|
|
|
"Третій Тост", №5 (365), 2008 рік, березень |
|
|
| |
З весняним святом, дорогі наші жінки
Весна как женщина
Среди весенних первых дней
8 Марта всех дороже.
На всей Земле для всех людей
Весна и женщина похожи.
|
|
| |
З весняним святом дорогі наші жінки!
З великою пошаною і повагою до кожної з Вас від імені Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) вітаю з чудовим весняним святом - 8 Березня!
Ви завжди з нами в усіх життєвих лихоліттях, у буднях і святах, турботах і радощах, і жодні негаразди й труднощі сьогодення не затьмарять Ваших хвилюючих усмішок, лагідного погляду, материнської любові, чарівності. Ви - наша міцна опора, життєвий стимул і надійний тил.
Бажаю Вам, милі жінки, великого щастя, міцного здоров'я, сімейної злагоди і благополуччя, миру і спокою, гарного настрою і весняних квітів, здійснення Ваших мрій і бажань!
Зі святом, Вас, наші любі й дорогі жінки!
З глибокою повагою і любов'ю -
Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ.
|
|
| |
Материнская любовь
Ужасающую весть о смерти сына Вячеслава Мария Ивановна получила в мае 1984 года. Ее сын, лейтенант Бугара, погиб в Афганистане, спасая жизнь солдата из своего взвода. Почти год ожидания писем от сына - и страшная весть... Если бы не удержал военком, принесший страшное известие о смерти Славы, она бы бросилась с балкона вниз сразу же... Похороны и поминки прошли для осиротевшей матери как во сне.
Вячеслава Бугара наградили орденом Красной Звезды посмертно. Но что награды - человека они не вернут, а героизм и самоотверженность не заменить куском металла, как ни крути. Мария Ивановна до сих пор не верит в смерть сына, приносит на его могилу розы и наряжает елочку на Новый год.
Сколько таких сыновей-героев не вернулось из Афганистана... И как позорно поступает с их родителями государство! Но Мария Ивановна не жалуется. Жизненные потрясения сделали ее сильной, заставили включиться в афганское движение. И когда погибли сын и муж, и когда вандалы украли бронзовый барельеф с могилы сына, нашлись люди, которые не дали ей считать жизнь законченной. Теперь она в Днепропетровске возглавляет районную организацию вдов и матерей погибших воинов-"афганцев", поддерживает других - где советом, где реальной помощью, которую "выбивает" у районной власти. А в средней школе № 26, где учился ее сын, учредили Знак отличия имени лейтенанта Бугары, который вручается лучшим ученикам по итогам учебного года.
Родители, жены и дети погибших, воины-интернационалисты, и все те, для кого афганская война - не только ужасная страница в истории нашей Родины, а прежде всего память, о тех, кто честно и до конца выполнял интернациональный долг, приходят к памятнику воинам-"афганцам", чтобы отдать почести погибшим землякам.
Мария Ивановна уделяет особое внимание работе с молодежью. Она приглашает школьников на все мероприятия, связанные с историческими датами воинов-"афганцев". Совсем недавно молодежь города приняла участие в ІХ Фестивале солдатской песни "Афганский ветер", который оставил неизгладимое впечатление у всех исполнителей и гостей. И, как сказала после просмотра концертной программы десятиклассница Ирина Шмилева, "наверное никто не может так передать чувства, которые испытали люди, прошедшие через жестокие испытания, как сами воины-"афганцы". А ребята нашей школы, присутствовавшие на фестивале, увидели настоящих героев, которые в обыденной жизни очень скромны и порой незаметны. Фестиваль "Афганский ветер" стал ярким патриотическим праздником нашего района и города в целом. И большое спасибо дорогой Марии Ивановне, которая смогла приобщить молодежь к афганскому движению".
|
|
| |
Мужні й прекрасні
Нарівні з чоловіками у війнах і військових конфліктах на території інших держав, а вони після Другої світової війни були більш як у двадцяти країнах світу, брали участь і наші мужні й прекрасні жінки. Вони завжди були і залишаються поруч з чоловіками, приходили і приходять на допомогу. Своєю турботою і увагою вони послаблювали жорстокий вплив війни, а своєю присутністю зменшували невимовну тугу воїнів за далекою домівкою, за рідними і близькими.
