|
КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
РОЗПОРЯДЖЕННЯ
від 30 липня 2008 р. № 1053-р
Київ
Про заходи щодо підготовки та відзначення Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав і 20-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан
1. Утворити Організаційний комітет з підготовки та відзначення Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав і 20-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан у складі згідно з додатком.
Дозволити голові Організаційного комітету вносити у разі потреби зміни до його складу.
2. Затвердити план заходів з підготовки та відзначення Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав і 20-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан, що додається.
3. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським держадміністраціям розробити і затвердити плани заходів щодо відзначення Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав і 20-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан.
Прем’єр-міністр України
Ю. ТИМОШЕНКО.
ПЛАН
заходів з підготовки та відзначення
Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав і 20-ї річниці виведення
військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан
1. Провести урочистості та меморіальні заходи з відзначення Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав і 20-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан (далі -- День вшанування), увічнення пам'яті загиблих.
Лютий 2009 року.
2. Провести в Національному палаці мистецтв "Україна" урочисті збори за участю учасників бойових дій на території інших держав, представників Збройних Сил та громадськості.
Лютий 2009 року.
3. Підготувати з урахуванням пропозицій Української Cпілки ветеранів Афганістану подання про нагородження учасників бойових дій державними нагородами, відзнаками Кабінету Міністрів України, відомчими відзнаками.
До 31 грудня 2008 року.
4. Розглянути питання щодо присвоєння учасникам бойових дій на території інших держав чергових військових звань (у тому числі військовослужбовцям, звільненим у запас) відповідно до вимог законодавства.
До 14 лютого 2009 року.
5. Провести у м. Києві зустрічі учасників бойових дій на території інших держав, що запрошені на святкування Дня вшанування.
Лютий 2009 року.
6. Забезпечити широке висвітлення в засобах масової інформації сторінок історії війни в Республіці Афганістан, інших локальних конфліктів; показ художніх та документальних творів, присвячених Дню вшанування.
До 14 лютого 2009 року.
7. Провести:
у військових навчальних закладах науково-практичні конференції, присвячені Дню вшанування, із запрошенням учасників бойових дій на території інших держав.
До 14 лютого 2009 року;
у загальноосвітніх та вищих навчальних закладах тематичні уроки і лекції з історії війни в Республіці Афганістан та інших локальних конфліктів, екскурсії до музеїв.
Січень-лютий 2009 року.
8. Організувати виставки творів мистецтва, фотографій, документів та архівних матеріалів у музеях; мемуарної та історичної літератури в бібліотеках; проведення творчих зустрічей, концертних програм, фестивалів «афганської» та героїко-патріотичної пісні, присвячених Дню вшанування.
До 14 лютого 2009 року.
9. Забезпечити упорядження меморіалів, пам'ятників, меморіальних дошок, місць поховань загиблих у Республіці Афганістан та інших локальних конфліктах, музеїв, кімнат бойової слави, а також будівництво та відкриття пам'ятників загиблим воїнам.
До 14 лютого 2009 року.
10. Сприяти проведенню серед військово-патріотичних клубів та об'єднань спортивних змагань, заходів, присвячених вшануванню пам'яті загиблих у Республіці Афганістан та інших локальних конфліктах.
До 14 лютого 2009 року.
11. Організувати:
проведення урочистих зустрічей з представниками громадських організацій ветеранів.
Лютий 2009 року;
відвідування інвалідів війни та учасників бойових дій, що перебувають у госпіталях, лікарнях, або за місцем їх проживання.
Постійно.
12. Під час складання проектів місцевих бюджетів розглянути питання щодо можливості надання за рахунок місцевих бюджетів адресної матеріальної підтримки ветеранам війни в Республіці Афганістан, інших локальних конфліктах та сім'ям загиблих воїнів.
До 14 лютого 2009 року.
13. Вивчити умови проживання інвалідів війни, учасників бойових дій на території інших держав, членів сімей загиблих; уточнити кількість ветеранів війни, які потребують поліпшення житлових умов.
До 14 лютого 2009 року.
14. Організувати записи свідчень, спогадів учасників бойових дій в Республіці Афганістан, інших локальних конфліктах, сприяти виданню художньої і мемуарної літератури про героїчне минуле ветеранів війни в Республіці Афганістан та інших локальних конфліктах.
До 14 лютого 2009 року.
15. Забезпечити проведення всеукраїнського турніру "Шураві" з міні-футболу, що присвячений вшануванню пам'яті учасників бойових дій, загиблих в Республіці Афганістан та на території інших держав.
Лютий 2009 року.
16. Забезпечити у місцях проведення заходів з відзначення Дня вшанування медичне супроводження та належний санітарно-епідемічний стан.
Січень-лютий 2009 року.
Непримиренність
Українська нація хвора, і вона потребує лікування наведенням елементарного порядку. Це зрозуміло кожному пересічному громадянину України. Але остогидла нинішня безпорадність влади, якої тільки й того, що вистачає на розмахування “сокирою миру”. Бо державоспотворення відбувається завдячуючи політичному мазохізму кількох загальноукраїнських VIP-персон. Тішить лиш те, що на підході все ж таки молоді, життєрадісні, зважені у своїх діях, талановиті політики, без тягаря совкових і націоналістичних комплексів та стереотипів. Їм і доведеться знімати напругу з питань, які стали для нашого суспільства джерелом розбрату. Бо у внутрішній політиці ділять країну навпіл, передусім, мовна проблема, вступ у НАТО і питання примирення ветеранів-фронтовиків і воїнів ОУН-УПА. На жаль, пристрасті розпалюються.
Так от щодо третьої проблеми, навкруг якої інтелігентний, вільний і доброзичливий діалог в Україні став просто неможливим. Занадто вона політизується. І це при тому, що по суті своїй приналежна до тонких сфер людської свідомості та буття. Подвиги і звірства в роки війни були так тісно сплетені один з одним, що практично нереально відокремити зерно від полови. Все залежить від окулярів, через які дивитися на історію українського національно-визвольного руху. Живучи в полоні радянських ідеологічних штампів, старих інерційних понять, можна з піною на устах битися в істериці, доводячи до маразму думки про “звірячий оскал націоналізму”, відсутність української державності, як і самих українців в історії розвитку людства. А можна агресивно відстоювати протилежні крайнощі, за яких усі біди в Україні, аж до чоловічої імпотенції, від “жидів та москалів”.
Істина, як завжди, щось середнє. Найближчі до нього все ж історики та публіцисти, які через призначення свого фаху йдуть попереду, швидше за інших. Звичайно, вони свій об’єкт історичних досліджень також певною мірою ідеалізують та міфологізують, як, до речі, робиться в усьому світі. На цьому тримаються всі національні історії. А історики в доброму сенсі покликані творити міфологію України, з якої поступово відпадатимуть кон’юнктурні та сенсаційні моменти.
Тож до уваги читача -- неупереджене подання двох нині існуючих точок зору, з підкріпленням фактами, на резонансну в Україні проблему ОУН і УПА.
