| |
Шановні медичні працівники!
З нагоди Дня медичного працівника сердечно вітаємо вас з професійним святом!
Ви, як вартові, завжди на своєму відповідальному посту. Тільки ви по-справжньому розумієте, співчуваєте і оперативно надаєте різноманітну медичну допомогу людям.
З 160 тисяч воїнів нашої України, які брали участь в Афганській війні, 10 тисяч, — це медичні працівники. Там, на війні, ви з честю виконали обов'язки і медиків і бійців, бо завжди керувалися принципами гуманізму та милосердя.
Ви з нами як у вчорашньому бою, так і в нинішньому сьогоденні.
Своєю працею ви допомагаєте долати перешкоди на шляху будівництва демократичної, незалежної і могутньої держави, мета якої — здорова нація.
Бажаємо шановним медичним працівникам успіхів у фаховому зростанні, особистого щастя, міцного здоров'я, добробуту, благополуччя і Божої та державної підтримки!
З повагою —
Сергій Червонописький,
голова Української Спілки
ветеранів Афганістану
(воїнів-інтернаціоналістів).
НОВИЙ МЕМОРІАЛ У КОТОВСЬКУ
24 травня у місті Котовську Одеської області відбулося відкриття Меморіалу воїнам, які загинули в Афганістані. Меморіал було споруджено у короткий термін за ініціативи і підтримки Котовської міської організації ветеранів Афганістану. Активну допомогу у будівництві надали міська влада, мешканці міста і району, воїни-інтернаціоналісти.
В урочистому відкритті Меморіалу взяли участь голова Української Спілки ветеранів Афганістану Сергій Черво- нописький, голова Одеської обласної спілки ветеранів Афганістану Опанас Радукан, голова Котовської міської державної адміністрації Сергій Паламарчук, мер міста Анатолій Іванов, голова Спілки ветеранів війни в Афганістані Республіки Молдова Михайло Мокан, ветерани афганської війни, родини загиблих воїнів, молодь міста і району.
На відкритті виступив голова Котовської міської організації ветеранів Афганістану Ігор Новоселов, який зазначив, що меморіал — це увічнення пам'яті наших загиблих бойових побратимів. Це Цуркан Василь Дмитрович, Кобилецький Василь Миколайович, Москалюк Геннадій Петрович, Травкін Володимир Борисович і Покосенко Ігор Васильович. Меморіал було збудовано усім миром за чотири місяці. В організації налічується 300 учасників бойових дій, які активно допомагали у будівництві. Ігор Олексійович подякував усім, хто не залишився байдужим до пам'яті бойових друзів. На мітингу виступили Опанас Радукан, Сергій Паламарчук, Михайло Мокан.
Сергій Червонописький у своєму виступі зазначив, що пам'ять про загиблих друзів назавжди залишиться у наших серцях. Меморіал цей — серед перших у заходах, які передбачені у рамках підготовки до 20-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану. Голова УСВА привітав з цією подією мешканців і ветеранів війни міста і району, вручив Прапор Котовської міської організації ветеранів Афганістану її голові.
Члени родин загиблих, ветерани Афганської війни, які брали активну участь у будівництві та в роботі організації нагороджені відзнаками УСВА і СВВА Республіки Молдова.
Вічна пам'ять нашим полеглим бойовим побратимам і всенародна шана воїнам-інтернаціоналістам.
Кор. “ТТ”.
Встреча через двадцать лет
17 мая в Днепропетровске отмечалось двадцатилетие начала вывода советских войск из Афганистана и 45-летие создания 15-й отдельной бригады специального назначения ГРУ ГШ ВС СССР. Торжества проходили в соответствии с общим планом празднования воинами-десантниками 100-летнего юбилея со дня рождения нашего земляка, уроженца Днепропетровска, командующего Воздушно-десантных войск Героя Советского Союза генерала армии В. Ф. Маргелова.
Погода в этот день удалась. Природа как будто постаралась: щебетали птицы, субботняя тишина залила отдыхающий индустриальный город, и лишь легкий ветерок пробегал, переливаясь по волнам седого Славутича. На солнце ярко блестели ордена и медали ветеранов воздушно-десантных войск и армейского спецназа. Внимание прохожих привлекали музыка военного оркестра, караул бравых десантников в голубых беретах с шашками наголо возле двух памятников военной истории.
Причиной этой встречи, да и самой исторической даты, стал факт начала выхода из Афганистана первых частей соединения армейского спецназа 40-й армии под командованием гвардии полковника Ю. Т. Старова. С того и начался отсчет традиционных майских сборов "афганцев" в нашем городе. В этом юбилейном для десантников году на родине нашего легендарного командующего ВДВ собрались воины-десантники из России, Беларуси, Литвы и десятка городов Украины.
Возложив цветы к памятникам погибшим в Афганистане и командующему Воздушно-десантными войсками, под звуки маршей седовласые мужчины скупо смахивали невольно набежавшие слезы. Некоторые не виделись друг с другом четверть века, как киевлянин, бывший командир первого отряда спецназа полковник И. Ю. Стодеревский и его подчиненный днепродзержинец старшина В. С. Листопад, прошедшие через горнило Афганистана в 1981—1983 годах. Им было о чем вспомнить и рассказать…
Военнослужащие 15-й отдельной бригады специального назначения (15-я обрСпН) за 45 лет ее истории вписали славную страницу в героическую летопись Вооруженных Сил СССР.