А вдома, на Батьківщині, матері, дружини, наречені, доньки чекали своїх дорогих синів, коханих чоловіків, любих татусів. На превеликий жаль, дочекалися не всі...
Про долі деяких наших бойових побратимів-жінок, про матерів воїнів-інтернаціоналістів - наша сьогоднішня розповідь на 2-3-й сторінках. |
|
| |
Вшановуємо вас, наші любі жінки
Тепло любові
- У середині березня, коли теплі й лагідні весняні промені почали пестити ще вкриту снігом землю, медичну сестру поліклініки № 1 Кременчуцької дитячої лікарні Любов Жеболовську несподівано запросили до військового комісаріату. Старший офіцер почав бесіду здалеку: розпитав про сім'ю, дітей, роботу, стан здоров'я, про плани на майбутнє. А після цього запропонував попрацювати медичною сестрою за кордоном, в Афганістані.
Повернувшись додому, Любов Тимофіївна розважливо обдумувала пропозицію: "Ризиковано, адже в Афганістані йде справжня війна. Та й сина залишати без мами не хочеться. Водночас, якщо і я, й інші медсестри відмовляться, то хто ж тоді допомагатиме пораненим і хворим солдатам? А Сашкові через три роки в армію. Можливо, доля і його закине до Афганістану. Отож я допоможу в скрутну хвилину чужим синам, а чиясь мати допоможе моєму". І це було її остаточно рішення.
Турбуючись, аби мама й син передчасно не хвилювалися, вона сказала їм, що їде працювати до Монголії. Лише чоловік, кадровий військовий, знав усю правду.
Уже через кілька днів рідні провели Любов Тимофіївну до Полтави, звідки вона ще із чотирма такими ж відчайдушними медичними сестрами поїздом відбула до Узбекистану. А 20 березня 1986 року Л. Т. Жеболовська ступила на бетонку Кабульського військового аеродрому.
Сказати, що з перших кроків вона попала на війну, не можна. Але з перших же хвилин перебування у цій багатостраждальній країні вона відчула, що тут панує інше життя, інші стосунки між людьми, переважно військовими несхожі атмосфера, настрій. Адже живуть і працюють тут люди, котрі щодня стикаються з трагічними наслідками цієї безглуздої війни і не знають, що день прийдешній їм готує - славу чи смерть.
Новоприбулих медпрацівників після щеплень від хвороб розподілили по різних відділеннях інфекційного госпіталю. Кременчужанку, як одну із найдосвідченіших, призначили палатною медичною сестрою відділення кишкових захворювань, а згодом - гепатитного відділення.
Робота була не лише дуже небезпечною для власного здоров'я й відповідальною щодо стану здоров'я хворих військовослужбовців, але й надзвичайно важкою фізично. Протягом добового чергування доводилося ставити пацієнтам до сотні крапельниць, проводити кілка сотень внутрішньом'язових і внутрішньовенних ін'єкцій. А щоранку - здійснювати в кількох десятків хворих забір крові для проведення печінкових проб, контролювати, щоб усе у відділенні було оброблено хлорним вапном тощо. Кожного дня до підрозділу поступали і виписувалися десятки хворих - на них не лише потрібно заповнити необхідну документацію, але й провести санітарну обробку. І усе це доводилося виконувати у 40-градусну спеку, в протичумному костюмі. Протягом доби медперсонал втрачав по кілька кілограмів ваги, а одяг після кожного чергування необхідно було обов'язково випрати, висушити й випрасувати. "Окрім виснажливої спеки, дошкуляв шпаркий "афганець", коли усе, від неба до землі, було закрито непроглядною піщаною завісою, - пригадує Любов Тимофіївна. - До того ж, вода була на вагу золота".
