплект.
Десантировавшись, группа заняла круговую оборону. Как только "духи" пришли в себя, они открыли такой шквальный огонь, что ответную стрельбу из АГС-17 Барышеву и младшему сержанту Чубарову пришлось вести лежа, подняв над головой кисти рук. Трофимов срочно связался с ЦБУ и, доложив обстановку, запросил помощи.
Бой завязался сразу. Душманы знали, что два вертолета не могут высадить значительную группу, и пошли напролом. Но не зря замполит роты постоянно напоминал воинам суворовскую заповедь, что врага бьют не числом, а умением. Первая атака была отбита точными очередями, гранатами.
Враги решили блокировать десант со всех сторон. Трофимов, своевременно распределив силы, захватил главные высоты, оставшись руководить боем за камнями на караванном пути. Отбита еще одна атака. Патроны на исходе. Определены примерно силы противника: более восьмидесяти человек, тяжелое стрелковое оружие, гранаты, но ни у кого из воинов не мелькнула даже мысль укрыться в горах.
Новая атака. Старший лейтенант сам лег за пулемет и прижал врагов к земле. Неожиданный взрыв гранаты - и он, контуженый, оглох и ослеп на какое-то время. Едва очнувшись, Трофимов вновь припал к орудию, отстранив пытавшихся оказать ему помощь.
Бой разгорелся с новой силой. Павел успевает, преодолевая боль, давать указания воинам, на всякий случай придвинув к себе поближе гранату...
Когда обстановка стала критической и казалось, что инициатива переходит к врагам, отчаянные разведчики перебежками достигли брошенных вьюков с грузом и финками открыли их. Под свист пуль установили трофейных ДШК и открыли шквальный огонь по бандитам.
Получив это сообщение, командир отряда подполковник Анатолий Корчагин приказал бронегруппе выдвинуться в район боя для оказания помощи воюющим разведчиком. Одновременно с этим срочно подготовить группу поддержки для вылета в район боевых действий. Вертолеты были заправлены топливом и боеприпасами за 30 минут, и группа в составе 22 человек вылетела на Абчакан.
В 15.30 вертушки были над группой Трофимова. При попытке сесть они были встречены сильным огнем. Поэтому группа поддержки десантировалась на обратных скатах холма в двух сотнях метров от места предыдущей высадки. Это усложнило организацию взаимодействия. Но вертушки начали работать, и огонь "духов" стал менее интенсивным. Обстановка была сложной. Досмотровая группа продолжала оставаться под сильным огнем, среди личного состава имелись контуженые от разрывов РПГ. С соседней высотки "духи" открыли прицельный огонь из ДШК. Все это затрудняло маневр.
Два с половиной часа... Много ли это? Не так много, если увлечься интересным делом, засидеться у тихого озера с удочкой... А кто измерит 9000 секунд смертельного боя, когда на одного пятеро?
Именно столько дрались разведчики до прибытия подкрепления на вертолетах и на броне. В 15.40 группе захвата в составе пяти человек под командованием лейтенанта С. Клименко была подставлена задача - занять высоту, где находился ДШК, уничтожить мятежников и в последующем не допустить выхода противника во фланг. Используя маневр и последовательный перенос огня, эта подгруппа в течение двадцати минут выполнила поставленную задачу и овладела господствующей высотой.
В 16 часов 15 минут подгруппа Клименко атакована группой всадников. Атака была отбита. Противник потерял около десяти человек. Под прикрытием этой подгруппы спецназовцы забросали гранатами "духов", находящихся в ущелье. Только когда противник начал отходить вглубь ущелья, обе группы спецназа смогли объединиться. Командир уточнил задачи подгруппам.
К этом времени подошла бронегруппа под командованием командира роты старшего лейтенанта Саввина. А с ней приданная отряду артиллерия: четыре гаубицы Д-30 и две машины "Град-В" (двенадцатиствольные установки на базе ГАЗ-66). Саввин организовал огонь реактивных установок в глубину каньона, а ствольной артиллерии - прямой наводкой, под прикрытием брони по целям, которые появлялись на поле боя.
Для прикрытия действий группы досмотра каравана в 17.00 в ущелье к Абчакану прорвались две БМП-2. В группу досмотра вошли В. Саввин, П. Трофимов и с ними 8 разведчиков, которые под огнем противника приступили к работе. Во время досмотра был ранен в грудь рядовой Сергей Лапшин. Пуля задела ему позвоночник. Легкое ранение в руку получил младший сержант Володя Коргук.