Трохи історії без ідеологічних і політичних нашарувань
Організація українських націоналістів (ОУН) була створена в 1929 році на установчому конгресі у Відні і прийшла на зміну Українській військовій організації, яка в свою чергу була утворена 1920 року. Історичні й політичні реалії того часу фактично означали втрату перспективи вибороти самостійну Україну після поразки у 1922 році Української Народної Республіки (УНР), відходу українських земель до СРСР, Польщі, Чехословаччини і Румунії. Як наслідок – українська політична еліта опинилася у стані глибокої політичної кризи й розчарування. Тоді, у другій половині 20-х, і почав культивуватися новітній націоналізм з новою філософією сприйняття дійсності.
Організацією керував колишній командир 1-го стрілецького корпусу «Січових стрільців» полковник Євген Коновалець. Після того як в 1938 році у Роттердамі його було вбито агентом НКВС Судоплатовим, центральний провід ОУН очолив полковник Андрій Мельник.
Метою ОУН визначалося відновлення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) на всіх українських етнічних землях через національну революцію. Це вписувалось в європейський політичний контекст міжвоєнного часу, наводнений націоналістичними ідеями.
Але основна частина діяльності організації була спрямована проти польської влади, яка розглядалася західними українцями як окупаційна. Здійснено сотні акцій саботажу, підпалів маєтків, бойкотів державних шкіл та тютюнової й горілчаної монополії, нападів на урядові установи. У відповідь польська влада здійснила так звану «пацифікацію», що проводилася з надзвичайною жорсткістю і багато в чому визначила долю польсько-українських відносин на багато років.
У 1934 році польською владою було заарештовано і засуджено до страти (згодом замінено на довічне ув’язнення) одного з провідних ідеологічних керівників ОУН Степана Бандеру, який вийшов з в’язниці лише на початку війни. Разом зі вбивством Є. Коновальця це мало драматичні наслідки для організації, яка втратила єдність. Фактично утворюється дві різних ОУН: “мельниківців” на чолі з А. Мельником і “бандерівців”, яких очолив С. Бандера, ОУН(м) і ОУН(б) – відповідно. Конфлікт у жорстокому протистоянні пережив війну і триває до цього часу.
Другу світову війну, що розпочалася, оунівські діячі розцінили як єдиний шанс для України повернути собі державність. Такі настрої підігрівалися як споминами про підтримку кайзерівською Німеччиною української самостійності, так і жорсткою репресійною поведінкою нової для Західної України радянської влади напередодні війни.
Виходячи з домовленостей керівництва ОУН і Вермахту, на початку 1941 року місцеві організації оунівців провели спеціальну мобілізацію. Була створена бойова дружина українських націоналістів, складовою якої став і батальйон “Нахтігаль” на чолі з сотником (капітаном) Романом Шухевичем, нині Героєм України (посмертно). Цікаво, що назву “Соловей” ця частина отримала від німецьких офіцерів, зачарованих піснями українських солдатів. Під цією легковажною пташиною назвою батальйон і ввійшов в історію Другої світової.
З самого початку “Нахтігаль” (330—400 осіб.) було додано першому батальйону полку “Бранденбург-800”, підпорядкованому німецькій військовій розвідці – Абверу. Але все ж таки “солов’ї” витребували собі право присягти на вірність українському народові. У складі групи армій “Центр” рано-вранці 30 червня вони і ввійшли до Львова, де зайняли місцеву радіостанцію, з якої світ почув про “Акт проголошення відновлення української держави”. Проти радянських військ батальйон встиг повоювати при взятті Браїлова і Вінниці. Про вихід “Нахтігалю” зі складу німецької армії Р. Шухевич заявив після отримання інформації про арешт С. Бандери і тимчасового українського уряду на чолі з прем’єром Ярославом Стецьком. У вересні 1941-го батальйон було розформовано.
Офіційною датою створення Української повстанської армії (УПА) вважається 14 жовтня 1942 року, під егідою ОУН(б), на основі окремих збройних загонів “вовків”, “Поліської Січі”, інших менш відомих формувань. У лютому 1943 року ІІІ конференція ОУН схвалила курс на збройну боротьбу “з німецьким окупаційним режимом нарівні з московським більшовизмом”. До УПА приєдналися і окремі мельниківські повстанські загони. Наприкінці 43-го кількість бійців (кожний п’ятий був неукраїнського походження) сягнула 10 тисяч (15 відділів).
Значна еволюція ідеологічних поглядів відбулася і в ОУН. На Зборі у серпні 1943 року було задекларовано новий ідеал – “систему вільних народів у власних самостійних державах як єдиного ладу, який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання цілому світові”. А вже через рік з ініціативи командування УПА було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка в подальшому і очолила національно-визвольну боротьбу. Президентом було обрано уродженця Східної України Кирила Осьмачка (загинув на 16 році ув’язнення). У цілому до 50-х за своєю суттю це й був підпільний уряд України.
Збройне протистояння УПА німцям починається від лютого 1943 року, вже у квітні повстанцями контролювалась майже уся сільська місцевість Волині й Полісся. А навесні 44-го відбуваються і перші бої з регулярними частинами Радянської Армії. Досягає своєї кульмінації і кривавий конфлікт з поляками з української Волині, в який було втягнено цивільне населення. Влітку 44-го УПА відчутно поповнюється за рахунок СС-дивізії “Галичина”, створеної в 43-му гітлерівцями у співпраці з ОУН(м) та розбитої під Бродами. Бойові дії поступово переносяться у Галичину і на Буковину.
У 1946 році керівництво СРСР ставить завдання “очистити” територію України від повстанців силами армії, прикордонних військ, МВС і МГБ. “Истребительные батальоны” НКВС на 1.04.46 р. налічували у своєму особовому складі близько 63 тис. осіб. Почалася масова депортація “неблагонадійного” населення.
У 1946--1947 рр. ОУН і УПА фактично зливаються в єдину формацію і називаються “збройним підпіллям ОУН-УПА”. Відкритий і організований збройний опір припиняється наприкінці 40-х, а після загибелі у 1950 році у сутичці з частинами НКВС головнокомандувача генерала Шухевича УПА припиняє існування як військове об’єднання. Але окремі військові загони продовжують боротьбу до травня 1954 року, коли було захоплено останнього командувача Василя Кука. Хоча деякі боївки “тривожили” владу до кінця 50-х, а останній повстанський бій відбувся 12 квітня 1960 року в Підгаєцькому районі Тернопільської області. І вже останній націонал-партизан Ілько Оберишин вийшов з лісу тільки у 91-му, після проголошення незалежності України.
Бунти українських націоналістів супроводжували у таборах і засланні всю радянську повоєнну дійсність. Провід ОУН-УПА існував навіть на території ГУЛАГу. А в знаменитому повстанні ув’язнених влітку 1953 року у Норильську взяли участь 7 таборів, які на 70% були заповнені вихідцями з України. Та й керував цією організованою бунтівною акцією непокори бандерівець Степан Семенюк.
Серйозним ударом по руху стало вбивство в 1959 році провідника ОУН С. Бандери агентом КДБ. Організовані націоналісти продовжили свою діяльність в основному в еміграції, і тільки за незалежної України вони політично легалізувались на етнічних українських землях.
Усе це з об’єктивної історії. Але рух ОУН-УПА, як і кожний революційний рух, має чорні й білі сторінки. Чорні треба віддавати на розсуд історії, білі – визнати шляхом до примирення. Та краще ознайомитись з цими “очорненням” та “обіленням”, які продовжують політизовано впливати на розкол громадської думки в Україні.