Часто можна чути, що війна - не жіноча справа. Так, дійсно. Але жодна війна, починаючи від Кримської, не обходилася без ретельних, дбайливих і ніжних жіночих рук, без жіночої розважливості, душевності та материнського тепла. За словами багатьох "афганців", присутність жінок у госпіталях пом'якшувала і попереджувала багато конфліктів серед чоловічого товариства, створювала нормальний психоемоційний мікроклімат. А це надзвичайно важливо для позитивного перебігу хвороби, особливо для юних солдатів, які ще не відвикли від мами, від її піклування, турботи.
Фізичні складності, які доводилося долати в Афганістані, доповнювалися відчутними моральними. Приймаючи кожного дня до відділення жовтих, ніби лимон, безвусих солдатів, було важко залишатися байдужою до страждань цих дорослих дітей. У пам'яті щоразу зринав образ сина, який міг би бути на місці кожного з цих бійців.
Усе це виснажувало так, що двох-трьох діб, вільних від чергування, не вистачало, аби повністю відновитися. Тож втома з кожним днем накопичувалася. А коли організм настійливо вимагав відпочинку, Любов Тимофіївна дозволяла собі відвідати, так би мовити, для душі якийсь магазин чи концерт. Потім знову кілька важких тижнів без відпочинку. І так майже два роки.
Але, незважаючи на втому, незвичний клімат, інші складності, Любов Тимофіївна брала участь у конкурсах "Кращий за професією", підвищувала на семінарах і курсах свою професійність і ділову кваліфікацію. Тобто ніякі складності афганського життя не зламали її морального духу. "Найстійкішими і найвитривалішими на цій безглуздій війні виявилися жінки. Я й зараз дивуюся, звідки у цих молодих медсестер і санітарок бралися моральні і фізичні сили", - зауважує колишній військовий лікар З. Сомков.
Та не тільки в стаціонарному Кабульському госпіталі працювала Любов Жеболовська. Їй довелося літати у відрядження до Джелалабада, де протягом кількох місяців працювала в аналогічному відділенні, але розташованому у наметах, що обтяжувало і до того важку роботу медперсоналу. Неможливість, через примітивні умови, перекрити усі шляхи розповсюдження захворювань серед особового складу, нагадували відому боротьбу з вітряками. Такий стан профілактики негативно відбивався на моральному самопочутті медперсоналу польового інфекційного госпіталю.
Хоча в бойових операціях Любові Тимофіївні брати участь, на щастя, не довелося, та все ж смертей надивилася вдосталь: важкий перебіг місцевих інфекційних хвороб нерідко закінчувався летально для наших воїнів. Отож дихання війни відчувалося і в столиці ДРА. Був навіть випадок, коли снайпер поранив жінку, яка рухалася територією госпіталю. А ось в Джелалабаді подих війни учувався скрізь: до міста з поля бою долинали глухі вибухи снарядів і залпи ракетних гармат, вулицями їздили автомобілі з пораненими, а біля моргу стосами лежали цинкові домовини...
20 лютого 1988 року у медичної сестри Л. Т. Жеболовської закордонне відрядження закінчилося, вона повернулася до Кременчука, а через кілька тижнів вийшла працювати на своє попереднє місце роботи. Проте афганський період життя не минув безслідно. І хоча доля вберегла її від інфекційних захворювань, серед яких довелося працювати два роки, та усі страхіття цієї війни глибоко засіли в пам'яті. Вони часто піднімають її нічним сполохом, жахливими сновидіннями, бо побачене й пережите у військових госпіталях на все життя залишило глибокі рубці на материнському серці.
Анатолій СЕРБІН,
член Національної спілки журналістів України.
Кременчук
Полтавської області.
|
|
| |
Вера
Одесса. Комната в общежитии по улице Паустовського. На окне - много цветов, на стене - портрет парня в военной форме, на полочке рядом с парфюмерией теснятся пузырьки с лекарствами, на столе и на полу - детские игрушки, на кровати - несколько фотоальбомов...