К 18.30 стало смеркаться. "Духи" предприняли попытку отбить караван. В результате ожесточенного боя, в ходе которого огонь велся с расстояния не более шестидесяти метров, получили ранения старший лейтенант В. Саввин и двое разведчиков. В этот критический момент боя один из сержантов с пулеметом вышли во фланг атакующей группе противника по сухому руслу и кинжальным огнем с фланга уничтожил основные силы противника.
Трофимов с разведчиками довооружились трофейными боеприпасами, английскими "ртутными" гранатами, а также прихватили с собой безоткатное орудие (далее БО) китайского производства и девять выстрелов к нему. Наверх поднимались тяжело груженые, используя не простреливаемые участки склонов. Заняли круговую оборону, готовясь к худшему. Рассчитывать на дополнительную помощь от батальона разведчикам не приходилось: в это же время в районе 50-60 километров севернее ППД батальона ввязалась в бой с мятежниками 411-я группа и броня третьей роты. Других сил в отряде уже не было.
К этому времени о богатых трофеях доложили в штаб 40-й армии. По распоряжению начальника штаба армии генерала Грекова из Гардеза под Абчакан была переброшена десантно-штурмовая рота на десяти БМП-2 с целью оказать помощь спецназу. Однако сигналов взаимодействия с подразделениями отряда они не знали, поэтому во избежание недоразумений им было приказано остановиться в 4 километрах от мест боя и оставаться там в качестве резерва при отходе спецназовцев с трофеями.
Ночью, как и ожидалось, "духи" предприняли еще одну попытку отбить караван. Но их действия были обнаружены наблюдателями и пресечены трофейными гранатами. После этого моджахеды установили ДШК и попытались обстреливать позиции спецназа, но пулемет был ловко подавлен спецназовцами огнем трофейного БО. "Духи" до утра не могли успокоиться и периодически открывали огонь из миномета, но им авторитетно отвечала наша артиллерия. Здесь же под пулями ночью хирург батальона лейтенант Александр Белевитин оказал первую помощь раненым, и они мужественно держались до утра. Иных изменений обстановки до рассвета не произошло.
С первыми лучами солнца пришли вертушки, доставили подкрепление и боеприпасы. Снова спецназовцы, теперь уже под руководством капитана Воробьева, полезли в ущелье, где ранило еще одного разведчика. Стрелявшего "духа" застрелил замполит Трофимов. Вскоре в небе появилась пара штурмовиков Су-25, которая отработала "пятисотками" пути возможного выдвижения резервов противника в ущельях Абчакан и Дубандай. Впоследствии оказалось, по данным агентуры, к месту боя в тот момент выдвигалось до 250 моджахедов. Тем самым летчики в очередной раз спасли спецназовцев.
После этого к "забитому" каравану стали стекаться тыловые и транспортные подразделения отряда.
Утром начали вытаскивать оружие и боеприпасы из русла наверх. Таскали на себе по тропам. Наиболее ценные и представляющие интерес трофеи были доставлены в ППД. Трофей особой важности - американская шифровальная машина. Основную же часть трофеев пришлось уничтожить на месте по причине их огромного количества и невозможности вывезти из ущелья.
Как позже выяснила агентура, численность отряда мятежников, у которого был отбит караван, составляла 90-95 человек. Отряд был не из местных. Они вели караван из Пакистана. Этим и объясняется, почему на поле боя осталось только 14 трупов. Задержались из-за того, что не сошлись в цене с командирами местных бандформирований за проводку каравана. Его планировалось разделить на три части и проводить через подконтрольную территорию разными маршрутами. В проводке планировалось задействовать 230 боевиков.
Из ущелья подразделения отряда выходили без особых приключений.
|
|
| |
Съезд обсудил проблемы ветеранов
6 февраля 2008 года в Баку состоялся ІІІ съезд Международного союза общественных объединений "Общественный Комитет ветеранов войн". В его работе приняли участие 46 делегатов, представляющих ветеранские и другие общественные объединения из государств Содружества, стран Балтийского региона, Болгарии, ряда регионов Российской Федерации. По поручению Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) в работе съезда принял участие В. И. Аблазов.