З позиції осуду
Важко не погодитись з відомою думкою, що солдати не несуть відповідальності за справи політиків. Щоправда, є істотне «але». Воно в ідеологічній складовій того, чим займалися українські націоналісти. А вони спиралися в основному на добровольців. Достатньо нагадати, що ідеологічні засади ОУН хворіли на комплекс бездержавності, що знаходило свій вияв у войовничому націоналізмі, відразливому чи зневажливому ставленні до інших народів, насамперед етнічних сусідів. І далеко не кожен українець міг стати на позицію «інтегрального націоналізму» з його функціональними ознаками: культ вождя, прагнення встановити монопартійну диктатуру, побудова чіткої партійної ієрархії із залізною дисципліною, надання ідеології рис релігійного світогляду тощо. За потяг до таких тоталітарних речей та їх відстоювання зі зброєю в руках, аж до знищення свого ж українця, треба і нести перед історією персональну відповідальність.
А тепер більш конкретно.
Націонал-патріоти самі породили героїзацію і міфологізацію діянь і вчинків ОУН-УПА. При цьому ігнорується та замовчується тісна співпраця українських націоналістів з гітлерівцями, кривава боротьба не лише проти етнічних меншин, зокрема поляків, євреїв, циганів, але й єдиновірців, криваві чистки ненадійних елементів у власному середовищі. Індульгенцією за скоєні гріхи не може бути боротьба за соборну Україну. Бо розправи були освячені гаслом «Хай би крові по коліна, аби вільна Україна». Достеменно відомо, що 30 червня 41-го у Львові масово розповсюджувалось звернення С. Бандери зі словами: «Народе! Знай! Москва, Польща, Мадяри, Жидва – це твої вороги. Нищ їх! Ляхів, жидів, комуністів знищуй без милосердя!» Не забарилися після цього і написи на парканах міста «Лях, жид і собака – віра однака!»
У сьогоденні все більше архівних документів свідчать про звірства українських шуцманів у перші дні війни в тому ж Львові. Чистоплюї-німці свої руки не марали, але жертвами, за відомими зараз даними, стали від 5 до 7 тисяч львів’ян, в основному єврейської приналежності, і більш як 70 відомих польських вчених.
В історії ОУН-УПА, про що сьогодні невигідно згадувати в офіційній українській пропаганді, є «слизька» сторінка щодо протистояння бандерівців і мельниківців. Обидва ці крила ОУН були патріотами України, але між ними була братовбивча різня. Не змогли їй зарадити навіть «шефи»-німці. Ще в 40-му С. Бандера утворив революційний трибунал, яким було засуджено на знищення найближче оточення А. Мельника, а вирок за рік потому виконано. Не щадили і родини мельниківців. Закономірним було і «зуб за зуб». Цьому принципу слугували «служби безпеки», які активно діяли в обох командах. Є досить достовірних свідчень, ними не тільки кишить Інтернет, ще живі свідки.
Сором’язливо нинішніми славителями ОУН-УПА замовчується і тема дивізії СС «Галичина». А вона була витвором гітлерівців у співпраці з ОУН(м).
Війська СС були сфанатизованою елітарною формацією, яка допускалася багатьох масових злочинів. У рамках Ваффен-СС, підпорядкованого безпосередньо Г. Гімлерові, й були створені дивізії СС голландців, норвежців, данців, бельгійців, латишів, українців, а також «власовців». І ці СС-формації були визнані злочинними за рішенням Нюрнберзького процесу.
Особовий склад дивізії формувався, в основному, з молодих галичан. Офіцерський її склад був майже весь німецький, та й командував дивізією німецький генерал Фріц Фрайтаг. Нижчі командні пости займали, між іншим, і вихідці з батальйонів «Нахтігаль» та «Роланд» після розформування останніх. Такий склад дивізії і було виставлено проти регулярних частин Радянської Армії під Бродами, де вона втратила близько 9--15 тисяч (за різними даними) своїх вояків. Оскільки в цьому бою була співпраця дивізії з УПА, то частина розбитих дивізійників і перейшла до загонів повстанців.
Все б нічого, але у «Галичини» був безславний, криваво заплямований кінець. Після незначного поповнення дивізію було кинуто на придушення словацького повстання, а згодом до боротьби проти партизанів Йосипа Броз Тіто в Словенії. Багато матеріалів свідчать про участь українців з цієї дивізії СС у винищуванні поляків, у придушуванні по-звірячому Варшавського повстання 1944 року. А ще були так звані поліційні полки дивізії, відзначені звірствами проти цивільного населення. Востаннє, вже перед капітуляцією Німеччини, дивізія СС «Галичина» була використана в бою проти Радянської Армії під Фельдбахом. Залишається тільки зауважити, що це «славне» військове формування було націоналістичним витвором, результатом співпраці ОУН і СС.
А ще ідеологічно і політично ОУН (б) була підпорядкована українська допоміжна поліція, яка поступила в розпорядження окупантів. Це вона разом з німецькою поліцією і жандармерією здійснювала погроми українських сіл на Волині. Згадати хоча б село Кортеліси, де 23 вересня 1942 року спалено 715 жител і знищено більш як 2 тисяч жителів, дітей включно. У новітній історії України чомусь нема спогаду про те, що частина цих «вояк» пізніше поповнила формування УПА. У нас прийнято згадувати тільки чеське Лідіце.
Сором вселенський, але й у Києві, де під час окупації кожного третього жителя було вбито, німці довіряли наймерзенніші справи українській допоміжній поліції. Першими жертвами Бабиного Яру стали полонені військові. І здійснював їх Буковинський курінь під командуванням націоналіста-ОУНівця Петра Войновського. У подальшому розстріли також проводили шуцмани-націоналісти. Хіба що курені стали звати шуцманштрафбатальйонами СС. Це № 118 з них прославився згодом, коли спалив разом з усіма жителями білоруську Хатинь.
Особливу вірність Третьому рейху демонстрував Анатолій Кабойда, клінічний садист у вишиванці, який очолював поліцію Києва, а потім воював у дивізії СС «Галичина». Відомими націоналістичними діячами були київські бургомістри Оглоблін, Багазій і Форостовський, які організовували охорону страшних концтаборів, формування відомої диверсійної абвер-групи «Оріон» та внутріміської винищувальної групи «Аргус», служби на біржах, яка займалася примусовою відправкою молоді в рейх. Це вони здійснили безпосередній внесок у те, що з майже мільйонного довоєнного Київ під звільнення мав 183 тисячі жителів.
Наступне питання досить делікатне, оскільки має характер міжнародних відносин сьогодення. Мова йде про польсько-українські стосунки, в яких, слава Богу, зараз досягнуто мудрої рівноваги. Але крайнощі в судженнях продовжують мати місце саме у авторів героїзації ОУН. Тому є сенс наголосити, що антипольські настрої підігрівалися саме цим організованим націоналістичним рухом. І залишили вони в історії кривавий слід у вигляді етнічних чисток.
