Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
 


Погода
Погода!


26278769 Відвідувачів
Орденские планки – ветеранам
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Міністерство оборони
Боевое Братство
Урядовий портал
Укрінформ
Воєнно-історична наука в Україні: успіхи та невдачі... Надрукувати Надіслати електронною поштою
ImageСвяткування Дня Перемоги змусило замислитися над питаннями воєнно-історичних досліджень у нашій країні, особливо щодо їх прикладних аспектів у контексті сьогоднішніх потреб розвитку української армії. Тема, безумовно, важлива. Невипадково наприкінці минулого року уряд нашої держави ухвалив рішення про створення при Міністерстві оборони України Науково-дослідного центру воєнної історії з метою відродження військових національно-історичних традицій та проведення фундаментальних воєнно-історичних досліджень.
ПИТАННЯ НА ЧАСІ
Відповідь на запитання, наскільки актуально для будь-якого громадянина країни володіти знаннями з історії, а для військовослужбовця - ще й із воєнної історії, очевидна. Особливо сьогодні, коли протягом кількох десятиліть суспільство декілька разів змінювало систему ідеологічних координат. Більш того, головний редактор журналу «Воєнна історія» доктор історичних наук, професор Сергій Литвин із цього приводу зауважив: «Вітчизняні соціологи стурбовані: результати досліджень щодо готовності (неготовності) офіцерського складу української армії до збройного захисту своєї країни недуже втішні для суспільства. Інакше кажучи, не так багато людей у погонах внутрішньо готові в разі потреби воювати за Україну. Цифри коливаються в межах десяти відсотків. Небезпечна, як бачимо, ситуація для національної безпеки».
Вирішення цієї проблеми можливе лише в рамках комплексного підходу, при якому саме історія здатна виступити в ролі ефективної зброї, яка, на жаль, недооцінена. Адже воєнна історія - це наука, що вивчає історію воєн, військового мистецтва, військової думки, озброєнь і військової техніки тощо. Саме зявдяки їй виникає та посилюється мотивація військовослужбовців зі зброєю в руках ставати на захист рідної країни. Не в останню чергу на знаннях із воєнного минулого народу виховується і їхня національна самосвідомість. Воєнна історія покликана створювати фундамент для осмислення сутності сучасних явищ у військовій справі. А професіоналізм офіцера тільки тоді матиме сенс, коли крім наявності в нього стратегічних, оперативно-тактичних та інших знань, досконалого володіння військовою спеціальністю він буде ще й справжнім громадянином своєї країни.
ВОЄННА ІСТОРІЯ НА ЕНТУЗІАЗМІ
Потрібно визнати, що сьогодні ставлення до воєнної історії в Україні аж ніяк не можна порівняти з тим, яку увагу приділяють їй у провідних країнах світу. Приміром, у Сполучених Штатах Америки при міністерстві оборони працює історичний відділ, при комітеті начальників штабів - історичне управління, у видах збройних сил - воєнно-історичні відділи, а в штабах з'єднань воєнно-історичною роботою займаються штатні військові історики. У Великобританії в департаментах армії, ВПС і ВМС створені історичні секції.
У Німеччині існує Військовий інститут історичних досліджень, а при міністерстві оборони - управління історичних досліджень. В Ізраїлі функціонує Департамент воєнної історії, а в Угорщині - Військово-історичний інститут, зі штату якого два офіцери на постійній основі працюють у воєнному архіві Відня. Росія також має потужні органи, які займаються воєнною історією: Інститут воєнної історії, Військово-науковий комітет Генерального штабу, такі ж комітети існують у родах, видах збройних сил і військових округах, є також військово-наукові групи в корпусах. У цих комітетах і групах діють воєнно-історичні відділи й передбачені окремі посади офіцерів, які відповідають за стан воєнно-історичної роботи. Система досить розгалужена й ефективна.
У Збройних силах України, на жаль, про щось подібне можна лише мріяти. Тому нерідко й виникають проблеми щодо співпраці українських фахівців у сфері воєнної історії на міжнародному рівні. Приміром, з тими ж росіянами, які просто не знають, до кого з української сторони їм треба звертатися стосовно цієї проблематики. Свого часу російські воєнні історики запропонували українським колегам взяти участь у підготовці 12-томного видання «Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр.», але не знали, до кого звертатися і як оформити це юридично? Те ж стосується й узгодження на міжнародному рівні суперечливих історичних питань.