В работе съезда приняли участие представители Аппарата Президента Азербайджанской Республики, Аппарата Президента Республики Казахстан, Чрезвычайный и Полномочный Посол Республики Беларусь в Азербайджанской Республике Н. Е. Пацкевич, делегация с американской стороны Российско-американской комиссии по делам военнопленных и пропавших без вести во главе с исполнительным секретарем комиссии Норманном Каасом.
Съезд заслушал отчетный доклад председателя Союза - председателя Высшего Совета, Героя Советского Союза Руслана Султановича Аушева, а также отчет Контрольно-ревизионной комиссии.
Председатель Международного союза общественных объединений "Общественный комитет ветеранов войн" Р. С. Аушев подчеркнул, что проблемы ветеранов и инвалидов войн должны быть подняты и рассматриваться на уровне Организации Объединенных Наций. Для этого имеется необходимость в налаживании контактов с региональными бюро этой организации.
Необходимо также решить вопросы, связанные с тем, как повлиять на ситуацию в области защиты прав ветеранов войн, с разработкой принципов работы союза по защите прав лиц, участвовавших в локальных конфликтах, миротворческих операциях, войнах.
Надо обеспечить обмен информацией между государствами об уровне жизни ветеранов. Следует также разработать принципы воздействия на принятие политических и военных решений в разных странах, так как в последнее время к голосу ветеранов не прислушиваются.
Для достижения этой цели имеются два пути. Первый - усиление самих организаций и их деятельности, широкая пропаганда целей работы ветеранских организаций в обществе. Второй - продвижение сторонников и членов подобных организаций в органы, которые принимают решение. Другими словами, необходимо более активное участие союза в общественно-политической жизни стран.
В прениях выступило 19 человек, в том числе руководители ветеранских организаций: Азербайджанской Республики - М. А. Велиев, Республики Беларусь - В. Н. Борщов, Республики Казахстан - Ш. А. Утегенов, Республики Молдова - М. М. Мокан, Республики Узбекистан - Т. П. Мурадов, заместитель председателя РСВА, председатель Московского объединения организаций ветеранов войн и военных конфликтов А. М. Ковалев, заместитель председателя Украинского Союза ветеранов Афганистана В. И. Аблазов, заместитель председателя Всероссийской организации "Боевое братство" Г. М. Шорохов, член Координационного Совета Комитета при Совете глав правительств государств СНГ А. А. Аббасов, председатель Болгарского общенародного Союза "Боевая дружба" Я. Б. Генов, председатель Благотворительного фонда инвалидов войны в Афганистане Республики Литвы А. И. Литвиненко, руководитель делегации ветеранов США Норманн Каас и другие делегаты, прибывшие для участия в работе съезда.
Инф. "ТТ"
|
|
| |
Імені солдата
У далекому вже липні 1985 року, коли літо було у розпалі, в садках червоніли вишні, люди готувалися збирати хліб на колгоспних полях, Вінницькі Хутори, що у Вінницькому районі Вінницької області, проводжали в останню путь воїна-інтернаціоналіста Сергія Жолонка.
Сергій перебував у Афганістані з листопада 1983 року, в складі автомобільного батальйону колесив курними дорогами. 6 липня 1985 року колона була обстріляна душманами в районі міста Кундуз. При спробі вивести автомобіль у безпечне місце Сергій Жолонко був смертельно поранений. За мужність та відвагу, виявлені при виконанні обов'язків військової служби, нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).
В пам'ять про солдата одна з вулиць села названа його іменем. Однак у вирі сьогодення вулиця, а згодом і автобусна зупинка, названа на честь загиблого воїна, прийшли в занедбаний стан, що, на думку громадських ветеранських організацій, не прикрашало діяльність органів місцевого самоврядування. За ініціативи ветеранів афганської війни Василя Хмеляра і Геннадія Христенка, на рахунку яких упорядкування частини території Центрального парку культури і відпочинку у Вінниці та реконструкція пам'ятника воїнам - уродженцям області, які загинули під час війни в Афганістані, депутата сільської ради Ігоря Данильченка, голови правління ВАТ УМІА Олексія Середи і ВАТ "Стрижавський кар'єр" Костянтина Парфенова, а також за особисті кошти голови ревізійної комісії обласної спілки ветеранів війни в Афганістані Михайла Барана вулицю було відремонтовано.