С первых лет своего существования сформированная в городе Чирчике Ташкентской области в Туркестанском военном округе бригада принимала участие в мероприятиях по ликвидации последствий землетрясения 1966 года, холеры в Астраханской области (1970 год) и эпидемии черной оспы в Аральске (1971 год). Но основным предназначением бригады была разведывательно-диверсионная деятельность в тылу противника, на изучение которой и была направлена боевая подготовка личного состава.
Характерно, что все годы существования соединения более 50 процентов военнослужащих составляли украинцы. А командирами всех уровней были в основном выпускники Киевского высшего общевойскового командного училища. Среди них Сергей Михайленко, Сергей Лукьянов, Юрий Коваленко, Артур Деревянко, Сергей Харламов, Александр Котенко и многие другие.
Боевое крещение спецназовцы 15-й обрСпН получили в декабре 1979 года в Афганистане. Трагическую и одновременно героическую эпопею афганской войны начали именно разведчики этой бригады, на базе которой и был сформирован "мусульманский батальон", в составе которого прошли боевые действия и наши земляки Павел Луцюк из Верхнеднепровска, Виктор Кривобоков и Василий Праута из Полтавы. Разведчики с группами спецназа КГБ выполнили особо секретное задание советского правительства — захват резиденции главы Афганистана Амина — дворца "Тадж-Бек". Завеса тайны над событиями той поры была приоткрыта только в начале 90-х годов… Руководил операцией наш земляк полковник Василий Васильевич Колесник (в прошлом командир 15-й обрСпН), который был удостоен звания Героя Советского Союза.
В 1980 году спецназовцы обучали тактике антипартизанских действий воинов 103-й Витебской ВДД в Кабуле. В 1981 году два отдельных отряда бригады (154-й и 177-й) были введены в Афганистан. В марте 1985 года вся бригада была передислоцирована в восточные провинции, где вела вооруженную борьбу с моджахедами, проникающими в страну для ведения диверсий и свержения республиканской власти.
На тот период все соединения и части спецназа были залегендированы как "отдельные мотострелковые", хотя продолжали носить тельняшки и голубые береты. Завеса секретности над наличием в Афганистане советского спецназа была не случайной. Армейский спецназ сыскал себе славу не только у Ограниченного контингента советских войск в Афганистане, но и у противника. Для борьбы с ним моджахеды создавали специальные формирования, и военное противостояние сторон было очень жестким.
В афганской войне из состава 15-й обрСпН погибло 542 разведчика. Навсегда ушли в вечность наши земляки-днепропетровчане рядовые Аркадий Артюх, Геннадий Антипенко, Владимир Великий, Геннадий Голощук, Алим Солониченко, Виктор Черный, Сергей Христенко, Николай Хомяков, сержанты Александр Борец, Юрий Белинский, Дмитрий Сушко, Алексей Трофименко, Сергей Шульга, Сергей Яцковский, Владимир Ярмош, лейтенант Олег Злуницын, капитаны Вадим Быков и Михаил Губенко, майор Владимир Удовиченко. Их имена увековечены в Мемориале доблести и памяти воинов спецназа России в парке Боевой славы в Москве.
За мужество и героизм, проявленные в боях с афганской контрреволюцией, 15-я обрСпН в феврале 1988 года была награждена правительством Афганистана высшей военной государственной наградой республики — орденом Красного Знамени. Более 4 тысяч военнослужащих бригады награждены орденами и медалями СССР. Трое стали Героями Советского Союза.
В мае 1988 года (ровно 20 лет тому назад) управление 15-й обрСпН, 154-й и 334-й отдельные отряды спецназа были выведены из Афганистана. А 177-й и наш украинский 668-й отряд, сформированный в Кировограде, до 15 февраля выполняли интернациональный долг, до последнего дня теряя убитыми и ранеными лучших своих бойцов.
На нынешний юбилейный сбор ветеранов бригады в Днепропетровск приехали представители Беларуси, России, Литвы и украинских городов.
Среди них — Владимир Дмитриевич Куклич, начинавший в 1963 году лейтенантом, командиром группы 15-й бригады, завершивший воинскую службу на генеральской должности в Днепропетровской 6-й гвардейской танковой армии; первый командир 154-го отряда, вводивший отряд в Афганистан, и последний его командир, подполковник Владимир Федорович Воробьев из столицы Беларуси, вышедший с отрядом из ДРА в последней колонне советских войск; начальник разведки бригады подполковник Михаил Васильевич Коркишко; результативный и удачливый командир группы кавалер трех орденов Виталий Алексеевич Боков; старший сапер рядовой запаса Александр Николаевич Бычок, единственный солдат Советской Армии, награжденный офицерским орденом "За службу Родине в Вооруженных Силах СССР".
Состоялся митинг. Ветеранов приветствовал бывший первый заместитель начальника штаба 40-й армии, а ныне председатель совета областной Организации ветеранов Украины депутат областного совета генерал-майор С. Н. Шевченко, не раз руководивший боевыми операциями и вводивший в бой подразделения спецназа этой бригады. Станислав Николаевич справедливо подчеркнул, что "афганская война коснулась не только ее участников, но и всего народа нашей страны. В этот день мы склоняем головы перед нашими собратьями по оружию, которые не вернулись с полей сражений. Мы храним память о павших. Низкий поклон соотечественникам, у которых война отобрала близких им людей!"