Хозяйка комнаты, Вера Мырза, показывает фотографии и рассказывает о своей жизни. Вот ее жених, прапорщик Илья Рошко погиб в Афганистане. Она гладит рукой фотографию: "Илюша, мальчик мой..." Среди страниц альбома находит единственное сохранившееся письмо от него: "Видишь, написал мне: "Тяжело думать о том, что я умру, а ты будешь жить и мучиться". Прав был, действительно, живу и мучаюсь..."
Илья погиб в ноябре 1987 года. Боль потери была невыносимой. Вера обратилась в военкомат и в течение трех месяцев добилась того, чтобы ее направили в Афганистан вольнонаемной. Ей предлагали работать в Венгрии, а она твердила: "Только в Афганистан!"
Вера рассказывает: "В Чарикаре жара, на термометре было +65. Спать не могли, брали мокрую простыню, укрывались и так засыпали. Помню, как приехала и по неопытности пошла цветы рвать, там такие красивые гвоздики цвели. А солдаты закричали: "Ты что, с ума сошла, "духи" тебя пристрелят!"
Служила в Чарикаре сначала официанткой, а после того как переболела тифом - в штабе, оформляла документы, в том числе и на погибших. Недаром с 24 лет стала седой...
Вера потеряла здоровье в Афганистане. Два раза лежала в госпитале с амебиазом, а брюшной тиф дал осложнение на сердце - инфекционный миокардит. 23 сентября 1988 года получила контузию от взрыва снаряда, в течении трех с половиной часов находилась в бессознательном состоянии.
В ноябре 1988 года Вера перенесла сложную операцию по поводу эхинококковой кисты. Операция длилась 6 часов, и хирург сам удивлялся, что достал Веру с того света. "Тогда, в 1988 году, в Ташкенте, я родилась еще раз. Был мне и вещий сон: мой Илюша и я прыгали через широкую яму. Он упал в эту яму, а я смогла перепрыгнуть. Вот и получилось, что земля забрала его, а я осталась жить. И ведь что интересно: мы с ним родились в один день - 5 февраля, он погиб 7 ноября 1987 года, а мне сделали операцию 7 ноября 1988 года, такие вот совпадения..."
Вера - инвалид второй группы пожизненно. Заключение ВКК устанешь читать. Удивительно, как она находит силы для участия в работе клуба ветеранов Афганистана Суворовского района! Заместителем председателя районного СВА работает с сентября 2002 года. Должность неоплачиваемая, требует энтузиазма. Вера где делом, где советом помогает ребятам-"афганцам", инвалидам, матерям и вдовам погибших.
Вот она едет в ожоговый центр, где лежит "афганец" Сергей Письменный. Нужны деньги на лекарства. Вера обращается к председателю ОСВА Афанасию Радукану, который выделяет необходимую сумму. Во она беседует с председателем райисполкома И. Г. Григоренко по поводу ремонта музея ветеранов Афганистана. Вот спешит на встречу с депутатом Н. П. Павлюком, который по просьбе СВА выделил материальную помощь для матерей, вдов погибших воинов-интернационалистов и для женщин-ветеранов Афганистана к 8 Марта. Вот она несколько вечеров подряд сидит у телефона, чтобы пригласить всех на праздник вывода войск из Афганистана. А ведь в районе около 800 ветеранов...
Вера живет в небольшой комнате, которую она получила в 1989 году, когда вернулась из Афганистана и стала работать на заводе "Продмаш". "Прелести" жизни в общежитии известны всем. В одном коридоре проживает еще шесть семей с детьми. Постоянный шум и толчея в местах общего пользования вызывают у Веры постоянные приступы невыносимой головной боли. Не помогают таблетки и уколы. Ей нужны нормальные бытовые условия, тишина и покой. Но покоя нет. Вера - мать-одиночка, у нее семилетний сын Рома. В сыне души не чает. А вот женское счастье обошло ее стороной. Любимый человек предал ее, даже не интересуется, как растет его сын. И живут они на пенсию по инвалидности, которой постоянно не хватает, живут и надеются, что государство все же когда-нибудь обратит внимание на их проблемы, самая главная из которых - жилье. Вера состоит на квартирном учете с 1992 года в списках граждан, пользующихся правом внеочередного обеспечения жильем как инвалид войны. Сколько еще ей ждать отдельную квартиру?