Ігор Данильченко ініціював розгляд питання про виділення коштів на спорудження сучасної автобусної зупинки ім. Сергія Жолонка на сесії сільської ради. Керівник міської та обласної організацій УСВА Анатолій Гончар і Петро Кирилишин звернулися до голови обласної державної адміністрації Олександра Домбровського і першого заступника голови облдержадміністрації Валерія Коровія виділити відповідні кошти на спорудження зупинки. Власні заощадження на будівництво та благоустрій території, встановлення меморіальної дошки внесли учасник бойовий дій в Афганістані Олег Мартинюк і Валентина Шаїнська.
Ось так завдяки спільним зусиллям громадських ветеранських організацій, небайдужих підприємців, депутатів сільської ради, ветеранів афганського руху та органів державної влади і місцевого самоврядування впорядковано вулицю і автобусну зупинку на честь полеглого в Афганістані воїна. Слова сердечної подяки вам, шановні добродійники, вічна пам'ять полеглим.
Олександра БЄЛЮЧЕНКО,
Учасник бойових дій в Афганістан.
|
|
| |
Змагалися воїни-"афганці"
Севастопольська міська організація Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) провела серед членів організації змагання з більярду з нагоди 19-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану.
Активну участь у змаганнях брали воїни-інтернаціоналісти В. Ф. Білокінь, І. І. Лиховоз, О. В. Луговець, О. І. Рябухін, Г. М. Шевченко. А перемогла голова клубу більярдного спорту СМО УСВА В. П. Круглякова. На другому місці - кавалер ордена Червоної Зірки О. І. Рябухін, третім у завзятій боротьбі став І. І. Лиховоз.
Інф. "ТТ".
|
|
| |
Из поэтического блокнота
Владимир Михайлович Кошелев родился в 1957 году на Украине. Окончил Калининское суворовское и Новосибирское высшие военные училища, Московскую государственную юридическую академию, Российскую академию государственной службы при Президенте РФ по специальности экономиста-управленца и Литературный институт им. А. М. Горького. Живет в Москве. Более пятнадцати лет служил в Вооруженных Силах СССР, в том числе более двух лет - в Афганистане.
Владимир КОШЕЛЕВ
Госпитальная палата
Госпитальная палата -
Тихий белый полумрак,
Загорелые ребята
После ярости атак.
Снятся им пустыни, горы,
Кандагар и Фарахруд,
И шоссейные узоры,
Где в прицел порой берут.
Снятся жаркие налеты,
Матерщинный свист свинца.
Снится строгий их комроты,
Тот, что был им за отца.
Снится то, как рады были
Самолету - "почтарю".
Как о Родине грустили -
Нет конца календарю...
Снятся грозные минуты -
Скрежет мин, эР-эС-ов, вой,
Караванные маршруты,
Старый друг - еще живой.
Снится как разрыв гранаты
В камне выбил... имена.
Как ругали их комбаты
И вручали ордена.
Снятся знамя полковое,
Медь оркестра на плацу...
Снится время боевое,
Бесконечное, по кольцу.
Госпитальная палата -
Тихий белый полумрак...
Не отвыкнуть тем ребятам
От постигнутых атак.
Одесса,
411-й окружной военный госпиталь,
1988 год.
Нечет - чет
Бой - не драка, полудрака,
По науке кровь да кровь.
Захлебнется в ней атака
И начнется вновь и вновь.
Смерть... минует, не минует?
Как ромашка - "нечет - чет".
Коль Косая поцелует,
День за три окончен счет.
Бьется стенка против стенки.
Вот - они, вот - мы, вот - я.
Только здесь свои расценки,
Мера истины своя.
Будет так: не мил я Старой, -
Значит, выпадет мне "чет".
Значит, мне от Бога карой
И проклятием... почет.
Афганистан, г. Герат,
101-й МСП 5-й гв. МСД,
1985 год.
В разведку
Наши песни еще не допеты,
Но команда "В разведку!" дана.
Мы сдадим старшине партбилеты
И забудем свои имена.
Доверяться не станем удаче -
Эта дама капризна в бою,
Но помолимся Богу, иначе
Нас, партейных, не примут в раю.
Все!.. О бабах, о водке ни разу -
Слишком много стоит на кону.
И уйдем, повинуясь приказу,
В настороженную тишину.
Верит каждый из нас, что вернется,
Но такое уж дело - война...
Коль без вести погибнуть придется,
Не казни нас за это, страна.
1997 год.
|
|
|
|
|
|