На Волині та Східній Галичині це був крайнього ґатунку бандитизм. Різнився він у двох регіонах тільки тим, що в першому підлягало ліквідації все етнічно польське населення, а на Галичині під ліквідацію масово підпали чоловіки віком від 16 до 60 років. Варто замислитися над тим, що це безглузде пролиття крові закінчилося саме з приходом у Східну Україну регулярної Радянської Армії.
Зрозуміла занепокоєність кількох громадських об’єднань Польщі, які звернулися в Раду Європи і в Європейський трибунал з прав людини з осудом Указу В. Ющенка від 14.10.2007р. з питання реабілітації ОУН-УПА. До прикладу, звернення Товариства увічнення жертв злочинів українських націоналістів до нашого президента закінчується такими словами: «Ми, хто вижив у тих страшних подіях, виразно пам’ятаємо, що члени ОУН-УПА здійснили злочин геноциду. Пане президенте, вбивство близько 200 тисяч беззахисних поляків стосується всього польського народу».
Може, як і проблему Голодомору, антипольську тему Україні не слід розворушувати зараз через героїзацію ОУН-УПА? Інакше маємо подвійні стандарти.
Огидним для українського національного руху, і передусім історії ОУН, стало «єврейське питання». Це був справжній холокост по-оунівськи. І справа не тільки в тому, що за перших п’ять днів розстрілу у Бабиному Яру було вбито 160 тис. євреїв, а в цілому по Україні з 2,7 млн. було знищено 1,55 млн. осіб єврейської приналежності. Є чітка поіменна статистика, до якої «приклали руку» не тільки окупанти.
Слід нагадати, що, будучи послідовною у своїй антисемітській ідеології, ОУН ще напередодні війни сформувала спецлегіон під командуванням полковника Сушка, який увійшов у Польщу вже 1 вересня 1939-го. Тоді розпочалося активне полювання на євреїв. А вже 1 квітня 1941-го на ІІ Великому Соборі ОУН вони були визнані «ворогами української нації». І не треба «позичати очі у Сірка». Українські батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» виконували задачу з допомоги підрозділам СС і СД у вияві й винищенні не стільки прорадянських елементів, скільки євреїв. А один з лідерів ОУН Ярослав Стецько в автобіографії (зберігається в українському держархіві) своєю ж таки рукою написав: «Стою на положенні знищення жидів і доцільності перенесення в Україну німецьких методів екстермінації жидівства...» Та й Роман Шухевич у виступі перед вояками «Нахтігалю» перед вступом у Львів назвав поляків і євреїв «нашими ворогами». А вже потім 12 євреїв були демонстративно повішені на балконі місцевого оперного театру. Є великий сумнів у тому, що це було зроблено руками одних тільки гітлерівців.
А потім пішли погроми, гетто і концтабори, що призвело до трагедії не тільки галицького єврейства. У цьому відзначились обидві конкуруючі гілки – ОУН(б) і ОУН(м). Величезна кількість відповідних фактів залишилась в історії через німецькі архівні документи і свідчення очевидців. Може, й має право на життя точка зору, що не слід зайве до них звертатися. Тим більше – політизувати.
Але не підлягає забуттю те, що до полювання на людей єврейського походження залучалося духовенство, і насамперед священнослужителі Української автокефальної православної церкви. З їхніх вуст лунали заклики мститися євреям «за вбивство Ісуса Христа». Цьому багато свідчень.
Досить протирічлива в історії і фігура Андрія Шептицького. Бо архіви не згорають. І як би не прославлявся митрополит Шептицький у новому фільмі «Владика Андрей», його святість сумнівна вже тому, що молився за здоров’я Гітлера, слав вітальні телеграми Сталіну, благословляв фашистів у Львові, зустрічався з Канарісом. Це за його особистого подання до складу дивізії СС «Галичина» було включено 22 уніатських священиків. Тому дух дискусії та органічної відкритості до аргументованої полеміки бажаний навіть у ставленні до такої величної фігури як Андрій Шептицький.
Хоча з іншого боку – «кто старое помянет, тому глаз вон».
З позицій героїзації та історичного осмислення
Націоналізм – продукт історичного розвитку суспільства. Одні характеризують його як патріотизм в істерії, як джерело зла, що жодним чином не може виправдати насилля і злочини. Для інших – це джерело спасіння нації від знищення та вимирання. Як факт, націоналізм сьогодні -- пануюча ідеологія у світі, з якою деякою мірою може конкурувати тільки соціалістично-комуністична. Український же націоналізм є лише одним з варіантів першої.
З позиції прибічників позитивної оцінки ОУН-УПА, цей організований націоналістичний рух у час свого найбільш спірного войовничого прояву був вибором між сталінським і гітлерівським злом, свого роду “третім шляхом”. То була боротьба за свою країну, а не за інтереси двох імперіалістичних хижаків. Інша річ, ким і яким чином вона нині оцінюється і подається.
Виступаючи з нагоди 20-річчя “перебудови”, відомий російський історик Юрій Афанасьєв зазначив, що уся російсько-радянська історія сфальсифікована на 90 відсотків. А отже “любителям історії” є зараз чим займатися. Особливо в Україні, де зіткнулися радянська “агітка” і національна самосвідомість.
Можна по-різному оцінювати занадто пропрезидентськи налаштовану діяльність нинішньої Служби безпеки України, але у нашому питанні слід істотно враховувати її Заяву від 26.06.08 р. Ось витяг з неї: “Доводити злочинну суть ОУН-УПА, користуючись документами НКВС, просто, адже про це свого часу поклопоталися чекісти, які завзято вибивали з полонених потрібну їй для вже оформлених звинувачень інформацію, складали звіти, які інформували про жорстокість повстанців і повинні були виправдати використання режимом звірячих способів придушення визвольного руху”.
Не забарилася з реагуванням ФСБ Російської Федерації, яка оприлюднила підбірку архівних документів щодо “бандитсько-кримінальної” суті ОУН-УПА, і, чесно кажучи, це мало чим різниться з тим радянським, яке відстоюють сьогодні крайні ліві сили в Україні. Щодо Росії, то незаперечним є те, що вона ставиться до України як до ампутованої насильницьким чином частини власного тіла. Останнім часом російські ЗМІ навіть почали рясніти поняттям “український фашизм”. Це про сучасне.
Більше 10 років працює при спеціальній комісії Кабміну України робоча група істориків з дослідження подій Другої світової війни, зокрема діяльності ОУН-УПА. У її складі такі відомі українській громадськості історики як С. Кульчицький, Ю. Шаповал, А. Кентій, Г. Касьянов, І. Іллюшин. Науковці, як люди неупереджені, розглядають діяльність цих українських формувань з позиції того, що вони “вели три війни” – проти відродженої у 1917--1919 рр. Польської держави, проти Німеччини і проти СРСР. Таким чином, по-іншому оцінюється радянський штамп “українсько-німецькі націоналісти”. У висновку істориків сказано: “Війна УПА з радянськими силовими структурами була війною громадянською, найбільша трагедія історичного моменту полягала в тім, що це була братовбивча війна”. А виходити з громадянської війни складніше, ніж з будь-якої іншої. Тут біль болючіший, а образа пекучіша.
Так от, щодо витоків нинішнього протистояння. За даними фахового висновку робочої групи істориків на території Західної України і Західної Білорусі радянські репресії 1934--1942 років охопили 473100 громадян. Військовополонені та інтегровані склали 43100 осіб, частину з них розстріляно, а на Далекий Схід і Північ СРСР у цілому депортовано 320 тисяч.