"Советский солдат в стране гор и пустынь, — отметил в своем выступлении организатор сбора ветеранов-десантников 15-й бригады заместитель председателя областного совета полковник Олег Владимирович Кривопалов, —достойно противостоял продвижению сил международного терроризма к границам Отечества, и в этом состоит его подвиг".
Аналогичные встречи ветеранов прославленного соединения в этот день состоялись одновременно в Новосибирске, Пскове, Минске. 67 ветеранов бригады были приглашены на торжественный прием в Кремль. В подмосковных Химках под началом заместителя командующего ВДВ полковника Александра Дмитриевича Гулевича (бывшего замполита 154-го ооСпН) состоялось возложение цветов к Мемориалу "Доблесть и память Спецназа". Чеканя шаг, прошли десантники 45-го полка спецназа ВДВ.
Три дня провели на днепропетровской земле побратимы-"афганцы". Насыщенная культурная программа, организованная ветераном бригады сержантом запаса Евгением Васильевичем Заднипряным, чередовалась с душевными беседами и воспоминаниями. Время неумолимо. Оно не сверяет свой бег с нашими планами и житейскими проблемами. Отделяет же нас от тех огненных лет только память, старые раны да плечи боевых товарищей.
Чествование воинов-интернационалистов состоялось во всех областях Украины. Это не только дань памяти погибшим, но и выражение глубокой признательности и благодарности всем воинам-интернационалистам, вернувшимся домой.
Олег КРИВОПАЛОВ,
полковник запаса,
заместитель командира
15-й отдельной
бригады спецназа
в 1987—1988гг.
Пам'яті великих синів України
4 июня 2008 года перестало биться сердце ветерана Великой Отечественной войны, ликвидатора аварии на ЧАЭС, председателя Совета Организации ветеранов Украины, народного депутата, Героя Украины, генерала армии Герасимова Ивана Александровича.
Родился Иван Александрович 8 августа 1921 года в селе Пестровка Стерлитамакского района Башкирии в семье колхозников. С детства мечтал стать военным, и в 1938 году мечта его сбылась — он становится курсантом Ульяновского бронетанкового училища, которое в 1940 году оканчивает.
С первого дня Великой Отечественной Иван Александрович Герасимов на передовой, где прошел огненными дорогами войны. Воевал, занимая различные воинские должности: командир взвода, командир танковой роты, командир танкового батальона, командир танкового полка, начальник штаба танковой бригады на Южном, Юго-Западном, Северо-Кавказском, Воронежском, 1-м Украинском, 2-м Дальневосточном фронтах. Иван Александрович участвовал в освобождении Киева и Украины от немецко-фашистских войск, войну закончил на Дальнем Востоке.
В послевоенные годы генерал И. А. Герасимов командовал дивизией, армией, Северной группой войск, почти 10 лет был командующим войсками Киевского военного округа. Перед окончанием воинской службы более 4 лет — главнокомандующий войсками Юго-Западного направления. За время воинской службы ок-ончил Академию бронетанковых войск (1955 г.) и Академию Генерального штаба (1966 г.).
Более 10 лет Иван Александрович был членом Политбюро ЦК Компартии Украины, не раз избирался депутатом Верховного Совета СССР.
Иван Александрович Герасимов с 1991 года возглавил самую многочисленную общественную Организацию ветеранов Украины, куда входят ветераны войны, воинской службы, труда.
Иван Александрович Герасимов с 2002 года был народным депутатом Верховной Рады Украины.
В своей повседневной работе Иван Александрович много сделал для социальной защиты участников войны, тружеников военного тыла, ветеранов военной службы. Возглавляемый им Совет Организации ветеранов Украины инициировал целый ряд законов Украины, в том числе о статусе ветеранов войны и гарантиях их социальной защиты, пенсионного законодательства, увековечения Победы в Великой Отечественной войне, памяти защитников Отчизны. Он проводил большую работу по укреплению единства и организованного сплочения ветеранского движения в Украине и странах СНГ.
Иван Александрович активно участвовал в патриотическом воспитании молодежи, в совместных мероприятиях, которые проводили ОВУ и УСВА, был почетным членом Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов), входил в состав Правления УСВА.
Боевой, трудовой, политический путь Ивана Александровича достойно отмечен Родиной. Он награжден двумя орденами Ленина, орденом Октябрьской Революции, тремя орденами Красного Знамени, двумя орденами Красной Звезды, орденом Отечественной войны I степени, орденом "За службу Родине в Вооруженных Силах ССР" III степени, орденом "За заслуги" III степени, тремя орденами Богдана Хмельницкого и 50 медалями, наградами иностранных государств. Иван Александрович отмечен высшей наградой страны — Герой Украины.
Иван Александрович Герасимов всегда был для нас, воинов-интернационалистов, достойным примером служению Отечеству, верным наставником и боевым другом.
Правление Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов), боевые друзья, ветераны Украины выражают искренние соболезнования семье, родным и близким покойного в связи с тяжелой непоправимой утратой.
Светлая память о Герасимове Иване Александровиче навсегда сохранится в наших сердцах.
2 червня 2008 року зупинилося серце видатного діяча України, ветерана Великої Вітчизняної війни, академіка Академії правових наук України, заслуженого діяча науки і техніки України, доктора юридичних наук, професора, генерал-лейтенанта внутрішньої служби, заступника генерального директора Міжнародного географічного центру по регіону Європи у Кембриджі (Англія), почесного члена дванадцяти міжнародних наукових інституцій Михайленко Петра Петровича.