Вера награждена медалью "Защитнику Отечества", она честно выполнила и выполняет свой гражданский долг. Сколько было таких, как она, в Афганистане: врачей, медсестер, связисток, поварих, продавщиц... Хлебнули они лиха полной чашей, разделив с мужчинами все тяготы войны. Кто скажет, что этого было мало, чтобы заслужить нормальную человеческую жизнь после войны? Кто скажет, что надо сделать, чтобы такие, как Вера, не страдали от равнодушия чиновников, чтобы имели хорошие квартиры, пенсии, размер которых позволял бы нормально питаться, одеваться, отдыхать, чувствовать себя Человеком?! Кто поможет таким как Вера?..
Надежда НУЖИНА,
Директор музея Суворовского
районного СВА г. Одессы.
|
|
| |
Із поетичного зошита
"Весна і жінка - це початок всього живого на Землі..."
Вам, наші любі жінки, присвятили ці теплі поетичні рядки колишні воїни-інтернаціоналісти, учасники бойових дій в Афганістані.
Олександр КИРКО,
Черкаси
* * *
Як плакала та юна медсестра
І як тоді смертельно побіліла,
Коли хірург безжально віддирав
Бинти засохлі разом з тілом.
Тремтіли руки і дрижала голка,
І лоб блідий її спітнів,
Коли на світ з'являлися оскільки,
Що погуляли в тебе в животі.
Потрапила в війну із казки,
Хотіла насолити тату...
І ніжно так робила перев'язку
Тобі щоденно у палаті.
Як легко розрізала шви,
Чола торкалася рукою,
Була щаслива, що живий,
І, взагалі, була такою...
* * *
Зустрів тебе, мов в юність повернувся,
Немов проспав ці кільканадцять літ,
Знов до життя з надією горнувся:
Чудовий день і цей вишневий цвіт.
Знайомі очі, посмішка знайома
І голос, і постава, і хода...
Усе це - недозволені прийоми,
А що поробиш: час - така біда.
Ти сивину зафарбувала вміло,
І зморшки ледь ховає макіяж,
А сірі осі більше посіріли,
Але і досі гарна ти така ж.
Та й взагалі, ми ще обоє варті
Зробити у минуле крок,
Щоб знов у клас, удвох за парту,
Посидіти хоча б урок.
Тебе б з вечірки я провів додому
На той куток, де плачуть солов'ї...
Поговорили як старі знайомі
І повернулись у життя свої.
* * *
Молюсь за тебе, о моя любове,
Хай зігріва тебе тепло душі.
Ти тут, зі мною, в кожнім слові,
У подиху, у кожному вірші.
Зі мною ти увечері і вранці,
У першій квітці, в сплескові води,
Ти у вікні, у тій лляній фіранці,
Що з сонечком цілується завжди.
Ти в запахах, у звуках, у зітханні,
Ти сніг, ти вітер, ти тепло,
Моє останнє трепетне кохання,
Мов та вода, крізь пальці протекло.
Між багатьма чудовими речами -
Волошки в полі, небо голубе.
Я прокидаюся ночами
Про тебе думать, згадувать тебе.
В'ячеслав ШИНКАР,
Чернівці
Моя доле, моя леле
Моя доле, моя леле,
Моя пташко ясноока,
Знай, у світі цім без тебе
Мені дуже одиноко.
Не губись, моя надіє,
Десь у просторі холоднім,
Крізь дощі і сніговії
Упади в мої долоні.