В архіві СБУ також знайдено дані про діяльність у період політичних репресій позасудових органів, так званих “трійок”. Зокрема, згідно з архівними даними, ними було засуджено майже 200 тис. осіб, з яких до вищої міри покарання було притягнуто понад 120 тисяч. Майже всі – за рішенням “трійок”.
Робоча група істориків у своєму офіційному Звіті всеж доказово обґрунтовує визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. “Гітлерівський режим, так само як і будь-який інший, не міг дозволити існування у своєму тилу (запіллі) не контрольованої ним сили. З утворенням повстанської армії українські повстанці стали воюючою стороною незалежно від свого бажання воювати з Німеччиною”, констатується у документі.
Крім того, Звіт проливає світло на драматичні й трагічні сторінки взаємин між українським національно-визвольним рухом та Радянською Армією. Нинішня “незагоєна рана” у відносинах між ветеранами РА і комбатантами УПА (за термінологією Нюрнберзького процесу) – результат спланованої політики керівництва СРСР, яке не лише трактувало націоналістів як “німецьких прислужників”, а вело з ними безкомпромісну боротьбу на тотальне знищення. За даними НКВС УРСР, в 1944--1945 роках було проведено 39778 чекістсько-військових операцій в західних областях, вбито 104313, захоплено в полон 110785, заарештовано 14329 повстанців, з повинною з’явилося 50058 осіб. У віддалені регіони в 1944 році було вислано 4744 родини (13320 осіб), в 1945-му -- 7393 родини (17497 осіб), пов’язаних з підпіллям. Погодьмося -- промовиста статистика.
Дещо по-іншому розглядається сьогодні й історія резонансного зараз батальйону “Нахтігаль” на чолі з Р. Шухевичем. Безперечним є те, що цей підрозділ Вермахту воював з радянськими частинами у 41-му на шляху від Львова до Вінниці. Як і те, між іншим, що на Нюрнберзькому процесі він не фігурував. Одразу після війни про нього взагалі забули.
Увага до “Нахтігалю” була зініційована радянською спецпропагандою в середині 50-х років у зв’язку з фігурою антикомуніста Теодора Оберлендера, одного з міністрів ФРН, у минулому – офіцера зв’язку в українському батальйоні. Оскільки йому інкримінувалися “звірства у Львові”, то було створено спеціальні комісії з розслідування таких фактів у ФРН та НДР. Як ідеологічна закономірність, один суд “нахтігалівця” виправдав, інший засудив. Подальші пошуки правди доказової бази щодо участі батальйону “Нахтігаль” у львівських польсько-єврейських погромах компромату не знайшли. Цікаво, що широкий виправдувальний матеріал з цього приводу размістила навіть газета Вадима Рабиновича “Столичные новости”.
До речі, з’явилися документальні підтвердження того, що і сам “Нахтігаль” у вересні 41-го було виведено німцями зі Східного фронту і переформовано тільки на підставі українсько-державницьких настроїв його керівництва. Політичний командир батальйону Роман Шухевич направив верховному командувачу Вермахту листа, в якому поставив політичні умови, аж до виходу з німецької армії. Обґрунтування – останні дії Рейху проти української самостійної державності. Тож і про Р. Шухевича не слід судити занадто одномірно.
Як і про Степана Бандеру, фігуру в історії дискутивну, але, безумовно, особистість харизматичну. Для прихильників української націоналістичної ідеї це постать легендарна, символічна, взірцева і навіть фатальна, не лише як прапор визвольного руху, але й реальний його провідник (з іспанської “bandera” означає прапор).
Судіть самі. У 26 років С. Бандера був засуджений польською владою до смертної кари, яку замінили на довічне ув’язнення, а через півроку отримав ще один довічний вирок. Після польських в’язниць Бандера за короткий час потрапив у гітлерівський табір Заксенхаузен. Закінчив він свій життєвий шлях від рук радянського чекіста аж після шостої спроби його знищення. Слід знати, що рідні Степанові брати Олекса і Василь загинули в концтаборі Освєнцім, від рук нацистів пішов з життя брат Богдан, через довгі роки перебування в ГУЛАГу пройшли рідні сестри Марта, Володимира та Оксана. Батько дітей-мучеників був розстріляний більшовиками у Києві в 1941 році. А родина Ярослави Бандери – дружини Степана, теж зазнала переслідувань з боку НКВС і була знищена.
Така от доля людська, не виключено, що декому і на злорадість. Але треба зважати, що епоха була страшною і величною водночас.
Цікаво, що був і таємний фронт ОУН-УПА, про який інформація тільки починає легалізуватись. Ще за діяльності Української військової організації (1920--1928 рр.) через спецоперації була здійснена стрілянина в Юзефа Пілсудського і львівського воєводу Грабовського, було добуто план польського вторгнення в Литву, таємно в одну з країн Балтії навіть було переправлено 2 німецьких підводних човни. За висновком Генштабу Польщі, розвідсітка УВО була на той час найрозвиненішою в Європі. Через її референтуру пройшли близько 630 українських націоналістів, 98 з них відбували покарання за шпигунство.
У 30-і розвідка ОУН тісно співпрацювала з британською СІС і японськими “квантунцями” (було навіть створено “Далекосхідну січ”), були плідні контакти зі спецслужбами Франції, Італії, Іспанії, Фінляндії, Туреччини і Югославії. Але головним напрямом секретної співпраці були спецзаходи у контексті підготовки війни Німеччини з СРСР. Напередодні Другої світової в розвідувально-диверсійних формуваннях Рейху перебувало до 4 тисяч українців, з них 300 -- у спецшколах. Тож поява у подальшому військових формувань під німецькою “парасолькою” була для ОУН багато в чому закономірною.
Якщо ближче до об’єктивності, то в цілому на даний час в Україні все більшої державної ваги набирають такі тези щодо ОУН-УПА:
-- у німецько-польській війні 1939 року українські націоналісти показали себе ворогами Польської держави; це зробило їх фактичними союзниками нацистської Німеччини; лідери ОУН ніколи не були схильні до компромісів, однак вимушені були деякий час коритися волі Рейху;
-- радянизація західних областей УРСР, яка супроводжувалася жахливими репресіями, перетворила обидві ОУН на непримиренного ворога радянської влади;
-- жорстка конфронтація з радянською владою пояснює появу напередодні гітлерівського вторгнення в СРСР двох українських підрозділів у складі Абверу – “Нахтігаль” та “Роланд”;
-- спроба оголосити Українську державу на контрольованій Третім рейхом території УРСР була кваліфікована гітлерівцями як зухвалий виклик; період співпраці тривав до вересня 1941 року; у подальшому – період прихованої або відкритої конфронтації;
-- ОУН А. Мельника після 1941 року продовжувала політику порозуміння з німцями, і після Сталінградської битви взяла участь у створенні дивізії СС “Галичина”;
-- створена УПА одразу ж опинилася в конфронтації з окупантами, які не могли дозволити наявність неконтрольованих збройних формувань у себе в тилу; з весни 1943 року УПА проводила бойові дії з німецькими гарнізонами та каральними загонами;
-- на всіх етапах існування УПА головним ворогом українських націоналістів була радянська влада з усіма її політичними і силовими структурами (партизанські загони, армійські підрозділи, сили державної безпеки, внутрішні війська);
-- війна УПА з радянськими силовими структурами після визнання Великобританією, США і Польщею легітимності поглинання Радянським Союзом західноукраїнських земель та їх возз’єднання з УРСР (де-факто – до цього визнання) була війною громадянською, і українські націоналісти вели війну за реальну незалежність України; найбільша трагедія полягає в тому, що це була братовбивча війна.