Народився Петро Петрович 2 вересня 1914 року у селі Піщане на Слобожанщині в сім'ї робітника залізниці. Вчився у залізничній школі. Важке матеріальне становище змусило тринадцятирічного Петра піти працювати. Але ніякі життєві труднощі не змогли змінитийого цікавості та любові до книг, до здобуття нових знань. Батьки порадили сину вступити на робітничий факультет, і згодом Петро став студентом Дніпропетровського інституту народної освіти. Після закінчення інституту Петро Петрович працював учителем, заступником директора, директором середніх шкіл в Донбасі та на Північному Кавказі.
У перші дні Великої Вітчизняної війни Петро Михайленко добровольцем пішов на фронт, де командував батальйоном польового будівництва 10-ї саперної армії, яка споруджувала укріплення від Ростова до Моздока. Під час бомбардування фашистами залізничної станції Армавір отримав поранення і контузію, після чого його було направлено на навчання до військово-юридичної академії. Саме тоді Петро Петрович розпочав свою наукову діяльність.
З 1946 року після закінчення академії він працював у Львівському державному університеті ім. Івана Франка, де пройшов шлях від викладача до декана юридичного факультету.
З 1958 року Петро Петрович — в органах внутрішніх справ, саме завдяки його ініціативності та організаторським здібностям філіал Вищої школи МВС України у Києві був перетворений на самостійний заклад — Київську вищу школу МВС УРСР, де він працював заступником начальника з наукової та навчальної роботи.
Петро Петрович Михайленко неодноразово представляв Україну в ООН, від імені Уряду України підписав у Женеві Міжнародну конвенцію. Він був членом комісії з розробки Кримінального та Виконавчого Кодексів України, членом Правління Асоціації дружби з народами Африки, Міжнародної поліцейської асоціації, Асоціації криміналістів України, Спілки юристів України.
У творчому доробку Петра Петровича понад 400 наукових робіт, у тому числі 20 монографій. Він до останнього часу продовжував писати, читати лекції, виконував консультативну роботу, був консультантом Верховної Ради України, брав активну участь в пропаганді правових знань, був членом спеціалізованих наукових рад, брав активну участь в роботі міжнародних конференцій, форумів та симпозіумів.
Професор Михайленко одним із перших був обраний членом Форуму Миру і Дипломатії в усьому світі, а туди обирають тільки дуже впливових людей з бездоганною репутацією.
Серед учнів Петра Михайленка є 162 генерала, 15 академіків, 56 державних діячів, 113 професорів, докторів та кандидатів юридичних наук, понад 50 тисяч юристів вищої категорії.
За видатні бойові і наукові досягнення Петро Петрович Михайленко мав 60 державних, урядових, відомчих і міжнародних нагород, а також титулів "Людина року" (США), "Людина тисячолліття" (Англія). Серед відзнак — "Заслужений працівник МОГП", "Заслужений працівник МВС", "Почесний працівник МВС".
Петро Петрович був удостоєний включення до енциклопедій, виданих в Україні, Англії, Франції, Америці, та іміджевих міжнародних видань "500 визначних інтелектуалів світу", "500 впливових лідерів", "Визнані діячі Європи", "Великі уми ХХІ століття" з врученням іменної золотої медалі та відповідного диплому.
Петро Михайленко брав активну участь у патріотичному вихованні молоді, передавав свій багатий досвід учням, брав участь у заходах, які були організовані ветернами Великої Вітчизняної і Афганської війн. Петро Петрович був почесним членом Української Спілки ветеранів Афганістану і всіляко підтримував її. У повсякденному житті це була чудова, порядна і чесна людина, до якої можна було звернутися з різних питаннь і отримати професійну відповідь.
Правління Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), бойові друзі, всі, хто знав Петра Петровича Михайленка висловлюють щирі співчуття сім'ї, рідним і близьким покійного у зв'язку із тяжкою втратою.
Світла пам'ять про видатного діяча, справжнього патріота і сина України на завжди залишиться у наших серцях.
Запоминайте нас
Мы вечно с вами говорить бы рады,
Но ветры всех куда-то унесут.
Запоминайте нас вот тут,
Тогда архивов и листать не надо.
А чтобы жить вам верною и светлою судьбою,
Подняться к звездам выше во сто раз,
Берите все хорошее от нас,
А минусы мы унесем с собою.
Петр Михайленко.
"І слова, і кулі, і любов, і кров..."
Ці слова з відомого старшому поколінню романсу, що прозвучав у фільмі Сергія Говорухіна "Ніхто, окрім нас...", певною мірою можуть відповідати на запитання, про що ця кінострічка. Прем'єрний показ її, хоча, як на мене, й без достатньої уваги з боку київських кінознавців і представників засобів масової інформації, відбувся в День миротворця у столичному кінотеатрі "Жовтень".
Щодо враження від перегляду, то це — прониклива історія кохання на тлі життєвих обставин. Впевнений, що фільм цей ще буде достойно оцінений. Як у Росії, де його ще не бачили, так і в інших пострадянських державах. У будь-якому разі, серед маси наштампованих останнім часом росіянами мильних і напівмильних стрічок (навіть відзначених фестивальними нагородами) не пригадаю жодної, яка б так зворушила. За формою, змістом, що по-справжньому зачіпає, як кажуть, за живе.
Але перш ніж повести мову власне про прем'єру дебютної кінострічки, хотілося б сказати про її режисера — Сергія Говорухіна. Сина того самого культового російського кінорежисера і політика, якого ще після серіалу "Місце зустрічі змінити не можна" долучили до сонму кінокласиків як радянського, так і російського кінематографа. Щодо творчого таланту сина, то він гідний знаменитого батька. Тут той випадок, коли природа на дітях не спочиває.