Однак професійним воєнним історикам і просто ентузіастам цієї сфери діяльності все-таки вдалося створити Український інститут воєнної історії, хоча й зі статусом громадської організації, та заснувати у 2002 р. науково-популярний журнал «Воєнна історія». Та за нинішніх умов громадська організація, що працює на принципах благодійності, без державної підтримки не вирішує всього спектра існуючих проблем.
Кілька років тому вони за підтримки групи народних депутатів зверталися до уряду щодо створення в Україні інституту воєнної історії як державної профільної науково-дослідної установи. Результатом тривалого листування стала відповідь за підписом прем'єр-міністра з аргументуванням: «В умовах фінансових обмежень створення нових структур є недоцільним, надання журналу «Воєнна історія» статусу бюджетного видання не є можливим, а подальше дослідження проблем воєнної історії доцільно здійснювати в межах існуючих організаційно-штатних структур».
Під час перебування на посаді міністра оборони Юрія Єханурова вдалося напрацювати хоча й «урізаний», та все ж таки більш реальний варіант створення воєнно-історичної науково-дослідної установи - Науково-дослідного центру воєнної історії. У Міноборони було визначено, що головними напрямками його діяльності стане відродження, розвиток і популяризація воєнно-історичної науки й впровадження її досягнень у практику будівництва Збройних сил, здійснення науково-інформаційного забезпечення воєнно-історичної складової гуманітарної політики у ЗС. А також розробка національної концепції воєнної історії й створення хоча й відомчої, однак української школи воєнних істориків. До того ж Міноборони запропонувало створити центр у межах існуючого на той час бюджетного фінансування.
Однак, незважаючи на рішення Кабміну, центр так і не було створено. До того ж на сьогодні існує реальна загроза ліквідації цієї, по суті, так і не сформованої установи. Саме з цього приводу висловили своє занепокоєння учасники Всеукраїнської наукової військово-історичної конференції «Воєнна історія Галичини та Закарпаття», яка відбулася у квітні цього року у Львові за ініціативою Національного військово-історичного музею України, який очолює полковник Віктор Карпов.
Разом із тим слід пам'ятати, що сама по собі воєнно-історична наука втрачає будь-який сенс, якщо її не впроваджувати в навчальний процес у військових вузах як окрему дисципліну. Коли в Національній академії оборони (нині Національний університет оборони) кілька років тому ліквідували кафедру воєнної історії, йшлося про те, що цей предмет уже вивчається у військових інститутах. На жаль, це твердження далеке від істини. Проведений фахівцями аналіз змісту навчальних програм курсантів українських військових вузів показав, що їм викладають не більш ніж «Історію України», яка має мало спільного з класичною воєнною історією. І цивільні викладачі університетів, до складу яких входять військові інститути, подають її так само, як і цивільним студентам - як базовий предмет без урахування воєнної специфіки! Існує у військових вузах ще й такий предмет, як «Історія воєнного мистецтва». Однак це лише одна з п'яти складових воєнної історії, до того ж викладання цієї дисципліни ведеться не істориками, а викладачами кафедри тактики. Подібний стан речей і в Національному університеті оборони. Тільки історію воєнного мистецтва тут чомусь назвали «Еволюція воєнного мистецтва», і викладають її вже на кафедрі оперативного мистецтва. До ліквідації кафедри воєнної історії ця дисципліна читалася слухачам в обсязі 84 години для першого факультету й 60 годин - для другого. У даний час ці обсяги скорочено вдвічі-втричі. У 2009 р. у Національному університеті оборони на вивчення воєнно-історичних дисциплін було передбачено всього 26 (!) годин. І це на тлі зниження базового рівня підготовки слухачів, які вступають до університету. На жаль, такий негативний процес має стійку тенденцію до зростання. Але як не намагайся, просто неможливо за 4-6 годин занять показати напрямки розвитку воєнного мистецтва, приміром, у роки Другої світової війни, людині, яка на 35-му році життя вперше дізнається про існування військово-морської бази Перл-Харбор...