Залишається додати, що ОУН і УПА, як суб’єкти діяльності, є необхідність розділити у питанні надання статусу воюючої сторони, оскільки будь-яка партійно-політична організація не може визнаватися стороною у війні.
Щодо останнього, то в Україні також ламаються списи в політичних баталіях. Наприкінці минулого року Президент В. Ющенко підписав цілий пакет невідкладних законопроектів, серед них – про статус учасників боротьби за незалежність України 20--90-х років ХХ століття. У статті 1 названо військові й політичні формування, які боролися за незалежність України: крім ОУН і УПА, це Українська військова організація (УВО), Карпатська Січ і Українська головна визвольна рада (УГВР). Зрозуміло, що всі вони не можуть бути віднесеними до збройних формувань, з відповідними соціальними гарантіями, а президентську пропозицію обґрунтувати важко. Та й сама абревіатура ОУН-УПА виглядає все сумнівніше. Серйозні історики неодноразово зауважували, що поєднувати політичну організацію з військовим формуванням як мінімум некоректно. Слід всеж розмежувати проблеми солдатів і політиків.
Сьогодні ми взагалі маємо парадокс на державному рівні. Ті, хто придушував визвольний рух, мають соціальний захист у вигляді пільг. Тим же, хто боровся за незалежність зі зброєю в руках, належне не віддається. Мало того, в основному ветеранському законі встановлена така категорія, що має назву “винищувальні загони”. Цим “яструбкам”, а серед них бійцям 400 спецзагонів НКВС, які перевдягалися у форму вояків УПА й воювали не з саранчею чи гризунами, термін війни продовжено до осені 1954 року. Для багатьох громадян України нинішнього, більш поінформованого часу, таку “соціальну справедливість” осмислити важко.
Проблема в потягу до політичної монополії на минуле
Тепер уже немає сумнівів: Україна, яка набула статусу незалежної держави у 1991 році, такою й залишиться назавжди за відсутності всесвітніх катаклізмів. Але на її нормальний розвиток істотно впливають подвійні стандарти в історичних оцінках і висновках. Через них і мають місце бурхливі суперечки, які ведуть не до істини, а до громадянської чвари. Особливо коли вони підігріваються політично.
Як приклад, за сімнадцять років незалежності українці майже не просунулися в осмисленні подій Другої світової війни. Може, це й добре. Не секрет, наскільки важко проходить процес переоцінки цінностей у старшого покоління. Як би моторошно це не звучало, але ставлення до тієї війни, як і до нинішнього протистояння у суспільстві ним спричиненого, зміниться з відходом по-радянському вмотивованого покоління. Бо були і подвиги героїв, і жорстокість катів, і підлість зрадників.
Ми ще довго не наблизимось до історичної правди, якщо будемо політично провокувати просту заміну знака «плюс» в дослідженнях чи шкільних підручниках на знак «мінус», або навпаки. Подивіться, якщо раніше Велика Вітчизняна – лише серія нескінченних перемог, то зараз – череда поразок. А ще й Український інститут національної пам’яті, очолюваний «прозахідником» І. Юхновським, говорить тільки про ОУН-УПА і Романа Шухевича (на підході Указ про присвоєння звання Героя України Степанові Бандері до його сторіччя – 1 січня 2009 року), забуваючи про героїв Великої Вітчизняної, в якій проти фашизму у складі СРСР також воював український народ. А багато Героїв Радянського Союзу є славою і нинішньої України.
Якщо ж взагалі судити ветеранів війни з позиції насильницьких дій, то мало чим різняться націоналістичні погроми на Волині в 43-му і радянські в Східній Європі 45-го. Треба всього лиш усвідомити, що будь-який воїн – певною мірою жертва обставин. І якщо старі бійці дотепер славлять Бандеру і голосують за крайніх націоналістів, то ветерани-фронтовики у більшості своїй вірні товаришеві Сталіну і голосують за злегка модернізовану Компартію. Отож важко визначити, хто більше зараз заслуговує улесливих оцінок – націоналісти-оунівці чи впливові члени ВКП(б), що стояли за Червоною Армією. Радикалізм, як крайнощі -- річ ефектна. Ним і зловживають українські політики.
А ще підручники бувають цікаві не тим, про що вони розповідають, а тим, про що вони мовчать. Австрійські діти, приміром, багато знають про світову війну через спогади свідків, але не читають чорним по білому про те, що їхня країна була злочинною правою рукою Гітлера. Німецькі підручники, засуджуючи нацизм, дають детальні відомості про жертви під час англійських і американських бомбардувань, а британські про них згадують «через кому». Італійські школярі читають не про звірства нацистів за часів Мусоліні, а розповідають про те, що в їхній країні, як не у жодній іншій, євреї в час війни почувалися «особливо захищеними». Французи не пишуть, як з квітами команда Петена зустрічала німців у Парижі, а американці не дають зображення зруйнованої Хіросіми...
А тепер, на противагу, погортайте наші підручники останніх років... У них не знайдете тексту про мужність харків’ян, які з 1941 по 1943 роки витримали понад 10 штурмів гітлерівських полчищ. Як, до речі, і про героїчну сторінку війни при захисті Львова у вересні 39-го. Це був звитяжний подвиг захисників міста, першого в Європі, яке тоді так протистояло гітлерівцям. Без ОУН-УПА, між іншим, на яких нас так «заклинило».
Більш розкольницьких настроїв, ніж надмірна політизація окремих історичних фігур і фактів, ніщо не приносить. Перший урок нинішнього року в українських школах Міносвіти рекомендувало присвятити держсимволіці або ж 1020-й річниці хрещення Русі. На місцях же ідеологізація все скоригувала. Прикарпатські школярі «пропущені» через урок «Степан Бандера – прапор української нації», хоча вони і так виховуються у крайніх націоналістичних настроях. У Донецькій і Луганській областях перший урок було побудовано на патріотичній основі, тільки вже східно-українській. Мова йшла про героїку до 65-річчя звільнення Донбасу від гітлерівських загарбників. А все це – політично-ідейні «війни» дорослих, які поглиблюють проблему розколу суспільства вже через обробку підростаючого покоління. Такий собі сумнівний патріотизм на виріст.
Звичайно, з часом Україна вийде на об’єктивні оцінки діяльності ОУН-УПА. Через визвольний рух пройшло десь до півмільйона осіб. Серед них не всі герої. Були спецоперації проти цих людей. Були такі люди, які ламалися у дуже жорстоких умовах допитів. Їх важко засуджувати. Бо коли твої рідні діти потрапляють до темниць НКВС, то за співпрацю з цією «машиною вибивання показань» важко судити з висоти нинішніх благополучних років. Але були і відверті зрадники та садисти, на совісті яких кров тисяч людей, а може, й значно більше.