Щодо Говорухіна-молодшого, то він з юних літ намагався жити своїм життям, торувати власний, нехай і нелегкий життєвий шлях. Ніколи не прикривався батьківськими заслугами і можливостями. Самотужки пройшов сувору армійську школу, здобув добру освіту, не без успіху знімає важке і правдиве документальне кіно. А ще — пише книги. Хоча, окрім літературної діяльності та кінотворчості, є у нього в житті ще чимало інших, не менш відповідальних і важливих справ. Зокрема, очолює Фонд допомоги ветеранам війни в Чечні, Афганістані й Таджикистані, є членом Комісії з прав людини при Президентові РФ. І при такій колосальній зайнятості знаходить час для серйозної творчості: він письменник, сценарист, кінорежисер. "Зізнаюся, що кіно для мене — не головне джерело заробляння на життя... Знімаю лише тоді, коли вже не можу не знімати", — якось в одному з інтерв'ю зауважив Сергій Станіславович.
Але повернемося до прем'єрного показу у Києві. У визначений час до кінозали зайшов звичайний собі сорокасемирічний чоловік доволі міцної статури, помітно кульгаючи на праву ногу через протез — пам'ять про важке поранення у Чечні. Скромно вибрав місце серед глядачів. Був дуже просто, навіть буденно одягнений. А коли організатори відрекомендували його і надали слово, привітався і говорив лише хвилину-півтори, по суті.
Зокрема, коротко поділився приємною новиною, що нарешті завершив монтаж своєї дебютної художньої кінострічки. Для першого перегляду обрав саме Київ і киян. Порадив довго не зациклюватися на спілкуванні, а просто переглянути те, що вдалося створити на кіностудії "Повернення — ХХ століття". Звісно, не без старань і неабиякого таланту ще маловідомого актора Юрія Бєляєва та уже популярної Марії Миронової, які знялися у головних ролях, інших відомих акторів і всієї творчої групи.
Склалося враження, що режисер байдужий до таких понять як самореклама чи просто піар: я зробив і цим усе сказав. Він стільки бачив і пережив за своє ще не таке довге життя, що зміг сформувати особливе філософське ставлення до багатьох речей у ньому.
Прем'єра нової кінострічки відбулася не в Москві, а саме в столиці України. Чому? По-перше, вона стала однією з найважливіших подій фестивалю "Кінолітопис - 2008", який проходив у ці дні за підтримки Держкомітету України у справах ветеранів. По-друге, Сергій Станіславович цілком справедливо вважає Україну своєю Батьківщиною — народився у Харкові.
Новий кінофільм режисер знімав за власним сценарієм, точніше, за мотивами своєї однойменної повісті, яка багато в чому є автобіографічною. Фільм дуже виразно віддзеркалює наше непросте життя-буття на тлі суспільно-політичних катаклізмів і змін останніх десятиліть. Зокрема, про життя звичайних людей, війну і мир головного героя кінострічки Євгена Лєвашова — військового кореспондента, який за прикладом своїх дідуся і батька продовжив родинну традицію кінооператорів в екстремальних бойових умовах. З такою благородною і небезпечною місією він пройшов крізь жахливе пекло афганської війни і прикордонних воєнних конфліктів у Таджикистані. Не раз брав участь у бойових операціях, тримаючи в руках не лише звичну відеокамеру, а й не менш звичний автомат Калашникова.
Після одного жорстокого бою з "духами" в гірській ущелині й тяжкого поранення він лише якимось дивом залишився живим. А коли повернувся до Москви, в таке незвичне і в чомусь навіть чуже йому мирне життя, ніяк не може адаптуватися.
Та йому нарешті пощастило. Євген витягнув свій жаданий щасливий квиток у вигляді випадкової зустрічі у вагоні трамваю... Наташа — гарненька, але не надто вже й молода, виглядає розгубленою і беззахисною у великому мегаполісі. А ще така ж, як і він — самотня і неприкаяна. Приїхавши до столиці з глибинки, дівчина не зовсім вдало вписалася у непередбачуване й суматошне московське життя. Спочатку працювала офіціанткою у кафе, відтак у підтанцівці маловідомої ресторанної співачки. Звісно, вона не таким уявляла своє життя у столиці. Воно її не влаштовувало, остогидло... Але куди подітися...
Випадково зустрівшись і познайомившись у "пустелі" мегаполісу, молоді люди одразу відчули спорідненість душ. Завдяки цьому щасливому випадку і дивовижному почуттю, яке кардинально змінило їх, вони якось раптом усвідомили, що не все таке безнадійне в їхніх одиноких долях. І насправді — життя прекрасне. Є в ньому, окрім хмарно-сірих буднів з дріб'язковими проблемами, й сонячний бік, яскраві й надзвичайно приємні грані і миті. Усвідомивши це, вони почуваються неймовірно щасливими у цьому строкатому світі.