Я тебе, щоб ти не змерзла,
Моя зоре, моя мріє,
Пригорну до свого серця,
Поцілунками зігрію.
Посміхнися, моя зірко,
Не губися за імлою,
А чи солодко, чи гірко,
Поряд будь завжди зі мною.
* * *
Все забути. І знову почати.
Знов тебе серед тисяч знайти
І у церкві удвох обвінчатись,
І до щастя тебе повести.
Аби ти у фаті білосніжній
До мого притулилась плеча,
І щоб тільки кохання і ніжність
Бачив я у зелених очах.
Щоб ми знову були молодими,
Щоб обручки були золоті,
Урочисто щоб дзвони дзвонили
І з ікон усміхались святі.
* * *
Я все тебе в жизни прощу, так и знай,
Любую обиду снесу -
За то, что тогда был на улице май,
Что мы целовались в лесу.
За то, что была ты красивой такой,
Что месяц по озеру плыл,
За то, что я глупый был и молодой,
За то, что счастливым я был.
Я все тебе в жизни прощу, так и быть,
Любую обиду стерплю -
За то, что тебя не могу я забыть,
За то, что тебя я люблю.
Вячеслав КУПРИЕНКО,
Бородянка
Киевской области
Любимым
Ждет сына мать и ждет его любимая.
Пролитых слез, как звезд, не сосчитать.
Меж ними тыщи верст да небо синее.
За это небо он поехал воевать.
Конверт солдатский почта полевая
Несет в родные села, города.
Из госпиталя пишет он: "Родная,
Я жив, здоров, а ваши как дела?"
- Мы ждем тебя, но нервы на пределе,
Ведь никому на свете не понять.
Чуть стук в окно, как дрожь идет по телу
Сжимаю горло, чтоб не закричать.
А что ответить сыну или дочери?
По бледным щекам катится слеза.
"Где папа наш? Когда же он вернется?" -
Упрямо смотрят детские глаза.
Ждет сына мать и ждет его любимая.
Пролитых слез, как звезд, не сосчитать.
Меж ними тыщи верст, да небо синее.
За это небо он поехал воевать.
Кабул, 1988.
Первоклашка
Моей дочери - Даше - первокласснице.
Короткие косички и два больших банта
Ей мама аккуратно с любовью заплела.
Бабуля форму шила и гладила сама.
А младшая сестренка сказала: "Ну дела!"
Вы только посмотрите на эту красоту:
Веснушки-конопушки и зуба нет во рту.
Вы только посмотрите: с цветами в ранний час
Курносая девчонка шагает в первый класс.
Учителя улыбка, серебряный звонок
Зовут всех первоклашек на первый из урок.
Дедуля улыбнулся и вмиг помолодел,
А папа взял гитару и эту песню спел.
Вы только посмотрите на эту красоту:
Веснушки-конопушки и зуба нет во рту.
Вы только посмотрите: с цветами в ранний час
Курносая девчонка шагает в первый класс.
Промчатся очень быстро школьные года.
Но этот день осенний запомнит навсегда
Курносая девчонка и вся ее родня.
Вы только посмотрите на эту красоту:
Веснушки-конопушки и зуба нет во рту.
Вы только посмотрите: с цветами в ранний час
Курносая девчонка шагает в первый класс.
Чирчик, Узбекистан, 1992 год.
Георгий ДАЦЕНКО,
Киев
* * *
В весне и женщинах есть тайна!
Волнуют, будят и пьянят...
И женский праздник не случайно
Весною стали отмечать.
Весна и женщина - начало
Всего живого на Земле.
Вы здесь - и в сердце сразу стало
Уютней, радостней, светлей.
Девчонки! Нежные созданья!
Ваш путь нелегок и непрост.
За фей добра и состраданья
Я поднимаю этот тост!
Афганистан,
8 марта 1987 года.
О письмах
Как жду твоих писем, родная моя!
В них радость и грусть, и надежда твоя.
Тепло твоих рук в них, и нежность, и боль,
И сердца родного большая любовь.