Були різні люди. Просто варто назвати героя героєм, а зрадника --зрадником. Інша річ, чи варто це робити, «ламаючи через коліно» націю.
Причини категоричної поведінки нашого нині діючого президента пояснити можна. В Україні зараз іде процес конструювання нової національної ідентичності, ініціатором якого є він особисто. В його рамках члени ОУН і УПА оголошені національними героями, які в принципі не можуть бути замішаними в злочинах проти людства. А це вже перебір.
Комплекс жертви – такий психотип нашого президента. Але психологічні проблеми Ющенка малопомітно стають проблемами всього народу. Та й ідеологія поведінки Банкової має страждальний характер: багатовікове рабство України, Голодомор як геноцид українського народу, багаторічне переслідування української церкви, загроза територіальній цілісності з боку Росії... Суспільство вимушено втягується у такого роду дискусії, забуваючи, що для молодої держави значно важливіше позбутися від комплексів страху, образу ворога, спірних історичних проблем й дивитись у майбутнє, творити, будувати і розвиватись.
А ще треба налаштувати мир у власній українській душі, а вже потім підставляти плече комусь, чи «діставати» когось в зарубіжжі. Як, до прикладу, у російсько-грузинському конфлікті, де Грузія підставила власну гідність.
На жаль, наше суспільство не висунуло лідерів нації масштабу Володимира Великого, Олександра Македонського, Теодора Рузвельта, Шарля де Голля, Володимира Путіна чи бодай Олександра Лукашенка. Саме такої величини національні лідери можуть чітко усвідомити, що причини всіх наших бід – у нас самих. І тільки нам самим під силу побороти наші негаразди.
Володимир СІРОШТАН.
Фестиваль
Приглашает «Кинотур»
Оргкомитет V Международного фестиваля экранных искусств «Кинотур» приглашает все заинтересованные творческие организации и отдельных авторов принять участие в юбилейной программе, посвященной 50-летию создания Национального союза кинематографистов Украины и 65-летию освобождения столицы Украины -- города-героя Киева, от фашистских захватчиков.
Фестиваль проводит его Генеральная дирекция при содействии Министерства обороны Украины, Государственной пограничной службы Украины, Государственной службы кинематографии Министерства культуры и туризма Украины, Житомирской областной государственной администрации, Житомирского областного совета, Житомирского городского совета, Национального союза кинематографистов Украины, Национального союза журналистов Украины и Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов).
Фестиваль «Кинотур» состоится 22--26 октября 2008 года в Житомире. Главное в программе фестиваля -- конкурс игровых и документальных кино-телефильмов, посвященных нелегкой воинской службе, укреплению в обществе позитивного образа защитника Отечества, объединению усилий в деле воспитания и духовного обогащения молодежи, становления гражданина и патриота.
Номинации конкурса:.фильм на военно-патриотическую тему, «Граница», «Боевая казачья слава: за веру и верность», «Образ человека в погонах».
Призы фестиваля: Гран-при – за лучший фильм, приз за лучший игровой фильм, за лучший документальный фильм, за лучшую режиссерскую работу, за лучшую операторскую работу. Специальный приз жюри вручается в соответствии с решением жюри, приз зрительских симпатий -- в соответствии с результатами опроса зрителей. Также будет вручен «Приз фестивальной прессы», а специальный диплом «Признание» -- всем фильмам, которые прошли отбор, включены в конкурсный показ и отмечены жури.
Состоится обширный внеконкурсный показ кино-телефильмов.
Формат конкурсного показа – фильмы на 35 мм пленке с оптической фонограммой или DVD, любой продолжительности, выпуска 2006--2008 гг.
Работы и заявки отправлять по адресу: 10014, Украина, г. Житомир, ул. Киевская, 54, к. 6, ООО ТРК «Житомирские новости» (с пометкой «на фестиваль «Кинотур»).
Порядок участия в конкурсе и другие организационные вопросы просим согласовывать с Генеральной дирекцией МФЭИ «Кинотур»:
Тел: +38-0412-47-16-60
Валентин Кузнецов (моб. 8-050-313-93-77),
Елена Кузнецова (моб. 8-050-355-47-55),
Юрий Лысак (моб. 8-068-219-71-84).
Координатор по вопросам размещения учасников:
Ирина Щербакова (моб. 8-095-620-88-43).
E-mail:
Ця адреса електронної пошти приховується від різних спамерських пошукових роботів. Щоб побачити її потрібно активувати Ява-скрипт.
www.kinotur.com
Спорт
Регаті бути – пам’ять не стерти
У Києві на водно-спортивній базі „Зеніт” відбулися ХІХ Міжнародні героїко-патріотичні змагання дітей і ветеранів із веслування на байдарках і каное „Пам’ять”. Серед організаторів цих змагань -- Федерація з веслування на байдарках і каное міста Києва, Міністерство оборони України, Українська Спілка ветеранів Афганістану.
Міжнародний статус регата набула насамперед завдяки людям, для яких вислів «У здоровому тілі -- здоровий дух» -- не просто слова. Зокрема, це засновники змагань директор веслувального клубу „Мала флотилія”, заслужений тренер України Всеслав Ковган і генеральний спонсор, консул Ісландії в Україні, президент компанії ЛКС Костянтин Мальований. Завдяки їхній багаторічній співпраці спортсмени, які поєднали своє життя з цим видом спорту, 19 років поспіль мають чудову можливість брати участь у таких змаганнях.
У цьогорічній регаті взяли участь веслувальники віком від 7 до 70 років. Так вік у спорті -- не завада. Головне -- мати бажання, вести здоровий спосіб життя, а все інше докладеться. Проте, останнім часом усі ці люди, а серед них різні за статусом, віросповіданням, життєвими поглядами та авторитетом у нашій державі громадяни, змушені змагатися не лише між собою на воді. Є ще один „суперник”, який начебто готується до майбутнього Євро-2012 і йому конче бракує для цього місця: спортсменів уже не один рік просять «з речами на вихід». Мовляв, є генеральний план, за яким на місці проведення змагань дітей і ветеранів із веслування на байдарках і каное „Пам’ять” на Трухановому острові з’явиться молодіжно-розважальний комплекс. Дозволю собі запитати: такі зміни плануються, часом, не для туристів, на яких Україна чекає в 2012 році? А як же тоді пропаганда здорового способу життя серед українського населення? Можливо, хтось і вважає, що європейська першість з футболу цю проблему в нашій державі, мов рукою, зніме. У мене великі сумніви щодо цього...
Цьогоріч на старт у Матвіївській затоці вийшли близько 30 команд з України та інших країн. Тільки дітей було більше 300. Особливість нинішніх змагань у тому, що в них взяли участь інваліди. За словами Костянтина Мальованого, вони змагалися у спортивній риболовлі, наступного року планується їхня участь у змаганнях з веслування у спеціальних байдарках з помічником на борту.
-- Змагання з веслування – ще одна можливість для дітей стартувати у спорті, -- одноголосно зазначають тренери майбутніх чемпіонів. – До того ж, тут кожен юний учасник має чудову нагоду продемонструвати свої здібності тренерам національної збірної України. До речі, свого часу в цих змаганнях брали участь і герої ХХІХ Олімпійських ігор у Пекіні -- олімпійська чемпіонка Інна Осипенко-Радомська (байдарка одиночна, 500 м) і бронзовий призер Юрій Чебан (каное одиночне, 500 м).