Наташа і Женя до забуття насолоджуються своїм щастям, їдучи в купе дальнього потягу серед безкрайніх пейзажів зимової краси до її батьків у шахтарське сибірське містечко на оглядини. Все прекрасно! Повернувшись до столиці, із захопленням знайомлять одне одного зі своєю неповторною Москвою... Здавалося б, вже ніщо їх не розлучить, не завадить їхньому щастю. Та коли життя почало налагоджуватися і входити у найщасливішу фазу одруження, Євген раптом отримує лист з кіностудії. Йому нарешті дають "добро" на реалізацію проекту, який він запропонував. Але ж це було ще до знайомства зкоханою. Йшлося про можливість зняти документальний кінофільм про маловідому війну, яка тривала у Таджикистані і в якій брали участь і вмирали тисячі російських військовослужбовців. Цей проект — його справа честі, професійний обов'язок. А ще — виконання обіцянки, останнього заповіту перед смертю його старого друга-кінооператора. Він залишив у спадок молодому колезі кілька відеокасет відзнятого матеріалу і просив завершити його справу, показати людям всю правду про цю війну.
Лєвашов може відмовитися від цієї небезпечної пропозиції, відстрочити відрядження. Однак він робить свій складний моральний вибір. Саме такий, як підказує йому почуття обов'язку. Він відправляється на війну. Назустріч небезпеці. А можливо — й смерті.
Ця картина не стільки власне про саму війну, скільки про стосунки двох молодих людей, які так правдиво і майстерно відтворені акторами на екрані. Протягом майже двогодинного сеансу дуже доречно і контрастно чергуються типові сцени хмарно-сірого московського життя-буття періоду перебудови і яскраво-сонячні гірські краєвиди, на тлі яких виконує своє небезпечне бойове завдання взвод спецназу. Дуже вдало підібрані актори на ролі російських офіцерів і бійців, афганців-душманів. Захоплює надзвичайно майстерна і правдива гра. Особливо, коли знімаються динамічні сцени бою.
Під час перегляду кінострічки "Ніхто, окрім нас...", особливо бойових сцен мимоволі згадувалась "9 рота" Федора Бондарчука. Намагався з'ясувати для себе, який фільм подобається більше? І не зміг. Це зовсім різнопланові за змістом кіноповісті й різні режисерські підходи до вирішення іноді схожих творчих задач. І все ж таки почерк і стиль Сергія Говорухіна мене, як глядача, захоплює більше. В його фільмі чітко проглядається конкретна людина у тих чи інших реальних обставинах, відчувається биття її пульсу і серця, внутрішній світ.
Пригадую одне інтерв'ю Сергія Говорухіна, яке він дав якось кореспондентові газети "Московский комсомолец". На запитання, чому режисер постійно перебуває у "гарячих точках", чому його "тягне" до військовослужбовців у бойовій обстановці, він відповів словами свого кіношного героя Євгена Лєвашова: "Ми ж в одній зв'язці. Тільки вони там, а я тут. А так не буває. Раз вони там, отже і я повинен бути там. І знімати їхню роботу. У якій би війні вони не брали участь. І якщо потім хтось підніме за них повну склянку горілки, в цьому буде і моя заслуга".
Такий він, письменник і режисер Сергій Говорухін. І таке його дебютне ігрове кіногасло — "Ніхто, окрім нас...".
Михайло КАМІНСЬКИЙ.
Сила духу і таланту
В Українському госпіталі для воїнів-інтернаціоналістів "Лісова поляна" відбулася виставка творів майстра незвичайного жанру архітектури в мініатюрі Й. Б. Осташинського.
Йосип Борисович народився 1949 року у Києві. Після закінчення середньої школи проходив строкову військову службу у Збройних Силах. У 1969 році під час радянсько-китайського прикордонного конфлікту отримав поранення, після якого був комісований з лав армії.
У 1974 році закінчив технікум. Шукав себе у різноманітних жанрах: карбування, гравюра, інкрустація. Ідея змайструвати щось з маленьких дерев'яних сірників виникла після поїздки до старовинного Чернігова. Почалася довготривала копітка робота.
З 1985 року Йосип Осташинський стає членом Київського міського об'єднання художників-аматорів "Творчість", з 1995 року — членом Національної спілки художників України, майстром традиційного народного мистецтва. Він багато років співпрацює з Національним фондом "Україна — дітям", у вільний час навчає майстерності дітей-сиріт у Дніпропетровську, Кіровограді, Києві.
Почав друкувати нариси про свої поїздки до дітей в газетах і журналах. Разом з Київським міським центром роботи з інвалідами бере участь у проведенні різноманітних фестивалів творчості інвалідів як член оргкомітету Народної академії творчості інвалідів.
Йосип Осташинський має почесні відзнаки, він почесний член Міжнародного благодійного фонду "Духовна спадщина", член журі багатьох дитячих конкурсів.
Роботи майстра бачили у багатьох містах України, було проведено понад 50 персональних виставок.
У травні Йосип Осташинський брав участь у фестивалі-конкурсі "Міжнародна премія "Філантроп" за видатні досягнення інвалідів у галузі культури і мистецтва", оргкомітет якого відзначив високий художній рівень творів майстра. І зараз ця виставка працює у залах Російської академії мистецтв.
Міцного здоров'я і великих творчих успіхів вам, Йосипе Борисовичу!
Кор. "ТТ".
Одне із перехресть — Афганістан
Різноманітна і щедра творча палітра у чернігівського поета і журналіста Якова Ковальця, лауреата літературної та журналістської премій імені Олекси Десняка і Василя Еллана-Блакитного. Одна з граней його творчості — нариси про дальнє і ближнє зарубіжжя. Друкувалися в періодиці його подорожні нотатки з Чехії, Німеччини, Словаччини, Угорщини та інших країн. Побачили світ репортажі, інтерв'ю, в яких ішлося про події в Чечні, Криму.