ВІДПОВІДАТИ ПОТРЕБАМ СУЧАСНОСТІ
Більшість пам'ятає, як у перші роки незалежності України активізувався громадський рух щодо популяризації української воєнної історії, що сприяло, у тому числі, і розвитку воєнно-історичних досліджень. Але за ці роки воєнно-історична наука так і не змогла вийти із зародкового стану. На жаль, сьогодні відсутня національна концепція воєнної історії, немає координації досліджень за тематичними напрямками. Окремі наукові структури розосереджені по різних установах і військово-навчальних закладах, а наукові дослідження зводяться лише до вузівських аспірантур і нечисленних ад’юнктур військових вузів, що не може вирішувати надскладних проблем у сфері воєнної історії.
До того ж дуже часто наукова ефективність таких центрів не відповідає сучаснім потребам ЗС. Автор провів короткий аналіз тематики воєнно-історичних досліджень останніх років, який свідчить про певні перекоси вбік тематики робіт, які мають мінімальне значення для вирішення сучасних проблем розвитку української армії та інших силових структур. Судіть самі, в 2007 р. було захищено 32 дисертації з воєнно-історичної проблематики, а в 2008 р. - 39. Як з'ясувалося, лише половина з них має більш-менш помітне прикладне значення.
Щоб не бути голослівними, наведемо деякі факти. Наприклад, у 2007 р. були захищені дисертації на теми «Взаємостосунки запорізьких і донських козаків кінця XV -початку XVIII ст.: історіографія проблеми» і «Взаємини запорозького та донського козацтва доби Нової Січі (1734-1775 рр.)». Зрозуміло, що представники вчених рад, як і ті, хто захищався з названих тем, будуть доводити, що це абсолютно різні за змістом і спрямованістю роботи. Але навряд чи вони зможуть переконати нас у тому, що результати цих ну дуже вже схожих робіт українські військові зможуть застосувати у своїй повсякденній діяльності. Для переконливості наведу ще кілька «дуже актуальних» тем дисертацій: «Символіка українських молодіжних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт» та «Луг» у Галичині (кінець XIX ст. -1939 р.)» і «Доля китайців у революційних подіях на території України (1917-1921 рр.)».
Тобто якщо створювані науково-історичні структури знову займатимуться дослідженням таких тем, тоді й справді їх доцільність дуже сумнівна. Тим більше що формування будь-якого нового підрозділу є дорогим проектом, оскільки включає грошове утримання працівників, витрати на відрядження, на проведення наукових досліджень, службові приміщення, меблі, оргтехніку, транспорт і багато чого іншого.
Насамкінець необхідно зазначити, що вирішення проблем, які мають відношення до воєнно-історичних досліджень, звичайно ж, не зводиться до створення одного лише Науково-дослідного центру воєнної історії. Потрібен системний підхід, що передбачає централізоване на рівні держави керівництво цією сферою діяльності, підготовку відповідних наукових і педагогічних кадрів, викладання у військових вузах певних дисциплін, проведення власне воєнно-історичних досліджень тощо.
Можливо з урахуванням наведених вище аргументів і фактора фінансових обмежень сьогодні й немає потреби створювати щось нове і, як завжди, окреме й самостійне, а варто повернутися до питання наявності досить потужного воєнно-історичного підрозділу в складі Національного університету оборони, який займатиметься як навчанням слухачів, так і проведенням наукових досліджень.
І грошей на це не треба шкодувати. Як не пошкодували їх у свій час і греки. Вирішивши увічнити свою перемогу у війні з Персією, вони замовили Геродоту - відомому філософу й історику тих часів - написати про ці події працю. Для цього вченому спорядили окремий корабель, на якому він доплив аж до Ольвії та інших місць і зі слів очевидців описав події тієї війни. Коли Геродот завершив свою роботу, вдячні афіняни заплатили йому стільки грошей, що він зміг побудувати собі невелике місто на острові Сицилія. Це більш ніж переконливий приклад того, як треба ставитися до джерел воєнної історії та її ролі в будівництві незалежної держави.
Олександр Полтавський
 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.


Украинская Баннерная Сеть
Защитники родины - Сайт о русских солдатах. Сервис авто регистрации в
каталогах, статьи про раскрутку сайтов, web дизайн, flash,
photoshop, хостинг, рассылки; форум, баннерная сеть, каталог
сайтов, услуги продвижения и рекламы сайтов