Під час урочистого відкриття змагань спортсменів привітала рота почесної варти Окремого полку Президента України, яскраво продемонстрували свій стройовий вишкіл. Дітям нечасто доводиться бачити чіткий крок військовослужбовців цього елітного підрозділу, і вони були у захваті. Під Національний гімн України у виконанні військового оркестру капітани команд-учасниць підняли Державний прапор. В пам’ять про загиблих під час виконання інтернаціонального обов’язку пролунали три салютні залпи. Традиційно цей героїко-патріотичний захід присвячується спортсменам-воїнам, які загинули в роки Великої Вітчизняної та Афганської війни, зокрема пам’яті Сергія Юхновського, нашого веслувальника який загинув в Афганістані. Його посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки, -- розповів директор веслувального клубу “Мала флотилія” Всеслав Ковган. -- Найголовніше, що в нас є, це пам’ять, і ми намагаємося берегти її, аби мир і спорт завжди були і процвітали.
Окрім триденних баталій на воді, спортсмени побували на екскурсіях, побачили визначні пам’ятки столиці України.
А перемогла, як і торік, команда Хмельницької області. Всіх переможців на різних дистанціях нагороджено кубками, грамотами та цінними подарунками від веслувального клубу „Мала флотилія”.
Завершилися змагання запливом-парадом ветеранів цього виду спорту на знак підтримки Труханового острова.
Віталій СИЧ.
Одеська область
Пам’ятник слави героям-синам
Близько п’ятдесяти воїнів-інтернацоналістів зібралися спекотного серпневого дня на центральній площі села Нерубайського, яке віднині стало для них частиною спільної долі. Адже приїхали вони сюди, щоб відкрити пам’ятник загиблим на афганській землі і померлим бойовим побратимам.
Найважче цього дня матері, адже вона сповнена мінливих відчуттів, вона йтиме до сина, однак, як і два десятки років тому, не побачить його усміхненого обличчя й не почує рідного голосу. Вона йтиме до святого для неї місця, туди, де тепер часто розмовлятиме з ним наодинці, хоч і на очах у всіх. Перш ніж сонце осяяло гранітний постамент, на нього впали солоні материнські сльози Тетяни Микитівни Свередюк, яка відкрила пам’ятник втраченим синам. Навіть після стількох років не вдається позбутися гіркоти, не вдається втримати безсилих щось змінити сліз…
23 лютого 1966 року країна відзначала День Радянської Армії -- свято мужності, слави, сили й хоробрості. З особливим трепетом до цього дня ставляться в родині Тетяни Микитівни Свередюк, адже тоді народився їхній захисник, їхня надія та віра -- син Віктор. «Переможець» -- означає його ім’я. Пишались вони своєю крихіткою, подумки будували прекрасне й величне майбутнє…
У липні 1984 року, їдучи до далекого Афганістану, в одній з автівок сумував недавній випускник Великобалківської школи Віктор Свередюк. Його сум був пов’язаний не з відправкою на службу, а через розлуку з мамою, селом, рідною домівкою.
Місто Хайратон, окремий батальйон матеріального забезпечення стали для рядового Свередюка останнім прихистком у житті. Неодноразово він сідав за кермо свого «Уралу» й вирушав назустріч небезпеці, прокладав слід коліс на пекучих пісках. Свою місію він вважав відповідальною і вкрай необхідною. Інтернаціональний обов’язок -- так звучало під час відправки до східної країни, а ще -- обов’язок вижити, захистити, повернутись до родини.
Місце подвигу є в житті кожної людини, шкода, що інколи за його здійснення доводиться платити надто велику ціну. Прагнення врятувати побратимів коштувало Вікторові життя, а хлопцеві було лише дев’ятнадцять років. 24 листопада він їхав у складі колони з міста Чарікар і потрапив під обстріл великокаліберного ДШК, що вівся душманами по радянським солдатам. Бронетранспортер, що йшов попереду, було підбито, і він криваво палав, перешкоджаючи подальшому руху колони. Невідомо, що тоді відбулося у душі хлопця, однак думка про порятунок побратимів і матеріального забезпечення надала рішучості. Віктор вивів свій «Урал» вперед, намагаючись протаранити БТР й зіштовхнути його вбік.
Курява піднялась догори, машина рвонула й навічно завмерла в безсмертному подвигові юного українця. Його світлій пам’яті, пам’яті загиблих і померлих воїнів-інтернаціоналістів прийшли вклонилися земляку й гості села.
-- Віднині і в селі Нерубайському є пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам, -- сказав на урочистому мітингу з нагоди його відкриття голова Біляївської районної організації воїнів-інтернаціоналістів Олександр Емільович Авокян. -- Він уже сьомий на території Біляївщини. Дякую за підтримку голові Нерубайської сільської ради Василю Людвиговичу Юрківському, який одразуж відгукнувся на наше прохання про відкриття священного місця шани і пам’яті. Він і сам має статус учасника бойових дій. Олександр Авокян вручив матеріальну допомогу і медаль УСВА «За громадянську мужність» матері загиблого, Віктора Свередюка -- Тетяні Микитівні. Матеріальну допомогу надано Богдану Мироновичу Денісу, Миколі Івановичу Голубченку, Валентині Миколаївні Семенович, якій також вручено членський білет УСВА. Медаллю «За звитягу» нагороджено Василя Івановича Керміш, йому, а також Степану Михайловичу Демітрову і Олександру Володимировичу Любчинському видано членські білети УСВА. Медаль «Захиснику Вітчизни» вручено Сергію Васильовичу Лободі.
-- Сьогодні ми зустрічаємо вже двадцяту річницю виводення радянських військ з Афганістану, -- звернувся до присутніх Опанас Петрович Радукан, голова Одеської обласної організації воїнів-інтернаціоналістів. -- За десять років цієї війни загинуло двісті двадцять наших земляків з Одещини. Ми, як і раніше, є бійцями в душі, тому я вірю, що пам’ятатимемо тих, хто не повернувся тоді з бою. Кожен з нас міг опинитися на їхньому місці. Так скерувала доля. Я завжди кажу, що «афганець» -- це не професія, а доля людини. Сьогодні є ми -- живі, які присягалися одне одному пам’ятати про все й ніколи не забувати. Дивлячись у наповнені сльозами очі Тетяни Микитівни, клятвенно обіцяю всім матерям, що доки ми живі -- житиме в нас пам’ять про ваших синів.
Дякую нашому вірному другу та товаришеві -- голові Біляївської районної ради Олександрові Федоровичу Семенову за розуміння й підтримку, цієї категорії людей.
-- Цього року районною радою було прийнято довгострокову програму «Пам’ять», яка передбачає відновлення, реставрацію та будівництво нових пам’ятників ветеранам Великої Вітчизняної війни і воїнам-інтернаціоналістам, -- сказав, зокрема, у своєму виступі голова Біляївської районної ради О. Ф. Семенов. – Ми схиляємо голови перед цим святим для всіх нас пам’ятником і віримо, що пам’ять про героїв житиме вічно.
Кіма ДЕРКАЧ.
|