Неодноразово він від'їздив у відрядження на афганський кордон, коли на територію сусіднього Афганістану були введені радянські війська, разом з прикордонниками переходив Амудар'їнський міст, що поблизу Термеза, на територію, де йшла війна. Після цих відвідин, зустрічей з військовими, з батьками загиблих у тій війні солдат і офіцерів Яків Ковалець одним з перших в Україні друкував у місцевій і республіканській пресі нариси про "афганців". А тоді публікувати такі матеріали можна було тільки з дозволу військової цензури, яка не дуже охоче йшла на так зване "розголошення таємниці".
По свіжих слідах була написана книга "Росте тополя у Чернігові" про офіцера Володимира Шевчука, який загинув на афганській війні. Тоді ж почала звучати пісня на слова Якова Ковальця "Росте тополя у Чернігові" у виконанні народної артистки України Алли Кудлай. У 1991 році вийшла перша такого роду в Україні і в тодішньому Радянському Союзі книга "Пам'ятайте нас" про чернігівців, які загинули в Афганістані. Редагував і укладав її Яків Ковалець.
До уваги читачів — нова книга цього автора "Пекучий молох чужини", до якої увійшли спогади, розповіді, вірші.
Школа мужності юних рятувальників
На Хмельниччині у Чемеровецькому районі поблизу села Черче відбувся обласний збір-змагання юних рятувальників Всеукраїнського громадського дитячого руху "Школа безпеки".
Активну допомогу у проведенні змагань надала Хмельницька обласна організація Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) на чолі з М. І. Приступою, який є також почесним президентом обласного відділення "Школи безпеки". Безпосередню участь у підготовці та проведенні змагань взяла міська організація УСВА на чолі з Ю. О. Випирайленком і Навчально-методичний центр цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Хмельницької області.
Збір-змагання юних рятувальників урочисто відкрив начальник управління освіти і науки облдержадміністрації С. В. Вознюк. З привітальним словом до учасників звернувся начальник Навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Хмельницької області А. А. Закреницький. Він побажав юним рятувальникам успіхів у подоланні перешкод і труднощів на дистанціях.
У змаганнях взяли участь 25 команд з районів і міст області. Програма включала такі етапи як "Смуга перешкод", пошуково-рятувальні роботи в умовах природного середовища "Крос-похід", конкурсне представлення команд.
Організатори створили у польовому таборі ділову атмосферу. Навіть у польових умовах завдяки працівникам НМЦ ЦЗ та БЖД області учасники змагань щовечора мали можливість переглядати навчальні фільми про техногенні загрози і стихійні лиха, про дії аварійно-рятувальних загонів щодо подолання їх наслідків.
Команди показали відмінні знання і майстерну виучку майже на всіх етапах. Відчувався командний дух, згуртованість колективів, прагнення досягти перемоги. Переможці отримали кубки, медалі, грамоти і цінні подарунки. А команда "Екстрим" вдруге матиме честь представляти Хмельницьку область на ІІІ Міжнародних (VIII Всеукраїнських) змаганнях юних рятувальників "Школа безпеки", що відбудуться у липні в Дніпропетровську.
Активну участь у підготовці команд і проведенні змагань взяв старший майстер виробничого навчання Навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Хмельницької області, член правління міської спілки ветеранів Афганістану підполковник Д. Д. Білоус. Він вважає, що завдяки таким заходам можна піднести планку військово-патріотичного виховання на належний рівень. Саме цей напрям роботи дає можливість передати естафету поколінь майбутньому нашої незалежної України — молоді. Змагання наступного року будуть присвячені 20-й річниці виведення радянських військ з Афганістану.
С. БЕЗП'ЯТЧУК,
член Хмельницької міської
спілки ветеранів Афганістану,
майстер виробничого навчання.
Молодежный центр действует и побеждает
В октябре 2006 года при Херсонской городской организации ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) был создан молодежный центр. Его председателем стала студентка Херсонского государственного университета Ольга Паланица. В состав правления вошли: Руслан Абакимов — заместитель председателя, Андрей Минин (сын погибшего в Афганистане), Руслан Терещенко, Снежана Безродная, Артем Петрик, Ярослав Клименко, Ольга Оленичева, Ирина Янковская, Анна Марченко, Роман Синяков, Надежда Надкаминная - секретарь молодежного центра. Практически все они — студенты ХГУ.
Идея создания молодежной организации возникла тогда, когда на семинарском занятии по педагогике студенты получили задание разработать сценарий мероприятия по патриотическому воспитанию школьников. Было решено рассказать о героях, выполнявших интернациональный долг в Афганистане. На следующем занятии идея была реализована, да так, что у присутствующих на глазах были слезы.
Идею создания молодежного объединения с целью военно-патриотического воспитания детей и молодежи охотно поддержали члены Херсонской городской организации УСВА во главе с ее председателем Игорем Евгеньевичем Телегиным.
На помощь пришли новые друзья — "афганцы" Алексей Маломуж, Анатолий Бухаров, Александр Елагин, вдова воина-интернационалиста Ольга Минина, студенты, школьники. Вместе с ними определили стратегию действия молодежного центра, которая предполагает участие во всех проектах ХГО УСВА, проведение поисковой и пропагандистской работы, помощь воинам-интернационалистам и семьям погибших, организацию и проведение встреч, вечеров памяти, акций, спортивных мероприятий, концертов, праздников…
Члены молодежного центра взяли шефство над учениками 3А класса школы-интерната имени Т. Г. Шевченко. Вместе с воинами-"афганцами" они часто посещают детей, привозят им подарки, устраивают праздники.