И в строчке любой - поцелуй твоих губ.
И вижу по ним, как я дорог и люб.
Мне светят глаза твои с каждой страницы -
Я вижу, как грустно поникли ресницы.
И полные щечки с дорожкой от слез,
И чувствую запах любимых волос.
Я слышу твой голос любимый, родной.
Читаю и вижу - ты вся предо мной!
Я трепет твоей ощущаю души
И очень прошу тебя - чаще пиши.
Я рад каждой встрече с любимой посланьем.
На почту бегу, как к тебе на свиданье!
Кандагар,
30 сентября 1985 года.
Ольге
Я знаю - не очень-то просто
Монашеской жизнью жить.
Ведь там не безлюдный остров,
Вокруг тебя жизнь бурлит.
Вокруг тебя вьются мужчины,
Красива ты и молода.
И тело твое не из глины,
И кровь в нем течет - не вода.
Ты в жизни не все испытала,
С тобою лишь я только был.
А Танька тебе шептала,
Что слаще любовника пыл.
Но знала ты - все свои ласки
Я только тебе отдавал,
Прекраснее всех прекрасных
Тебя я всегда считал.
Ты знала - мне высшим счастьем
Было видеть, что счастлива ты.
Сгорали в любовной страсти
И без любовников мы.
Я знаю, что это долго -
Два года - не день без меня.
Но верю я в святость Ольги,
В любовь ее верю я!
Кандагар,
10 сентября 1985 года.
Александр ТУМАХА,
Одесса
Просто люблю
С улыбкой на лице засну,
Я говорю тебе люблю.
Как по весне цветут сады,
Цветет любовь моя и ты.
Безумно верю я в любовь.
И властвует желанье мною,
Когда же, наконец, я вновь,
Тебя увижу пред собою.
Твой облик для меня - одна отрада,
Красы земной очарованье,
Бутон раскрытый в тиши сада,
Твои глаза - на небосводе звезд сиянье.
Считаешь ты, я подмечаю,
Что я стеснителен бываю.
Смеешься надо мною много,
От этого я умираю.
* * *
Весной поет сегодня день,
И птичьи голоса не умолкают,
Повсюду можете увидеть тень,
На землю март ее бросает.
Зачем бежишь в пустую даль,
Зимы конец - прощай, февраль,
Хотели мы, чтоб ты вернулся,
На юный март совсем не дулся.
Так радуйтесь, забудьте о плохом,
Забудьте - и оно забудет вас,
И прошлое покажется вам сном,
А сон - лишь отраженье ваших глаз...
Боев меж вами тут не будет,
Соперников пусть бог рассудит.
Слова прощания скажу.
Но в новом, будущем году
Тебя, февраль, конечно жду...
* * *
Когда ты любишь и любим,
И к ближним ты своим терпим,
Тепло души всем отдавая,
Добро на сердце принимая.
Твой дом навек покинет зло
И в ад опустится оно.
И воцарится мир-покой
Пред чудною сией красой.
И преклонят колени боги
И с удивленьем наглым слогам
Покинут свой Олимп высокий,
И станет трон их одиноким.
Раскатов гром такой ужасный
И Зевса глас раздается властный:
"Добро вас, смертных, посетило,
Царя десницей окрылило,
Дороже злата-серебра
Храните долгие лета -
Сей ценный дар.
Его вы чтите,
На волю зло не упустите!
Из бездны выползет змиею,
И сразу свет весь нам закроет.
Огнем обдает всю нашу землю..."
Сему веленью, коль не внемлют
Людские души. Как сейчас,
Слова вы слышали не раз
Устами прадедов, конечно,
Но в памяти недолговечны
Они остались, к сожаленью...
Запомните ж мое сужденье:
"Чтоб мирной сделать жизнь и светлой,
Пусть станет навсегда оседлым,
Друзьям моим - мое добро,
Ну а в пучине сгинет зло..."
|
|
| |
|
|
| |
|
|
| |
|
|
|
|
|
|