Члены молодежного цента организовывают встречи ветеранов Афганистана со школьниками города, где воины-интернационалисты рассказывают о своей службе, о погибших товарищах. Такая встреча была проведена в школе № 56. В ней приняли участие Анатолий Бухаров, Александр Елагин и члены правления молодежного объединения. Гости рассказали ребятам о войне в Афганистане. Было много вопросов, а самое главное — предложение о сотрудничестве. Очень скоро школьники уже были в гостях у воспитанников областного интерната им. Т. Г. Шевченко. Эта встреча состоялась накануне Дня Победы.
Малыши очень обрадовались визиту старших друзей. Вместе много пели, смеялись, веселились, рассказывали смешные истории. Время пролетело незаметно, а встреча оставила в душе каждого неизгладимый след.
По инициативе молодежного центра проводятся встречи "афганцев" со студентами городских вузов (чаще такие встречи проходят в ХГУ). Гостей всегда очень тепло встречают и студенты, и преподаватели. Молодому поколению интересна история афганской войны. Мужество и героизм наших воинов служат прекрасным примером для молодежи.
Встречи с воинами-интернационалистами помогают школьникам и студентам получать интересную и полезную информацию, испытать незабываемые эмоции, наполнить жизнь содержанием и смыслом.
Настоящим подарком для детей-сирот стала экскурсия для детей в отдельный вертолетный полк в Чернобаевке. Детей привезли на аэродром, показали вертолеты, участвовавшие в боевых действиях в Афганистане. Восторгу не было предела.
Боевые офицеры, проходящие службу в части, рассказали маленьким гостям о славной истории вертолетного полка. Дети посмотрели документальный фильм, посвященный нелегким будням вертолетчиков.
Второй год подряд по инициативе молодежного объединения в Парке Славы проходят субботники. На призыв принять участие в субботнике откликнулись школьники и студенты, жители нашего города. Рядом трудились ученики школы № 56, студенты госуниверситета, представители городской организации ветеранов Афганистана. Работали дружно, с удовольствием, и парк очень быстро стал чистым, готовым к проведению праздника.
Состоялась интересная встреча ветеранов с учащимися школ города в областной библиотеке, одновременно здесь проведена выставка фоторабот воина-интернационалиста Николая Коваленко.
Проводятся выставки детского рисунка на военно-патриотическую тематику. Победители награждаются грамотами от ХГО УСВА и памятными призами. Очередная выставка состоялась в мае.
В этом году наш молодежный центр был назван лучшей молодежной организацией города и за большой вклад в военно-патриотическое воспитание награжден символической "Никой". И в нашем успехе большая заслуга Херсонской городской организации УСВА.
Ольга Паланица.
Згадали загиблого земляка
У спортивній залі Осипенківської загальноосвітньої школи (Бердянський район Запорізької області) відбувся традиційний турнір з волейболу серед юнаків на кубок пам’яті воїна-"афганця" Володимира Проходи, який загинув у далекому Афганістані 18 березня 1986 року. Вже вісім років поспіль Осипенківський районний дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки (ДЮКФП) проводить цей турнір, на який запрошуються кращі команди району.
Генеральним спонсором змагань виступає Бердянська територіальна організація "Шураві" Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), яку очолює О. Д. Врублевський. На турнір завжди запрошували батьків Володі, але цього разу вони не змогли приїхати. У телефонній розмові вони побажали учасникам спортивних успіхів, подякували, що не забувають про їхнього сина.
Цього року на турнір було запрошено шість команд. На параді з нагоди відкриття змагань до присутніх звернувся О. Д. Врублевський. Він побажав спортсменам у чесній боротьбі визначити найсильнішого. З короткою інформацією про В. П. Проходу виступив автор цих рядків.
Капітани команд поклали квіти на сільському меморіалі біля плити, де викарбуване ім'я Володимира Проходи. Хвилиною мовчання учасники турніру вшанували його пам'ять. На церемонії відкриття було передано на постійне зберігання кубок з табличкою “Кубок воїна-"афганця" Проходи В. П.” команді Осипенківської школи, яка три роки поспіль вигравала турнір.
У драматичному фіналі (рахунок за партіями 2:1) господарі залишили на зберігання в своїй школі і новий кубок мінімум на один рік.
Усі команди отримали грамоти від організаторів турніру, а перші чотири — торти; гравці і тренери команд, що зайняли призові місця, отримали медалі.
О. НОВОСЕЛА,
заступник директора ДЮКФП,
учасник бойових
дій в Афганістані.
Отзовитесь!
В Украинском Союзе ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) находятся утерянные документы и фотографии Виктора Николаевича Дементьева, 1961 года рождения, уроженца станции Каменская Белоцерковского района Киевской области.
Рядовой Дементьев в 1980 году проходил воинскую службу в Демократической Республике Афганистан, войсковая часть п/п 88870.
Просьба ко всем, кто знает о судьбе и местонахождении В. Н. Дементьева, сообщить в УСВА по адресу:
01034, г. Киев-34,
ул. Ярославов Вал, 36 е.
Тел. 8 (044) 272-47-45.
E-mail:
Ця адреса електронної пошти приховується від різних спамерських пошукових роботів. Щоб побачити її потрібно активувати Ява-скрипт.
|
|
